«Що таке добре і що таке погано?» Напевно, найважче запитання в історії людства. Відповісти на нього значно складніше, ніж визначити, хто винен і що робити.
Старина Шекспір вустами молодця Гамлета брався стверджувати, що хороше й погане — суть категорії умовні, які цілком і повністю залежать від наших оцінок А як накажете бути, коли оцінку дати складно? Розум підказує, що держава справді потребує інвентаризації політичного господарства. Але, споглядаючи те, хто саме і як саме намагається втілити в життя конституційні перетворення, серцем відчуваєш підступ. Як повірити в чистоту помислів Леоніда Кучми, якого проблема розумного розподілу сфер впливу влади почала непокоїти акурат перед завершенням терміну власних, непомірно роздутих, повноважень? Що робити, коли такі самі закономірні сумніви викликає щирість намірів Віктора Ющенка, який демонструє готовність модернізувати політичний устрій, але тільки після виборів? Тих самих, по завершенні яких він може стати повновладним і одноосібним володарем заповітних прав.
Кепсько, якщо країна під овації опозиції урочисто поховає історичний шанс оздоровити владний організм. І населенню залишиться втішатися тим, що владі зроблять підтяжку обличчя.
Нудить, утім, і від думки, що задекларовані добрі наміри стануть лише будівельним матеріалом для облаштування дороги, яка веде в царство застою або (тим паче) в королівство диктатури.
Яка з двох поразок болючіша, з погляду матері-історії? Яке з двох зол страшніше? Ви знаєте? Я — ні. А тому одночасно заздрю і співчуваю тим, для кого все просто. Тим, хто так часто повторює нехитрі політичні заклинання, що мимоволі починає у них вірити. Чим ближчий день волевиявлення, тим стрімкіше зростає кількість таких. Бо так легше. Можна вибирати когось, не замислюючись, що, власне, ти вибираєш. Можна без особливих проблем визначитися, як ти голосуєш, і не обтяжувати себе запитанням, чому робиш саме так. А потім п’ять років жаліти себе, підступно обманутого.
Ось реформу справді жаль. Народженій від непорочного зачаття особливо образливо виявитися згвалтованою з особливим цинізмом, піддатися несправедливому прокльону й відійти у кращий світ непрощеною. Не її вина, що в смутний політичний час вона потрапила в брудні руки. Не її «заслуга», що сама згадка про неї сьогодні викликає ідіосинкразію у всіх. Навіть у тієї купки дивакуватих людей, котрі все ще щиро вірять у те, що вдосконалення Основного Закону здатне зробити правителів бодай трішки відповідальнішими, державу — трішки справедливішою, а суспільство — трішки демократичнішим. Для всіх решти (хоч би де вони перебували — у центрі, на флангах, над сутичкою чи під килимом) КР — елемент комбінації, технологічний прийом, шанс поторгуватися і привід поговорити. Країна втомилася від полоскання конституційної теми, журналісти — від змалювання процесу, законодавці — від нескінченного розгляду незліченної кількості законопроектів.
Наступного тижня, схоже, їм доведеться це зробити черговий раз. Змучених конституційним процесом нардепів зобов’язали вдатися до ще однієї спроби. Оголошено про реанімацію проекту 3207-1, незаслужено похованого вчора й урочисто ексгумованого сьогодні.
Банкова не здається? Влада затята, це не новина. Новизна в іншому — до процесу несподівано підключилася «Наша Україна», найпослідовніший противник невідкладної корекції Конституції. Прибічники Ющенка засипали тимчасову парламентську спецкомісію незліченною кількістю зауважень і доповнень до згаданого вище документа, на яких ми не зупинятимемося. Принаймні в цьому номері. Для того існує, як мінімум, дві причини. Перша: є підстави вважати, що чимало поправок майже напевно будуть проігноровані. Друга: є привід думати, що в «Нашій Україні» не дуже засмутяться, коли їхні пропозиції відхилять.
Помізкувавши, можна знайти, як мінімум, три пояснення такої законотворчої активності членів фракції «НУ».
Перше. Виявивши зацікавленість у конституційному процесі, Ющенко позбавляє противників приводу критикувати його за небажання сприяти реформуванню влади.
Друге. Формальне зарахування Віктора Ющенка до сонму апостолів реформи певною мірою позбавляє Олександра Мороза статусу монопольного провідника конституційних змін і дуже обмежує його повноваження посередника між владою та опозицією.
Третє. В «НУ», здається, усвідомили, що кращий спосіб завалити процес —активно включитися у нього. Укоренившись у ряди реформаторів, легше впливати і на людей і на ситуацію.
