Йому є про що розповісти. Перший Президент незалежної України Леонід Кравчук зараз завершує роботу над книгою спогадів. Імовірно, ця праця вийде найближчими місяцями і носитиме символічну назву «Маємо те, що маємо». З люб’язної згоди Леоніда Макаровича ми публікуємо уривок із майбутнього бестселера.
Остаточний варіант договору про Союз суверенних держав мав обговорюватись у Ново-Огарьові наприкінці червня 1991 року. Я туди вже не поїхав. Горбачова було поінформовано, що Україна, згідно з рішенням парламенту, визначиться зі своїм ставленням до угоди не раніше середини вересня. 16 серпня кінцевий текст нового Союзного договору, погоджений 29 червня, нарешті був надрукований у пресі. Але за кілька днів до цього, на прохання Президента СРСР, ми знову з ним зустрілися. Михайло Сергійович зробив останню спробу мене переконати. Я не піддавався. Тоді Горбачов нагадав мені, що Станіслав Гуренко і ЦК КПУ рішуче виступають за підписання договору. Проте я твердо вирішив наполягати на своєму: «Я знаю, що ЦК «за». А я проти. Договір підписує Кравчук, а не ЦК. А я його підписувати не буду». Ця розмова відбулася за кілька днів до путчу…
Але й після краху ГКЧП Союз усе ще мав непогані шанси зберегтися. Горбачов, трохи заспокоївшись після фороських хвилювань, почав рішуче діяти. Тільки за збереження Союзу (у будь-якому вигляді) у нього залишалася можливість не опинитися поза великою політикою. Ціною неймовірних зусиль Михайлу Сергійовичу вдалося вмовити практично всіх керівників республік, які брали участь у «ново-огарьовскому» процесі, зібратися ще раз. На грудень Президент запланував парафування нового Союзного договору. Єдиним, хто відмовився від обговорення подальшої долі СРСР, виявилася Україна. Я заздалегідь попередив Горбачова, що не братиму участі у цьому процесі, оскільки республіка готується до набагато важливішої події — всеукраїнського референдуму.
Але Горбачов не залишав спроб змусити українське керівництво змінити точку зору. 23 жовтня до депутатів Верховної Ради звернулися зі спеціальним посланням Президент СРСР і вісім керівників союзних республік. Горбачов, Єльцин, Назарбаєв, Шушкевич та інші автори листа закликали Україну приєднатися до нового Союзного договору, наголошуючи, що Союзу без нашої республіки вони собі уявити не можуть. Звернення стало предметом обговорення на Президії Верховної Ради. Наше рішення було однозначним: допоки не відбудеться всеукраїнський референдум, жодних угод Україна не підписуватиме. У засобах масової інформації українське керівництво виклало свою позицію: ми готові до діалогу з незалежними республіками, але нам нема про що домовлятися з центром, який уже нікого не репрезентує. До того ж наша країна не збирається обмежувати свою зовнішньополітичну діяльність співпрацею лише з новими суверенними державами. Ще я зауважив: якщо на референдумі народ підтримає незалежність, потреба у підписанні нового Союзного договору для України відпаде.
Позиція України дуже не сподобалася Горбачову. Тим більше, що вона фактично зірвала запланований процес. Після відмови нашої країни керівники республік теж не поспішали парафувати союзну угоду (на останню «союзну» зустріч Україна делегувала Івана Плюща та Костянтина Масика, що мали статус спостерігачів), але погодились хоча б віддати текст договору на обговорення парламентами республік. Президент країни (якої на той момент уже фактично не існувало) все ще сподівався, що йому до снаги зібрати всіх до купи. А оскільки Україна виявилася найноровливішою, то саме її він почав методично «обробляти». Періодично телефонував мені і вперто переконував: наша країна без Союзу неминуче загине. Постійно твердив, що Україні не під силу побудувати власну економіку, адже остаточний розвал колишнього СРСР обов’язково призведе до розриву економічних зв’язків. Були у нього й інші аргументи: «Що ви будете з ядерною зброєю робити? Кнопка ж усе одно в Москві!» Але особливо «давив» Михайло Сергійович на те, що народ України буцімто палко прагне залишитися у федерації братніх народів: «Не робіть дурниць, Леоніде Макаровичу! Ваш референдум неодмінно провалиться — у березні ж 70% проголосували за Союз. Я настрої в Україні знаю…» Останню фразу він повторював постійно.
