У тому, що долю нового виборчого закону вирішуватимуть 13 числа цього місяця, є певна ірраціональна логіка. Законопроект, що встановлює нові правила гри в парламентські вибори, із повним правом може претендувати на звання одного з найбезталанніших. Очевидно, змучені народні обранці вирішили вибити клин клином. Шкода тільки, що за регламентом днем депутатського волевиявлення визначено четвер, а не понеділок — тоді, напевне, шансів стати законом у проекту було б більше.
Коротенько нагадаємо передісторію. У січні цього року парламент навдивовижу дружно (254 голосами «за») проголосував за пропорційну виборчу модель. Новий закон, ініціаторами якого були комуністи Георгій Пономаренко й Анатолій Пейгалайнен, був покликаний ліквідувати одномандатні округи як клас. Це рішення викликало щирий подив громадськості й не менш щире обурення гаранта. Леонід Данилович, котрий не раз зізнавався у своїх симпатіях до «мажоритарки», навіть «змішаний» закон свого часу завізував після довгих і тяжких роздумів. Про що згодом (як підтверджує цілий ряд свідків) шкодував.
За словами навколопрезидентських билинників, 1997-го наступити на горло власній пісні Президента змусили обставини. Обтяжений солідним досвідом боротьби за виживання, Кучма чудово розумів, наскільки корисно мати під рукою колективного козла відпущення. Мажоритарна виборча система дозволяла мати відразу два політичні громовідводи — Верховну Раду й Кабінет міністрів. Неструктурованому парламенту було легше нав’язувати свою волю, роз’єднаних депутатів було простіше зіштовхувати лобами. Крім того, поява в законодавчих зборах реальних центрів впливу — фракцій, «підпертих» партійними структурами і фінансово-промисловими групами, могла підірвати абсолютний контроль Президента над центральним органом виконавчої влади. Змішаний закон не просто дозволяв партіям (і тим, хто за ними стояв) стати суб’єктами виборчого процесу, він перетворював їх на реальних політичних гравців, у яких з’являлася можливість брати участь у формуванні уряду та впливати на характер прийнятих Кабміном стратегічних рішень, передусім економічних.
Колишній прем’єр Кучма не раз публічно обурювався тим, що Кабінету відведено роль «козачка у двох панів». Насправді такий стан речей був Президенту лише на руку. Недоліки конституційного процесу дозволяли йому контролювати практично всю владу в державі, але при цьому ні за що не відповідати. Відповідно до духу та букви нового Основного закону, глава держави вже не був главою виконавчої влади, але при цьому Конституція передбачала відповідальність Кабміну перед Президентом. Отже, вища посадова особа держави завжди могла організувати публічне побиття будь-кого із членів Кабінету (включаючи прем’єра) й усього уряду загалом. Тим часом жодна з помилок виконавчої влади не лягала плямою на репутацію верховного арбітра нації. Крім того Конституція закріплювала за Президентом право призначати прем’єра і весь персональний склад уряду. Але при цьому передбачалося, що кандидатуру глави Кабінету повинен благословити депутатський корпус, а складати список віце-прем’єрів і міністрів мав прем’єр. Насправді практично всіх членів Кабінету завжди розставляв особисто Леонід Данилович. Зате Президент міг звалити вину за будь-яку помилку будь-якого міністра особисто на прем’єра. А відповідальність за діяльність прем’єра — на вищий законодавчий орган: мовляв, за нього депутати голосували, а не я. Розумно розділивши відповідальність, Кучма міг панувати на власне задоволення. Санкціонувавши участь партій у парламентських виборах, Президент власноручно виламав цеглинку з фундаменту, на якому грунтувалося його правління.
