Одинадцять років самоти — новітня історія України цілком заслуговує цього сумного визначення. Роки марного пошуку надійних стратегічних партнерів перетворили державу чи то на геополітичну сироту, чи то на буферно-ресурсну падчерку. Та найстрашнішим результатом перших років незалежності виявилася самота народу. Самота в натовпі — напевно, найстрашніший, безвихідний вид самоти. Десятки мільйонів розумних, працьовитих людей так і не відчули себе спільнотою. Так і не стали сім’єю, де спільно ділять радощі і прикрощі. Не стали гуртом, яким і батька легше бити.
…Бо ближній полюбить себе і зрадіє
Чітке невір’я населення у власні сили штучно стимулювало підсвідому віру в доброго та справедливого «батька нації». Народ довірявся, зневірявся, знову довірявся і знову зневірявся. На жаль, мало хто з «пастирів» виправдав довіру пастви. Настільки відверта зневага віри, хоч як дивно, не похитнуло політичний анімізм електорату. Кожну виборчу кампанію ми знову сподіваємося, щоб знову розчаруватися. І кожну виборчу кампанію нас із легкістю ошукують. Бо за стільки років політичні спритники сумлінно вивчили, як саме слід брехати. І твердо усвідомили, що в цій країні можна брехати безкарно.
Одинадцять років наші обранці, усіх мастей і всіх рівнів, обіцяють подолати бідність, відсталість, бюрократію, корупцію, злочинність, цензуру. Обіцяють ліквідувати перебої з видачею зарплат і пенсій, із подачею тепла, світла та води. Обіцяють побудувати нові дороги, цивілізований ринок і надійні засади демократії. Всі ці одинадцять років країна продовжує боротися, ліквідовувати і будувати. І кінця цьому процесу поки не видно. Як не видно поки людини, у вустах якої обіцянки у черговий раз побудувати, ліквідувати і подолати звучали б не набором ритуальних заклинань, а символом віри. Не видно людини, готової полюбити цей народ хоча б за його терплячість. І змусити цей народ відчути себе народом. Нам ще тільки потрібно буде навчитися любити ближніх, поважати себе і пишатися країною. Але, судячи з усього, станеться це не швидко. Бо поки все йде, як завжди. Кандидати в месії готуються до проповідей. За допомогою апробованої риторики вони намагаються змусити нас полюбити їх. Їх, тих, хто любить владу. Схильних до самопожертви в сонмі політичних небожителів поки не видно. Втім, може, ми просто не бачимо в сьогоднішніх митарях і блудницях завтрашніх святих.
Ця країна зростила незліченну кількість іуд. Однак ця сумна обставина, здається, не відбила у цього народу ревного сподівання чуда. І шаленого бажання дочекатися нарешті пришестя якщо не Ісуса Христа, то хоча б Іоанна Предтечі.
Зрештою, ця країна була згвалтована стільки разів і стількома, що, їй-богу, заслужила на те, щоб її нарешті полюбили.
І сказав він, що це добре
Що спільного між вояжем Віктора Ющенка до США, виступом Володимира Литвина в парламенті і зниженням публічної активності Віктора Медведчука? Все вищезгадане — елементи розпочатої передвиборної кампанії. Чим викликаний передчасний старт нових президентських перегонів, поки судити важко. Чи то інтуїтивною вірою провідних політичних гравців у реальність дострокових виборів. Чи то усвідомленням того, що ранній дебют може стати запорукою успішного фіналу. Хай там як, політичні важкоатлети розпочали інтенсивні тренування.
Першим узяв на груди серйозну «вагу» голова Верховної Ради. Спіч Литвина виявився найвищою мірою цікавим і переважною більшістю спостерігачів був кваліфікований однозначно: Володимир Михайлович позиціонував себе як кандидат у президенти. Політична ерменевтика — справа дуже невдячна, та все ж ми ризикнемо, на свій страх і ризик, проаналізувати деякі особливості виступу спікера, яким він відкрив нову парламентську сесію.
По-перше, спіч Литвина виглядав програмною промовою лідера країни, а не рядовим виступом керівника одного з владних інститутів. За традицією спікери аналізують минулі помилки, рапортують про колишні успіхи, діляться планами на майбутнє, позначають тенденції і малюють перспективи. У досліджуваному виступі все це було. Але з маленькою обмовкою: Володимир Михайлович казав не про помилки, досягнення та перспективи вищого законодавчого органу, він віщав про промахи, успіхи й цілі держави.