Окрім того Горбачов інтенсивно «обробляв» громадську думку, кожного разу наголошуючи, що Україна обов’язково увійде до нового Союзу: «Україна неодмінно братиме участь. Я не уявляю собі Союзного договору без України…» Звертаючись до керівників інших республік, він закликав: «Витягнімо Україну, відшукаймо необхідні засоби…» Наприкінці листопада, у телефонній розмові з Джорджем Бушем, Горбачов рішуче заявив, що проголошення незалежності України не означає її виходу з Союзу. І запевнив, що «бунтівна» республіка неодмінно приєднається до нової Союзної угоди. 3 грудня він повторив цю тезу під час телефонної розмови з Гельмутом Колем. Хоча тоді вже були оприлюднені історичні підсумки всеукраїнського референдуму.
Одночасно з референдумом мали відбутися перші в історії України загальнонародні вибори глави держави. Ідея запровадити в Україні інститут президентства виникла наприкінці весни — на початку літа 1991-го. Цікаво, що її підтримували як комуністи, так і представники Народної Ради. Останні вважали введення інституту президентства важливим кроком у напрямі незалежності. 26 червня побачила світ відповідна постанова Верховної Ради, а 5 липня був прийнятий Закон «Про Президента УРСР». Коли відбувалося його обговорення, я був у відрядженні, на посаді головуючого мене заміняв Іван Плющ. На жаль, деякі положення закону не були зі мною погоджені. Зокрема, я пропонував інший термін проведення виборів: мені здавалося доречним провести їх восени. Але це не було для мене надзвичайно принциповим, тому я не став сперечатися: проголосували, то й проголосували.
Серпневі події у Москві трохи відвернули увагу республіканського політикуму від майбутнього передвиборного марафону, але після краху заколотників це питання набуло іншого звучання. Напередодні ухвалення Акта про державну незалежність представники депутатського корпусу радилися, коли краще проводити референдум з цього питання. Я вважав, що було б доречним, якби народ отримав змогу одночасно голосувати за незалежність і обирати президента. До того ж це б суттєво заощадило бюджетні кошти. До моєї думки прислухалися.
Пізніше я пересвідчився, що недарма наполягав, аби референдум і перші в історії України вибори президента були призначені на один день. Передвиборна кампанія, хоч якою нетривалою була, все ж таки надала можливість досить багато поїздити по країні, отже, я отримав унікальний шанс добряче поагітувати не стільки за себе, скільки за незалежність. Кажу абсолютно щиро: перемога на референдумі важила для мене набагато більше, ніж моя особиста перемога. Бо що то за президент без незалежної держави? Швидше, якийсь генерал-губернатор. Годі й казати, мої головні суперники, В’ячеслав Чорновіл та Левко Лук’яненко не менш затято пропагували державницькі ідеї. Жоден з шести кандидатів на посаду глави держави не дозволив собі висловлювання проти незалежності.
Себто перемога ідеї державотворення на грудневому референдумі здавалася практично неминучою. Але чи вдасться «перебити» 70% березневого, «союзного» референдуму? Звичайно я сподівався, що тих, хто скаже незалежності «так» виявиться більше, ніж прихильників збереження «оновленої федерації», на яких так любив посилатися Михайло Сергійович. Якби мої очікування справдилися, глава України отримав би додатковий козир у складній грі з Горбачовим. Важко передати те хвилювання, з яким я чекав першого дня зими 91-го. 26 листопада Президія Верховної Ради ухвалила текст звернення до народу України, де було відверто сказано: «Не підтримати незалежність означає підтримати залежність…» Ми були переконані, що ці слова знайдуть відгук у серці кожного.
Підсумки референдуму перевершили найоптимістичніші сподівання: 90,32 % громадян, що взяли участь у ньому, підтримали Акт проголошення незалежності. У 19 областях та у місті Києва за створення держави висловилися понад 90%. Президент Сполучених Штатів Буш, зателефонувавши мені, назвав ці результати приголомшливими. Горбачову я подзвонив сам. Незадовго перед тим ми сперечалися з Михайлом Сергійовичем стосовно можливих підсумків референдуму. Я розраховував, що за незалежність висловиться не менше 80%. Президент СРСР називав мене мрійником. Коли мрія здійснилася, Горбачов, на мою думку, мав право почути про це одним з перших. Але Михайло Сергійович навмисно уникнув обговорення цієї теми. Він лише досить стримано привітав мене з перемогою на президентських виборах.
Я тоді отримав підтримку 61,59% виборців, набагато випередивши В’ячеслава Чорновола, який посів друге місце (23,27%). Але головною перемогою для мене, звичайно, стали підсумки референдуму.
Відтепер я мав повне право діяти за планом, який ми обговорили з Єльциним та Шушкевичем ще, здається, у листопаді. Борис Миколайович довгий час сподівався на підписання нової союзної угоди на конфедеративних засадах, але дуже добре розумів, що без України ніякого договору не буде. Тому позиція нашої республіки (що відмовилася обговорювати будь-які питання, пов’язані з майбутнім Союзом до проведення грудневого референдуму) його відверто непокоїла. Він не приховував своєї стурбованості й неодноразово наголошував: рішення Росії щодо приєднання до Союзу багато в чому залежатиме від рішення України. З його слів, Горбачов висловив готовність урахувати зауваження нашої республіки до тексту договору, але спочатку під цим текстом має з’явитися мій підпис.
