Господи, скільки того Мукачевого, що воно в масштабах чималої країни? І скільки, прости Господи, нам треба Мукачевих, щоб ми нарешті зрозуміли, в якій країні живемо? Запитання, здавалося б, риторичне — всякий, хто давно живе в цій державі і пильно стежить за цією політикою, повинен був би назавжди розучитися дивуватися. Що ж, залишається тільки віддати належне Віктору Медведчуку, у черговий раз захоплюючись його вмінням дивувати.
«Я бы мог написать себе новую роль.
Но для этого мне слишком мил мой король…»
Може, зводять наклепи злі язики — і зовсім не Віктор Володимирович, невидимий і невблаганний, стояв за чорними куртками і чорними воронками чорної неділі? Зізнаємося, сумніви були: занадто несподіваним навіть для досвідчених виявився відвертий розбій, учинений у затишному (але, на жаль, далеко не мирному) закарпатському містечку. Дуже вже не в’язалися події з оспіваним пресою іміджем тонкого інтригана, вишуканого комбінатора, майстерного технолога. Як же так: прийшли грати складну шахову партію — й отримали биткою по фізіономії.
Не дивно, що багато осіб, які не відчувають особливих симпатій до лідера СДПУ(о), ні особливих ілюзій із приводу застосовуваних ним методів, спочатку шукали в тому, що сталося підступ. А раптом натхненник політичного погрому — Віктор Янукович? Хіба не в інтересах прем’єра нацькувати Медведчука на Ющенка, спровокувати жорсткий контакт між «Нашою Україною» та СДПУ(о)? Хіба нескінченні мукачівські вибори — не найкращий привід утягти дорогих тезок у бійку, залишившись при цьому осторонь?
І чому, власне кажучи, організатором свята мракобісся не міг виявитися Леонід Данилович? Чи під силу було гаранту перманентної політичної нестабільності в державі спровокувати подібний шабаш? Безумовно. Резони? Давайте прикинемо.
Чи хоче Кучма залишитися Президентом ще на один строк? Хоч би що він завчено повторював у телекамери, хоче. Занадто очевидно хоче. Чи може він перемогти на виборах? Запитання. Занадто серйозне, щоб навіть така самовпевнена людина, як Леонід Данилович, його собі не ставила. Чи відомий йому ефективний спосіб швидкої підгонки рівня можливостей до рівня бажань? Скажімо так, нам відомі люди, котрі переконували чинного главу держави, що такий спосіб є.
Одна із запропонованих технологічних конструкцій виглядала трохи громіздко, зате її реалізація дозволяла б Кучмі одним залпом вбити трьох жирних вальдшнепів. По-перше, підмочити репутацію Віктора Ющенка — головного фаворита осіннього титульного бою. По-друге, серйозно вгамувати апетити Віктора Медведчука, зберігши його при цьому у своїй команді. По-третє, суттєво поліпшити власний імідж, заодно переформатувавши образ гаранта в образ арбітра, значно виграшніший із погляду прийдешньої кампанії.
Виглядати це могло таким чином. Леонід Кучма жодним чином не афішує свого інтересу до мукачівських виборів, однак дає регіональній владі і керівництву місцевих силових структур установку — бути готовими до крайніх заходів. При цьому негласно Президент підіграє обом сторонам — не заважає есдекам узяти під абсолютний контроль процес формування виборчих комісій і одночасно заважає їм (шляхом прямого впливу на суд) прибрати з дистанції Віктора Балогу. Президент зацікавлений у наявності якомога більшої кількості порушень на дільницях, а також у скупченні навколо дільниць якомога більшої кількості людей. Людей, кревно зацікавлених у кінцевому результаті і готових до рішучих дій. Людей, розпаленілих боротьбою, підігрітих взаємною ненавистю й зачарованих близькістю такої довгожданої, такої принципової перемоги. Президент зацікавлений у присутності максимально можливого числа спостерігачів, журналістів і дипломатів — майбутніх свідків майбутньої бійні, свідків об’єктивних і авторитетних.
