Минуло вже більше тижня від дня несподіваної відставки генерального прокурора Росії Володимира Устинова, а він так і не з’явився на людях — наче його ніколи й не було. У день відставки Устинова телеканали показали кадри його останньої зустрічі з президентом (вочевидь, тієї, на якій він і «домовлявся» про відставку) — і все. Немає ніякого Устинова. Наче й не було зовсім. Учасники Міжнародного газетного конгресу, який цими днями проходив у Москві — я маю на увазі західних учасників, — тільки дивувалися. «Як же так, така хороша тема! Невже у вас жоден репортер не здогадався піти взяти інтерв’ю в генерального прокурора у відставці? Невже ніхто так і не додумався провести розслідування? Невже...» Ну і т.п. Звичайна західна маячня. Та що західні! Українські журналісти — й ті дивувалися, наче й не жили ніколи у царстві переможної доцільності. Як же це так! Ось у нас генеральний прокурор пішов у відставку — і відразу ж став телезіркою, отож його довелося виносити з телеекрана.
А їхні російські колеги тільки загадково посміхалися. І справді: що пояснювати людям, які нічого не тямлять у справжній політиці і справжній журналістиці. Я міг би пояснити, звісно. Ось кого посадив Святослав Піскун? Кого посадив — того випустив. А кого випустив — той йому тепер товариш по фракції. А ось тих, кого посадив Володимир Устинов, у парламенті не знайдеш. «Иных уж нет, а те далече». Отож, тут мимоволі сховаєшся, залижеш рани й почнеш обдумувати, що робити далі, коли прокурорська посада тебе вже не захищає...
Але це — неполітичне пояснення. Про політичні причини можна тільки здогадуватися, але головна з них може полягати в тому, що Устинов, хоч і поріднився з одним із найближчих путінських соратників Ігорем Сєчіним, так і не став для президента своїм. Так і залишився — з іншої сім’ї.
Коли Володимир Путін після арешту Володимира Гусинського пояснював, що не може додзвонитися до генерального прокурора Володимира Устинова, журналісти сприймали ці слова російського лідера як елегантне уникнення конкретної відповіді на запитання про долю опального олігарха. Що президент Росії таким чином просто говорив правду — гаразд, не про сам дзвінок, а про суть своїх взаємин із генпрокурором, – нікому не спадало на гадку.
Устинов відразу ж після свого призначення з незрозумілих причин був зарахований до близького кола президента, і будь-які спроби пояснити, що йому не може бути довіри в цьому колі, сприймалися як блюзнірство, як бажання ускладнити прості й зрозумілі стосунки в коридорах російської влади. Не зверталося уваги на обставини біографії нового генерального прокурора, на його тісні стосунки з колами, далекими й незалежними від російського президента. Ігнорувалася проста й очевидна обставина, що генеральний прокурор — людина, а не дірокол на столі президента. І в нього можуть бути власні уявлення про погане і хороше, про друзів і ворогів, які не завжди збігаються з президентськими.
Устинов ніколи не був людиною Путіна. Про це свідчить і сама процедура його призначення, коли президент, який щойно обійняв посаду, запропонував сенаторам кандидатуру свого найближчого соратника Дмитра Козака, але змушений був від неї несподівано відмовитися під тиском досі нез’ясованих обставин. Історія з призначенням генерального прокурора стала одним із перших явних свідчень мнимої могутності Путіна. Те ж саме підтверджує процедура відставки Устинова — також несподівана й незрозуміла. Путін досі так і не зжився з людьми, яких йому нав’язали на початку правління, але позбутися найважливіших із них йому вдавалося лише поступово — когось, як Олександра Волошина чи Михайла Касьянова, – тільки наприкінці першого терміну, а ось Володимира Устинова – взагалі в середині другого. Може, це й не Путін самостійно розлучається з кадрами? Може, своїх висуванців звільняють якраз ті, хто доручав їм ключові посади при політикові-неофіті? Чи Путін справді через шість років правління зміцнів настільки, що знайшов можливість обезглавити прокуратуру? Відповідь на це запитання можна було б знайти у постаті нового генерального прокурора країни. Та саме з призначенням усе затяглося.
У перші ж години після відставки генерального прокурора у ЗМІ знову з’явилося ім’я можливого кандидата на вільну посаду — Дмитра Козака. Здавалося б, коло замкнулося, і президентський висуванець зможе тепер спокійно зайнятися давно підготовленою реформою прокуратури. Однак негайно прозвучало офіційне спростування прес-служби представника президента у Південному федеральному окрузі — саме цю посаду нині обіймає Козак. Минають дні — і більше про призначення Козака нічого не чути. І взагалі ніхто не називає жодних імен — неначе нікому генеральний прокурор і не потрібен.
Можливо, саме те, як був відставлений Устинов, — спішно, без з’ясування мотивів, зміною порядку денного засідання Ради Федерації, — дозволить спостерігачам нарешті зрозуміти, чим була Генеральна прокуратура Росії всі ці роки. А була вона не знаряддям Кремля у боротьбі з явними та мнимими опонентами президента країни й не каральним мечем правосуддя. Вона була — і в цьому теж суть проблеми — державою в державі. Могла карати справедливо, коли справедливість збігалася з уявленнями й інтересами голів цієї міні-держави, а могла заплющувати очі, як належить Феміді. Але при цьому частота моргань навряд чи збігалася з кремлівською. Кому таке могло сподобатися?
Відставка Володимира Устинова — ще одне підтвердження того, що 2008 рік наближається, і цей час не буде простим для російської політичної еліти. В обстановці передачі влади багатократно збільшується цінність ключових посад, і боротьба за ці посади обіцяє бути нещадною — адже саме від того, у кого в руках опиняться основні важелі впливу на події, й залежить ім’я нового президента Російської Федерації.