Такий варіант здавався мені звичайною пасткою. До того ж я не вірив, що Горбачов (який після серпневих подій практично втратив реальний політичний вплив) здатен виступити у ролі інтегратора. Тим більше, що процеси роз’єднання всередині практично неіснуючого СРСР набували неконтрольованого характеру. І мені, і Єльцину було добре відомо про переговори щодо можливості створення так званого тюркського союзу. Керівники середньоазійских республік (не афішуючи цього факту) вже вели відповідні консультації.
Натомість і я, і Єльцин добре усвідомлювали, що Горбачов мав рацію, коли стверджував, що повна дезінтеграція Союзу може знищити національні економіки. Народне господарство СРСР існувало за горезвісним принципом раціонального розташування продуктивних сил. Жодна республіка не мала замкненого виробничого циклу у будь-якій сфері. Підприємства на територіях нових суверенних країн, були поєднані між собою численними й складними зв’язками, що формувалися десятиріччями. Ми розуміли: ідею про економічне співробітництво варто підтримати. Тому, рішуче відмовляючись брати участь у парафуванні нового Союзного договору, Україна все ж долучилася до угоди про економічне співтовариство: за моїм дорученням голова українського уряду Вітольд Фокін поставив підпис під відповідним документом.
Після тривалих переговорів ми з Єльциним і Шушкевичем дійшли висновку, що СРСР приречений і його треба замінити певною тимчасовою наддержавною структурою. Така унія, на нашу думку, дозволила б колишнім радянським республікам не так болісно пережити процес формування власних владних інститутів та розбудови національних економік. Участь центру у цьому процесі нам здавалося недоречною — Горбачов уже (зважаючи на останні політичні події) не репрезентував нікого, крім самого себе. До того ж центральна влада наочно продемонструвала свою безпорадність під час серпневого заколоту. Тому центр здавався нам скоріше гальмом на шляху до якісно нової інтеграції, ніж об’єднавчим фактором. Тим більше, що республіки могли вирішувати ці питання самостійно. Принципово нові відносини між молодими суверенними країнами дозволяли нам нарешті стати повністю незалежними. Підтвердженням цього є підписання у 1990 році, ще за часів існування СРСР, Договору про дружбу і співробітництво між Україною і Росією.
Мене нерідко запитують, чому Єльцин (людина, що відома своїми проімперськими поглядами) все ж таки зіграв настільки значну роль у розвалі радянської імперії. Я не бачу тут протиріч. По-перше, всі ми розуміли, що Союз неодмінно сконає. Йшлося лише про термін та про наслідки. У мене викликають посмішку твердження на кшталт — «Зібралися втрьох і розвалили велику країну!» Нехай зберуться три губернатори і спробують розвалити Сполучені Штати! Процес розвалу тривав уже давно, а кінець міг виявитися жахливим. Звичайно, кожний керівник мріяв, щоб очолювана ним республіка вийшла з цієї геополітичної халепи з якнайменшими втратами. І Єльцин не був винятком. До того ж він, як на мене, сподівався, що нове утворення стане тим універсальним важелем, за допомогою якого він контролюватиме інші республіки. Безсумнівно, Єльцин розраховув, що Москва й надалі домінуватиме на одній шостій земної кулі. І ніколи цього не приховував. Де б ми не зустрічалися на численних заходах під егідою СНД, він усюди відчував себе повновладним хазяїном. Складалося враження, що Борис Миколайович не припускає й думки про бодай формальну рівність країн, що входять до складу Співдружності. Єльцин завжди прагнув цього — домінувати, впливати, контролювати. Але він не збирався перейматися проблемами кожної окремої республіки, яких у 91-му накопичилося чимало. Тому в розвалі федерації, у підвищенні самостійності республік, він був, безумовно, зацікавлений. Тим більше, що це зміцнювало його особисту владу й послаблювало владу Горбачова. Так що у Єльцина був додатковий привід підписати Союзний договір. Він розумів, що отримав унікальний шанс переграти Президента СРСР у боротьбі за владу. Але для цього йому була потрібна підтримка України.
