За чотири дні — головне свято країни, 14-та річниця незалежності України.
Як і в минулі роки, напередодні річниці соціологічна служба Центру Разумкова розпитує громадян країни про їхнє ставлення до незалежності — явища і свята. Цьогорічне опитування проведено від 5 до 12 серпня 2005 р. у всіх регіонах України; опитано 2011 респондентів, старших за 18 років; теоретична похибка вибірки не перевищує 2,3%.
Результати опитування засвідчили, що незалежність громадяни країни, як і раніше, цінують, і в разі чого відданість їй готові підтвердити.
В історичному референдумі 1 грудня 1991 р. взяли участь 84% громадян, підтримали державну незалежність України — 90%, не підтримали — близько 8%.
Минуло 14 років.
Якби референдум про державну незалежність України проходив сьогодні, в ньому б узяли участь 79% громадян, підтримали б незалежність країни 60%, голосували б проти — 20%. Не брали б участі в голосуванні 10%.
Чи означає зменшення частки прихильників незалежності розчарування в ній суспільства? Радше ні, точніше, відбувається нормальний процес звільнення від ілюзій, відповідно до яких здобуття незалежності саме по собі зумовить демократію, добробут і гідне місце країни у світі — чого ми, власне, від незалежності й очікували. І приходить тверезе розуміння того, що незалежність країни треба робити, створювати, підтверджувати щоденними зусиллями і влади, і нашими власними.
На користь останнього припущення свідчить таке.
Протягом останніх років частка свідомих прихильників незалежності і тих, хто визначився в координатах її підтримки / не підтримки, зростає. Наприклад, 2003 р. вона становила 47%, 2004-го — 53%, сьогодні, нагадаємо, — 60%. Відповідно зменшується частка тих, хто на гіпотетичному референдумі не підтримав би незалежність, — 2002 р. вона становила 34%, 2004-го — 28%, сьогодні — 20%. Так само зменшується і частка тих, хто не брав би участі в референдумі: 2003 р. — 24%,
2004 р. — 19%, сьогодні — лише кожен десятий.
Підтримка незалежності зростає, незважаючи на те, що для багатьох час незалежності — це швидше час утрат, ніж здобутків. Цього року респондентам поставили запитання: «Якщо говорити загалом, Ви і Ваша сім’я більше виграли чи програли від здобуття Україною незалежності?». Виявилося, що виграли 28% громадян і їхніх сімей, а швидше програли — 37%, ще 35% до цього часу не можуть зрозуміти, чи то виграли, чи навпаки. Отже, незалежність для громадян країни важливіша за особистий програш — частина населення до неї звикає, інші усвідомлюють її необхідність, а є й такі, хто, як і раніше, вірить у перспективи країни.
Незалежність важливіша і за регіональні розбіжності. Частка тих, хто підтримав би сьогодні незалежність на гіпотетичному референдумі, перевищує частку тих, хто не підтримав би, у всіх регіонах країни. На Заході — більше (89% проти 3%), на Сході та Півдні — менше (близько 44% проти 30%), але все-таки. У Центрі, як і належить центру, цифри середні — 66% проти 15% тих, хто незалежність не підтримав би.
І, нарешті, у незалежності є потенціал підтримки, оскільки її більше схильна підтримувати молодь: у молодших вікових групах (18—39 років) частка готових проголосувати за незалежність сьогодні — 63%, тоді як у старших вікових групах — 57%.
Цього року, порівняно з попереднім, дзеркально змінилося співвідношення тих, хто вважає, що за роки незалежності Україна стала справді незалежною державою, і тих, хто так не вважає: якщо торік воно становило 38% проти 49%, то нині 49% проти 37%. Та, здається, ми більше повірили в себе, ніж у державу.
Мабуть, це результат президентських виборів. Частково — відчуття, що ми обрали президента як країна, не залежна від зовнішніх впливів, частково — аванс президенту, від якого, серед іншого, громадяни країни очікують зміцнення незалежності України. Нагадаємо, що за результатами ще передвиборних опитувань 76% українських громадян відзначили саме це завдання з-поміж інших побажань майбутньому президентові. Вище за цю позицію в рейтингу побажань — лише «рішуча боротьба зі злочинністю і корупцією» (відзначили 97% опитаних), «боротьба з олігархами» (78%) і «розвиток демократії в Україні» (77%). Мабуть, громадяни чітко розуміють, що без усього зазначеного по-справжньому незалежною країна стати не зможе...
Так от, про свято. Незважаючи на все викладене, масово святкувати День незалежності громадяни країни, як і раніше, не поспішають. Цей день — справді велике свято для 22% опитаних (роком раніше — для 17%). Для 40% (без змін) — це звичайне свято, як і інші офіційні. Для 30% — просто вихідний (торік — для 32%). Частка тих, хто вважає, що навіть вихідним цей день не має бути, — 5% (торік — 9%).
Тобто, як і раніше, ми не хочемо святкувати те, що вдалося, але не зовсім?
Чогось нам бракує для повного щастя, для свята, для того, щоб сказати — так, удалося, це те, про що я мріяв, на що сподівався і на що чекав, голосуючи за незалежність 14 років тому і стоячи на Майдані зовсім нещодавно... Та це сумно, а тому в переддень свята недоречно. Про сумне колись згодом.
А наразі — наведені вище цифри свідчать про те, що час розчарувань, пов’язаних не з незалежністю, ні, а з тим, чим супроводжуються її перші, власне, роки, мабуть, залишився позаду. Ми поступово адаптуємося. Одне лихо: досі не вирішили, що до чого адаптувати — чи то державу і ринок до людей, чи то навпаки. Поки адаптуємо людей до того, що є. Сильніший — виживе, слабший — попросить, багаті — допоможуть бідним. І запанує гармонія?..