1997 рік. Президент України Леонід Кучма вже не тільки знає, чого хоче, а й одержав це. Уже побудовано потужну владну вертикаль, уже встановлено контроль над процесами приватизації, уже створено інститут фаворитів, уже визначено умови, виконавши які, в цей інститут можна потрапити. 1997-й став піком системного, політичного та владного зростання українського Президента. На цьому піку він протримався до грудня 2000 року. Відтоді почався спад сонячної активності українського гаранта. Як багато змінилося за цей період! Скільки людей зійшло з орбіт! Скільки їх потрапило в чорні діри немилості! Скільки перейшло на інші орбіти! Втім, одного погляду на першу схему достатньо, щоб зрозуміти, наскільки активними були процеси в президентській галактиці. Яке могутнє тяжіння мала зірка і що від цієї могутності залишилося сьогодні...
Безперечно, і 2001-го Леонід Кучма залишався найвпливовішим суб’єктом на політичному полі країни. Усі на це зважають, але вже незрівнянно менше персонажів прагнуть наблизитися до нього. Залишаючи символічний «лоток» у першій приймальні, чимало політиків та бізнесменів прагнуть розкласти яйця в різні кошики: диверсифікація ставок, як і диверсифікація бізнесу, — своєрідний страховий поліс напередодні 2004 року. Масова жорстка заявка на Президента відходить із життя країни так само, як свого часу сконав примітивно-агресивний рекет. Мода змінюється, а за нею не стежать або консерватори, або сірість.
Принципова відмінність нинішньої ситуації від попередньої — виникнення в країні кількох зірок, навколо яких формуються свої, хай поки що непорівнянні з президентською, а все-таки орбіти. 97-го це ще нікому не спадало на гадку, але сьогодні своє, досить залежне від милості Президента життя кипить навколо Віктора Ющенка. Економічні й політичні тіла групуються навколо Рината Ахметова. Попри втрати останнього часу, відносно потужну силу тяжіння для досить широкого кола людей має Віктор Медведчук. За ці роки у країні сформувалися бізнес-зірки, на яких Президент досі у змозі влаштувати кілька атомних вибухів, але вже навряд чи спроможний зруйнувати. Інша річ, що від світла нових зірок зігрітися можуть далеко не всі, хто живе під українським небом, а переважно лише ті, хто перебуває на орбітах. Тим часом ті, хто внизу, одержали право вибирати сузір’я, а ще — загадувати бажання, коли зірки падають...
Мабуть, найбільших змін за ці роки зазнали планети, що обертаються на найближчій до Президента орбіті. Якщо не сприймати вислів «иных уж нет, а те далече» буквально, то це саме про них. Водночас змінилось і ставлення самого Президента до поняття «близьке оточення». Його Леоніду Кучмі замінила сім’я. По-перше, через те, що своїх не зраджують і свої не зраджують. В міру розчарування у тих, хто був поруч і не був кревно пов’язаний із Президентом, Леонід Кучма почав дедалі більше прислухатися до людей за круглим сімейним столом, що генерує свої або ретранслює чужі думки. Саме члени родини виявилися, на думку Президента, найменш схильними до лобіювання своїх інтересів (що спірно) і максимально щирими у його захисті (цього не заперечиш).
Іншою причиною, що вплинула на таку розстановку сил, став російський досвід «сімейного президентства». Втім, в Україні настільки явного розмивання президентського образу й перетворення його на поняття «сім’я» не відбулося. Саме тому, за великим рахунком, політичну самотність Президента нині не розділяє ніхто. З одного боку, це рятує його від цілої купи зобов’язань, виконувати які він мусив без задоволення, з другого — почасти ослаблює гаранта. Втім, за зміцнення позицій Президента в майбутньому парламенті, подейкують, взялася сама Людмила Миколаївна, благословивши двох солідних бізнесменів на підтримку походу у владу «Жінок за майбутнє».
Збільшенню впливу сім’ї сприяло також входження в неї Віктора Пінчука. Один із найзаможніших в Україні, він ніколи не мав своєї яскраво вираженої політичної орбіти, зате мав конкретні інтереси, реальні можливості й досить чіткі уявлення про планети, що обертаються навколо президентської зірки. Згодом його уявлення почала поділяти й Олена Франчук, яка раніше ніколи не прагнула до участі в політичному житті. Втім, це легко пояснити. Якщо ваш чоловік — водій у таксопарку, то ви мимоволі чудово знатимете, як поводиться начальник колони та скільки автомобілів за викидними цінами приватизував головний бухгалтер вкупі з директором парку. Більше того, на все, що відбувається в цьому парку, ви дивитиметеся очима чоловіка.
