Кілька місяців тому в захаращеній батьківській комірчині прямо до рук мені раптом упав запилюжений пухкий пакет із моїми шкільними творами, дбайливо збереженими бабусею. Не втримавшись, витягла верхній зошит і почала читати. Це була моя робота, написана рівно двадцять років тому на всесоюзний конкурс «Я голосую за мир!». Називався цей опус «Відкритий лист президентові Рейгану». З усією юнацькою пристрастю я гнівно таврувала й викривала «американський імперіалізм» разом із підтримуваною ним «ізраїльською вояччиною», соромила й напучувала «безсоромні душі» «продажних янкі», проклинала американські ядерні боєголовки, націлені на «вихрасті голови радянських діточок» і «сивини ветеранів, які врятували Землю від коричневої чуми фашизму». А також закликала негайно після прочитання мого послання прибрати руки геть від усього радянсько-святого. Мій твір зайняв перше місце в Україні, і я тоді неймовірно цим пишалася. Двадцять років потому від викривального пафосу та кондових совкових штампів, якими була напхом напхана голова шістнадцятирічної дівчинки, було сумно і смішно.
Але нині, коли дізнаєшся, що в Сумах теперішні школярі під диктовку (нам принаймні давали зробити це самостійно) знову в тих самих тонах пишуть листа американському президентові, стає боляче і страшно. Оскільки через рік, уже при новому президентові, мій син піде в перший клас. Невже нічого не змінилося за ці двадцять років ні в нашій країні, ні в наших душах? Невже моїй дитині доведеться вечорами конспектувати праці Кучми та відомих «проффесорів», як ми колись, борючись із нудьгою, переносили в зошити «думки» великих радянських вождів? Невже і йому доведеться в добровільно-примусовому порядку брати участь у «літературно-музичних композиціях» за мотивами автобіографічної прози глави держави? Ми ставили «Малу землю», «Цілину», «Відродження». Що інсценуватимуть наші діти — «Першу ходку», «Другу відсидку» та «Тихо! Дон...»?
Мені знову закортіло написати листа президентові. Але вже іншої країни. Захотілося написати Путіну. Ну принаймні для того, щоб просто поцікавитися, як йому сподобається приблизно такий сюжет.
Україна. Вибори. Кандидат у президенти Віктор Ющенко їде у Сполучені Штати на день народження до Джорджа Буша. Вашингтон зустрічає його білбордами з його ж портретами і зворушливим повідомленням «Жінки Америки — за президента України Ющенка». Підбадьорений і розчулений Віктор Андрійович цілується з Джорджем Джорджевичем, дарує йому «цікаві подарунки», а потім вони по-дружньому, по-сімейному святкують день народження Буша в його затишному будинку, періодично вмикаючи телевізор, щоб
помилуватися тим, як CNN, NBC і CBS «мочать» опонента Ющенка — Віктора Януковича.
Як подарунок у відповідь, Дж.Буш повідомляє про готовність Сполучених Штатів відкрити на своїй території від 400 до 650 виборчих дільниць, щоб усі громадяни України (і не лише України — хіба шкода), котрі перебувають у США, могли взяти участь у святі всенародного волевиявлення. Невдовзі після зустрічі Буша та Ющенка в одному з головних конгрес-холів Вашингтона відбувається з’їзд представників українських громадських організацій у США «Америка—Україна: ми разом», делегати якого, американські громадяни українського походження, демонструють свою повну підтримку Ющенкові й закликають громадян України голосувати саме за нього.
Окремі особливо активні американські громадяни українського походження від імені багатомільйонної української діаспори США шлють в Україну листи-звернення до наших співвітчизників, пояснюючи, що перемога Ющенка — це «розвиток економіки, підвищення рівня життя і зміцнення зовнішньої політики». А прихід до влади Януковича — це «політика під диктовку російських діячів», «напруга у відносинах зі Сполученими Штатами», «подорожчання курячих стегенець» і, отже, «загальне зниження рівня життя, зростання безробіття». Українські листоноші заробили криваві мозолі на пальцях, 24 години на добу підписуючи конверти, та збилися з ніг, розносячи ці листи в кожну поштову скриньку.