Чи є викладена вище теорія абсолютною істиною? Ні, це лише гіпотеза, але її правдоподібність підтверджують дані про те, що емісари від «НУ» активно обробляють найменш стійких представників більшості. Команда Ющенка намагається не допустити голосування за проект конституційних змін, хоча ніхто ще не знає, як саме він виглядатиме.
Якщо це так, то чи можна засуджувати «нашоукраїнців» за таке лукавство? Усе залежить лише від наших оцінок. Відомо, що затяті прибічники Віктора Андрійовича не вважають поведінку близької їм за духом політичної сили великим гріхом. Бо бачать у конституційних іграх нечисту гру Банкової, спрямовану виключно проти їхнього улюбленця.
У «НУ» чимало впливових осіб давно і вперто заявляли: конституційна реформа — тільки маневр, який дозволяє залишити Леоніда Кучму при владі. Шляхом трансформації з президента у прем’єра після відповідного перенесення повноважень із особняка на Банковій в офіс на розі Садової і Грушевського. Підозріліші вважали: насправді план ще підступніший — мовляв, нинішній глава президентської адміністрації пригрів прем’єрське місце для себе і з допомогою метушні навколо багатостраждального Основного Закону хоче «розвести» всіх, включно з найдорожчим патроном. І одного чудового дня Леонід Данилович із подивом побачить, як у вподобане ним крісло глави Кабміну (що після реалізації плану «Реформа» означатиме те ж саме, що й глава держави) приземлиться інший.
Віктор Андрійович, наскільки можна судити, застереженням своїх пильних соратників тривалий час не вірив, підозрюючи в конституційних заміряннях лише спосіб відвернути лідера фаворита президентського забігу від підготовки до виборів. Але після того, як реформа ледве не стала реальністю, у Ющенка викликали серйозне занепокоєння конституційні питання. І, здається, він тепер уже розглядає схему «реформа — прем’єр від влади» як цілком відчутну загрозу.
Віднедавна ватажок «НУ» почав ділитися цими побоюваннями вголос. Бодай у світлі цього його демонстративні наміри пограти (на свій страх і ризик) у реформу виглядають занадто щирими. Симптоматично й те, що «наші» «захопились» конституційною законотворчістю саме тоді, коли Радою поповзли вперті чутки про те, що Банкова почала посилено готувати грунт для «змінника» Януковича. Який має прийти в Кабмін у разі успішного завершення процесу ревізії Основного Закону. Ім’я нового прем’єра поки що тримається в таємниці.
Чи могли бути в «Нашої України» та її керівника інші підстави для демонстрації зацікавленості в успіху реформування системи влади? Стосовно цього є дві теорії, які здаються нам не надто обгрунтованими. У будь-якому разі ми готові поділитися почутим із вами.
Відповідно до першої версії, влада переконала Ющенка, що не допустить його президентства. Але готова зробити Віктору Андрійовичу послугу — вберегти його від майбутніх проблем із президентом Януковичем. Банкова пропонує «Нашій Україні» спільними зусиллями домогтися перемоги реформи, аби в такий спосіб обмежити майбутні повноваження ставленика «донецьких». Який Кучмі резон робити цей крок? Із погляду поширювачів зазначеної теорії, простий — Леонід Данилович має підстави боятися Віктора Федоровича. Але вже не має ані часу, ані можливості поміняти конячку за кілька тижнів до старту. Резонне запитання: хто в такому разі буде прем’єром? Банкова нібито позначила готовність до дискусії, але при цьому начебто висунула жорстку умову — про Ющенка, ясна річ, не йдеться.
Друга версія за змістом діаметрально протилежна першій. Відповідно до неї, влада, якраз навпаки, не бачить способу зупинити переможний поступ Ющенка, розчарувалася в можливому успіху Януковича й готова задкувати. Суть пропозиції влади така: «Наша Україна» сприяє проведенню реформи, Банкова сприяє затвердженню прем’єра, висунутого фракцією, очолюваною Віктором Андрійовичем. Кучма не перешкоджає переходу влади під контроль Ющенка, а «НУ» не перешкоджає перемозі кандидата від влади на президентських виборах. Леонід Данилович гарантує Віктору Андрійовичу відмову від будь-яких силових методів. Віктор Андрійович гарантує Леоніду Даниловичу свободу й безпеку.
Обмовимося іще раз: на нашу думку, обидві версії серйозно кульгають. Але оскільки деякі цілком серйозні люди цілком серйозно розглядають плюси й мінуси даної теорії, ніщо не заважає вам (за бажання) до них приєднатися.