Водночас зростання політичної ваги членів сім’ї Президента не означає, що глава держави відмовився від самостійних рішень. Аж ніяк. Приміром, він поставив Володимира Литвина на чолі блоку «За єдину Україну», попри те, що один із членів сім’ї настійливо рекомендував йому пригадати сомнамбулічний стан голови адміністрації, що охопив був Литвина на першому етапі «касетного скандалу», і не довіряти Володимиру Михайловичу будівництво опорного блоку. Ще одному члену сім’ї не вдалося домогтися від Президента адміністративної підтримки для «Команди озимого покоління» — іграшки дорогої, але поки що з дуже засніженими перспективами.
Інакше кажучи, сім’я в нинішніх обставинах стала основним держприймальником і провідником ідей, адресованих Президенту. Але далеко не завжди гарантовано ефективним.
Володимир Литвин із зовнішніх персонажів найближчий до глави держави. На його очах відмирала прихильність Леоніда Кучми до Дмитра Табачника, слабшали та рвалися узи, що пов’язували Володимира Горбуліна з давнім другом, згасав президентський інтерес до Олександра Волкова. Володимир Михайлович пересидів усіх і дочекався свого часу. Президент віддає йому належне, поважає, але заодно чудово бачить межі можливостей глави своєї адміністрації. Литвин не став гравцем на економічному полі, тож, попри досить довірчі стосунки, цілого ряду питань із розряду раніше обговорюваних із Волковим — із главою АП Президент не вирішує.
Попри досить молодий вік, Володимир Михайлович належить до політиків радянської школи. Зокрема ще й тому Президент ніколи не відчував із боку Литвина загрози нереалізованих амбіцій. Їхні взаємини міцні, як шлюб за розрахунком. Саме тому Президент визнав за потрібне поставити Володимира Литвина на чолі блоку влади, і з технологічного погляду не прогадав.
Леонід Кучма дав можливість Володимиру Михайловичу пролобіювати створення монстроподібної організації, яку очолив, підтримуваний тоді й міністром внутрішніх справ, Юрій Догаєв. З поправкою на український масштаб, вітчизняний Бородін створив державу в державі. Користуватися продуктом життєдіяльності цього утворення простим смертним годі й мріяти. А хто є не простим, нерідко Володимир Михайлович вирішує особисто.
Своїм перебуванням на президентській орбіті Петро Порошенко зобов’язаний стосункам не так з гарантом, як із главою його адміністрації. На сьогодні він мало не єдиний реальний зв’язок між Банковою та блоком Ющенка. Це сталося після того, як Роман Безсмертний з інколи властивою йому категоричністю заявив Президентові, що він зробив свій вибір. Після цього зустрічі представника Президента в парламенті з самим Президентом поступово стали надзвичайно рідкісними. Вони можуть не бачитися місяцями, а ось Петро Олексійович на Банковій буває навряд чи рідше, ніж у штабі Ющенка. На думку тих, хто входить у цей штаб, Порошенко виявився не найкращим організатором. Але на цьому етапі його ролі — ролі страхової лонжі, можливо, не слід недооцінювати. Втім, так само як і переоцінювати.
До першого віце-прем’єра Олега Дубини в Леоніда Даниловича воістину сентиментальне ставлення, він упізнає в ньому себе молодого. До удатного, амбіційного директора спочатку алчевського заводу, а потім «Криворіжсталі» глава держави приглядався досить давно. Свого часу Президент віддав належне вмінню директора говорити главі держави «ні». Правда, тепер, схоже, про таке своє вміння Олег Вікторович забув, і будь-яке розпорядження Президента починає виконувати ще до завершення його озвучування. Дубина у фаворі. Він одержав досить широкі кадрові повноваження ще при чинному прем’єр-міністрі. Призначення Віталія Гайдука на Мінпаливенерго та Ігоря Юшка на посаду міністра фінансів — пряме того підтвердження. Сьогодні складається враження, що саме Олег Дубина замінить після виборів Анатолія Кінаха. Якщо Олег Вікторович на той час не наживе собі в новому парламенті критичної маси ворогів, передусім за рахунок свого зневажливого ставлення до маси впливового народу, то так воно й буде. Адже Анатолій Кирилович Кінах так і не зміг змусити Президента побачити в собі серйозного гравця. Зате зумів викликати роздратування Президента, від початку підкресливши свою спроможність на вчинок, і паралельно розчарував ліберальну частину політикуму, так і не реалізувавши цієї спроможності. «Смілива людина, але всього боїться», — з таким визначенням цей недурний і досить порядний чоловік, швидше за все, і ввійде в історію, чекаючи, коли випаде другий шанс.