При цьому було б геть байдуже, хто саме брав гору — Балога чи Нусер. Перевага ставленика есдеків або ж лідерство висуванця «Нашої України» могли вплинути лише на методику досягнення мети — відкритого зіткнення прибічників «НУ» і ландскнехтів СДПУ(о). Дуже бажано — із безпосередньою масовою участю впізнаваних представників двох названих політичних сил. Необхідно було змусити противників, стомлених безкінечним і безплідним змаганням, вилити одне на одного весь свій гнів, вихлюпнути всю свою ненависть. Необхідно було спровокувати бійку і всіляко сприяти її перетворенню на побоїще, безглузде й нещадне.
Чого цим можна було домогтися? Сили-силенної корисних для Президента наслідків. По-перше, з’явилася унікальна можливість продемонструвати громадськості, що в країні немає протистояння влади й опозиції, а є лише протистояння двох кланів, очолюваних Віктором Ющенком і Віктором Медведчуком. Кланів, котрі рвуться до влади і не гребують ніякими методами для досягнення бажаної мети.
Всім зацікавленим особам надали б незаперечні докази. По центральних каналах прокрутили б оперативно зняте кіно, у якому головні ролі зіграли б відомі політичні актори, котрі представляють відповідні парламентські «трупи». А в центральні інформаційні агентства негайно заслали б заснований на оперативних даних коментар глави СБУ, із якого випливало б, що на боці і тих, й інших у вуличних сутичках брали участь найманці з кримінального середовища.
Друге. Ряд політтехнологів, які грають на боці Кучми, небезпідставно боялися масових акцій у виконанні «Нашої України». Дехто розцінював їх неминучими і вважав, що кращий спосіб уберегти владу від наслідків — спровокувати «вулицю» самостійно, старанно підготувати всі необхідні організаційні заходи і змусити радикальних противників режиму випустити пару завчасно, до осені. Мукачеве для цієї мети підходило як не можна краще. З одного боку, для «Нашої України» ця політична сутичка носила винятково принциповий характер, і висока концентрація гарячих опозиційних голів була легко прогнозованою. З іншого — цей регіон повністю перебуває під повним контролем влади, а тому (маючи під рукою спеціально навчену міліцію, а також добре підготовлені й непогано підгодовані «бригади») не становило надприродних труднощів організувати вуличні заворушення в будь-якому місці й у будь-якому масштабі. Країна побачила б «звіриний образ» опозиції, а сама опозиція з деяким запізненням побачила б перед собою привид 9 березня. Натхненники описуваного плану покладалися на повторення пройденого, сподіваючись, що, як і три роки тому, відкритий конфлікт введе населення в стан шоку, а опонентів влади — у стан коми. Тим більше що далеко не всі в команді Кучми дотримуються високої думки про організацію роботи в «Нашій Україні» і не всі вірять у здатність Ющенка мужньо, холоднокровно, чітко реагувати на застосування сили.
Третє. Концентрація уваги на персонах Ющенка та Медведчука (вони автоматично перетворювалися на головних ідеологів запланованої мукачівської бійні) давала Леоніду Даниловичу унікальний шанс освіжити свій добряче попсований образ. Він втручався в конфлікт на правах рефері. Він міг би прошерстити лави керівництва МВС, демонструючи вітчизняній і світовій громадськості «щире» прагнення розірвати тісний зв’язок правоохоронних органів із криміналітетом. Він міг би дозволити собі зняти Медведчука і дещо відмити свою репутацію, «виливши» частину накопиченого негативу на лідера есдеків. Він ставав би борцем за порушені права виборців і знехтувану законність. Він отримав би право сказати: «Дивіться, я ще не пішов, а вже що коїться! Подивіться, чого вони варті. І уявіть собі, що буде, коли хтось із них прийде до влади...»
Результат: переляканий народ, паралізована опозиція, обезкрилений Медведчук і упосліджений Ющенко. І Президент — весь у білому, із нагоди урочистого сходження на третій строк.
До речі, про третій термін. Творці аналізованої нами схеми розуміли, що куратором даного політичного проекту буде... Віктор Медведчук, відставлений, але не вигнаний. Передбачалося, що крута «замазка» у мукачівських подіях позбавить його не тільки деяких амбіцій, а й ілюзій, позбавить свободи маневру, можливості розкладати яйця в різні лотки і кошики. Остаточно перетворившись в очах абсолютно усіх на втілення абсолютного зла, він вимушено переконається, що «без Кучми для нього життя немає». І стане, покірливий і безпечний, працювати на його чергове обрання, непомітно і невтомно.