У Києві вже давно веде свою роботу «Американський клуб», створений для кращого донесення американської позиції до українців. Якщо ж комусь усе-таки щось залишається незрозумілим, о 18.00 на телеканалі «Інтер» він щодня може подивитися новини, підготовлені CNN, у яких американські журналісти популярно й дохідливо розкажуть йому, який класний хлопець цей Віктор Ющенко і яка жахлива бека цей Віктор Янукович.
Для більшого електорального ефекту до Києва з грандіозним концертним туром на підтримку кандидата Ющенка вирушає зоряна команда під проводом Майкла Джексона (до речі, за особливі заслуги перед Україною нагородженого українським громадянством), до якої також увійшли Мадонна, Шер, Брітні Спірс, Лайза Мінеллі, Вітні Х’юстон та інші відомі американські виконавці. Хітом сезону стає шлягер Брітні Спірс «Hi! Hi! Hi! Yuschenko vybiraj!».
А за три дні до виборів у Києві проходять пишні торжества з парадом і салютом з нагоди звільнення України від німецько-фашистських загарбників. Під час параду на трибуні пліч-о-пліч із лідером найбільшої парламентської фракції Віктором Ющенком стоїть Джордж Буш, президент Сполучених Штатів — нашого головного союзника з антигітлерівської коаліції.
Абсурд? Повна маячня? Та що ви кажете! Чому ж абсолютно той самий сюжет, але з участю Януковича, Путіна та численної російської масовки не здається вам таким самим волаючим абсурдом?
Днями, намалювавши аналогічну нашій (щоправда, значно менш мальовничу) картинку абсурду, впливова американська газета «Вашингтон пост» зауважила: «Навіть Хаміду Карзаю і Аяду Алауї соромно було б за таку кампанію, якби її влаштував президент Буш. Більше того, решта світу на повний голос засудила б американське втручання. Але Віктор Янукович, прем’єр-міністр і кандидат у президенти України, смиренно радів цим та іншим крокам російського президента Володимира Путіна, а західні уряди відповіли розуміючим мовчанням».
Ні, звісно ж, на словах російський президент виявляє політкоректність, заявляючи, що РФ працюватиме з будь-яким президентом, якого обере український народ. (Останнім часом, щоправда, ця теза трохи трансформувалася на ленінське прагнення «працювати з українським народом». Незважаючи на те, кого цей народ обере своїм президентом?). Підтримка Путіна на українських президентських виборах — це агітація невербальна: один раз — поцілувався, другий — потиснув руку, третього разу — просто постояв поруч, ділячись із кандидатом у президенти України своїм височенним рейтингом серед українських громадян.
Зате інші славетні росіяни і російське телебачення аж ніяк не приховують своїх політичних пристрастей. І всім нам при цьому добре відомо, наскільки жорстко в Росії президентська влада контролює і Держдуму, і губернаторів, і уряд, і, звісно ж, ЗМІ.
Віце-спікер Держдуми Жириновський влаштовує агітаційний тур Україною, глава думського комітету Кокошин видає з українських телеекранів сентенції, авторство яких, як легко вгадується, належить кремлівському політтехнологові, раднику голови адміністрації президента РФ Глібу Павловському. У нас висаджується десант російських губернаторів, які роблять відверті зізнання про те, котрий з українських кандидатів милий їхнім серцям, що знудьгувалися за тісним братерським співробітництвом. Російським високопоставленим чиновникам суворо заборонено зустрічатися з В.Ющенком, зате їх часто можна бачити в компанії В.Януковича. Своєю особистою увагою українського прем’єра удостоїв навіть Патріарх Усієї Русі Алексій II.
У Ялті відбувається засідання російських і українських олігархів, на якому, як свідчать наші джерела, було досягнуто домовленостей про те, кого підтримають російські бізнесмени на виборах президента в Україні, а кого підтримувати категорично не слід. Дивний збіг: після цієї зустрічі було скасовано приватизацію «Укртелекому» й Одеського припортового заводу... «Кто поможет мне больше всех, тот получит сладкую конфету»?
