Я знаю, що ти знаєш, що я знаю...
Серед безлічі підозрілих дивних речей, які можна спостерігати по ходу переможного маршу слідства у справі про вбивство Гонгадзе, привертає до себе увагу такий факт. Тиждень тому генпрокурор С.Піскун у коментарі «ДТ» сказав, що екс-міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко викликався на допит як свідок і підстав для його затримання прокуратура не мала. Цього тижня було опубліковано заяву голови СБУ О.Турчинова. Він стверджує нижченаведене: «Кравченко був підозрюваним у справі Гонгадзе, одним із основних підозрюваних, саме навколо цієї теми мав проходити допит». До речі, приємно, що глава СБУ підтвердив давню непохитну впевненість багатьох громадян, які вже давно дійшли саме такого висновку, навіть не маючи доступу до таємних матеріалів.
Дивно, що для Турчинова Кравченко був головним підозрюваним, а С.Піскун хотів поговорити з ним просто як зі свідком, не маючи підстав для затримання. Різне прочитання однакових матеріалів кримінальної справи двома компетентними відомствами потребує прояснення. Навіть попри те (а може, саме тому), що є реальні підстави припускати — «свідок у справі» Кравченко тієї п’ятниці з прокуратури вже не вийшов би. І про це чудово знали обидва — і Піскун, і сам свідок. І, напевно, ряд інших зацікавлених осіб. Тому що насправді в слідства вже багато місяців тому були вагомі підстави поговорити з Кравченком якщо і як зі свідком, то таким, який був водночас підозрюваним у справі. Наскільки відомо, доказова база стосовно Ю.Кравченка протягом останнього часу принципово не змінилася. Але психологічна атмосфера, багато хто переконаний у цьому, змусила б Кравченка говорити.
З іншого боку, може, попри те, що слідство веде Генпрокуратура, СБУ знає більше? У принципі, можливо. Тому що цілком незаслужено обійдений увагою громадськості в контексті нового витка справи про вбивство Гії Деркач-старший очолював спецслужбу саме в той період, коли розвивалися події, що лягли в основу цієї кримінальної справи. І саме Л.Деркач — жива (тьху-тьху-тьху) надія на те, що гіпотетичний ланцюжок утаємничених в обставини й першопричину смерті Гії не перервався. Незалежно від того, в якому саме юридичному статусі екс-глава СБУ заповнить пролом, що утворився після смерті Кравченка.
Отже, будь ласка, бережіть Деркача. Тому що, не дай Боже, коли щось станеться — і ниточка збігів, пов’язаних зі свідками й підозрюваними у справі Гонгадзе, може затягнутися вже на шиї «спікерів» від слідства. Ось і
Г.Омельченко висловлює тривогу за життя ряду відомих в Україні осіб, зокрема — Леоніда Деркача. А після відомого передбачення стосовно Кравченка, яке збулося, тривога Омельченка стала передаватися всім.
Як заявив глава СБУ О.Турчинов, передсмертна записка Кравченка «досить багато дає слідству. Ця записка стосується конкретних людей, які також є підозрюваними у цій справі. Вона дає можливість слідству передбачити подальший напрям розслідування». Звичайно, може, нам уголос щось не те прочитали або передали зміст записки в дуже відредагованому вигляді. Але якщо Турчинов каже саме про ту записку, яку зачитав громадськості міністр внутрішніх справ Ю.Луценко, то багато дати слідству вона просто не могла. Якщо не мати на увазі виниклу можливість вважати справу завершеною через неможливість встановлення замовника злочину.
За даними «ДТ», Л.Кучма, який прибув на допит до Генеральної прокуратури в супроводі адвокатів, перебуває «у відмові» щодо всіх запитань, які стосуються суті справи, зокрема і плівок Мельниченка.
Один, два, три, чотири, п’ять, будем Пукача шукать...
Парируючи закиди стосовно того, що публічна заява про майбутній допит Ю.Кравченка призвела до широковідомих сумних наслідків, генпрокурор стверджує, що просто відповідав на поставлене журналістом запитання. Таке запитання йому справді поставили. Проте навмисна спонтанність цього «добре підготовленого експромту», що хронологічно передує фатальним пострілам, безпрецедентна відкритість слідства, яка демонструється останні тижні, викликають не те щоб підозри, а нав’язливі асоціації. Наприклад, із гучним оголошенням «у міжнародний розшук» колишнього начальника «наружки» МВС генерала О.Пукача. Відтоді його ніхто не бачив.