Немає сенсу сперечатися про реалістичність цього плану, бо, на щастя, він не був утілений у життя. Чи, якщо бути точним, утілений лише частково. І настільки докладно зупинилися ми на ньому тільки для того, щоб наш шановний читач відчув, що безумовно страшна дійсність мукачівських виборів могла виявитися ще страшнішою. Чому не виявилася? Президент у черговий раз не послухався своїх порадників? Не знаю, швидше дослухався голосу розуму. Відчув усю міру майбутньої відповідальності? Не зовсім.
З одного боку, чітке дотримання плану передбачало глибоке політичне утоплення Медведчука. З іншого — чітке дотримання плану передбачало обов’язкову участь у його реалізації Медведчука. Нікому іншому доручити таке Леонід Данилович не міг. А оскільки Віктор Володимирович не відноситься до породи потенційних самовбивць, йшлося про взаємовиключні речі.
Був і інший план. Простіший — плюнути на всі умовності і зробити переможцем того, кого хочеться. Того, кого хочеться Віктору Медведчуку. Щоб Кучма переконався в необхідності застосування подібної нехитрої моделі, він повинен був почути приблизно такі слова: «Леоніде Даниловичу, ви зможете побачити, як саме вас зроблять Президентом восени 2004-го. Вас або того, на кого вкажете, хоч Януковича. Але краще вас...». І, судячи з усього, Леонід Данилович ці слова почув.
«Я выбежал за угол купить вина. Вернулся, а вместо дома — стена…»
Кому було вигідно те, що сталося? Та майже всім. Але тільки потроху. Янукович після всього, що сталося, міг би потирати руки. Але він цього не робить. Принаймні публічно. Навпаки, робить усе від нього залежне, щоб представники близької йому фракції, крий Боже, не внесли посильну лепту в схвалення антимедведчуківської постанови. Страх перед Президентом бере своє? Можливо, але настільки ж можливе і посилення страху перед Медведчуком. У всякому разі, якщо судити з останніх дій прем’єра, не він замовник мукачівського безмір’я. Леонід Данилович? Теж задоволений… І теж частково. З одного боку, вся країна (багато в чому завдяки телеканалам, у тому числі й тим, котрі якось раптово осміліли) на власні очі побачила обличчя влади. З іншого — здається, не вся країна зрозуміла, чиє ж це обличчя. Ім’я Медведчука тиждень полощуть, міністра внутрішніх справ розмазують тонким шаром по стінах Ради, а Леоніда Даниловича (помітили?) не дуже-то й згадують — є серйозніші подразники. Відставки Президента не вимагають, навпаки — до нього йде лідер обуреної опозиції вимагати відставки керівників МВС і АП.
А тим часом усі чудово розуміють, що без особистої участі гаранта не обійшлося. І зараз, і раніше. Не забули, з чиєї милості Василь Петьовка позбувся законної перемоги, хто розформував Мукачівський міський і районний суди? З-під чийого пера 26 грудня минулого року вийшов знаменитий указ «Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян і нормалізації життєдіяльності м.Мукачеве»? Той самий указ, після якого об’єднаний есдек Мирослав Опачко став в.о. мера і зробив усе від нього залежне, щоб у міськтервиборчком не потрапив жоден представник «Нашої України», а очолив комісію ще один представник СДПУ(о) Юрій Переста.
Леонід Кучма був, якщо можна так висловитися, оператором, який знімав серіал-трилер «Мукачівські вибори». Режисером був Віктор Медведчук. Важко підтвердити чутку, що в ніч із 18 на 19 квітня керівник президентської адміністрації негайно вилітав в Ужгород, щоб особисто віддати всі необхідні розпорядження главі Закарпатської ОДА Івану Різаку. Але легко повірити, що саме Віктор Володимирович тієї ж ночі переконав свого шефа дати відмашку на силовий варіант. Без відповідної санкції Президента Медведчук на таке не наважився б. І без відповідних аргументів Медведчука Президент таке не дозволив би.
