Кілька тижнів ваш покірний слуга сумлінно шукав у парламенті бодай одну людину, готову сказати кілька хороших слів про Михайла Потебенька. Не знайшов. Ти дивись: у вищому законодавчому органі мають персональних та колективних захисників і Леонід Деркач, і навіть у Юрій Кравченко, не кажучи вже про Юрія Соловкова, — а не уникнули зазначені «силовики» вотуму депутатської недовіри.
А ось із простим (як ріг Різницької та Гусовського) главою ГПУ все виявилося непросто. Відповіді на запитання: «Наскільки доцільне перебування Михайла Потебенька на посту генерального прокурора?», їй-богу, не різняться особливим розмаїттям. Запитуємо далі: «Чи має Михайло Потебенько моральне право і далі керувати Генпрокуратурою?» Співрозмовники (незалежно від фракційної приналежності і вартості костюма, люди з різним минулим і абсолютно різними перспективами на майбутнє) знову демонструють завидну єдність. Замикаємо логічний ланцюг — «Чи проголосуєте ви за недовіру генеральному прокурору Михайлу Потебеньку?» І тут опитані починають морщити чоло, хмикати, сором’язливо усміхатися і нервово смикати антени «мобілок». Особливо делікатні ховають очі. «Ну, розумієте...» — лунає у відповідь. З’ясовується, що кожен бачить по-своєму. І при цьому мало хто бачить необхідність у висловленні недовіри генпрокурору.
Така ось політико-логічна нескладуха. Особливого шарму «парадоксу Потебенька» додає той факт, що навіть у стані опозиції до останнього дня точилася жвава дискусія — варто чи не варто посилати двічі генерального на давно заслужений ним відпочинок. Радикали вважали: якщо парламент зможе проголосувати за недовіру одному з найпослідовніших захисників режиму, це матиме колосальне психологічне значення. Бійці антикучмівського опору, зав’язнувши в затяжних позиційних боях, явно знудьгувалися за зримими і відчутними перемогами. Прагматики заперечували: Потебенько — просто знахідка для опозиції. Бо кожен день його перебування за кермом прокурорської системи країни неминуче множить кількість дурниць, вчинених владою. А кожна нова помилка режиму неминуче вкорочує йому життя.
Тож чудесним вирятуванням від праведного гніву депутатського Михайло Олексійович зобов’язаний аж ніяк не своїм людським та професійним чеснотам. І навіть не Президенту, як і раніше, здатному «вишикувати» одних і «простимулювати» інших. Рятувальний жилет для прокурора було виткано з обставин. Саме зараз, на психологічному піку кризи, залучені в конфлікт сили найбільше остерігалися необережних рухів. Ніхто не хотів підігравати іншому — Кучмі, Тимошенко, Морозу, Медведчуку, Плющу etc. Кожен опинився затиснутим між можливостями і бажаннями. Але найбільш жорсткими, як з’ясувалося, виявилися «лещата», в які потрапили комуністи.
Не секрет, що доля нинішнього господаря Різницької залежала від позиції найчисельнішої фракції (112 мандатів). Ставлення послідовників Ілліча до персони Олексійовича досі коливалося від покровительського до поблажливого — «крові» генпрокурора в КПУ явно не жадали. Всілякі парламентські джерела знаходили різні пояснення такій поведінці найбільшої фракції. Коротенько зупинимося на основних.
Чинник перший — соціальна близькість. Члени КПУ ще не забули заслуг М.О.П. у боротьбі з усілякими проявами «буржуазного націоналізму» під час перебування його верховним прокурором УРСР. Не могла не імпонувати комуністам (особливо ідейним) і абсолютно органічна ненависть пана Потебенька до олігархів. Стверджують: у вузькому колі довірених осіб керівник ГПУ не раз зізнавався в здоровому бажанні «порвати» будь-кого з керівників фінансово-політичних угруповань. Причому Михайлу Олексійовичу (наскільки можна судити) геть байдуже, кого «рвати» — Лазаренка чи Тимошенко, Бакая чи Волкова, Пінчука чи Суркіса, цей азартний порив щирий і всеосяжний. Була б «відмашка» Президента.
Чинник другий — особисті довірчі взаємини, що нібито склалися у Михайла Олексійовича з найавторитетнішими членами Компартії і комфракції, зокрема з Петром Симоненком і Георгієм Крючковим. І Петро Миколайович, і Георгій Корнійович у приватних розмовах із кореспондентом «ДТ» цю тезу спростовували вкрай рішуче. «Не було, немає і бути не може!» —категорично відрубав Крючков на запитання про його контакти з генеральним прокурором.