У мене, як у новообраного Президента України, були свої міркування, що, природно, не збігалися з міркуваннями президента Росії. Якщо Єльцин розраховував з допомогою майбутньої співдружності контролювати інші республіки, то я, навпаки, вважав, що нове утворення допоможе Україні позбутися контролю з боку Москви. Напередодні проголошення незалежності я заявив, що найефективніше запобігти новим заколотам зможе тільки побудова власної держави. Я був свідомий того, що Москва ніколи добровільно не відмовиться від спроб впливу на Україну, незалежно від того, хто сидітиме у Кремлі. На нас постійно тиснув демократ Горбачов. Були підстави вважати, що «автократичний демократ» Єльцин це робитиме ще завзятіше. Змінити психологію російського можновладця я, звичайно, не міг, зате міг спробувати використати обставини, аби змінити форму тиску. Одна справа — повчати «молодшого брата», що мешкає з тобою в одній тісній хаті. Зовсім інша — коли цей брат має власне помешкання, власну землю, може сам собі дати раду і не дозволяє собою керувати. Я був переконаний, що Україна виборола право будувати своє життя самостійно.
Тобто ми з Єльциним потребували взаємної допомоги. Він був зацікавлений мати мене за союзника у боротьбі за владу. Я намагався з його допомогою нарешті зробити незалежність нашої держави повноцінною, уникаючи при цьому небажаного розриву економічних зв’язків і не наражаючись на ще небажаніші конфлікти з Москвою.
Але була ще одна, консолідуюча обставина: ми обидва вбачали у збереженому Союзі потенційну загрозу відновлення комуністичного режиму. Адже і я, і Борис Миколайович були дуже добре обізнані зі специфікою комуністичної системи, отже, мали повне право її не сприймати. До серпня 91-го таке ставлення було підсвідомим, після заколоту воно стала усвідомленим. На відміну від тих же Леоніда Кучми та Володимира Путіна, які не пройшли такого вишколу, ми не могли дозволити собі «розкіш» небезпечного загравання з комуністами.
Станіслав Шушкевич підтримував нас із Єльциним. З одного боку, хід його думок з приводу подальшої долі Союзу (наскільки я його розумів) був приблизно таким, як у мене. З іншого — Президент Росії мав на нього колосальний вплив. Саме білоруський керівник запропонував нам зустрітися на його території для подальшого обговорення планів щодо створення майбутньої Співдружності. Я хотів відкласти зустріч до грудня. По-перше, треба дочекатися підсумків всеукраїнського референдуму — підтримка народу означала повну перемогу державної незалежності, її повне офіційне визнання. По-друге, могло статися так, що після виборів глави держави інтереси країни репрезентуватиме не Кравчук, а хтось інший. Звичайно, в обох випадках я сподівався на обнадійливий результат, проте вважав, що до того моменту не маю права робити різких політичних кроків. Тепер можете зрозуміти, якої ваги набував грудневий референдум. Фактично від нього залежало — бути чи не бути Радянському Союзу. СРСР неодмінно розвалився б, але цей процес, затягнувшись, міг призвести до непередбачуваних наслідків — до подальшого соціального загострення, до політичної нестабільності, у найгіршому варіанті — до громадянської війни.
Значення референдуму важко переоцінити. Ухвалення Акта про державну незалежність, безумовно, мало величезне значення, але насправді незалежною Україна стала лише після 1 грудня. 24 серпня незалежність була проголошена Верховною Радою, але історія знає випадки, коли парламентарі скасовували рішення, ухвалені попередниками. До того ж, хоча вищий представницький орган має конституційне право виступати від імені народу, але парламент — це не народ. 1 грудня за незалежність проголосував саме народ, який є єдиним джерелом влади, і воля якого священна.
Підтвердженням тези про доленосність грудневого референдуму є важлива обставина, про яку чомусь мало хто згадує. До 1 грудня формально незалежну Україну не визнала жодна держава світу. Протягом грудня Україну визнали більше сорока країн. Адже грудневий всеукраїнський референдум 1991 року перекреслив березневий всесоюзний референдум 1990 року, його підсумки надали правові підстави для перетворення задекларованої незалежності у незалежність реальну.
До речі, цілком могло статися, що українці святкували б День незалежності не 24 серпня, а 1 грудня. Питання, з якого дня починати відлік новітньої історії держави було темою доволі жвавої дискусії. Переважала то одна дата, то друга. Поклав край суперечкам, якщо не помиляюся, Дмитро Павличко, який відшукав досить несподіваний аргумент: «Святкувати влітку набагато приємніше, ніж узимку. Сніг, чи мороз, чи навіть дощ можуть зіпсувати урочистості». Цей довід видався депутатам дуже переконливим…
Після 1 грудня залишилася єдина нерозв’язана проблема — як вийти з СРСР. Він уже фактично припинив своє існування як держава, але досі залишався суб’єктом міжнародного права і тому, з точки зору геополітики, все ще був реальністю. Хоча й (даруйте за каламбур) реальністю дуже умовною. Механізму виходу не існувало, прецедентів — також. Була одна суттєва правова зачіпка. Конституція передбачала право на самовизначення, аж до відокремлення. Але як реалізувати це декларативне право, було невідомо. Всеукраїнський референдум надав Україні можливість використати це право. Воля народу, офіційно закріплена підсумками референдуму, дозволяла перетворити умовну конституційну тезу на безумовний правовий механізм. Таким чином питання про приєднання України до нового Союзного договору відпадало автоматично. Більше того, наша країна фактично відкривала шлях виходу з СРСР для інших новоутворених незалежних держав. Але треба було узгодити дії, тому я розумів, що на мене чекають довгі та нелегкі переговори.
