28 листопада виповниться 5 років від того дня, як у лексикон країни ввійшло словосполучення «плівки Мельниченка». І не дуже важливо, що ім’я самого майора стало відоме через кілька днів. Власне, цього дня Олександр Мороз із парламентської трибуни звинуватив Леоніда Кучму в причетності до смерті Георгія Гонгадзе, посилаючись на записи, зроблені в кабінеті президента.
Тоді, 2000 року прослухані записи стали шоком для багатьох, хто здогадувався, як реально приймають рішення в головному кабінеті країни, але вперше одержав докази своїм найгіршим припущенням.
Зокрема, і завдяки цим плівкам країна стала іншою. Проте самі записи, до яких дуже швидко звикли, дотепер залишаються таємницею за сімома замками. Всі ці роки плівки були досить вагомим чинником у політиці країни. Та за весь цей час ми так і не отримали відповідей на багато запитань: хто організовував «прослушку» кабінету Леоніда Кучми, хто вирішив оприлюднити записи саме після вбивства Георгія і з якою метою, хто весь цей час керує Миколою Мельниченком? Навряд чи нині хтось вірить у версію про «одинака майора-патріота», образ якого сам Мельниченко намалював у 2000-му. Без відповіді залишається і головне питання: яка роль плівок у справі вбивства Георгія Гонгадзе.
Отже, що власне відбувалося з плівками за ці роки та як їх можуть використовувати нині, після початку виборчої кампанії-2006?
Після розголошення записів у країні вибухнув «касетний скандал», який тоді став найбільшою політичною кризою в історії незалежної України. Адміністрація Кучми на кілька днів узяла «гробову паузу». Її глава Володимир Литвин, якого до скандалу багато хто називав не інакше як «сірим кардиналом» країни, виглядав просто безпорадним.
Його поведінка в той час не в останню чергу визначила його подальшу політичну кар’єру.
У грудні 2000-го наслідком «касетного скандалу» стали акції протесту «Україна без Кучми». Литвин явно не вмів діяти рішуче в критичних ситуаціях, тому згодом завдання вгамувати протести опозиції Леонід Кучма доручив більш рішучому Віктору Медведчуку. По суті, Кучма зробив кадрову рокіровку, перекинувши Литвина до парламенту.
Сам Кучма також був шокований появою плівок. Його перший коментар із цього приводу пролунав через кілька днів. На саміті СНД у Мінську він сказав, що були часи й складніші, але «підлішими не були».
Після розголошення плівок далі за Білорусь та Росію Кучмі дороги не було. Його перестали приймати західні лідери, а на різноманітних самітах Кучму саджали подалі від перших осіб світової політики, використовуючи при розмові незвичний французький алфавіт.
Потім, побачивши, до чого реально призвів цей скандал у зовнішній політиці, багато хто взяв за основу версію так званого «російського сліду», адже сам Кучма неодноразово заявляв: хочете визначити замовника, дивіться, кому це вигідно.
Значною мірою завдяки зусиллям Медведчука «касетний скандал» дещо вдалося пригасити, але з урахуванням існування плівок Кучма вже не міг бути сильним президентом. До записів апелювали багаторазово, причому робили це зовсім різні політики. Підігрівав ці настрої і сам майор, час від часу підкидаючи дедалі нові записи. Щоправда, після кожної спроби Мельниченка «пограти у велику політику» його образ «борця» дедалі згасав. Із кожним разом, коли плівки з’являлися «під певні події», ставало очевидно, що Мельниченко далеко не самостійний у своїх діях, але питання, до кого ведуть усі ниточки від майора, залишалося без відповіді. До речі, у Мельниченка все склалося дуже успішно - він із сім’єю благополучно виїхав із країни буквально за два дні до розголошення плівок, коли в Європі та Україні вже багато хто знав про їхнє існування. Далі Мельниченко так само успішно отримав статус політичного біженця в США, де дотепер проживає.
Після помаранчевої революції, коли в Україні вже була нова влада, яка задекларувала мету розкрити справу Гонгадзе, багато хто очікував від Мельниченка свідчень з цієї справи й передачі плівок. Однак він не поспішав, спочатку заявляючи, що не довіряє Піскуну, а потім чіпляючись за інші причини. Проте, час від часу він підкидав у ЗМІ нові роздруківки, що викривали вже представників нової влади.
Після заяви людей Березовського, що Мельниченко одержував від них чималі гроші й передав їм плівки, майор заявив, що в Україні проти нього розпочалася «дискредитаційна кампанія». Та навряд чи хтось міг більше дискредитувати Мельниченка, ніж він сам.
