Зазвичай, у казках героєві домогтися мети вдається з третього разу. Втім, не тільки з цієї причини можна припустити, що другий указ президента України про проведення дострокових виборів — не останній. На Банковій стверджують, що у відведені терміни провести вибори можна. Особливо, якщо генпрокурор Піскун візьме під реальний контроль дотримання указу, а Центрвиборчком, згадавши про порушену тим же Піскуном ще 2005 року кримінальну справу, до біса захоче попрацювати.
Насправді, ні в працездатності Центрвиборчкому, а головне, у намірі Віктора Януковича негайно підкоритися волі президента впевненості немає. Розгубленість десижнмейкерів коаліції, задекоровану зверненням до Конституційного суду тепер уже 200 депутатів, традиційною постановою Ради та заявою Раїси Богатирьової, не можна сприймати як однозначну капітуляцію. Третього квітня регіонали теж готові були йти на багато поступок, але цим на Банковій ніхто не встиг скористатися. Втім, нинішній бліцкриг президента, причому пов’язаний не стільки з указом, скільки з прокурорським «феніксом», спантеличив Януковича і його команду значно більше: влада, вибудувана на трьох опорах — парламентській більшості, Кабміні й прокуратурі, набагато стійкіша, ніж на двох... Крім того, тактично з гри виключено Конституційний суд. Тактика може перейти в стратегію у разі предметного інтересу до окремих його членів із боку Генеральної прокуратури. Тому Віктор Янукович, не кваплячись розставляти всі крапки над «і», похмуро зважує всі «за» і «проти», паралельно зустрічаючись із новим генпрокурором; вислуховуючи істерики окремих віце-прем’єрів із приводу «відкриття американцями лінії фінансування для реалізації силового варіанту»; приймаючи рапорти про неготовність партії до успішної участі у виборах і, щохвилини відволікаючись на дзвоники спікера, зважує свої шанси на поствиборне прем’єрство.
Тим часом Банкова, натхнена тактичною перевагою, готує нові сюрпризи. Серед заготовок: зміна складу ЦВК і навіть введення до РНБОУ всіх губернаторів, які перетворюють, відповідно до задуму, цей орган на якийсь сурогат Кабінету міністрів. Проте щось підказує: до крайнощів не дійде. Власне, сам хід президента з повторним указом, який дозволив йому на цьому етапі обіграти опонентів, мав три мети.
Перша — врятувати вибори від дискредитації, яка реально загрожувала їм у разі збереження термінів проведення, зафіксованих у першому указі.
Друга — уникнути рішення Конституційного суду, в суті якого ніхто не сумнівався. На цьому моменті варто зупинитися детальніше.
Якщо Конституційний суд, попри те, що про нього знають втаємничені й про що здогадуються маси, таки оголосив би свій вердикт про незаконність президентського указу, то, по-перше, президент у цій ситуації мав би вигляд програвшого однозначно; по-друге, будь-які його укази втратили б вагу сприйняття як усередині країни, так і за кордоном; по-третє, у парламенті негайно з’явилася б конституційна більшість, яка де-факто згрупувалася б навколо переможця — Віктора Януковича. Власне на такий сценарій і розраховував прем’єр, розуміючи: чим ближче день вердикту КС, тим менша потреба йти на поступки опозиції й президентові.
Розуміючи небезпеку наявності переможців і переможених у нинішній кризі, розумні голови закликали сторони до виходу на консенсусне рішення до ухвалення рішення Конституційним судом. Але можливість одержати все не сприяла поступливості Януковича, а можливість втратити все — поступливості Ющенка. Тому другий президентський указ продовжив посадкову смугу, яка, здавалося, вже закінчувалася прірвою для глави держави. Втім, і це найголовніше не тільки для нього, але й для усіх. Тому що наслідки створення моноконтрольної конституційної пропрем’єрської більшості в парламенті за наявності цілковитого контролю над прокуратурою, парламентською більшістю і Кабінетом міністрів багаторазово описувалися «Дзеркалом тижня»... Подовживши у часі можливість переговорів, Віктор Ющенко забезпечив шанс знаходження політичної поступки, наслідком чого може стати й проведення дострокових виборів. Тільки навряд чи — 24 червня. Власне, у пролонгації переговорного процесу, і полягала третя мета підписання президентом повторного указу.
Тепер запитаймо себе: про що можуть домовитися сторони? За великим рахунком — ні про що таке, що нас би з вами дуже цікавило, а їх би влаштовувало. І не тому, що поступка — це завжди тільки частина бажаного. В ідеалі продукт переговорного процесу міг би вміститися в два стовпчики. У першому могли бути записані пункти, що передусім регулюють відносини в політикумі, який включає в себе і владу, і опозицію. В другому — консенсусні рішення зі стратегічних, із погляду розвитку країни, питань.