Ще раніше невелика група політиків та чиновників, за моїм дорученням відпрацьовувала план конфедеративної угоди, який ми з Єльциним марно намагалися запропонувати Горбачову. Після ГКЧП я вирішив повернутися до тих розробок, але дав завдання дещо скорегувати схему, пристосувавши її до нових політичних обставин. Паралельно з цим ми ретельно проаналізували можливі економічні та політичні наслідки розвалу СРСР.
Забігаючи наперед, хочу одразу відкинути звинувачення на адресу Єльцина, Шушкевича і Кравчука, які буцімто не розуміли наслідків підписання Біловезьких угод — мовляв, ми не були повною мірою поінформовані про рівень інтеграції у СРСР, не усвідомлювали реальний рівень взаємної економічної залежності республік.
Насправді, ми добре володіли цифрами. Принаймні щодо себе я можу це стверджувати з повною відповідальністю. Я мав досить чітке уявлення про складність розв’язання економічних, фінансових та соціальних проблем, що неминуче виникнуть після розпаду СРСР. 20 років роботи в ЦК надали мені можливість ознайомитися з необхідним обсягом відповідної інформації. До того ж, після обрання мене Головою Верховної Ради я старанно та наполегливо вивчав економічні питання — аби ухвалювати рішення, я мусив знати суть справи.
Але (як я вже зазначав) СРСР у кожному разі був приречений. Проблема якраз і полягала в тому, щоб відшукати механізм, який дозволив би республікам пережити цю неминучу подію з якнайменшими економічними втратами. Процес розриву економічних зв’язків (я про це також згадував, але мушу згадати ще раз) почався ще за радянських часів і ставав дедалі безладнішим. Ми ж, навпаки, намагалися ці зв’язки зберегти. Під час переговорів у Біловезькій Пущі лідери домовилися, що країни СНД консультуватимуться з економічних питань, обговорюватимуть шляхи проведення реформ, узгоджуватимуть власні дії.
Наприклад, я запропонував на певний час ввести єдину грошову одиницю — перехідний карбованець. Цей захід зробив би не таким болісним перехід до власної валюти. Насправді пропозицій було набагато більше, й практично кожна мала стати темою для подальшого обговорення, для грунтовного аналізу.
Але втілити ці наміри в життя не дала зайва квапливість Бориса Єльцина. Судячи з усього, оточення Бориса Миколайовича швидко переконало його, що Росія з її ресурсами може дозволити собі розкіш не озиратися на інших і не боятися розриву інтеграційних зв’язків. Коли напередодні Нового року, 30 грудня 1991 року, ми вдруге зібралися у Мінську, Єльцин повідомив, що проголосив курс на швидкі ринкові перетворення в економіці. На цілком слушне запитання: а як щодо недавньої домовленості про узгодженість реформ, Борис Миколайович безапеляційно заявив: «Ви повинні слідувати за Росією». Це була серйозна помилка російського президента, від якої невдовзі потерпатиме й очолювана ним країна. Але по Україні ця єльцинська похибка вдарила швидше й болючіше, ставши первісною причиною багатьох наших економічних, виробничих і соціальних проблем.
Саме тому Україна була приречена виправляти ситуацію самотужки. Саме тому Київ змушений був майже одразу заявити про те, що СНД є нічим іншим, ніж формою шлюборозлучного процесу. Саме тому наша держава не бачила сенсу у підписанні цілої низки угод: про статут Співдружності, про економічний союз (до речі, ці документи не підписані Україною до цього часу) тощо. Росія одразу поставила власні інтереси вище інтересів партнерів по СНД. Україна мусила відстоювати позицію, яка випливала з наших національних інтересів.
Біловезькі угоди надали нам шанс цивілізовано, по-християнськи поховати померлу імперію і шанс зберегти напівзруйновані економічні зв’язки. З двох шансів, на превеликий жаль, був використаний лише один…
Після 1 грудня я був повністю готовий до нового раунду переговорів з лідерами Росії та Білорусії. Звичайно, існували відповідні доробки і в білорусів, і в росіян (у них підготовкою необхідних документів опікувався державний секретар Геннадій Бурбуліс). Представників інших республік ми не запрошували на наші консультації навмисно: чим ширше коло, тим більший ризик нових конфронтацій з Горбачовим, який затято бився за збереження Союзу.