Від безперервного потоку брехні «Російського клубу» нудить уже навіть російських журналістів.
І, мабуть, тільки випханий у російський політичний андерграунд Союз правих сил нікому не чутним голосом обурено заявив, що «російські «фанати» одного з українських претендентів прем’єра В.Януковича, діючи на межі пристойного, перетворили Кремль на філію його виборчого штабу». Тільки СПС у Росії згадав, що «саме Віктор Ющенко, будучи свого часу прем’єр-міністром України, зламав багаторічну тенденцію спаду у двосторонній торгівлі. Саме Ющенко забезпечив протягом одного року зростання товарообігу між нашими країнами на 25 відсотків. Ющенко поклав край розкраданню російського газу в трубопроводах. Саме за прем’єра Ющенка в Україну надійшли сотні мільйонів доларів російських інвестицій».
«Сьогодні Росії як ніколи потрібна демократична, стабільна, сильна Україна. Ми переконані, що єдино гідне великої держави тверезе та зважене ставлення офіційної Росії до виборів у сусідній суверенній державі може будуватися лише на нашій повазі до права українського народу на вибір і на невтручання у внутрішні справи України», — заявили російські ліберали. Хоча, за ідеєю, це мав сказати президент Росії Путін. І проконтролювати неухильне виконання цієї тези. Але він цього не зробив. Чому?
«Дивність усього цього, — пише «Вашингтон пост», — полягає в тому, що президент України Леонід Кучма, який залишає посаду, напевно, був правий, коли нещодавно заявив, що вибори його наступника 31 жовтня за геополітичною значущістю поступаються лише майбутньому голосуванню в Іраку». Річ у тім, що насправді путінській Росії зовсім не потрібна сильна й демократична Україна. Їй потрібен подібний до більшості інших есенгівських сателітів авторитарний покірний Кремлю режим. Весь останній рік Путін щосили намагається продемонструвати Заходу, що саме Росія контролює пострадянський простір. Що саме з Москвою, а не окремо з іншими столицями СНД, потрібно вирішувати всі питання. Демонструючи свою владу на одній шостій частині землі, Росія значно підвищує свої акції на переговорах із західними партнерами і насамперед із СОТ і ЄС.
У Путіна немає особливих успіхів усередині країни. Зате є Беслан і Чечня. Отже, потрібно відвернути увагу росіян на щось мажорніше й таке, що зміцнюватиме національний дух. Потрібні зовнішньополітичні перемоги. Потрібно всіма можливими засобами відгородити Україну від Європи та, заплямовану й принижену, загнати в «стійло» з іншими одіозними пострадянськими режимами. Ось тільки виникає запитання: що стане з путінським іміджем на Заході, коли за його спиною невідступно маячитимуть особистості, нерукоподавані у Вашингтоні, Брюсселі, Парижі, Берліні?
Путіну не можна допустити змін правил політико-економічних відносин з Україною. Не можна зробити вразливою існуючу російську економічну систему. Адже коли в Україні буде створено прозорішу, чеснішу та справедливішу, ніж у Росії, атмосферу, інвестори стрункими рядами підуть саме сюди. Та й російський бізнес безпечніше почуватиметься в Україні, а не на своїй батьківщині.
Ну й, зрозуміло, Путіну зовсім не потрібне поширення «бацили» демократії безкрайніми есенговськими просторами. Йому не потрібні росіяни, українці, білоруси, казахи, таджики, киргизи, котрі відстоюють свої свободи та мають справжнє право голосу. Покірними легше управляти.
Сьогодні чимало людей цілком згодні з думкою, висловленою журналом «Ньюсуїк»: «Хоч би що сталося, вибори в Україні встановлять новий стандарт демократії, або вищий, або нижчий, для всіх посткомуністичних держав».
Тому Путін і прибув до Києва — за три дні до вирішального голосування. І не стільки для того, аби когось підтримати, скільки для вирішення всіх перелічених вище проблем і завдань. Він приїхав, аби ще більше збільшити вплив, точніше, проникнення Росії в Україну. Святкування 60-річчя визволення України від фашистських загарбників — благодатний час для відродження почуття єднання народів колишнього СРСР, пробудження ностальгії, яка дрімає в душі майже кожного з нас, за великою й могутньою країною, тонізування всіх проросійськи налаштованих сил.