До речі, про шанс. Непогані перспективи згодом можуть відкритися перед помічником Президента Сергієм Льовочкіним. Його обличчя читачам не знайоме, але його добре знають усі, хто хоч раз переступав поріг першої приймальні. Цей досить підприємливий молодик щодня займається плануванням президентського дня. Часто від нього залежить, хто потрапить до глави держави і які характеристики супроводжуватимуть появу тієї чи тієї особи у президентському кабінеті. До речі, саме вплив помічника Президента був вирішальним при призначенні Віталія Гайдука, який давно прагнув посісти крісло міністра енергетики. Якщо близькість до донецької команди не зіграє з паном Льовочкіним злий жарт, то країна про нього ще почує.
Про Валерія Павловича Пустовойтенка батьківщина чує і знає багато чого, а Президент ще більше. Всепрощаючий і відданий, Валерій Павлович, як і раніше, вхожий до глави держави. Глава НДП чи не єдиний дніпропетровець першого призову, що залишився на президентській орбіті. Проте вважати його потужним лобістом не варто, бо Президент далеко не до всіх пропозицій, які виходять від Пустовойтенка, ставиться з належною увагою. Вдячне співчуття — мабуть, так можна означити президентське ставлення до людини, що втримується на плаву виключно завдяки тому, що Президент підкидає йому посадові рятувальні кола.
До Ігоря Шарова ставлення цілком інакше. Йому, хто кладе колосальні сили на побудову блоку влади, Президент віддає належне: цінує надійність, організаторські здібності і політичну порядність (у їх специфічному розумінні, певна річ). Назвати Ігоря Федоровича надзвичайно впливовою особою — було б перебільшенням, проте помірна близькість до Литвина і чуйне служіння Президенту змушує, окрім решти причин, прислухатися до його пропозицій. Подейкують, приміром, що саме Ігор Шаров став каталізатором при ухваленні рішення про призначення Юрія Кравченка херсонським губернатором. А все пояснювалося просто: по Кіровоградському округу близького друга Ігоря Федоровича (і соратника з «оргвідділу» «Трудової України»), пана Єдіна, запланував собі йти екс-міністр внутрішніх справ, який має там коріння. Проведена Шаровим робота з порятунку друга вилилася в гучне призначення. Втім, це лише епізод. У Шарова є значно більші заслуги. Не було б його, цілком можливо, що «Трудова Україна» так і залишилася б партією, яка має лише свідоцтво про реєстрацію. Та й самому блоку «За єдину Україну!» було б непереливки без зусиль Ігоря Шарова. Такі люди потрібні Президенту. Втім, вони потрібні будь-якій владі. А щодо самого блоку та ставлення Президента до глав партій, які входять у нього, — то воно досить різне.
Про Пустовойтенка і Кінаха ми вже говорили. Про Володимира Семиноженка — не варто. Згадуючи Партію регіонів, достатньо буде відзначити символічну близькість до Президента губернатора Донецької області Віктора Януковича. В орбітах він представлений, швидше, як публічний символ свого регіону. Але серед губернаторів Віктор Федорович, безперечно, має найбільшу вагу. Решта губернаторів час від часу наближаються на відведену Президентом відстань і віддаляються, коли в спілкуванні відпадає потреба. А до донецького регіону та його економічної брилоподібності Президент ставиться, радше, як до об’єктивної реальності, даної йому в відчуттях. Ні любові, ні ненависті, лише прагматичний і взаємовигідний діалог, що на сьогодні влаштовує обидві сторони.