Такі заяви роблять або для того, щоб примусити недосвідченого противника, рознервувавшись, зробити хибний хід (з огляду на специфіку фігуранта — наївно), або щоб, приміром, спровокувати здачу його спільниками. Малопереконливо, чи не так? Зрозуміло, ми виходимо з того, що Пукача справді хотіли впіймати, а не злякати. І заява про пошуки всім світом мала на увазі декларовану мету, а не усунення свідка.
Звідки такі похмурі думки? Та просто забагато збігів, пов’язаних, зокрема, з паном Пукачем, якого, до речі, під час арешту утримували аж у Чернігівському ізоляторі СБУ, подалі від стольного граду. Теж, напевно, не з любові до службових відряджень, а розуміючи, що в обставинах, які склалися, київський клімат може завдати непоправної шкоди здоров’ю Пукача. І справді, «щось із пам’яттю його сталось». Але, судячи з усього, він отримав гідну компенсацію за «амнезію», яку придбав «при виконанні».
На тому етапі, коли долю Пукача (а водночас значною мірою і кримінальної справи про вбивство Гонгадзе) вирішував суд, теж спостерігалися дивні збіги. За деякою інформацією, напередодні доленосного рішення з візитом до судді пана Глоса завітав заступник генпрокурора Кудрявцев (який обіймає посаду й нині), ім’я якого злі язики завжди зв’язували з В.Медведчуком, стверджуючи, що він курирує суди від Генпрокуратури. І ось через якусь дивну випадковість інтерес до справи, який спочатку читався в очах служителя Феміди, став згасати. Врешті-решт зійшов нанівець. Щоправда, справу пан Глос, замість іншого, раніше призначеного судді, вирішив розглядати особисто. Слідчі з тієї ж Генпрокуратури просто вмовляли суддю на нетривалий час відкласти вирішення питання про зміну Пукачу запобіжного заходу. Але суддя непохитно стояв на варті прав і свобод генерала Пукача. І Пукач виявився не те щоб із чистою совістю, а й на волі.
За інформацією «ДТ», Пукач передав чіткий ультиматум зацікавленим особам. Або впродовж кількох днів йому надають гарантії виходу на волю, або він почне говорити. Вочевидь, сигнал на волі сприйняли адекватно.
Те, що Пукач уже не дасть свідчень, сьогодні сумнівів чомусь не викликає. Цікаво тільки, чи він ще живий. І крім того — як складеться доля наступного в списку Генпрокуратури «свідка» у справі про вбивство Гонгадзе.
За власним бажанням?
Відносно ще одного свідка в справі Гонгадзе. В останній записці людина такого складу як Кравченко могла б попрощатися з сім’єю і ні слова не сказати про суть обвинувачень. Чи навпаки, відійти від ліричних моментів і повноцінно вказати на щось конкретне. У його ж кишені знайшли такий текст: «Мои дорогие, я не виноват ни в чем. Простите меня. Я стал жертвой политических интриг Президента Л.Кучмы и его окружения. Ухожу от вас с чистой совестью. Прощайте». Записка Кравченка взагалі більше схожа не на останнє послання світу, а на заяву про те, що він йде у відставку. І ще один штрих. Який нездатний бути серйозним аргументом сам по собі, проте чомусь «не відпускає» відтоді, як стало відомо про смерть колишнього міністра внутрішніх справ. Його пристрасть до міліцейської форми породжувала чимало пересудів і виявлялася не лише в «перевдяганні» підлеглих. Його власна форма останнього зразка посоромила б будь-якого «дембеля», який завершив строкову службу,— а вони здебільшого прикрашають форму щедро й любовно. Форма Ю.Кравченка, прикрашена контрастними аксельбантами, чорні окуляри й неймовірного вигину кашкет — це не просто маленька слабкість сильної людини. Це ставлення — до служби, до себе, до оточуючих, це власне світовідчуття. Так, цілком можливо й природно, що Кравченко перебував в стані глибокої психологічної кризи. Та він ніколи не справляв враження людини, спроможної постати перед вічністю не в парадній формі, востаннє подивившись на себе в дзеркало, а в куртці, сидячи на стільці в підсобному приміщенні власного будинку...
