Ви не були в Чилі? Ні? Тоді я поділюся з вами спостереженнями про країну реальних реформ. Чилійці аж ніяк не високий на зріст народ, і всі члени української делегації відчували певну ніяковість, знаходячись між людьми, кожен із яких щонайбільше дістає тобі до плеча. Місцеві європейські дипломати небезпідставно жартують: «У чилійців той, хто на двадцять сантиметрів вищий від інших, — уже вождь». У морі претендентів на пост прем’єр-міністра України вождя немає.
Усі претенденти, хоч яким великим було їхнє коло, є ставлениками тієї або іншої сили. У країні немає кандидата, чесноти якого змушували б більшість населення визначити його як однозначного лідера прем’єрського марафону, унаслідок чого за прем’єрський пост борються не важкоатлети-інтелектуали, а важкоатлети-лобісти. Подібну ситуацію зумовила відставка Віктора Ющенка. До 26 квітня основні сили, які виступали проти Ющенка, переслідували мету отримання контролю над урядом, після чого у відповідність мали бути приведені матеріально-фінансові бази олігархів, що відстають від амбіцій. На певному етапі ідея Сергія Тигипка про створення коаліційного уряду, покликаного розділити посади і передвиборні можливості в основному між олігархічними партіями, окремим політикам видалася надто дрібною. Навіщо щось ділити, коли можна взяти головне, як-от — прем’єрський пост? Парламент уперше за десять років відправляв прем’єра у відставку. Було очевидно, що Президент, незважаючи на розуміння приреченості Ющенка, не визначився з кандидатурою. Інакше кажучи, традиційна ситуація, коли Президент знімає прем’єра і вже знає, кого він призначить на його місце, повторитися не могла, а отже в усіх міг бути шанс: в Азарова, Тигипка, Медведчука чи в інших ставлеників цих самих сил. Надії вселяли й інтимні розмови з Леонідом Даниловичем. Кожному з кандидатів або кожній групі лобістів він давав надію. Зокрема, і з цієї причини визначення кандидатури затяглося. Як пожартував один дружній до України дипломат: «Прем’єрська епопея на кшталт палестинської. Палестину Господь також пообіцяв багатьом». Продовжуючи цю аналогію, можна з упевненістю сказати, що основна боротьба між конкурентами розпочнеться після того, як територію прем’єрського кабінету буде віддано в руки конкретної групи. Формування нового уряду, використання його ресурсів під час передвиборної кампанії, розподіл удач і невдач, відповідальність за зрив або зростання соціальних програм — усе це і багато чого іншого доведеться розділити тим, хто має намір, перемігши на парламентських виборах, узяти владу в країні.
Ціла низка джерел підтвердила «Дзеркалу тижня» кулуарну заяву Президента про те, що йому абсолютно все одно, хто ввійде до складу майбутнього уряду. Принциповим для Президента, відповідно до цих даних, є три персоналії. Віце-прем’єр з питань ПЕКу і промисловості Олег Дубина. Дехто вважає, що, дивлячись на Олега Вікторовича, Леонід Данилович бачить себе молодого.
Другий улюбленець Президента Іван Кириленко — міністр сільського господарства. Іван Григорович, який спочатку був в опалі, залишив бунтівну «Батьківщину» і, вже на посаді міністра, перейшов до «Аграрної партії». Але це не єдина причина зміни президентського гніву на милість. Президент задоволений тим, як іде аграрна реформа, задоволений роботою Кириленка і не має наміру позбавляти лояльну до нього партію глави передвиборного штабу, котрим Івана Григоровича на сьогодні офіційно обрано.
Третій міністр — Василь Роговий. Кабмінівське життя збережено для нього не лише тому, що нинішній міністр економіки непогано попрацював першим заступником глави адміністрації Президента. У Рогового є захисники, в основному репрезентовані соціал-демократами і наближеними до них. Одне з свідчень того — заява Євгена Марчука про те, що «основні міністри — Роговий і Мітюков — залишаться працювати в уряді». Мітюкова, щоправда, Президент серед фаворитів не називав.
Проте до реального формування Кабінету міністрів ще далеко. Однак, схоже, що і главу виконавчої влади визначать не вельми швидко. Деякі депутати з досить посвячених припускають, що 24 числа, традиційного голосувального дня, питання з прем’єр-міністром не прояснішає. Проблема не лише в тім, що ніхто з нинішніх кандидатів поки не набирає необхідні 226 голосів. Складно домовитися щодо самої кандидатури, котру Президент має внести в парламент. На сьогодні, за заявою Президента і цілого ряду народних обранців, цих кандидатур залишилося дві. Із списку лідерів випав Микола Янович Азаров. Можливо, Президент пожалів його і вирішив не змушувати брати участь у прем’єрській гонці, адже натомість Президента можна було б запідозрити в садистських нахилах, позаяк глава податкової адміністрації привселюдно після статті в «Дзеркалі тижня» заявив про те, що не хоче бути прем’єром? А змушувати людину, якщо вона не хоче, — не гуманно. А якщо серьйозно, то, скоріш за все, Азаров не схотів брати на себе всеїдні обіцянки перед фракціями: після перемоги треба або ж усіх обдурити, або лопнути, наче мильна бульбашка.