Тож словосполучення «партійні списки» у Леоніда Кучми (для котрого абсолютна влада була й залишається єдиною метою) викликало приступи праведного гніву. Але чотири року тому Олександр Мороз був ще дуже популярний і дуже впливовий, а Павло Лазаренко ще дуже впливовий і дуже заможний. А до початку нової президентської кампанії залишалося зовсім мало. Верховний арбітр нації гостро потребував опори. Опорою мали послужити олігархи, які потребували створення лобістських парламентських груп. Тоді така ціна за майбутню передвиборну підтримку не видавалася Президенту непомірною, тож він, згнітивши серце, поставив царствений автограф на «змішаному» законі.
На рішення Леоніда Кучми вплинули й інші обставини. Вірний зброєносець Президента (і за сумісництвом прем’єр) Валерій Пустовойтенко божився, що ледь не половину депутатського корпусу сформують «списочники» НДП. На додачу до цього в оточенні Леоніда Даниловича знайшлися люди, котрі ризикнули з цифрами в руках переконати ясновельможного боса, що змішана система для нього значно вигідніша, аніж мажоритарна. Достеменно відомо, що за аргумент вони наводили результати попередньої парламентської кампанії. Відповідно до однієї з аналітичних довідок, 1994 року ліві (включаючи тих, хто не пробився в Раду) заручилися підтримкою лише 18% виборців. Якби вибори проходили за пропорційною схемою, заявляли придворні політтехнологи, то саме таким виявився б сукупний електоральний урожай прихильників ленінських ідей. Та через мажоритарну модель ліві отримали майже 36% від загальної кількості мандатів, тобто удвічі більше.
Піарщики з Банкової попереджали свого шефа про зростання настроїв протесту і бралися стверджувати, що рейтинг лівих 1997 року досяг рівня 24—26%, а отже при збереженні мажоритарного виборчого закону ліві можуть розраховувати на половину парламентських місць.
Багато навколопрезидентських політтехнологів рекомендували Леоніду Даниловичу погоджуватися на змішаний закон й активно «розкручувати» чотири пропрезидентські блоки — «Нову Україну» (що розраховували створити на базі НДП), «Слон» (сформований навколо МБР і покликаний «перетягнути» на свій бік значну частину протестуючого нелівого електорату), «Трудову Україну» (здатну, на думку авторів цієї ідеї, лише завдяки своїй брендовій назві поламати гру лівим) і «Національний фронт» (куди передбачалося «загнати» всі націонал-патріотичні організації, окрім політично самодостатнього Руху). Відповідно до наданих Президенту розрахунків, при масштабному і грамотному використанні адмінресурсу чотири названі блоки вкупі з Рухом повинні набрати 63—65% «облікових» голосів. За умови, що влада настільки ж активно «попрацює» в одномандатних округах, Президент цілком міг отримати до весни 1998-го «свою» парламентська більшість.
Навряд чи Леонід Кучма беззастережно повірив обіцянкам Пустовойтенка й оптимістичним прогнозам частини своїх політичних «математиків». Та зерно було кинуто в благодатний грунт: людина, котра відчуває гостру потребу контролювати все, що ворушиться, не могла встояти перед спокусою взяти під свій контроль Верховну Раду.
Результати виборів не могли не розчарувати Леоніда Даниловича. Витягнута за «вуха» НДП спромоглася одержати на один мандат більше, аніж старанно упосліджувана «Громада» — однієї цієї обставини було достатньо, щоб підсилити ворожість Президента до партій і поглибити недовіру до політичних технологій.
Здається, саме тоді Леонід Кучма не лише переконався в тому, що виборчий закон варто змінювати, а й усвідомив, що саме варто змінювати — принцип формування виборчих комісій. Контроль Банкової над ЦВК дозволив 1998-го дещо виправити становище, але цього виявилося мало, аби не пустити в парламент Павла Лазаренка й істотно змінити показники блоку Олександра Мороза. Місцеві виборчі комісії по суті віддали на відкуп місцевим радам, впливати на які Києву виявилося набагато складніше, аніж на місцеві адміністрації. Саме останні цілком улаштували б Леоніда Даниловича в ролі організаторів і контролерів парламентської кампанії. Та подібна модернізація не влаштовувала решту. Навіть олігархи, котрі прекрасно знають, як легко впасти в немилість до всенародно обраного і якими тяжкими можуть виявитися наслідки опали, були зацікавлені у відносній демократичності виборчих правил.