Чинник третій — лобістський. Комуністів у парламенті багато, відповідно за ними стоїть сила-силенна округів, сила-силенна людей і сила-силенна підприємств. А надворі — непростий час, і в такий непростий час генпрокурора краще мати за союзника, ніж за ворога. «З Потебеньком навіть сьогодні можна хоча б із дрібниць домовитися, — зізнавалися комуністи у хвилини відвертості. — А завтра з ким домовлятися? З Гайсинським? З Обиходом?»
Комуністам і справді не потрібні на місці головного прокурора країни ні Юрій Гайсинський, ні Микола Обиход. Обох вони пов’язують з олігархічними угрупованнями. Крім того, нинішній прокурор столиці — їхній «кровник», як-не-як один із «хрещених батьків» заборони КПУ—КПСС у 91-му. А пана Обихода окремі члени Компартії, схоже, трохи побоюються. Адже багатьом він здається більш підступним та незговірливим і водночас більш «костоломистим», аніж нинішній керманич Генпрокуратури.
Називали представники КПУ й інші імена — на роль «змінника» Потебенька, на їхню думку, могли претендувати також заступник генерального прокурора Олексій Баганець, міністр юстиції Сюзанна Станик і член парламентської фракції СДПУ(о) Сергій Кивалов. Чи слід говорити, що й до цих громадян комуністи ставляться без особливого захоплення?
Водночас у КПУ усвідомлювали, що в них немає ні «прохідної» кандидатури на прокурорську посаду, ні реальної можливості провести свого ставленика...
«І не тільки свого. Я, наприклад, проголосував би за Віктора Мусіяку. Абсолютно не поділяю його переконань, але вважаю його чесною людиною і переконаний, що він не порушував би закон. Але ж він не пройде...», — так мотивував свою позицію депутат-комуніст Сергій Гмиря.
Комуністам заперечували: не подобається Обиход, не подобається Баганець — не голосуйте. Але у членів фракції КПУ був контраргумент у запасі: еге ж, кандидатура генпрокурора затверджується парламентом, але ніхто не позбавляє Президента права призначати в.о. керманича ГПУ. А виконувачу обов’язків (хоч би хто ним став) Верховна Рада оголосити недовіру не може, бо вона його не затверджувала. Отож парламент не зможе на нього впливати навіть теоретично. Більше того, цілий ряд депутатів-комуністів вважає: у нинішній політичній ситуації Президент (якщо його змусять відмовитися від послуг Потебенька) змушений буде кинути на «прокурорську амбразуру» старанного і нещадного тимчасовика. Порівняно з яким (за влучним зауваженням члена фракції «Батьківщина» Михайла Павловського), «Потебенько здаватиметься Сахаровим».
Чинник четвертий — небажання підігравати Форуму національного порятунку взагалі і Морозу з Тимошенко зокрема.
І, нарешті, чинник п’ятий, найсерйозніший і найчастіше згадуваний — сепаратні домовленості з Президентом. Якщо раніше про часте неформальне спілкування Петра Миколайовича і Леоніда Даниловича згадували досить коректно, то останнім часом і антикомуністи, і антикучмісти перейшли з мови натяків на мову докорів.
Лідери КПУ — Петро Симоненко й Георгій Крючков — не раз заперечували факт будь-якої змови з владою. Задля справедливості слід зазначити, що багато рядових комуністів зі щирим обуренням відкидають навіть думку про те, що глава Компартії свідомо може підігравати главі держави. Проте заради тієї самої справедливості треба зазначити, що останнім часом таких (принаймні в лавах парламентського осередку КПУ), здається, стає менше...
Хай там як, але самі комуністи визнають, що атмосфера всередині фракції давно не була такою напруженою. Відповідь на запитання: «Валити чи не валити?» — далася комуністам не так просто, як це могло здатися на перший погляд. Додатковою причиною загострення послужила трохи неадекватна поведінка Михайла Потебенька, який заявив, що він не підзвітний Верховній Раді, й відмовився прийти в парламент. Головний контролер над дотриманням законності в країні потішив любителів юридичних казусів дуже своєрідним тлумаченням законів, зокрема й Основного. Обгрунтовуючи своє небажання явитися на світлі очі депутатські, Михайло Олексійович посилався на закон про прокуратуру, Конституцію, а також на тлумачення КС від 11 квітня 2000 року.