Я вже згадував про телефонну розмову Михайла Сергійовича з канцлером ФРН, яка відбулася вже після грудневого референдуму й під час якої він, зокрема, заявив: «Неприпустимо, щоб незалежність України була використана сепаратистськими силами для відділення. У мене була у зв’язку з цим розмова з Джорджем Бушем. Я закликав його тверезо оцінити ситуацію і діяти таким чином, щоб підтримати стабільність і запобігти розвитку подій, наслідки яких можуть бути надзвичайно тяжкими, у тому числі й для зовнішнього світу… В Україні є дуже активні сили, які хочуть спровокувати повне відділення від Союзу. І Кравчук опинився в ході передвиборної боротьби в їх міцних обіймах…»
Саме так розумів Горбачов події в Україні. Позиція, якої він дотримувався, аж ніяк не стимулювала подальший діалог. Вона радше змушувала нас, глав молодих незалежних держав, ще енергійніше сприяти зміцненню суверенітетів наших країн.
Але біловезькі події не були ні «таємною змовою», ні «заздалегідь підготовленим заколотом», як пізніше напишуть деякі газети. Хоч як дивно це сьогодні звучить, але те, що сталося 7—8 грудня 1991 року, було значною мірою імпровізацією. Безумовно, ми готувалися до нового етапу інтеграції, але попередньої домовленості про підписання якихось документів, тим більше чіткої дати підписання не було. Зустріч у Білорусії була запланована як черговий раунд наших переговорів. Принципова відмінність цієї зустрічі від попередніх полягала в тому, що на неї я приїхав, озброєний підсумками всеукраїнського волевиявлення. До того ж, уже в статусі Президента: 5 грудня у залі Верховної Ради я присягнувся на вірність Україні.
Державна самостійність нашої країни міцніла з кожним днем. Протягом кількох діб незалежність України визнали Канада та Польща, Угорщина та Латвія, Литва та Аргентина, Болгарія та Хорватія… Залишалося зробити останній рішучий крок.
7 грудня мені зателефонував голова білоруського парламенту й запропонував завітати у гості. Він повідомив, що до Мінська прибув президент Російської Федерації: керівники двох країн мали підписати угоду про економічне співробітництво. Шушкевич наголосив, що Єльцин пропонує нам трьом зустрітися й обговорити (як було заздалегідь заплановано) перспективи нової Союзної угоди.
За пропозицією білоруського лідера, місцем нашої зустрічі була обрана Біловезька Пуща, заповідник у Брестській області неподалік польського кордону. До грудня 91-го я там ніколи не бував, натомість багато про Пущу чув: ще з часів Хрущова у біловезьких мисливських угіддях влаштовували полювання для високих посадових осіб, в тому числі й для поважних закордонних гостей. Пуща виявилася справді казковим місцем, але у нас часу на милування краєвидами не було.
7 грудня пізно увечері ми всі зібралися у резиденції «Віскулі»: Борис Єльцин, Станіслав Шушкевич, я, два прем’єри — Володимир Кебіч та Вітольд Фокін, а також російський держсекретар Геннадій Бурбуліс. За вечерею вирішили офіційні питання відкласти на ранок. О десятій 8 грудня ми сіли за стіл переговорів. Повністю описувати ті події не бачу сенсу. Зупинюся на ключових, з моєї точки зору, епізодах. Безумовно, усі присутні знали про підсумки нещодавнього референдуму в Україні. Але я вважав принциповим якнайширше ознайомити своїх колег із переговорного процесу з тим, що відбулося у нашій країні кількома днями раніше. Незабаром я пересвідчився, що не помилився. Навіть не очікував, що росіяни та білоруси будуть настільки вражені результатами голосування, особливо у традиційно російськомовних регіонах — у Криму, на Півдні та Сході України. Те, що переважна більшість неукраїнців (а їх кількість у республіці становила близько 14 мільйонів) настільки активно підтримала державну незалежність, виявилося для них справжнім відкриттям.
Це, як на мене, й стало поворотним моментом складної зустрічі. Саме тоді ми всі підсвідомо відчули, що сьогодні буде вирішено подальшу долю Союзу. Єльцин нічого не говорив, але дивився на мене вичікувально. Дуже красномовним був і погляд Шушкевича. Тоді я запропонував перейти до безпосереднього обговорення майбутньої угоди й ознайомив присутніх з розробками моєї команди. Обговорення, що тривало більше двох годин, виявилося бурхливим і важким. Як завжди буває в таких випадках, з’явився камінь спотикання: чи мають три держави право приймати рішення про розпуск Союзу, якщо створений він був за участю більшої кількості країн? Після довгих дискусій і консультування з правниками ми врешті знайшли компроміс.