Почнімо з другого стовпчика — з ним, на жаль, простіше. Переліком консенсусних рішень президент вважає Універсал національної єдності, для якого вимагає статусу закону. Проте в найбільш принципових моментах формулювання універсалу виписані таким чином, що дозволяють кожній зі сторін трактувати їх на свій копил. У цій ситуації універсал чекає доля більшості українських законів, написаних лобістами, зі спеціально умонтованими хвіртками, через які ці закони можна обминати.
Нічого не відомо про серйозне і предметне обговорення сторонами ліквідації сірих схем розбазарювання земель, податкового кодексу, що стимулює економіку, програми економічних реформ (бодай тих, які розробили західники на замовлення Ахметова), не обговорюється судова реформа, закон про прокуратуру, зміна принципів формування Конституційного суду тощо. Але ж криза цілком очевидно оголила кричущі проблеми, пов’язані з трьома останніми пунктами.
Прокуратури в нас немає. Її нема в нас із вами як об’єктивного, професійного органу, який наглядає за законністю. Вона є в Януковича. Точніше, була. Поки її очолював ніякий Медведько або тамада сімейних застіль прем’єра — Пшонка. Тепер вона є в Ющенка. Але Святослав Михайлович людина самостійна, амбіційна й довго вдячним нікому не буває. Нехай вибачать мені гірськолижники, Піскун — це слаломіст-гігант. Його переміщення політичною трасою віртуозні, але уявити їх у вигляді неухильного проходження прокладеною законом лижнею — неможливо. До речі, було б дуже непогано замислитися над тим, чому будь-який орган влади робить кадрові призначення за погодженням — парламент призначає уряд за погодженням із фракціями; міністри призначають заступників за погодженням із урядом або президентом. А от генпрокурор змінює команду одноособово, заточуючи її виключно за власним образом і подобою. І в даній ситуації проблема не в Піскуні, а в принципі.
Ми вкотре зрозуміли, що ми не маємо суду. Ми маємо полчища «злостивих карликів», які подають стріли в битві політичних «титанів». Стріли можуть бути різного виробництва: феодосійського, уманського, мукачівського, шевченківського, бабушкінського, печерського, артемівського. Опоненти ними користуються без найменшої шкоди одне для одного й користі для суспільства й істини.
Ми зрозуміли, що ми не маємо авторитетного Конституційного суду. Такого, який не формально, а заслужено претендує на істину в останній інстанції. Ми зрозуміли, що ми не маємо Служби безпеки, спроможної ефективно захистити суспільство від корупції найвищих органів влади.
Ми зрозуміли, що порушувати закон і Конституцію — це такий само злочин, як і приватизувати тих, хто тлумачить ступінь і наявність порушень цього ж закону.
Ми зрозуміли, зрештою, що дії перших осіб нашого політикуму дуже нагадують принцип роботи радянських «тувароведов»: простим покупцям пропонуються лише консерви з гасел, які відкриваються на час передвиборної кампанії. Весь дефіцит розподіляється поміж своїми з «чорного ходу».
Одне слово, у даній ситуації перемовники не ставлять собі за мету дати відповідь на запитання: «Куди рухатиметься Україна і які правові механізми забезпечать умови цього руху?». Всі сконцентровані на пошуку відповіді: «Хто і якою мірою буде рулити баранкою?». Відповідними пунктами рясніє перший стовпець питань, які обговорювалися під час багаторазових зустрічей прем’єра та президента в різних форматах — у присутності послів Німеччини та США; в присутності членів команд; сам на сам.
Загалом сторони ще до підписання другого указу досягли згоди стосовно потреби створення й активізації роботи конституційної комісії; зміни передвиборного законодавства як у частині процедури виборів, так і формування списків; ухвалення нового закону про референдум; внесення змін до закону про Кабінет міністрів; ухвалення закону про регламент роботи Верховної Ради; затвердження механізму, який не дозволяв би шляхом ревізії народного волевиявлення формувати коаліцію на основі фракцій та окремих депутатів.