Існує декілька версій стосовно того, чому депутати так уперто намагаються відстояти пропорційний закон. Нагадаємо, що ухвалений 18 січня 2001 року «антимажоритарний» закон прожив лише місяць — 20 лютого Президент наклав на нього вето. Ще через місяць, 21 березня, Рада прийняла черговий, формально новий закон (у ньому було враховано 23 із 38 поправок, запропонованих Леонідом Кучмою), проте в основі його лежала та сама пропорційна схема. Причому проголосували за нього вже 284 народних обранці. Глава держави відкинув і цей документ. 17 травня парламент спробував подолати вето, але це закінчилося невдачею. Проте депутати, як і раніше, категорично ігнорували схему «п’ятдесят на п’ятдесят», на якій наполягав Леонід Кучма. Влітку законодавчий орган укотре продемонстрував свою непоступливість, ухваливши новий варіант закону — змішаний, відповідно до якого 335 передбачалося обрати за списками й лише 115 — в одномандатних округах. З одного боку, це було кроком назад, з іншого — голосування зафіксувало, що кількість супротивників старого закону не зменшується: нову версію підтримали вже 289 парламентаріїв.
Президента, котрий відмовився підписувати й цей закон, не могла не насторожити непристойно велика кількість законодавців, незгодних із його точкою зору. Ще якихось 11 мандатів, і вето може не встояти...
Мало хто може виразно пояснити, звідки у вищому законодавчому органі взялося стільки прибічників пропорційної моделі. Можна зрозуміти комуністів — їм вона обіцяє серйозні політичні бариші. «Жорстка пропорціоналка» із 4% «порогом» дозволяє їм збільшити свою фракцію. Але чим керується решта? Адже сьогодні для будь-якої партії, крім КПУ, навіть подолання «бар’єра» виглядає досить серйозним завданням. Але проти старого закону виступають опозиціонери й олігархи, «більшовики» й «меншовики», ліві та праві. Багато хто, цілком можливо, щиро вірить, що партійна схема дозволить їм сформувати повноцінні фракції. Але впевненим у цьому не може бути ніхто.
Існує версія, що пояснює коли й не все, то багато чого. Суть її зводиться до такого: наполегливе проштовхування пропорційного закону — гра на нервах. Навіть найзатятіші шанувальники партійних виборів чудово розуміють: Президент ніколи не погодиться на пропорційну модель — йому вистачить сумного досвіду минулих парламентських виборів, і будь його воля — він із радістю повернувся б до «мажоритарки». Але представники різних політичних сил уперто підсовують її Кучмі в надії на своєрідний політичний «бартер»: парламент повертається до старої схеми, а Президент відмовляється від ідеї поставити виборчі комісії під фактичний контроль місцевих адміністрацій — саме це найбільше лякає і комуністів, і об’єднаних соціал-демократів, не говорячи вже про Олександра Мороза чи Юлію Тимошенко. Сьогодні всі, крім Президента, зацікавлені в тому, щоб окружні й дільничні виборчі комісії формувалися відповідно до рекомендацій суб’єктів виборчого процесу — передусім політичних партій.
Та навіть якщо компромісу буде досягнуто, то виграють від нього далеко не всі. Відкриваємо законопроект, який, за словами представників комітету з питань партійного будівництва (відповідального за підготовку нового виборчого закону) служитиме відправною точкою в подальших суперечках про долю документа. У п.1 ст.20 вказано: «Окружна комісія створюється Центральною виборчою комісією в кількості 8 чоловік за поданням центральних керівних органів партій (блоків), які одержали чотири і більше відсотки голосів виборців, котрі взяли участь у голосуванні на попередніх виборах народних депутатів. Пункт 2 встановлює, що пропозиції, які надійшли від партій і блоків, зазначених у п.1, повинні бути обов’язково враховані. І, нарешті, п.3 указує, що «партії (блоки), кандидати в депутати від яких зареєстровані в багатомандатному окрузі, мають право подати в ЦВК список осіб від партії (блоку)... для включення їх до складу конкретних окружних виборчих комісій»!
