П’ять годин поспіль судді Верховного суду не залишають кімнату для нарад. Легітимну крапку у справі «народ проти влади» все ще не поставлено, але графік здачі номера не дає можливості чекати. Втім, пережите країною за останні два тижні дає підстави загалом підбити проміжні підсумки.
На мою думку, найкраще визначення всього, що відбувалося під час передвиборної кампанії, у період голосування та після нього, знайшов Олександр Пасхавер, який назвав нинішні події «конфліктом цивілізацій». Ми є свідками й учасниками боротьби між цивілізацією радянською та, не побоюся цього слова, європейською. Людей із європейським стилем мислення, які поділяють цінності цивілізованого світу, в Україні виявилося більше, ніж тих, хто з різних причин не зміг скинути радянську уніформу. І це відкриття, що стало несподіванкою як для самих українців, так і для світу, є основним підсумком останніх подій. Якщо раніше країни ЄС фіксували декларативні сигнали про стратегічне партнерство, подані українською владою, та зазначали при цьому практично повну відсутність реальних кроків Києва, спрямованих на зближення з Брюсселем, то нині в Європарламенті, зодягненому в помаранчеві шарфики, багато хто зрозумів, що український народ здебільшого поділяє цінності, близькі кожному європейцю. А цінності є основною базою для розвитку співробітництва. Майдан довів: у нього цивілізаційного конфлікту з Європою немає і Європа це зрозуміла. Зрозуміла вона також, що український народ мудріший, організованіший і чистіший за багатьох своїх вождів...
До президентських виборів, аж до 20 листопада, представники країн ЄС висловлювали скепсис із приводу спроможності громадян України чинити виразний спротив свавіллю влади. Серед іншого, неможливість грузинського варіанта мотивувалася так: «В Україні люди, звичайно, живуть бідно, але не настільки, як у Грузії. Ваша країна ще не досягла дна бідності для того, щоб люди могли відіпхнутися від нього». З погляду вчення Карла Маркса, а також оцінки України як Євразії, західні дипломати напевно були б праві. Та Україна — це Європа. І тому абсолютно логічним є те, що першими масово на Майдан вийшли не найбідніші регіони країни, а саме кияни, чий життєвий рівень набагато вищий, ніж рівень тих самих донеччан чи луганчан. І це довело, що саме люди, які перебувають у стабільних економічних умовах, виявилися спроможними не лише реально оцінювати події в країні, а й вимагати поваги до своїх прав і голосу. Громадянська позиція жителів столиці довела: саме середньому класу, а не найбіднішій верстві населення, усвідомлено потрібне обрання Україною цивілізованого шляху розвитку, тоді як люди малозабезпечені, непевні в завтрашньому дні, на жаль, найчастіше є основою для маніпуляцій із боку шахрайської влади. Така ситуація сама по собі ставить завдання перед новою владою: економічні реформи та підвищення життєвого рівня на всій території країни остаточно перетворять населення на народ. І якщо нова влада ставить собі за мету приведення України до Європейського Союзу, який уважно ставиться до поділу своїми партнерами демократичних цінностей, то вона просто зобов’язана створити економічні умови, за яких ідентичність цих цінностей стане зрозумілою сама собою і не вимагатиме жодних декларацій і доказів.
Утім, те, що Україна — не Азія (не Росія), довели не лише мільйони наших громадян, а й українська влада. І в цьому плані їй потрібно віддати належне. Якби подібне сталося в Москві, її лідер дав би всі підстави для перейменування Майдану на Тяньаньмень. Безумовно, у сім’ї не без виродка. Знайшлися і в українській владі люди, що поставили свій підпис під наказом, адресованим внутрішнім військам, яким зобов’язували розігнати Майдан і пікети навколо адміністративних будинків. Та в тих самих відомствах знайшлися і ті, хто навідріз відмовився виконувати цей наказ. Можна згадати й про ряд людей, які рулювали кампанією Януковича, котрі, відчувши, що Президент за нинішньої ситуації втрачає до їхньої долі інтерес, будували плани самоврятування, що припускали обвал платіжно-фінансової системи країни (передусім на південному сході) параліч транспортної системи й штучне створення дефіциту побутового газу головним чином у регіонах, на активну підтримку яких вони розраховують. Не можна виключати, що подібний план буде остаточно реалізований у разі, якщо опозиція і надалі дозволятиме владі затягувати переговори. Проте водночас не можна не зауважити: влада зіграла чималу роль у тому, що масові акції протесту дотепер проходять безкровно. Відомо, що західні посли категорично попереджали Президента України про неприпустимість розправи над демонстрантами, проте в оточенні глави держави, представленому сміливими «пацанами», домінувала інша думка. До цього моменту вона не взяла гору. Отже, Україна не пішла за сценарієм тієї країни, в якій людське життя нічого не варте.
Є і «матеріальний вимір» перемоги цивілізації помаранчевого кольору над цивілізацією «наколотих апельсинів»: Віктор Янукович уже не буде президентом України. Для багатьох людей, які поставили позначку в бюлетені навпроти прізвища Ющенка, було важливим не стільки приведення до влади Віктора Андрійовича, скільки недопущення до неї Віктора Федоровича як агресивного символу цивілізації вчорашнього дня. Схоже, доля єдиного кандидата від влади вже мало кого обходить у цій самій владі. Практично всім зрозуміло, що у разі переголосування другого туру в Януковича немає шансів перемогти в цій, як сам того не бажаючи, точно зауважив Леонід Кучма, — Україні, що відрізняється від довиборної. А якщо в країні запустять новий цикл виборів президента, то про шанси Віктора Федоровича годі й казати. У Києві йому місце навряд чи знайдеться, а в Донецьку команда Ріната Ахметова, яка обійняла всі ключові місця, навряд чи зустріне Януковича з розкритими обіймами і посунеться для того, щоб поступитися місцем йому та його команді.