Треба сказати, навіть після зміни влади ми не довідалися більше про все, що пов’язане з плівками. Вочевидь, що сам Мельниченко постійно моніторити кабінет Кучми не міг. У пресу просочилася інформація про групу людей, які займалися «прослуховуванням», але прокуратура завжди уникала відповіді на запитання, чи працює слідство з цими людьми. Адже вони такі самі свідки, як і Мельниченко. Та повсякчас мовчать. Чому? Ця мовчанка, як і гра «у піжмурки» від Мельниченка, більше схожа на спробу приховати факти, що стосуються організації прослуховування Кучми. Якщо вірити інформації, що ці люди нині перебувають за кордоном, то виникають запитання: хто організував для них «відступ» і що гарантує їхню безпеку після кардинальних змін у владних кабінетах?
В організації прослуховування люди Березовського прямо звинуватили Євгена Марчука. Сам він це заперечує, але роль Марчука в цій справі також зрозуміла далеко не до кінця. Ігор Гончаров, який чимало знав про справу Гонгадзе й був убитий у слідчому ізоляторі, тривалий час працював із Марчуком.
Власне, більшість українських політиків, які фігурують у цій справі, говорять про неї публічно значно менше, ніж знають насправді. Плівки Мельниченка - велика політична гра, у якій більшість виявилася пішаками в чужих руках, і всі моменти, пов’язані зі схожими іграми, дуже рідко в історії стають надбанням громадськості.
Однак проблема в тому, що з плівками нерозривно пов’язана справа Гонгадзе, розкриття якої для України стало справою честі.
Навряд чи без залучення плівок до справи слідство може рухатися далі до організаторів і замовників убивства журналіста. А це залучення навряд чи можливе, допоки не отримають свідчення, за яких обставин були зроблені записи в кабінетах Кучми та інших місцях скупчення влади. Це принципове питання, адже тільки вся інформація про плівки може дати відповідь, яка з двох головних версій убивства Гонгадзе є правдою: Гію вбивали «під плівки» із метою зміни влади, або це сталося за замовленням влади, зокрема, й Л.Кучми? Справу Гонгадзе прокуратура в п’ятницю передала у Верховний суд, і багато хто небезпідставно побоюється, що вона «застрягне» там на рівні стрілочників-виконавців, які, до того ж, можуть відмовитися від своїх показань.
Адже поки що, замість реальних правових кроків зі встановлення причетності до організації та замовлення вбивства, навколо цієї справи знову намагаються «зіграти в політику», що власне відбувалося практично щоразу з початком виборчої кампанії.
Про справу Гонгадзе знову говорить Олександр Мороз, який навіть у річницю революції на Майдані більшу частину свого виступу присвятив цій темі. Вочевидь, що для Мороза це не просто «справа принципу», а також дуже зручний спосіб боротьби зі своїм головним конкурентом на виборах - Володимиром Литвином.
Адже сьогодні Мороз і Литвин практично грають на одному електоральному полі. Як свідчать соціологічні опитування, з якими працюють соціалісти і народники, їхній електорат перетинається майже на 80%. До того ж, як показують розрахунки соціалістів, Литвин зі своїм блоком спроможний відібрати в них близько 4% голосів у випадку вдало проведеної кампанії.
Судячи з останніх даних центру «Соціовимір», Литвин набирає дедалі більше симпатиків у регіонах, які завжди вважалися прибічниками соціалістів - у Вінницькій і Полтавській областях. Тут їхні рейтинги практично рівні - близько 6%. Та якщо для Литвина це дуже непоганий показник, то для Мороза очевидно, що приріст народників стався за рахунок розчарування його потенційних виборців. Відповідно до опитування, кількість прибічників обох політиків серед різних соціокультурних типів практично збігається.
Володимир Литвин і Олександр Мороз - дуже схожі політики. Обидва побували в спікерському кріслі, обидва намагаються справляти враження освічених та інтелігентних політиків, у них є свої команди, які навряд чи можна назвати сильними, обидва дуже сильні в інтризі, обидва - визнані та безальтернативні лідери у своїх політичних гуртках, обидва походять з села й обом, оскільки це очевидно, навіть не треба підкреслювати, що вони знають про справу Гонгадзе більше, ніж кажуть. Як Литвина, так і Мороза насамперед цікавить влада, вони обидва були прибічниками політичної реформи, обидва бачать себе в кріслі спікера нового парламенту зі значно більшими владними повноваженнями.