Зійшли з дистанції Пустовойтенко і Медведчук. Правда, «зійшли» — це гучно сказано. Ніхто насправді їхню участь в марафоні серйозно не сприймав. На нинішньому етапі після майже цілодобового режиму переговорів, фаворитів залишилося двоє: Анатолій Кінах і Сергій Тигипко. Серед них потрібно вибрати «молодого реформатора». У цій ситуації я б порадила ознайомитися з паспортними даними. Якщо цього не зробити, можна помилитися. Унаслідок виявленої честі бути обраними зупинимося на кожному з кандидатів детальніше.
Як видно, говорячи про «молодого реформатора», Володимир Литвин мав на увазі Сергія Тигипка. Деякі народні депутати, котрі удостоїлися особистої зустрічі з Президентом, запевняли, що Леонід Кучма хоче бачити в кріслі прем’єра Сергія Леонідовича. Приміром, під враженням від такої розмови перебував Петро Порошенко, який навіть вчасно не поставив підпис у списку депутатів — прибічників кандидата Азарова. Згодом Петро Олексійович виправився, але ясності щодо симпатій Президента до Сергія Тигипка від цього більше не стало. Передусім незрозуміло, чи справді хоче Леонід Кучма такого прем’єра, чи він поступається безпрецедентному тиску з боку родини. Немає потреби нагадувати, що Сергій Леонідович є лідером партії, найвпливовішою постаттю в якій є Віктор Пінчук — зять Президента України. Свого часу в Президента була безліч запитань до діяльності Сергія Тигипка. Проте методична робота з поліпшення іміджу, як видно, зробила свою справу.
Сергія Тигипка обрали лідером пропрезидентської партії не лише тому, що він був компромісною постаттю для його творців — Віктора Пінчука, Ігоря Шарова, Андрія Деркача.
Справа в тому, що Сергій Леонідович завжди був надійним другим номером, навіть тоді, коли обіймав перші посади. Так було в Приватбанку, так було в Кабміні, так виглядають справи в «Трудовий Україні» і, поза сумнівом, таке становище збережеться у разі перемоги в прем’єрській гонці. Сергій Леонідович любить повторювати, що він ніколи не буде на сто відсотків чиєюсь людиною. Я схильна йому вірити в цьому, бо тим, хто має намір його використовувати на посту прем’єр-міністра, досить буде і п’ятдесяти одного відсотка.
Сергій Леонідович розбирається в економіці, хоча й у цьому питанні в нього є багато опонентів. Деякі його вважають хорошим орговиком, але водночас люди, котрі працювали з ним на паралельних посадах, твердять, що Тигипко намагається займатися всім сам, від чого це все іноді страждає. Реформи кандидат у прем’єри у разі перемоги спробує проводити, от тільки питання — хто йому дасть це зробити. У нинішній ситуації ще з горем навпіл можна було б керувати гомогенним Кабміном, а акціонерним товариством закритого типу під назвою «Україна» керувати буде не так просто, з огляду на те, що акціонери намагатимуться протягом усього часу переділити частки.
Сергія Тигипка в прем’єри впритул почали готувати давно. Спочатку розмови велися в Москві і напряму активізувалися на початку нинішнього року. Потім з невеликим тимчасовим відривом процес пішов у США. Говорять, що офіційне диппредставництво у Вашингтоні одержало завдання зайнятися промоушеном лідера «Трудової України». За океаном до Сергія Леонідовича ставилися непогано, за інерцією зараховуючи його до когорти молодих реформаторів. Проте сприймати Тигипка як кандидата в прем’єри в Америці відмовилися, заявивши, що існує вельми високий кредит довіри до нинішнього прем’єра (Ющенка). У американців дуже довгий гальмівний шлях, особливо в тих випадках, коли вони, провівши інвентаризацію в одній з країн, навішують на людину певний ідентифікаційний ярлик. Саме тому американці часто проскакують повз ціль. Стосовно Тигипка Вашингтон уже почав гальмувати, але сила інерції ще велика. А в Росії не гальмують, навпаки — нарощують оберти. У Москві переконані: Тигипко стане майбутнім прем’єром, і це цілком вітається.
У разі призначення Сергія Леонідовича главою виконавчої влади, навіть тоді, якщо до його посади приставлять неповноцінне сполучення «в.о.», Тигипко стане постаттю, адекватною зовнішньополітичним тенденціям, а також економічним методам роботи, що взяли нині гору. «Молодий реформатор» швидше за все стане тонкою кригою, здатною своїм існуванням ввести в оману безтурботних персонажів.
