UA / RU
Підтримати ZN.ua

ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ

Вважається, що один із шляхів усвідомлення себе народом — відчуття спільного горя. Подія 27 липня, без перебільшення, стала спільною бідою, що торкнулася всіх...

Вважається, що один із шляхів усвідомлення себе народом — відчуття спільного горя. Подія 27 липня, без перебільшення, стала спільною бідою, що торкнулася всіх. Візьмемо на себе сміливість стверджувати, що трагедії, які сталися незадовго до й невдовзі після авіакатастрофи у Львові на шахтах Донбасу, викликали в країні все-таки менший шок. У давно атрофованому суспільному організмі відродився інстинкт співпереживання. Можливо, колосальним емоційним ударом стала загибель великої кількості дітей. Можливо, спрацював жорстокий ефект присутності, забезпечений телебаченням.

Лихо, справді, стало одним для всіх, але воно, на жаль, не об’єднало. Коротким, але ємним доказом того може служити така цифра. До моменту, коли львівська влада офіційно оголосила про відсутність необхідності в крові, приміром, у Києві у відповідний пункт прийшло тільки шестеро донорів. До п’ятниці їх стало 15... Лише п’ятнадцять чоловік, що особисто зробили крок від теоретичного до реального співпереживання. Інші залишилися глухими не тільки до офіційного заклику столичного мера, а й до внутрішнього заклику співчувати ближньому.

Серед інших і ми. Ми — теж частина населення, яке досі не усвідомило себе народом. Населення, що втратило схильність до співчуття і право на гнів. Ми — частина суспільства, яке не відчуло себе єдиним цілим, яке навчилося лаяти владу на кухні, висловлювати свій протест раз на чотири роки в кабінці для голосування й боротися за свої права тільки з тими, у кого цих прав ще менше. Але так і не навчилося змушувати владу звертати увагу на суспільні проблеми, вимагати від влади їх розв’язання, контролювати, як влада виконує свої обіцянки. Разом, усіма доступними засобами.

Влада, вільна від громадського контролю, не може не почуватися безкарною. Система, побудована такою владою, не може не бути гнилою. Прогнила система — ось справжня причина трагедій на Скнілові, у Броварах, над Чорним морем або в шахті імені Засядька. Прямі винуватці того, що сталося, — не генерали й директори, не льотчики чи шахтарі, а люди, наділені владою та відповідальністю. Непрямі винуватці — всі ми, котрі вільно чи невільно сприяли утвердженню безвідповідальності й становленню громадянського безвладдя.

Наведені на наступній сторінці короткі історії, що проливають світло на авіакатастрофи 1992-го в Миргороді й 1996-го в Умані — лише два пункти в переліку обвинувачень на адресу системи, що не зробила належних висновків із попередніх трагедій, отже — створила умови для трагедій нових. Безкарна влада завжди карає стрілочників. Бо їй так зручніше. Цього разу стрілочники будуть іменитими — занадто великий резонанс. Але логіка вчинків залишилася незмінною.

Один знайомий турок, який не вирізняється серед мільйонів своїх побратимів ні посадою, ні капіталом, якось у розмові зазначив: «У моїй країні є чотири головні професії. По-перше, військові — це характер нації. По-друге, вчителі — це інтелект нації. По-третє, лікарі — це здоров’я нації. І, нарешті, поліцейські — це безпека нації. Представники цих чотирьох професій заслужили найбільшу повагу громадян, а їхня праця найвище оплачується державою».

Ось як просто. Туреччина — далеко не еталон. Є країни багатші і, певне, цивілізованіші. І все-таки, чи можна уявити собі в Україні громадянина, спроможного з такою ж упевненістю, так само не соромлячись пафосу повторити вищесказане? Чи можна собі уявити, що нинішня влада (а, можливо, й нинішня опозиція) послідовно прагне того, щоб саме ці чотири ремесла (нехай і в іншому порядку) стали найпошанованішими й найвище оплачуваними? І чи можна собі уявити наше суспільство, яке рішуче й виразно ставить перед владою завдання: зберегти інтелект, здоров’я, характер і безпеку нації?

Після того, як на всі три запитання ми зможемо відповісти позитивно, катастрофи в країні стануть випадковістю, а не закономірністю.