Путін приїхав відстоювати інтереси своєї країни. Що ж, він має на це право.
Але Кремль проникає сюди рівно настільки, наскільки йому дозволяють. Українське вище керівництво завжди у важкі хвилини їхало на уклін до Москви, демонструючи власну слабість і безпомічність. І якби офіційний Київ не жадав так жагуче путінської підтримки на цих виборах (прем’єр Янукович відкритим текстом заявив: «Якщо буде підтримка, я завжди вдячний за неї»), ми мали б сьогодні в Києві лише московських заробітчан-політтехнологів. Але Київ просить політичної підтримки на вищому, президентському рівні. А за неї не розплатишся як із політтехнологами, діставши з кишені чекову книжку. За неї платять державними інтересами на користь інтересів громадян іншої країни.
А Путін знову усіх перехитрив. Лише з дуже великою натяжкою можна сказати, що він відкрито когось підтримав. Зайнявши прайм-тайм трьох центральних українських телеканалів, російський президент явно грав, передусім, на свій власний рейтинг (останній, до речі, після бесланської трагедії впав в Україні до 48% порівняно з літніми 67%).
Володимир Володимирович був серденьком і чарівниченьком, він вражав і заворожував, він дуже намагався сподобатися всім сорока восьми мільйонам українців, пройшовшись по багатьох струнах їхніх чуйних душ. Він казав і про свою повагу до незалежності нових пострадянських держав, і про неможливість відтворення СРСР, хоча його, звісно, дуже шкода, але є гідна альтернатива відновлення розірваних зв’язків між братніми народами й якісним підвищенням життєвого рівня — ЄЕП. Він цитував Кобзаря, тепло згадував про свою весільну подорож у Карпати, віддавав данину футбольній майстерності Андрія Шевченка й запросто фотографувався з сором’язливим українським першокласником.
Путін був жадібним. Він не подарував скасування закордонних паспортів для поїздок українців у Росію ані Віктору Федоровичу, ані Леоніду Даниловичу, зазначивши, що раніше, до спілкування з простими українцями, він не особливо вникав у цю проблему (попри те що, як він пізніше визнав, «і Президент України, і голова уряду Янукович звертали нашу увагу на це й порушували питання про те, аби змінити наше рішення»). Він не повівся на наполегливо двічі поставлене ведучим запитання, чому ж саме цього року настало таке помітне поліпшення в російсько-українських відносинах, і не вимовив явно очікувану від нього фразу «завдяки мудрій політиці уряду Януковича». Він не подарував українським Президентові та прем’єру й перехід стягування ПДВ на енергоносії за країною призначення, зазначивши, що це зроблено Росією і стосовно всіх інших країн СНД, оскільки це «сучасний спосіб оподаткування й економічної взаємодії».
Він навіть вимовив магічні слова про демократію, умовляючи зневірену українську виборницю. «Ви сказали, що люди не вірять, що можна вплинути на перебіг подій демократичним шляхом. А яким ще шляхом можна вплинути? — дивувався російський президент. — Лише демократичним. Тому я просто цілком переконаний, що потрібно брати участь у виборах. Просто відома теза говорить про те, що якщо не ви вибиратимете — тоді за вас хтось вибере».
І самому Путіну ця теза, справді, добре відома. Більше того, для нього вона — керівництво до дії. Адже в себе в країні Путін проводить політичну реформу та скасовує вибори губернаторів, пропонуючи призначати їх за президентським велінням. У себе в країні «демократ» Путін знищив незалежну пресу, і навіть процвітаючі при його режимі багаті та впливові люди жахаються від того, що сьогодні відбувається в Росії зі свободою слова та правами людини.