Відразу зазначу, що згодою президента й лідера коаліції реалізувати перелік перелічених вище завдань проблема не вичерпується. Диявол у дрібницях. А саме — на етапі реалізації. Припустімо, якийсь меморандум згоди й стабільності підписано. Що в нас на черзі? Зміна закону про вибори? «Ви хочете відкриті списки, а ми хочемо 50 на 50 пропорційно-мажоритарну систему». «Ми ухвалюємо закон більшістю, а ваш президент його ветує». Закон про Кабінет міністрів? Президент наполягає на зміні сімнадцяти пунктів. Коаліція готова до однієї внесеної зміни додати ще дві, а три — це аж ніяк не сімнадцять. Не будемо заглиблюватися в гіпотетичні труднощі, які найближчим часом можуть стати реальними. Замислімося про інше.
По-перше, хто стане гарантом досягнутих домовленостей? Солана? Баррозу? Чи народ України? Адже в п’ятницю на зустрічі з дипломатами прем’єр озвучив ідею проведення привселюдних дебатів із президентом на тему причин, які породили кризу, та засобів виходу з неї. Прем’єр підозрює, що, кажучи про стратегію розвитку України як пріоритетне завдання виходу з кризи, президент має на увазі виключно боротьбу за повноваження. В принципі на Банковій прем’єр-міністра підозрюють у тому самому. На думку Януковича, привселюдні дебати могли б знайти або спільний знаменник консенсусу, або — навпаки регламентувати правила ведення війни. Чи буде реалізовано цю ідею і чи зможе вона стати ефективною — питання.
Відсутність довіри між сторонами, які беруть участь у переговорах, ускладнює як шлях до компромісу, так і його втілення. Відсутність системи правосуддя, яка б викликала довіру, нівелює еталонне значення норми. Якщо компроміс не стане усвідомленою необхідністю, — ніякі гаранти не зможуть забезпечити досягнуті домовленості.
По-друге, чи можемо ми бути впевнені в тому, що після позачергових виборів (які тепер вже швидше відбудуться, ніж не відбудуться, питання тільки в торгах стосовно термінів їхнього проведення) історія не повториться? Майбутній парламент, за однією з оригінальних версій, може померти, так і не народившись: побачивши дані ЦВК і переконавшись у своєму програші, одна з опонуючих сторін, пославшись на фальсифікацію результатів, може просто не взяти мандати, чим унеможливить існування парламенту, що має менш як дві третини депутатського корпусу.
Без ухваленої або узгодженої моделі нової Конституції; без якісної зміни депутатських списків, без чіткого розуміння правил і прав під час формування коаліції, без вищезгаданого стовпчика, який фіксує консенсус основних політичних сил щодо питань стратегічного розвитку та реформування країни, проведення виборів — це перезавантаження бюрократичної матриці, що не має нічого спільного з розв’язанням давно назрілих економічних, державних, соціальних проблем. Яка різниця — хто буде за кермом, коли невідомо, куди їхати та за якими правилами?
З другого боку, непроведення виборів — це амністія перебіжчикам і відсутність можливості сказати партійним лідерам: «Якщо наступного разу ти візьмеш до свого списку людей, котрі знівелюють мій, відданий за тебе і твій список голос, то я вважатиму продажним політиком не їх, а тебе. І більше ніколи за тебе не проголосую».
Саме тому, по-хорошому, дату проведення парламентських виборів буде ще раз перенесено. Інакше їх легітимність виявиться під сумнівом, оскільки, як уже не раз зазначалося, виконати розклад тримісячної, законом затвердженої кампанії за 60 днів без порушень практично неможливо, а результат цих виборів стане не лікуванням, а, у кращому разі, заліковуванням державних слабкостей. Якщо вже суб’єктивні й об’єктивні причини породили цю кризу й загострили хронічні захворювання — безвідповідальність, корумпованість, правовий нігілізм, тягу до узурпації влади, безідейність, — то слід зробити все можливе, щоб під час виходу з цієї кризи бодай якихось проблем спробувати позбутися.
Насправді нам марно чекати дива від людей, яких ми знаємо давно. І в біді, і в радості, і при владі, і в опозиції. Зрештою, ми розуміємо, що вони не зміняться. Та у разі вдалого розрулювання цієї кризи вони винесуть із неї дещо більше гравців і краще уявлятимуть, чого їм робити не дозволено. Ніхто з них не здобуде абсолютної влади, отже, не зробить кроку, що звузить можливість вибору вектора розвитку країни тим, хто прийде на зміну чинним лідерам. Нехай вирує, нехай википає, нехай клекоче та піниться буря в цій склянці. Ми відчуваємо, як шипить під її бризками вугілля наших ілюзій. «Чим це скінчиться?» — запитують у мене сусіди, друзі, лікарі «швидкої», перукарі, продавці на ринку. «Байдуже, — відповідаю їм. — Головне — знайти тих, хто зможе розпочати».