Тепер про Анатолія Кириловича Кінаха. У кожній гонці є своя темна конячка. За всіма ознаками, роль такої на цьому етапі доведеться зіграти лідерові УСПП і однойменної партії. Анатолій Кінах не червоний директор і не реформатор, хоча, за українськими мірками, також молодий — йому ще не виповнилося й п’ятдесят. Анатолій Кирилович — людина, переконана в тому, що політична доля її безпідставно скривдила. Амбіції в нього великі. Обгрунтування їм Анатолій Кінах, мабуть, ще має пред’явити. Проте багато хто розглядає Кінаха як незаангажовану жодним із кланів кандидатуру. Можливо, це й так. Однак, за даними «Дзеркала тижня», до висування Кінаха причетна не лише НДП, а й впливові люди від блоку соціал-демократичної партії та сателітів. Непряме підтвердження цього — заява лідера фракції «Яблуко» Михайла Бродського, який після невдачі Медведчука повідомив про підтримку Кінаха.
Шлях до прем’єрства, а точніше — повернення до реальної влади, Анатолій Кирилович почав торувати давно й достатньо активно. Досить згадати організовані ним гучні «круглі столи» на підтримку Президента. Особливо виразними вони були на тлі пасивності принишклого президентського оточення. А чого вартий останній з’їзд УСПП, зібраний не лише з метою підтримки Президента у тяжкий час, а й з метою енергійного лінчування Віктора Ющенка. Факт, що Кінах залишився у двійці претендентів, свідчить про те, що, рухаючись, Анатолій Кирилович не вибирає засобів. Насамперед йдеться про тотальні обіцянки, роздані кандидатам у прем’єри. Фракції не просто консультуються, вони ставлять ультиматуми, висуваючи заодно безглузді вимоги. Для того, щоб залишитися в гонці, не маючи за собою однозначної лобістської сили, потрібно обіцяти всім і все. Питання в тому, чи виконає свої обіцянки прем’єр, який може їх так щедро розкидати.
Проте підтримати Кінаха як незалежного кандидата міг би цілий ряд великих політиків, сподіваючись вжити до нього досвід, напрацьований при збільшенні чисельності власних фракцій. Виключати цього не можна, та, швидше за все, Кінах, який так довго чекав сатисфакції, може не захотіти роздавати кабмінівське кермо на сувеніри. Можливо, у нас буде шанс поспостерігати за тим, як у нього це вийде. Що ж до міжнародної реакції, то Захід, який очікує від України всього, сумно хитає головою, а Росія, одягнувши окуляри, захоче уважно роздивитися гравця, який зірвав такий солідний куш. Слід гадати, російський колега Анатолія Кінаха Аркадій Вольський досить швидко допоможе розібратися що до чого.
До речі, не виключено, що в перегонах не з’явиться третій кандидат.
Насправді не є вельми принциповим, пройде президентський кандидат затвердження парламентом чи ні. Передбачається, що в.о. призначать до осені. А потім або змінять, або перепризначать. У будь-якому випадку доля глави виконавчої влади буде в руках Президента, і у відставку відправити він зможе навіть того, хто нині здатен пройти через горнило парламенту. Проте з легітимним прем’єром це навряд чи трапиться. Сьогодні для Президента надзвичайно важливо, щоб подану ним кандидатуру з першого разу було затверджено парламентом. Якщо це трапиться, гарант Конституції зможе довести внутрішнім і зовнішнім спостерігачам, що він, як і раніше, в силі, як і раніше, контролює парламент і ситуацію в країні в цілому. Кучмі потрібно довести, що він вождь. Натомість, якщо він не доведе цього таким або іншим способом, то йому достроково доведеться загубитися в натовпі маленьких людей, незалежно від того, збереже він за собою президентський пост на цей час чи розділить із тим, хто його переріс.
Щоправда, схоже, у надрах адміністрації зріє один нестандартний указ, покликаний відокремити зерно державних інтересів від політичних плевел. Якщо задум вдасться й указ найближчим часом побачить світ, то пристрасті навколо міністерських портфелів можуть трохи вщухнути. Суть раціоналізаторської пропозиції ось у чому: прем’єрське і міністерські крісла планується віддати політикам. У цій ситуації за міністрами закріпиться право публічних виступів на галузеві теми, участь у засіданні Кабміну, де будуть вирішуватися стратегічні і деякі тактичні питання, а також загальне керівництво ввіреними міністерствами. Реальна ж влада, у тому числі і розпорядження бюджетом міністерства чи відомства, перебуватиме в руках міністра-секретаря. Відповідно до задуму, люди, котрі перебувають на цих посадах, не будуть змінюватися у випадку заміни міністра чи відставки Кабінету міністрів, забезпечуючи тим самим стабільність реалізації економічних потреб держави, які не мають нічого спільного з політикою окремих осіб. Президент призначатиме держсекретаря — керівника апарату Кабміну. Планується, що ця людина, у випадку кабмінівських криз, так само буде залишатися константою. У випадку виходу цього указу не виключено, що багато міністрів захочуть піти на посади секретарів. Як видно, Президент має намір сконцентрувати свою увагу на кадровому складі нової кабмінівської матрьошки... Усвідомити конституційність і наслідки подібного указу ми зможемо лише в майбутньому. Його підписання може ускладнити або становище олігархів, або становище країни в цілому. Друге в нинішній ситуації зробити набагато складніше, аніж перше.
Юлія МОСТОВА