Уже багато написано про те, чому Путін може внутрішньо противитися відкритій підтримці на виборах українського прем’єра. На перший погляд, вони, справді, виглядають антиподами. Один — колишній гебіст, інший — колишній засуджений. Один маленький і щуплий, але легко кидає суперника через стегно, інший — двометровий велетень, котрий непритомніє від влучення в нього яйцем. Але, мені здається, що, насправді, у них багато спільного. І не лише в лексиці, де присутні «казли» й «сортіри», в яких «мочать». Для обох поняття «демократія» та «права людини» — порожній звук, для обох людське життя не є найвищою й абсолютною цінністю. А основна відмінність полягає лише в тому, що один із них з допомогою включеної на повну потужність державної машини вже став президентом, а інший тільки збирається це зробити.
Зрештою, російський президент, виступаючи перед українськими телеглядачами, таки видавив із себе слова, які можна за великого бажання розцінювати як підтримку на адресу українського прем’єра, зауваживши, що серйозні темпи економічного зростання в Україні й підвищення пенсій — хороший приклад для наслідування. Хороший, але чомусь у відомого незалежного московського журналіста Андрія Колесникова почуття заздрості до українців викликає зовсім інше. Журналіст, котрий зазвичай змальовує всі політичні події з їдкою іронією та здоровим стебом, написав про українські вибори трохи пафосну та трохи сумну статтю, де є такі слова: «У демократії на території колишнього Радянського Союзу залишився тільки один шанс. Цей шанс — український. Ставки в цій грі, яка й не гра зовсім, занадто високі. Тому й відчуває Росія перед українськими виборами фантомні болі втраченої демократії». І ще: «Я відчув, що заздрю українцям. У них є демократичний національний лідер, котрого вже майже чотири місяці ЗМІ й адміністрації двох держав намагаються оббрехати й облити брудом, а в нього зберігаються харизма, рейтинг, авторитет. У них є громадяни, котрі обурені тим, що їм підсувають як президента висуванця олігархічного клану, що контролює кілька східних регіонів країни. У них є шанс на демократію й нормальний розвиток».
У нас, справді, є шанс. І вибір перед нами стоїть навіть не стільки геополітичний, скільки цивілізаційний. Ідеться зовсім не про те, із ким ми будемо — із Росією чи Євросоюзом і НАТО — ми можемо бути і з тими, і з іншими. Питання в тому, якими ми будемо. Ідеться — про стандарти та принципи життя.
Нас увесь час змушують задовольнятися малим, переконуючи, що ми найкращі на пострадянському просторі. Але ми кращі з гірших. Так, у Туркменістані сьогодні відомо, хто буде президентом країни на все доступне для огляду майбутнє, і туркменські депутати заявляють «Батьку усіх туркмен», що «нам дав вас Бог, ви довічний президент» і «народ не дасть вам провести президентські вибори». У Казахстані й Білорусі відоме ім’я президента за п’ять років до виборів. У Росії — за рік. А в нас не відоме навіть за день до голосування. І однаково це ще не справжня, не повноцінна демократія. Не полінуйтеся, почитайте в нашій газеті цикл статей Юлії Загоруйко під рубрикою «Маленькі історії для нерозбещених демократією». Ви дізнаєтеся, що, приміром, у Британії дружину прем’єр-міністра можуть оштрафувати за безквитковий проїзд у громадському транспорті, а багатий і впливовий політик — втратити все своє багатство й політичний авторитет лише за одну ніч у готелі, проведену на чужі гроші, або ж публічно збрехавши. Та що там Британія. Та сама Литва либонь також пострадянський простір (хай вибачать мені це словосполучення литовці). На недавніх виборах у цій країні найгучнішим (!) скандалом був підкуп одного виборця іншим п’ятьма(!) латами за голос, відданий на користь фаворита другого. Нині цьому хабародавцю загрожує тюремний термін до трьох років.
Нас заворожують найвищими не лише в СНД, а й у всій Європі темпами економічного зростання. Забуваючи повідомити, що в абсолютних величинах на душу населення наші цифри — справжній мізер порівняно з тим, скільки припадає на середньостатистичного європейця навіть із їхніх кумедних одного-двох відсотків зростання ВВП.
Нас закликають до стабільності. І залякують змінами. Але все-таки головним почуттям, що визначає наш завтрашній вибір, має бути не страх «хоч би не було гірше», а непереборне бажання зробити наше життя значно кращим.