Тепер давайте рахувати. На минулих виборах 4-відсотковий «бар’єр» подолали сім партій і один блок. Побажання цих восьми об’єднань (у тому випадку, якщо вони беруть участь у виборах) обов’язково враховуються ЦВК. Решта (яких може бути кілька десятків) просто «мають право подати список осіб». Склад комісії жорстко обмежений — вісім чоловік. Коментарі потрібні?
Та це ще не все. 21-ша стаття регламентує порядок формування дільничних комісій. Тут демократії формально більше. Начебто б враховуються інтереси всіх: дані структури створюються за поданням місцевих організацій усіх партій, які беруть участь у виборчому процесі, і всіх кандидатів у депутати. Однак є одне «але»: дільничні комісії створюються відповідними окружними комісіями. Тобто, грубо кажучи, пропонується така схема: вісім партій формують окружні комісії, а ті у свою чергу формують дільничні. І в процесі формування, звісно ж, враховують інтереси решти партій...
І це ще не все. Якщо ви помітили, щоб проштовхнути свою людину в окружну комісію потрібен папір від центрального органу партії. А у випадку з дільничною комісією клопотатися має місцева організація. А якщо в конкретному регіоні її немає? За деякими даними, більш-менш розгалужену мережу крайових осередків мають, окрім КПУ, лише СДПУ(о) і (із певною натяжкою) НДП. А тепер самі здогадайтеся, які саме політичні структури (якщо цей закон буде прийнято) матимуть найбільше представництво в окружних і дільничних виборчих комісіях? І наскільки буде дотримуватися фундаментальна норма ст.10 про «рівність прав партій (блоків) — суб’єктів виборчого процесу»?
Дозволимо собі зупинитися на ще одній деталі. Як ми пам’ятаємо, у ході формування окружних виборчих комісій певними привілеями користуються ті партії та блоки, яким пощастило подолати 4% на минулих виборах. Пригадаємо всіх поіменно: КПУ, НРУ, ПЗУ, НДП, «Громада», ПСПУ, СДПУ(о) і блок СПУ-СелПУ. Виникає питання: чи поширюються згадані пільги на дві останні партії? Адже вони подолали «бар’єр» разом, а нині на вибори збираються, судячи з усього, порізно. Юристи, із якими вдалося проконсультуватися, однозначної відповіді не дали, проте більшість із них гадає, що і соціалісти, і селяни пролітають. І шанс інкорпорувати своїх людей в окружні комісії в них з’явиться лише в тому випадку, якщо вони знову об’єднаються в блок...
А ось усі інші (включаючи «Громаду», яка, до речі, юридично все ще існує) можуть створювати які завгодно блоки та пхати своїх людей у всі виборчкоми — від верху до низу.
Те, що цей законопроект ухвалять, — ще не факт. Та є одна цікава деталь: ми обдзвонили добрий десяток політиків, багато яких входять до «верхівок» створюваних передвиборних блоків, і попросили прокоментувати ситуацію. Виявилося, що практично ніхто не в курсі, яку міну закладено в доленосний документ.
Залишається тільки здогадуватися, що «мінером» могла виступити якась політична сила. Назвати її поки що важко, але можна припустити, що ця сила подолала 4% бар’єр на попередніх виборах, що вона має розгалужену мережу регіональних організацій, а також має певний вплив на Центрвиборчком. Не випадково ж права ЦВК (особливо у сфері контрольних функцій) планують істотно розширити...
То хто ж усе-таки отримає контроль над проведенням виборів? Питання це залишається відкритим. І чомусь здається, що відповіді на нього країна не одержить і 13 вересня. Занадто багато залежить від відповіді.