По-друге, виступ парламентського лідера (який, до речі, сам собі спічрайтер, добре що було де і коли набувати відповідні навички) мав яскраво виражене емоційне забарвлення. Оратор явно намагався не зловживати канцеляризмами і бюрократичними кліше, із чого можна зробити такий висновок: Литвин розраховував, що коло слухачів і читачів не буде обмежене 449 колегами по депутатському корпусу. Автор і виконавець тексту хотів, щоб його витвір був зрозумілим, доступним і легко засвоюваним.
По-третє, промова була «виготовлена» у суворій відповідності з класичними канонами: у ній були наявні добро і зло, містився докладний перелік хвороб суспільства і приблизний рецепт їхнього лікування, були присутні стриманий оптимізм і глибока віра в завтрашній день. При цьому пафос мирно сусідив з обережністю. В окремих закамуфльованих персонажах захоплюючої литвинівської розповіді можна було за бажання впізнати Кучму. Або Медведчука з Суркісом. Або Симоненка з Морозом і Тимошенко. А можна було й нікого не впізнати. Але в будь-якому разі в ній не було відвертих «наїздів», як, утім, і неприкритих лестощів на чиюсь конкретно адресу. Як правило, подібні виступи характерні для політиків, котрі мають достатнє бажання стати першим, але й мають достатню кількість союзників і не здобули достатньої популярності в народу. Тому виступ Литвина можна розцінювати як прагнення показати виборцям свою готовність змінити світ на краще, з одного боку. І як заклик до співробітництва, адресований тим політичним силам, які досі не визначилися зі своїм кандидатом і не бачили нічого певного в Литвині.
І, нарешті, останнє. Виступ Литвина був просякнутий духом парламентаризму. Від переживань із приводу постійної і необгрунтованої критики на адресу Верховної Ради її лідер плавно перейшов до полум’яного заклику відновити репутацію вищого законодавчого органу і підняти рейтинг народної довіри до парламенту. Змушені визнати: хід дуже вдалий. Причому відразу з кількох причин.
Намагаючись зіграти на почуттях колег і домагаючись консолідації всіма (від Президента до засобів масової інформації) гнаного і цькованого парламенту, він зміцнює не лише рейтинг парламенту, а й свій власний. Приймемо на віру тезу про те, що Литвин має намір іти в президенти. Спікер непопулярного в народі парламенту не може бути популярним у народі за визначенням. А от голова Верховної Ради, що демонструє не лише єдність, але й високий ККД, точно має шанси. Якщо парламенту вдасться видати на-гора деяку кількість популярних законів, якщо народу роз’яснити практичну корисність цих законів для населення, сіра конячка цілком може перетворитися у фаворита забігу.
Крім того, якщо спроба згуртувати парламент виявиться вдалою, то Литвин здатний пробудити не лише мимовільну повагу Леоніда Кучми, а й цілком усвідомлений інтерес Президента. Припустимо, що Леонід Данилович усе ще в пошуках наступника. Що Володимир Михайлович усе ще сподівається стати ним. І що донедавна шансів виявитися обранцем глави держави у голови парламенту було небагато. Наскільки відомо, Кучма досить скептично оцінював успіхи свого протеже на новому поприщі. Інакше не доручав би «роботу» із парламентом Віктору Медведчуку та Віктору Януковичу.
Однак жорстким управлінцям не вдалося приборкати «розгнуздану» Верховну Раду, хоча, приміром, Віктор Володимирович витратив на це чимало часу й енергії. Литвин же повільно, але впевнено освоює хитромудре ремесло контролю над вищим законотворчим органом. Поблажливість і насмішкуватість, які демонструються колегами в перші місяці спікерства, — у минулому. Якщо Володимиру Михайловичу вдасться розвинути успіх і проявити необхідні бійцівські риси, його ставки в грі «Наступник» різко зростуть. Невідомо, чи був Президент ознайомлений із текстом виступу спікера. Але достеменно відомо, що цей текст викликав найжвавіший інтерес гаранта. А поважлива реакція залу викликала його задоволення. Важко сказати, яку гру затіяв глава держави. Чи то вирішив переглянути своє ставлення до потенційного кандидата в президенти Литвина, чи то, наслідуючи давню звичку, вирішив трохи приборкати запал кандидата в президенти Медведчука, який стрімко набирав вплив.