Та якщо Леонід Данилович дав добро, попри попередження авторитетних західних інституцій, попри наявність представників дипкорпусу і закордонних журналістів, отже, Президент дійсно готовий зберегти свою владу будь-якою ціною. Виходить, ми вправі розглядати мукачівське дійство як мікромодель президентських виборів. Ми вправі покладати відповідальність на владу в цілому, а не тільки на окремих, особливо злісних персонажів. І вправі дивуватися виборчій позиції деяких особливо добрих персонажів.
Та все-таки, що собою являє це саме Мукачеве, щоб там ламали свої списи такі заслужені його метальники? З погляду чорного бізнесу, досить ласий шматок — перевалочний пункт поруч із кордоном, через який туди-сюди снують ліс і наркотики, нелегальні мігранти і повії, вантажі та гроші. Однак, погодьтеся, є в Україні місця і привабливіші. Однак навряд чи знайдеться інший такий регіон, у якому настільки жорстко зіштовхнулися інтереси двох, мабуть, найвпливовіших політичних сил і двох найнепримиренніших політичних супротивників.
Есдеки завжди вважали Закарпаття своєю вотчиною. Те, що Віктор Балога з ордена Червоної троянди пішов у стан смертельного ворога — випадок екстраординарний, це буде навіть крутіше за втечу Владислава Ващука з київського «Динамо» у московський «Спартак». А Балога не просто пішов, він повів за собою (і, відповідно, із СДПУ(о)) групу голів районних адміністрацій, він написав відкритого листа Президенту, в якому обвинуватив закарпатську (читай, есдеківську) владу в зв’язках із криміналітетом. Він не просто злегка порушив міцність соціал-демократичної політико-бізнесової піраміди й нашкодив іміджу всесильної організації. Він, як вважають есдеки, плюнув їм у душу. А це не прощають.
У тому, що відбувалося, відбувається і ще, напевно, довго відбуватиметься в Закарпатті, можна шукати і знаходити політичне підгрунтя. Та є речі, що не піддаються законам формальної логіки та політичної доцільності. У світі політичного бізнесу не все купується, але майже все продається. Річ у тім, як кажуть самі політики, у «ціні питання». Мукачеве, як для есдеків, так і для ющенківців, — питання принципу. А принцип ціни не має.
Медведчук переконаний, що не має права поступатися на «своєму полі». Ющенко переконаний, що у нього є всі права на «виїзну перемогу». Тим паче що проведений чотирма соціологічними службами екзіт-пол показав: більшість місцевих вболівають за його команду. У таких матчах не буває «домовок». У таких іграх, як кажуть футболісти, буває лише «заруба». Тут не церемоняться з суперниками.
Є підстави вважати, що СДПУ(о) розраховувала виграти на «класі». Хіба не були виборчкоми під їхнім контролем? Хіба не готувалися вони до сутички, що неодноразово відкладалася, як до найостаннішої? Хіба не були звезені звідусіль «групи підтримки», представники котрих чогось чітко змахували на бандитів?
Та до «матчу смерті» готувалася й «Наша Україна». Технологія, застосована нею, виявилася на рідкість ефективною — депутати з «НУ», розбившись на пари, акуратно «накрили» всі виборчі комісії, намагаючись не допустити хоча б серйозних порушень. І хоч як дивно, цього виявилося досить. За попередніми прикидками, Балога перемагав із величезним відривом.
За словами представників «Нашої України», близькість бажаної перемоги розслабила. Ще більше розслабила відверта розгубленість опонентів із СДПУ(о), які поспішили поздоровляти супротивників із майбутньою пірровою перемогою. Ви хочете зробити Балогу мером — на здоров’я! Лишень нехай після перемоги здасть депутатський мандат. Здасть — стане фігурантом кримінальної справи, з усіма наслідками, що звідси випливають. А не здасть — позбавимо статусу члена парламенту через суд.
Про можливість порушення справи проти Балоги у випадку його виграшу в «НУ» знали. Чому йшли на подібний ризик? Із тих самих принципових розумінь. «Нашій Україні» потрібна перемога, гучна та беззастережна. А переможців, як відомо, не судять.