«Чинна Конституція України через відсутність контролю над діяльністю Генеральної прокуратури України з боку Верховної Ради виключає звіт її керівника перед цим органом...» — ці рядки з послання прокурора депутатам особливо обурили парламентаріїв, добра половина яких — кваліфіковані правознавці. 21 лютого, коли народним обранцям замість звіту начальника ГПУ довелося обговорювати його епістолярний витвір, представники різних фракцій організували пану Потебеньку заочний курс молодого юриста. По-перше, йому нагадали зміст статті Перехідних положень КУ: відповідно до неї, положення законів, ухвалених до появи нової Конституції, чинні в тій частині, яка не суперечить Основному Закону. По-друге, повідомили, що Конституція — фундаментальний документ, а для деталізації її положень існують спеціальні закони. І якщо в Основному Законі не згадується про звіт генпрокурора, то це не означає, що Конституція його заперечує. Зрештою, в КУ ніде не натрапите на термін «Потебенько», але з цього аж ніяк не випливає, що людина з таким прізвищем не може очолювати Генпрокуратуру. По-третє, у 2-й статті Закону «Про прокуратуру» (якого ніхто не скасовував) досить чітко сказано про щорічний звіт головного прокурора країни перед парламентом. І це положення не може суперечити Конституції, бо головний закон держави Української передбачає не лише згоду ВР на призначення генпрокурора, а й право парламенту висловити йому недовіру. Заодно з’ясувалося, що тлумачення Конституційного суду, на яке посилається пан Потебенько, КС давав з іншого приводу.
21 лютого (день, на який було заплановано звіт) відсутньому в парламенті головному прокурору країни перепало за повною програмою. Є підстави вважати, що Потебенько навряд чи витримав би чергове «катування парламентом». Деякі джерела вважають, що ініціатором неявки генпрокурора в Раду був Президент, який побоювався, що емоційний Михайло Олексійович «під тортурами» знову скаже щось не те...
Однак відверте нехтування парламентом викликало у представників вищого законодавчого органу цілком законний гнів. Різкі випади на адресу Потебенька дозволили собі навіть ті, хто досі дотримувався нейтралітету. Віце-спікер Гавриш (раніше на радикалізмі не попадався) 19 лютого заявив, що неявка генпрокурора до ВР лише посилить критичне ставлення до нього нардепів. А вже 21 лютого депутати-комуністи Володимир Яценко й Павло Тищенко (несподівано для багатьох) із парламентської трибуни закликали колег послати генпрокурора на відпочинок. Останній навіть назвав поведінку Потебенька «плювком».
Ситуація всередині фракції КПУ розжарилася. Внутрішні суперечки точилися на тлі посиленого мусування чуток про півтора мільйона доларів, нібито виділених ув’язненою «Лук’янівського тауера» на «роботу» з депутатами напередодні голосування щодо кандидатури генпрокурора.
«Ну ось, проголосуємо за зняття — скажуть, що нам Тимошенко заплатила», — говорили одні комуністи. «А не проголосуємо — скажуть, що заплатив Президент», — заперечували інші.
Формально визначити своє ставлення до «проблеми Потебенька» комуністи мали напередодні «судного дня», запланованого на 22 лютого. Тим часом, стверджують деякі джерела, де-юре все було визначено наперед. Коли ввечері 21 лютого депутати від КПУ сіли в коло, вже існував вердикт пленуму ЦК — органу, чиї рішення не підлягають обговоренню. Керівництво організації наказувало членам партії відмовитися від участі в голосуванні.
Мабуть, вважалося, що самоусунення — найкраща міна при гарантовано програшній грі. Таким чином, відповідальність за події лягала б на чужі плечі — або Президента, або непримиренної антикучмівської опозиції. А комуністи дістали б право критикувати обидві сторони. Проте Симоненко та його найближчі соратники не могли не бачити слабких місць такого плану. Тому, аби випустити пару (і запобігти малоймовірним, та все ж можливим демаршам) і було організовано тривале, палке й абсолютно безплідне п’ятигодинне обговорення, під час якого представники Луганщини й Донеччини, а також особисто товариш Яценко отримали змогу розповісти товаришу Симоненку, що вони думають про поточний політичний момент. А товариш Симоненко всім продемонстрував, наскільки демократична організація Компартія...
«Знімати Потебенька — аморально, не знімати — теж аморально», — розводив руками в середу Сергій Гмиря. Наступного дня Георгій Крючков говорив, що Потебенько все одно приречений, то чи є сенс плямуватися?
До речі, подейкують, що за кілька днів до голосування членам фракції КПУ «по секрету» розповіли: указ про відставку Потебенька вже підписано, і в Михайла Олексійовича є лише два варіанти — піти самому чи бути вигнаним Президентом. Можливо, це стало одним із тих аргументів, які в результаті змусили комуністів зробити те, що вони зробили. Навіть компромісна пропозиція — «злити» частину голосів для пристойності — не пройшла. Вирішили скористатися старим «дисциплінарним» методом — зібрати картки для голосування, щоб нікому не давати приводу й нікого не вводити в спокусу. «Ми не захищаємо Потебенька, але ми не хочемо брати участь у кланових розбірках», — заявив конструктивний опозиціонер Симоненко відразу після голосування. Непримиренна опозиція мала щодо цього власну думку.