Кавалер безлічі високих нагород, генерал Кравченко, який очолював українську міліцію рекордно довгий термін — шість років, мав право прийняти останні «вибач» у клубі Кабміну чи Міністерства внутрішніх справ. Точно так само, як і право на прощальний залп на свою честь. Проте останні почесті були скорочені до мінімуму, прощання з тілом Ю.Кравченка відбувалося в Дитячому музичному театрі. Добре, хоч не в цирку...
До речі, смерті Кірпи та Кравченка розпочали сумну та багатозначну тенденцію. Всупереч церковним канонам, відспівувати й ховати у висвяченій землі тих, кого офіційна влада назвала самовбивцями. Чи означає це, що церква своїм соборним рішенням дає зрозуміти, що не вірить у версії світської влади? Чи немов бере її гріх на себе? Чи «відділена від держави» просто виконує вказівку повноважних представників цієї бездушної машини? Вказівка, продиктована тим, що позбавити права бути похованим по-людському — це, може, останній гріх, який не через християнську мораль, а так, через якесь невиразне марновірство бояться взяти на себе уповноважені приймати такі рішення. Рішення дозволити чи не дозволити віддати останні почесті, що відповідають прижиттєвому статусу того, хто залишив цей світ. Маніпуляції, такі суєтні та незначні перед обличчям вічності, але настільки важливі для близьких покійного. І в даному конкретному випадку — не лише для них. Тому що ніхто не має права на «посмертну страту» будь-кого без обвинувального вироку суду. Тому що діти, які, тим паче, стоять біля труни, — за батьків не відповідають... І ще тому, що навіть безчестя змивається кров’ю. Власною, а не чужою.
Невчасні думки
У щирості В.Ющенка щодо його намірів розкрити справу Гонгадзе особисто в мене підстав сумніватися немає. Проте Президенту, який ретельно перебрав на себе турботи прес-служб трьох відомств (ГПУ, СБУ і МВС) у частині інформування громадськості щодо кожного «ачхи» слідства в справі Гонгадзе, слід бути дуже обачним. Не лише з огляду на попередній сумний досвід публічних звітів про хід розслідування.
Банкіру, який вперше прийняв настільки діяльну участь у роботі слідства й осяяв фактично своїм ім’ям ледь не кожну слідчу дію, необхідно бути стовідсотково переконаним у тому, що прорив у справі був досягнутий законними методами. Тобто без застосування того, що за кордоном кваліфікують як катування і поводження, яке принижує людську гідність, а в нас є повсякденною практикою отримання зізнань. За винятком свідка, якого звинувачують у справі Гонгадзе й котрий перебуває в особливому становищі та, схоже, дав головні показання, інші «розкололися» підозріло швидко. У будь-якому разі, якщо виходити з оприлюдненої тим самим В.Ющенком хронології слідчого «бліцкригу» у справі Гонгадзе.
Взагалі коло неприємних питань, які можуть виникнути на будь-якому етапі, загрожує виявитися несподівано широким. Розпочинаючи з юридично повноцінних (із погляду суду, а не слідства) підстав, що дозволяють через день після затримки підозрюваних стверджувати, що в розпорядженні слідства є автомобілі, на яких везли журналіста, а потім переміщали його труп. Закінчуючи, наприклад, наданням обвинувачуваним у справі можливості реалізувати своє право на захист.
Роль, яку Президент власноручно відвів собі в цій справі, майже ставши членом оперативно-слідчої групи, потребує, щоб юридичні аспекти дотримувалися неухильно, а вирок суду з цієї справи був стерильним у правовому відношенні.
Другий аспект. Розслідування в справі Гонгадзе ведеться в «ручному режимі» й наліво-направо вживаються виняткові заходи. Для розкриття справи Гонгадзе залучено всі та вся. Звичайно, час покаже, чи не базується обвинувачення виключно на показаннях тих, хто зізнався, від яких можна відмовитися вже в суді. Та кавалерійський наскок, схоже, виправдає себе в даній конкретній справі, що продемонструвала «зразково-показове» розкриття злочину. А як бути з іншими? Які наслідки для правової системи й правосвідомості громадян може мати розкриття справи, що відбулося завдяки тому, що в ході її розслідування над процесуальним кодексом і навіть Конституцією превалювала горезвісна доцільність? Що залишиться після того, як влада скине з себе тягар справи Гонгадзе? Забезпечивши правозастосувальну практику обтяжливою спадщиною — «надзвичайним» трактуванням норм права за законами революційного часу.