У всякому разі авторитет Литвина в найрізноманітніших колах в останні місяці помітно зріс. Що, як кажуть, не додало настрою главі президентської адміністрації. Зміцнення реноме спікера знижує шанси керівника АП якщо не поставити Верховну Раду під свій контроль, то хоча б зібрати міцну коаліцію, у руках якої опиниться «блокуючий пакет» парламентських акцій. Спроб здійснити задумане Віктор Володимирович, наскільки можна судити, не залишив. Але реалізувати свій план йому буде непросто. І річ не лише в зростанні впливу Литвина й у погано прихованій нелюбові до Медведчука з боку більшості парламентаріїв. Забагато останнім часом у начальника президентської канцелярії турбот. По-перше, лідер об’єднаних есдеків останнім часом вирішив зайнятися «розкруткою» власного іміджу за кордоном. По-друге, можна припустити, що Віктор Володимирович зацікавлений не лише у власному РR, а й в антиРR свого тезка, також зацікавленого в дружньому ставленні американських кіл. Нарешті, багато часу у Медведчука, схоже, забирають розмірковування на тему «Штовхати чи не штовхати конституційну реформу?» З одного боку, ватажку соціал-демократів напевно хочеться стати саме Президентом із усіма повноваженнями, що випливають із цього. З іншого боку, схема приходу до влади через прем’єрство чи спікерство багато в чому виглядає технологічнішою. Тим більше що шанси стати «повноцінним» наступником у Медведчука не зростають. Президент, наскільки можна судити, дедалі більше його цінує й дедалі більше його потребує. Але так само дуже його побоюється й так само дуже йому не вірить.
Про всяк випадок (принаймні так нам здається) Віктор Володимирович почав набагато рідше «маячити» в кадрі в безпосередній близькості до «тіла» й дедалі частіше цікавитися справами напіваморфної конституційної комісії. Не полишаючи спроб згуртувати підконтрольну коаліцію всередині парламенту. За деякими даними, основу цієї структури (яку в кулуарах називають то «клубом «Червона троянда», то «віссю зла») мають скласти фракції СДПУ(о), «ТУ»-ППУ, «Народовладдя», «Народний вибір» і «Демократичні ініціативи».
Поки що робота йде з рипом, особливо через небажання ряду впливових «трудовиків» вплутуватися в чужу гру. Значно більше імпонують багатьом об’єднавчі ініціативи Володимира Литвина. Усе-таки Володимир Михайлович зробив правильний хід. Попри очевидну роз’єднаність, парламентарії почуваються пасажирами одного човна, коли йдеться про огульну критику на адресу Верховної Ради. Зрештою, від принижень і образ Банкової втомилися всі. Зокрема й депутати пропрезидентських фракцій. І коли спікер говорить про спільну боротьбу за авторитет парламенту, чимало народних обранців щиро готові підтримати його порив. І навіть готові вплутатися в цю боротьбу. Просто одні розуміють під цим боротьбу з Кучмою, інші — боротьбу з Медведчуком...
Литвин як об’єднавча постать нині вигідна багатьом. «Трудовики» схильні розглядати його як фактор обмеження непомірних амбіцій есдеків. «Донецькі» — як інструмент координації дій з Ющенком. Опозиція — як важіль впливу на ухвалення рішень.
Але чи погодиться з роллю «політичного Труффальдіно» сам Литвин? Чи випадково у його промові так багато уваги було приділено конституційній реформі? Складається враження, що Литвин чи не першим із гіпотетичних учасників президентської гонки вирішив для себе питання передвиборного бренду.
Дефіцит привабливих гасел — наявний. Усі знову обіцятимуть побудувати, ліквідувати й подолати, не вдаючись до конкретики, а тому ризикують мало чим відрізнятися одне від одного. Спікер хай обережно, але вже пов’язав побудову абстрактного світлого майбутнього з конкретною конституційною реформою. Він першим зробив майбутні політичні перетворення елементом передвиборної агітації. Для нього, на відзнаку від Медведчука, «штовхати чи не штовхати?» — вже не питання. Наскільки ефективним виявиться цей прийом, поки що сказати важко. Та на увагу він, безумовно, заслуговує. Адже навіть соцопитування свідчать: народ до реформи дозрів швидше ніж деякі політики.
Принаймні те, що народ стомився від платонічної політичної любові не менше, ніж від любові насильницької, — очевидно.