Чому описані версії викликають скепсис в автора цих рядків? Не тому, що він не вірить у можливість переговорів між владою і «Нашою Україною», а тому, що він не вірить у можливість досягнення реальних домовленостей. За нашою інформацією, переговори тривають, але проходять вони переважно в обстановці взаємної недовіри, яка постійно поглиблюється. І чим ближче вибори, тим гострішим стає конфлікт між Кучмою і Ющенком і (тим паче) між Ющенком і Медведчуком.
Ну і, нарешті, щоб поставити під сумнів переконливість версії про готовність Кучми піти без бою, досить було поспостерігати за ним у ході його останньої прес-конференції. Ця людина добровільно віддасть владу? Нізащо не повірю. Як не повірю й у те, що йому дозволили б подібне члени згаданого клубу.
Як на мене, у всякого, хто хоч скількись довго спостерігає за вітчизняним мистецтвом неможливого, не повинно залишитися ані тіні сумніву в тому, що Леонід Данилович битиметься до останнього. І піде сам тільки в тому разі, якщо його до цього змусять.
Чи є у Банкової чіткий план дій, досі невідомо. Є підозри, що планів цих кілька, але на жодному поки не зупинилися. Чи може Кучма стати повноцінним учасником президентських перегонів? Малоймовірно, але можливо. Якби цей варіант не відпрацьовували, не було б відповідного запиту в Конституційний суд і відповідного його рішення. Чи може Кучма трусонути старовиною і повернутися до добре знайомої ролі прем’єра з особливими повноваженнями? Відповідь позитивна, інакше не було б зондажу грунту, про який говорили різні джерела, котрі однаковою мірою заслуговують на довіру.
Інакше так не метушилася б навколо політичної реформи Банкова, якій розумний розподіл сфер впливу влади необхідний так само, як мені «Криворіжсталь». Інакше не лякали б розпуском парламенту, не погрожували б зняттям із посади одним і не обіцяли посад іншим.
Інформація про те, що Леонід Данилович одночасно пообіцяв і «донецьким», і «нашоукраїнцям» допомогу в ході президентських виборів в обмін на обрання його прем’єром, дуже схожа на правду. Бо це дуже схоже на Леоніда Даниловича. Але не схоже, що Віктор Андрійович і Віктор Федорович захочуть задовольнитися малим.
Реалісти, котрі не поділяють жодну з наведених точок зору, підозрюють, що говорити про таку схему в цьому союзі безглуздо. Як, утім, і про успіх будь-якого з варіантів політичної реформи. Песимісти, котрі не виключають нічого, готуються до найгіршого. За їхніми прогнозами, боротьба за владу буде жорстокою і, можливо, небезкровною. Занадто багато на карту поставлено одними і занадто багато часу згаяно іншими.
Розмови про викид убивчого компромату, про цинічні фальсифікації, про нещадні зіткнення, про застосування владою грубої фізичної сили, про натаскування бійців спецкоманд, про зняття з реєстрації особливо неугодних, про визнання виборів недійсними і навіть про запровадження надзвичайного стану набувають дедалі грізніших обрисів. І хоча вірити в усе перелічене будь-якій нормальній людині, природно, не хочеться, відмахнутися від цих зловісних чуток усе тяжче. Не тільки мукачівські події дозволяють припустити, що комусь буде глибоко начхати на закон і мораль.
Вже сьогодні дехто цікавиться: чи не здаватимуться люди, котрі сьогодні уособлюють владу, хорошими хлопцями порівняно з поганими хлопцями, котрі прийдуть у владу завтра. Дуже може бути. Але може бути й інше. Що саме на цей ефект і розраховує Банкова, занадто вже сумлінно виставляючи напоказ недоліки офіційно оголошеного єдиного кандидата, котрі начебто повинна була б старанно приховувати. Може, у локалізації Януковича влада зацікавлена не менше, аніж у локалізації Ющенка? Нехай хлопчики розімнуться, нехай удосталь попсують одне одному кров. Нехай виборець посушить голову над вибором меншого зла. І тоді йому акуратно запропонують третього.
Фантазія? Можливо. Та коли припустити, що подібне все ж станеться, ви готові зробити швидкий і вірний вибір? Може, подумати зараз? Може, є сенс (поки не пізно) відучитися вибирати очима, вухами, шлунком і навіть серцем і навчитися голосувати головою. Готувати себе до необхідності не вірити очам і вухам, перемагати не тільки можливі шлункові спазми, а й серцеві болі. Вірити лише голосу розуму. Він повинен позбавити необхідності вибирати гірший чи кращий із двох жахів. І навчитися бути вимогливим до того, кого ви визначите як менше зло. Щоб не дати цьому злу стати абсолютним. Таке занадто часто буває за наявності абсолютної влади й абсолютної довіри.