Так, ініціатива міністра внутрішніх справ Ю.Луценка, який пообіцяв недоторканність утаємниченим, але не причетним до вбивства Гії міліціонерам дала цілком відчутний результат. Безсумнівний мінус — юридична небездоганність рішення; фактичне заохочення співучасників і недоносителів, які до того ж є працівниками правоохоронних органів і залишилися в їхніх рядах, як і було обіцяно. Це за того, що по рядових, тобто не резонансних кримінальних справах, наприклад, слідчому, якщо він людина порядна, дуже важко гарантувати підозрюваному реальні послаблення в обмін на співробітництво. Обіцянки підозрюваному дає опер чи слідчий, а вироки виносить суд. Чіткої ж позиції держави, що об’єднує інтереси різних «контор» під егідою інтересів правосуддя в цілому, не існує.
З іншого боку, С.Піскун заочно помилував Мельниченка. Йому, за словами генпрокурора, кримінальне переслідування нині не загрожує. Порушення цієї обіцянки через будь-які причини завдасть суттєвої шкоди інтересам правосуддя в сенсі перспектив співробітництва громадян із правоохоронними органами і залишків довіри до них. Щодо самого Мельниченка в будь-якому разі, схоже, можна не хвилюватися. Можливо, він і надалі буде мужньо протистояти ностальгії, поки не отримає реальних гарантій депутатської недоторканності й виконання низки інших вимог.
Ну а до чого приведе виконання прокурором узятих на себе зобов’язань? Крім шансу заманити Мельниченка на Батьківщину, це призведе до того, що «під диваном» вже в нового Президента може просто не залишитися вільного місця — все буде зайнято «диктофонами». Якщо серйозно, то відсутність чіткої, чесної оцінки дій офіцера Мельниченка не може згубно не відбитися на такій тонкій матерії, як морально-психологічний клімат (зрештою, у тій самій службі держохорони).
Кримінальна справа стосовно Мельниченка закрита, він повернеться на Батьківщину, вочевидь, не лише як народний депутат, а майже як герой. Майже. Тому що якщо можна сперечатися про споконвічну мотивацію, офіцерську честь, присягу та крайню необхідність, то згодом наступає інший період «подвигу розвідника». Тобто майора Мельниченка, головного власника й хранителя однойменних плівок, знаменитих у всьому світі. Які «розповзаються» дивним чином не лише «оптом», а й «вроздріб», як, наприклад, плівка, приєднана до справи Лазаренка американським судом або ті, що викликали «кольчужний» скандал. Плівок, що мають вражаючу властивість. Ті, до кого вони потрапляють у руки, безповоротно втрачають здатність чітко й зрозуміло відповідати на запитання щодо їхнього змісту. Зовсім погані справи з цим у Мельниченка й Цвіля, але ними список, на жаль, не обмежується. Та Мельниченко — Мельниченком, а плівки — плівками.
От цікаво, після варшавської зустрічі Мельниченка з віце-прем’єром з гуманітарних питань М.Томенком, чи всі наявні плівки будуть здані в результаті до архіву Генпрокуратури та оприлюднені? При цьому не слід забувати, що значна частина архіву Мельниченка за 2000-й рік перебуває в Олександра Жира. Втім, цілком можливо, не в нього одного. І враховувати цей факт варто було б співрозмовникам Л.Кучми.
Кажучи про плівки Мельниченка як про чергового «свідка» у справі Гонгадзе, залишається сподіватися, що хоч їм С.Піскун гарантує право на життя. І що за публічними виступами в Генпрокуратурі не забули спантеличити експертів пошуком юридично повноцінного обгрунтування для залучення плівок до матеріалів справи як реальних доказів. Тому що слідство тягне «ниточку» знизу. «Згори» посприяти процесу можуть, мабуть, лише плівки Мельниченка, та ще свідок, названий на початку матеріалу.