Як відомо, саме Росія, Україна та Білорусія стояли біля витоків створення СРСР, отже, вказані республіки мали історичне право задекларувати процес ліквідації цього державного утворення та сформулювати фундаментальні принципи нового утворення. Натомість було визнано необхідними ратифікацію договору парламентами та надання можливості приєднатися до нього іншим республікам.
Далі робота пішла веселіше. Участь у обговоренні брали всі, роль добровільних «писарів» узяли на себе я і Бурбуліс. Коли тяжка праця була завершена, всі ми відчули велике піднесення. Я пригадав, як геніальна Ліна Костенко напередодні грудневого референдуму з палким словом звернулася до земляків: «Люди! Ось ви в неділю підете до виборчих дільниць, але не думайте, що це ваші кроки. Це вже хода історії!» Коли я дивився на ці кілька аркушів паперу, на яких ще й чорнило не висохло, я починав усвідомлювати: ми не лише уклали угоду. Ми щойно написали новий розділ історії.
У першому абзаці документа, підписаного керівниками Білорусії, Росії та України, зазначалося: «Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування».
Але ми повинні були рухатися далі. Звичайно, необхідно було поінформувати Горбачова, хоча зі зрозумілих причин повідомити президента СРСР добровільно ніхто не зголосився. Колегіально вирішили доручити це вельми делікатне питання Станіславу Шушкевичу, як господарю зустрічі. Бориса Миколайовича ми уповноважили безпосередньо поговорити з Михайлом Сергійовичем у Кремлі 9 грудня.
Раптом Єльцин запропонував зателефонувати президентові США Джорджу Бушу і повідомити його про наші переговори та їх наслідки. Ми не заперечували, розуміючи, що Єльцин (який ще не забув серпень 91-го) хотів застрахувати себе від можливих несподіванок. До речі, пізніше з «Віскулів» президент Росії зробив ще один дзвінок — міністру оборони СРСР Євгену Шапошникову й заручився його підтримкою на випадок надзвичайних обставин.
Цікаво, що зв’язок з Вашингтоном встановили раніше, ніж із Москвою. Реакція обох президентів відома: спокійна, врівноважена — Буша, обурена, збуджена — Горбачова. Михайло Сергійович розмовляв із Шушкевичем недовго: одразу ж зажадав до телефону Єльцина й у розмові з ним заявив, що хоче бачити нас усіх трьох у себе 9 грудня. Російський президент повідомив, що на зустріч з’явиться лише він. Це ще більше посилило роздратування Горбачова.
Після вкрай нервової розмови зі своїм одвічним опонентом Єльцин запропонував розшукати президента Казахстану (який здебільшого поділяв наші погляди), повідомити його про все та запропонувати приєднатися до щойно підписаних Біловезьких угод. Борис Миколайович помітно нервував, він боявся, що Горбачов зможе перетягнути Назарбаєва на свій бік, а це, на його думку, могло поставити під загрозу весь процес утворення Співдружності незалежних держав, оскільки казахстанський лідер мав неабиякий вплив на деяких своїх колег (зокрема на Акаєва, Карімова та Ніязова). Невдовзі з’ясувалося, що Назарбаєв якраз летить до Москви. Я переконував Бориса Миколайовича не хвилюватися, бо був упевнений, що зворотного ходу цей процес уже не матиме. Але Єльцин усе ж таки наказав своїм підлеглим розшукати президента Казахстану й умовити його приїхати до Білорусії. Представникам лідера Росії вдалося «перехопити» Назарбаєва у Внуково, але він відмовився змінювати свої плани.
8 грудня пізно ввечері я повернувся додому. Зима, темно. Приїхав на дачу, відчиняю ворота, а там повно військових. Уявляєте, що в мене було на серці? Підходить до мене командир загону спеціального призначення «Альфа»: «Пане Президент, ми прийшли вас охороняти і захищати!» Хлопці самі зголосилися стати на захист — не Президента Кравчука, а незалежної держави, власної Батьківщини…
Вранці 9 грудня зателефонував Михайло Горбачов: «Добрий день, Леоніде Макаровичу!» Й одразу: «Що ви там понавиробляли в Біловезькій Пущі?» Я спокійно відповів: «Михайле Сергійовичу, я вважаю, що ми вчинили правильно. Ситуація зайшла у глухий кут, треба було шукати вихід...» Співрозмовник був дуже збуджений: «Світ же стоїть дибки, розумієте? Ви повинні негайно приїхати до Москви». «Навіщо?» — запитую. «Треба поговорити... Єльцин та Шушкевич також будуть». Я відчув: нас не випустять звідти, триматимуть доти, доки ми не відмовимося від угоди, підписаної в Біловезькій Пущі. Отож, майже без паузи, відповідаю Горбачову: «Я до Москви не поїду». Михайло Сергійович ледь стримував гнів: «Чому?» «Бо я Президент незалежної держави, — кажу. — В мене ціла купа невідкладних справ. А директиви мені не потрібні».