Ви не знайдете на орбітах ні лідера «Аграрної партії» Михайла Гладія, ні його невгамовно діяльної суперниці Катерини Ващук. Адже ми малюємо тільки п’ять орбіт. Зате вдалося змінити ставлення до себе Президента колишньому керівникові апарату Павла Лазаренка Івану Кириленку. На посаді міністра сільського господарства Іван Григорович розпростав плечі і виріс, як свідчить ситуація, не тільки у власних очах. Президент оцінив його організаторські здібності й безмежну лояльність. Утім, що-що, а це представники Дніпропетровська завжди вміли демонструвати найкраще у країні. Не виняток і Сергій Тигипко — лідер «Трудової України». Ось уже кілька років Президент ставиться до Сергія Леонідовича як до предмета, який і нести важко, і кинути шкода. Але від цієї людини він не чекає свідомого підступу. Однак статус діяча, який вічно подає надії, очевидно, трохи дратує не лише Президента, а й самого Сергія Тигипка. Можливо, після цих виборів йому вдасться розірвати зачароване коло і стати самостійнішим політиком. Адже вдалося йому це зробити в бізнесі.
Особлива позиція в Миколи Азарова, який вийшов із лав владного виборчого блоку. Після його виходу з Партії регіонів у блоці поменшало на одну людину, що бачить себе президентом або прем’єром. Ситуація в Миколи Яновича справді непроста. У Донецьку найближчі йому люди, такі як Рибак і Звягільський, втрачають свій вплив. З тримачами контрольного регіонального пакета стосунки не завжди визначаються як повне порозуміння. Багато професійно нажитих недругів і ледве чи менше охочих обійняти його посаду не дають Миколі Азарову впевненості в завтрашньому дні. Кажуть, що про всяк випадок Микола Янович готує собі заміну в особі свого першого заступника Федора Ярошенка. Однак рішення прийматиме Президент, і якщо прийматиме, то вже після виборів. І в цьому питанні Леоніду Даниловичу можна тільки поспівчувати. Адже якщо зважиться він на заміну— знайти людину, незаангажовану і здатну втримати від розвалу створену Азаровим імперію, буде досить непросто.
Можливо, ми суб’єктивні, але до планет, які обертаються неподалік президентського тіла, ми поки що не вписуємо міністра оборони Володимира Шкідченка і вже визнали неактуальним описувати становище Михайла Потебенька. Інша річ — Володимир Радченко. Всім своїм виглядом він демонструє, що є котом, який гуляє, як сам собі знає. При цьому генерал армії досить уміло приховує золотий ланцюг, що з’єднує його з гарантом. Радченко — людина, від якої навіть сам Президент не завжди знає, чого чекати. Втім, і сам Володимир Іванович не завжди може передбачити всі кроки Леоніда Даниловича. Мабуть, це єдине, що додає інтриги в його невеселу роботу. Ми ж бо з вами знаємо, що саме примножують знання.
Високий постамент і спільна розробка низки планів, реалізовуваних парламентом, виводить на президентські орбіти голову Верховної Ради Івана Плюща. Проте це не означає, що між першою та другою людиною країни існує людська близькість, безмежна довіра і навіть спільні політичні симпатії. Іван Степанович, так само, як і Валерій Павлович Пустовойтенко, належить до тих людей, чия активна діяльність у політиці скінчиться разом з епохою Леоніда Кучми. А можливо, значно раніше, як це, щоправда, з інших причин, сталося з Олександром Волковим та Володимиром Горбуліним. Трагічні постаті, які прагнуть угору, але навряд чи спроможні досягнути колишніх вершин через обтяті крила й повноваження. Правда, якщо бути цілком щирими, крил їм ніхто не обтинав. Вони їх самі обпалили, неприпустимо близько підлетівши до світила. І тепер тішаться тим, що по праву можуть вважатися маленькими, але гордими пташками.
І, нарешті, найбільш спірний міжпланетний тандем — Віктор Медведчук та Григорій Суркіс. У поінформованих членів СДПУ(о) немає щонайменших сумнівів у причетності Президента до прикрощів, які обрушилися на голови лідерів партії. Ще недавно близькі соратники глави держави нині потерпають від серйозних проблем, навіть намагаючись потрапити до нього на прийом. Сьогодні їхнє місце в орбітах не піддається чіткому визначенню. Першої-ліпшої хвилини Президент може різко зменшити кількість світлових років, що розділяють його й Віктора Медведчука. Так само швидко Віктор Медведчук, пішовши «на вільні хліби», зможе існуючу відстань різко збільшити. У цій країні все таке непередбачуване й хистке. Але переконатися в цьому ми з вами зможемо через рік, коли накреслимо нові орбіти. Причому не тільки президентські. А поки що щиро зичимо всім тепла та світла. Сонячного.