Головний аргумент Мороза проти Литвина - роль останнього в справі Гонгадзе. Причетність до найрезонанснішого вбивства в країні - серйозне обвинувачення. І це, безсумнівно, найбільш уразливе місце Володимира Литвина.
Не виключено, що, якщо Литвин динамічно набиратиме рейтинг, то в самий розпал кампанії його запросять давати показання про організацію зникнення журналіста. І це в очах еліт, які підтримали Литвина, може стати сигналом, що наступна доля спікера може бути зовсім не такою райдужною, як уявлялося дотепер. А це у свою чергу може спричинити проблеми в самому блоці Литвина, що навряд чи сприятиме його подальшим успіхам.
Проте реакцію виборців на такий варіант розвитку подій угадати значно складніше. Адже при тому, що Литвин у більшості асоціюється зі справою Гонгадзе, останній рік він як політик мав позитивний баланс довіри. Щоправда, підтягти з рівня власного рейтингу свою ж політичну силу Литвину ніяк наразі не вдається.
Литвин повсякчас заперечує свою причетність до організації та замовлення вбивства журналіста. Проте на оприлюднених плівках Мельниченка в частині справи Гонгадзе всі фрагменти починаються з запитань Кучми про Гонгадзе дуже роздратованим тоном. Хто безпосередньо доповідав Кучмі про публікації, що з’явилися в маловідомій у той час «Українській правді» і про журналіста? Мельниченко надав лише ті фрагменти, де Кучма висловлює своє обурення і дає вказівки, що робити з журналістом. Та хто налаштовував його проти Гонгадзе, адже Кучма не слухав радіо «Континент» і не ходив в Інтернет сам?
Відповідно до висновків комісії Омельченка, такою людиною саме й був Литвин. Останній за власною волею вирішив притримати записи, які доводять вину глави адміністрації Кучми, тим паче, що Литвин і так в оприлюднених епізодах виглядає у дуже неприємному світлі. Омельченко надав свої висновки в звіті парламентської комісії, розголошення яких сам Литвин неодноразово блокував. Ось ці висновки: «Колишній глава АП Литвин є підбурювачем до вчинення злочину проти Георгія Гонгадзе, що вилилося в організацію викрадення, що призвело до його смерті. ВСК одноголосно кваліфікувала дії Литвина як ознаки злочину, передбаченого ст. 27 і ч. 3. ст. 146 ККУ, що означає підбурювання до організації викрадення журналіста Георгія Гонгадзе, організованого групою осіб за попередньою змовою, що призвело до тяжких наслідків - смерті».
Литвин намагається захищатися. Наприкінці вересня, відразу ж після оприлюднення звіту комісії, передплатники газети «Сільські вісті», яка відома своєю відданістю СПУ, одержали черговий номер із вкладишем, яким виявилася... газета Народної партії. Центральною статтею там була публікація про справу Гонгадзе з версією про те, що Гонгадзе вбили «під плівки». Тобто організаторами вбивства журналіста були люди, які потім намагалися зіграти на «касетному скандалі». Зрозуміло, першим підозрюваним, відповідно до цієї версії, був Олександр Мороз.
Він відразу ж звинуватив Литвина у використанні адмінресурсу. Мовляв, «Народна» потрапила в «Сільські вісті» зовсім не внаслідок масових проблем із зором співробітників «Укрпошти».
Після цього війна велася вже всіма можливими методами, передусім, публічними. Олександр Мороз відкрито заявив, що головним конкурентом для соціалістів є Народна партія, яка «прагне до реваншу минулого режиму», а Литвина назвав «Кучмою сьогодні».
Можливо, у ході подальшої війни двох активних учасників справи Гонгадзе - Олександра Мороза, як людини, котра оприлюднила записи, і Володимира Литвина, фігуранта плівок, - стануть відомі нові подробиці. До цього може спонукати все вищесказане про складну конкуренцію між ними.
Втім, напевно можна стверджувати лише те, що ця тема знову буде на слуху. Політики ніколи не прогаювали можливості використовувати справу Гонгадзе під час виборів. І після кожної виборчої кампанії ми змушені були констатувати: найгучніші заяви та викриття в цій справі не наблизили слідство до того, щоб істинні замовники злочину були названі українським правосуддям.
Вочевидь, що без грамотної правової роботи справу Гонгадзе, як і справу про так звані «плівки Мельниченка», навряд чи колись розкриють. Ось тут значно більше проблем, ніж із політичним використанням цих тем. Через п’ять років після появи плівок і після зміни влади в країні оптимізму з приводу цих резонансних справ навряд чи побільшало...