Тільки-но поклав трубку, як пролунав ще один дзвінок. Цього разу телефонував Григорій Ревенко, глава адміністрації Горбачова, колишній перший секретар Київського обкому Компартії України, з яким ми були у приязних стосунках: «Леоніде, навіщо ти так образив президента? Невже так можна? Тобі треба приїхати — це дуже важливо». «Не поїду я, — відповідаю, — і пояснювати не буду, чому. Ми доручили Єльцину, щоб він на засіданні доповів про нашу зустріч і підписаний документ. А Шушкевич, якщо хоче, нехай їде...»
Поклавши трубку, дзвоню Шушкевичу: «Їдете до Москви?» — запитую. «Ні, — каже він. — І не збираюся».
Борис Миколайович виконав обіцянку й з’явився до Президента СРСР. У присутності Назарбаєва обидва лідери дві години з’ясовували стосунки. Розмова завершилася нічим. Стало зрозумілим, що Горбачов битиметься до останнього. Але не викликало жодного сумніву й те, що у цій битві він приречений на поразку.
10 грудня мені вдалося переконати депутатів Верховної Ради у необхідності ратифікації угоди про створення СНД. Я намагався пояснити своїм нещодавнім колегам із депутатського корпусу, що боротьба за незалежність триває. Що Президент СРСР має бажання, а головне — можливості, попри волевиявлення народу, затягнути Україну до нового Союзу. Я відчув невимовне полегшення, коли на табло з’явилася цифра «288». Наступний день практично все розставив на свої місця: російський парламент також ратифікував біловезькі домовленості, одразу ж денонсувавши Союзну угоду від 1922 року.
Начебто можна було перевести подих. Але несподівано виникли нові проблеми. 13 грудня в Ашхабаді зібралися лідери Казахстану, Туркменістану, Таджикистану, Узбекистану та Киргизстану, щоб обговорити можливість ухвалення центральноазійської конфедерації. Під час зустрічі неодноразово наголошувалося, що цей союз створюється у відповідь на появу СНД. Лунали навіть заклики оприлюднити спільну заяву лідерів п’яти держав із засудженням подій 7—8 грудня.
Занепокоєний Єльцин негайно зателефонував мені. З часом з’ясувалося: у тому, що сталося, багато в чому винні ми самі. Представники середньоазійських держав були з самого початку ображені тим, що їх не запросили на переговори до Білорусії. А коли (як розказував мені пізніше Назарбаєв) Єльцин запропонував кожному з них особисто приїхати до Мінська, аби поставити свій автограф під Біловезькою угодою, їх обуренню не було меж. Саме формулювання «приєднання до угоди» для кожного з них було неприйнятним, адже всі вони, природно, хотіли бути не сателітами, а співзасновниками. Борис Миколайович не врахував менталітет своїх колег із «ново-огарьовського клубу», через що ледь не вскочив у халепу.
Після тривалих телефонних переговорів із Назарбаєвим ми врешті-решт запланували зустріч у «великому форматі». 21 грудня 1991 року в Алма-Аті керівники дев’яти колишніх радянських республік підписали спільну декларацію, поставивши крапку в довгій і майже детективній історії про загибель однієї імперії.
«Біловезькі зубри», «робінгуди Біловежжя», «гробарі Союзу», «антирадянські партизани» — свого часу я навіть колекціонував визначення, якими нагороджували нас журналісти, політологи та політики. І рахував, скільки з них закликали нас покаятися. Чи відчуваю я зараз, десять років потому, докори сумління? В жодному разі!
Я навмисно настільки старанно й ретельно, нічого не приховуючи й нічого не прикрашаючи, описав усі події, щиро поділився з вами власними роздумами, розказав про сумніви та міркування, аби ви зробили висновки самі. Дозволю собі лише одне зауваження. Можливо, не всі наші дії десятирічної давнини сьогодні видаються бездоганними, ідеальними. Якби можна було знову повернутися до 91-го, можливо, я б уникнув багатьох помилок, яких припустився тоді. Та це не заперечує головного: я жодної хвилини не шкодував з приводу того, що зробив десять років тому. І навіть більше: я гордий бути безпосередньо причетним до описаних подій. Я можу по-людськи зрозуміти всіх, хто відчуває ностальгію за минулим. Але щиро сподіваюся, що нащадки будуть мені вдячні за те, за що сьогодні мене з такою насолодою критикують люди, яким незнайомий патріотизм.
У мене є підстава для гордості — це наша Україна, визнана у світі держава, якій уже сьогодні, попри всі негаразди, є чим пишатися.
У мене є підстава для надії — це наше майбутнє. Це діти, які народилися і житимуть в незалежній державі. І які, сподіваюся, не знатимуть, що буває інакше.