Відразу п’ять проектів постанов Верховної Ради містили невтішний для генпрокурора (й очолюваної ним структури) діагноз і пропонували радикальне лікування — звільнення Михайла Потебенька з посади. Навіть помірні опозиціонери вважали цей захід необхідним — Михайло Ратушний (вимушений, за дорученням комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронних органів «заміщати» генпрокурора на парламентській трибуні), приміром, стверджував, що М.О.П. знімати треба, але не з політичних причин, а через професійну непридатність. І зазначив, що генпрокурор, котрий закликає представників законодавчої влади не займатися політиканством, сам і роздмухує навколо «справи Потебенька» суто політичний скандал. І справді, добру половину послання керівника ГПУ парламентаріям присвячено «наїздам» на Мороза та Стецьківа, Турчинова й Тимошенко...
Ратушний наприкінці свого зваженого й одночасно категоричного виступу відзначив одну дуже істотну деталь — нинішній склад Верховної Ради виявився єдиним, який надав генеральному прокурору можливість не звітувати перед парламентом. Депутати лише скрушно похитали головами.
Ні прониклива промова матері Георгія Гонгадзе, яка закликала звільнити Україну від Потебенька, ні численні свідчення непрофесіоналізму генпрокурора на результати голосування не вплинули. Тим паче, що виступ Лесі Теодорівни значну частину парламентаріїв не зворушив — притупилася гострота почуттів.
П’ять голосувань за сім хвилин — п’ять разів мимо цілі. 96 голосів, 107, 111, 100, 93... Картки комуністів не «грали»: соратники Симоненка виконували наказ свого лідера — не влазити в «кланові розбірки». У більшості комуністів після цієї процедури були такі ж обличчя, як у «більшовиків» улітку 2000-го, коли вони, зціпивши зуби й заплющивши очі, голосували за схвалення «імплементаційних» змін Конституції. Але — нічого не вдієш: партійна дисципліна.
Скептики стверджують: навіть якби комуністи і «вписалися» в боротьбу за звільнення Потебенька, це не принесло б бажаного результату — 226 голосів однаково не набиралося. Але політика — не математика, сам факт участі комуністів у процесі напевне забезпечив би необхідну добавку від «олігархічних», «напіволігархічних» і «навколоолігархічних» угруповань у Раді. Словом, де комуністи — там перемога.
І все-таки ризикну припустити, що в день неухваленої відставки Потебенька комуністи радше програли, аніж виграли. Їм буде досить складно пояснити свою позицію виборцям. Їм буде дуже непросто розтлумачити протестуючому електорату, що вони не захищали Потебенька й не допомагали Кучмі. Тим паче тепер, коли в країні дещо ослабла інформаційна блокада. Логіка поведінки комуністів зрозуміла майстрам мистецтва можливого. Але практично неможливо перекласти політичні силогізми на обивательську мову.
Якщо твій сусіда — серійний маніяк, і ти це знаєш напевне, то чи треба на нього доносити у відповідні органи? А якщо не треба, то чому? Тому що донос — це погано? Чи тому що твоїм сусідою теоретично може виявитися серійний убивця? Де грань компромісу між совістю та обставинами?
До якої межі можливий компроміс із владою? І чи не відгукнуться сьогоднішні компроміси завтра, на виборах, які майже напевне будуть найбезкомпроміснішими в історії незалежної України? Ці питання, наскільки відомо, Петру Симоненку його соратники ставили. І відповідями вдоволені далеко не всі. Усередині КПУ виникли, можливо, найгостріші суперечності за весь час її існування.
Заява Форуму національного порятунку про те, що в парламенті сформувалася нова, «комуністично-олігархічна» більшість, можна вважати абсолютно логічним ідеологічним ходом. Але поки що олігархи й комуністи не спільники й навіть не союзники, вони — лише попутники. І найближчим часом партії та фракції доведеться визначатися: їхати їм із кланами до кінцевої чи зістрибнути на півдорозі. Для комуністів настає час вибору, вони виявилися наступними за Ющенком, пристрасними прихильниками «прозорих методів» роботи ГПУ. Наступними в черзі за політичною мужністю...
А Михайлу Олексійовичу — наші поздоровлення. Спільними зусиллями йому «додали строк». Утім на кожен строк є своя амністія. Або президентське помилування.