Настрої поразки в стані ворога змусили ющенківців надто рано повірити у легку вікторію. Чи лукавили есдеки, які фактично визнавали свій неминучий програш увечері 18-го? Не думаю. Підозрюю, що їх не втаємничили в усі деталі й багато хто з них не був готовий до того, що розпочалося пізніше. Та до цього напевно був готовий Віктор Медведчук. Для нього результат мукачевських виборів був надто принциповим питанням, щоб інформувати про запасний варіант надто велику кількість людей. Коли після опівночі надійшла команда перейти до силових вправ і в місті запанувало найсправжнісіньке безправ’я, численні соратники Віктора Володимировича по партії, за словами їхніх колег-депутатів із «Нашої України», були відверто розгублені.
Саме ця розгубленість спочатку спантеличила нардепів із ющенківської команди. Вона підсилила їхню власну розгубленість. Отже, штабні з Банкової були почасти праві. Застосування сили на якийсь момент дезорганізувало представників «НУ», багато хто з котрих уже відправилися відпочивати після важкого дня, а деякі, можливо, і святкувати перемогу. Дублікати протоколів, що знаходилися на руках, свідчили про впевнену перемогу Балоги. Її залишалося лише зафіксувати. Нічні події знову підняли їх на ноги і повернули на передову, де розпочиналася політична Варфоломіївська ніч і бенкетували бійці невидимого фронту.
Віддамо належне — паніка в рядах мукачевського десанту «НУ» тривала недовго. І до закликів окремих гарячих голів відповісти ударом на удар тверезі голови «Нашої України» залишилися глухими. Дрібні сутички не переросли в побоїще. А тому Ющенко та його команда, попри офіційний (хоча і нелегітимний) програш, швидше у виграші. Вона все-таки здобула перемогу по-своєму не менш принципову. Хоча підкріпити її парламентською постановою, що містить рекомендації про звільнення Віктора Медведчука і Миколи Білоконя, не змогла.
«А потом я устал быть скотом…»
Минув тиждень — запитання залишилися. Причому запитання про те, хто саме буде остаточно і беззастережно визнаний мером багатостраждального Мукачевого, як на мене, не найпринциповіше.
Запитання про те, коли «Наша Україна» нарешті виростить кваліфікованих кризових менеджерів і навчиться (знову звернемося до футбольної термінології) втілювати в голи власну територіальну й ігрову перевагу, у тому числі й у Раді, — із розряду риторичних.
А ось запитання про взаємини влади й опозиції — із категорії принципових. Запропонувати Білоконю зайняти місце біля параші — не великий подвиг. Запропонувати щось подібне Кравченкові років зо три тому було страшніше. Чи дочекаємося ми, що «Наша Україна» зажадає від Президента взяти на себе частину відповідальності за події в Мукачевому? Чи нас очікує черговий указ Президента, яким Балогу посадять на мерський трон не волею виборців, а найвищою милістю?
Непустопорожні запитання — чого нам чекати від осінньої кампанії і чи вистачить на всю країну голених людей у чорних куртках. У пошуках відповіді на них поцікавимося ще одним: «Люди, чи є межа вашому терпінню?»
Персонажі, схожі на бандитів, — тільки деталь, частина гри. У якій хтось наділив себе правом нескінченно змінювати правила, якщо знає, що саме він здає карти. І ніколи не отримує по руках за неприховане шулерство.
Страшно усвідомлювати, що на тринадцятому році незалежності в країні, лідери якої називають її демократичною і європейською, так роблять політику — б’ючи народних обранців, громлячи виборчі дільниці, розтоптуючи народну волю й у вічі лицемірячи. Але ще страшніше усвідомлювати, що ми все це терпимо.
Мукачівська історія, через безліч об’єктивних і суб’єктивних причин, описаних нами вище, стала останнім тестом на демократію. Якщо народ і еліта вибачать, результати майбутніх президентських виборів можна оголошувати хоч завтра. Якщо ні — країна має шанс. Вибори мера невеликого населеного пункту стали моделлю майбутнього всенародного вибору. Навіть не так — стали іспитом на право називатися народом. Мукачівський народ цей іспит поки що витримує.