Ще більше невизначеності в долю Віктора Януковича внесла зустріч «у сінах» Леоніда Кучми і Володимира Путіна. Кому-кому, а Віктору Федоровичу достеменно відомо, що на цій зустрічі його надії на царювання були остаточно перекреслені. За даними «Дзеркала тижня» Янукович у ніч із четверга на п’ятницю вів переговори з командою Віктора Ющенка про свою готовність визнати перемогу лідера «Нашої України» в обмін на збереження за ним посади прем’єр-міністра. Однак про це, з цілком зрозумілих причин, не може бути й мови. Інша річ, що в майбутньому уряді хтось має представляти регіони, які віддали свої голоси за Віктора Януковича. Не можна виключати, що у разі формування «уряду народної довіри» одну з провідних посад віддадуть представникам сил, які підтримували Януковича на виборах. Крім цього, вочевидь, з огляду на настрої в цих регіонах, губернаторами туди не призначать уродженців Івано-Франківщини та Львівщини.
Ще одне спостереження, гідне фіксації на проміжному етапі, — це дискредитація Володимира Путіна та Кремля в очах громадян України. І сталося це зовсім не тому, що звільнені канали могли б собі дозволити, приміром, запустити ролик, де людина зі скляним поглядом промовляла б: «Пане Президенте Кучмо, ваша дружина — росіянка...»
Кремль підтримав одіозного кандидата, безпрецедентно втрутився у внутрішньоукраїнську ситуацію як до виборів, так і після них, підтримуючи розгортання сепаратистських настроїв на сході та півдні країни. Дуже дивно виглядав на круглому столі в Києві посередник від Москви — Борис Гризлов, котрий заявив, що у вирішення української кризи є два варіанти: або війна, або розкол країни. Путін, який невтомно вітає Януковича, дискредитував себе в очах українського народу, принаймні тієї його частини, котра мешкає в регіонах, де перемогу здобув Віктор Ющенко (а їх як мінімум 17). При цьому були суттєво пошкоджені інструменти впливу Москви в Україні: російські ЗМІ й українська Православна церква Московського патріархату. Ведмежий і, головне, неефективний стиль поведінки, застосований до України, змусив багатьох представників лояльної до Москви київської еліти переглянути своє ставлення.
Не хочу виглядати ідеалісткою, проте в мене склалося враження, що останні два тижні зрушили дуже серйозні пласти у свідомості нинішньої української еліти: вона вже не зможе жити за тими правилами, які їй нав’язували Кучма, Медведчук і Янукович. Це не означає, що всі її дії та помисли спрямовуватимуться на захист і реалізацію національних інтересів країни — від подібного романтизму я далека. Та я переконана, що в житті цієї еліти нарешті з’явиться місце й час для реалізації цих помислів.
Утім, говорити про соціальне лідерство української еліти дуже нелегко. З одного боку, порятунок від одіозних контролерів, зокрема, неминуча відставка Леоніда Кучми, дасть можливість дуже багатьом відчути себе вільнішими, впевненішими. З другого боку — взаємовідносини в цій еліті та закони її існування і життєдіяльності багато в чому визначалися людськими якостями чинного Президента. Концентрація повноважень у руках глави держави, ручне управління економічними та політичними процесами країни призвели до того, що вся система взаємовідносин виявилася забарвленою емоціями, уподобаннями самого Леоніда Даниловича. Його вилучення з системи влади породить якийсь вакуум у системі принципів життєдіяльності Української держави і вітчизняної еліти. Добре, якщо новим скелетом, який підтримує владне та елітне тіло, стане Закон і Конституція. У будь-якому разі в нинішній момент є можливість значною мірою відстояти подібний підхід.
Для того щоб завершити проміжну оцінку результатів останніх подій у частині впливу їх на еліту, варто згадати ще про один чинник — чинник зміни покоління лідерів. Сьогодні у країні залишилися тільки дві виразні політичні сили — це «Наша Україна» і «Партія регіонів України» (як виразник антиющенківських настроїв, сконцентрованих в окремих регіонах країни). Вертикаль соціал-демократів, збудована на принципі експлуатації їх лідером владного ресурсу, зруйнується. Комуністи ще певний час «варитимуть воду» у парламенті, проте колишньої соціальної підтримки ця партія вже не має, про що свідчать результати президентських виборів. До речі, багато слів було сказано про те, що в комуністів і соціалістів украли голоси на виборах. Найімовірніше, таке запозичення мало місце. Проте його масштаби були зовсім не тими, на які сподівалися лідери обох партій. Адже дані екзит-полів, поза залежністю від сторони проведення, чітко свідчили: результати Петра Симоненка та Олександра Мороза відрізнялися від офіційних ЦВКівських не більш ніж на відсоток-півтора. Та якщо в соціалістів ще є шанс зберегти за собою парламентський вплив у складі сформованої нині нової більшості, то комуністи втратять навіть шанс на торгівлю золотою карткою.
Без силового тиску ззовні парламент має реальну можливість сформувати природну з погляду ідеології та позиції більшість, яку свого часу і з вини влади, і з вини «Нашої України» не було сформовано 2002 року. Цілком ймовірно, що Литвину і Ющенку вдасться налагодити впорядковану роботу 250—280 народних обранців, і якщо це станеться, то «Регіони України», СДПУ(о) і Комуністична партія, котрі плідно співпрацювали протягом останніх років, зможуть пролонгувати дію свого союзу, але вже за межами парламентської більшості та впливів.
І водночас цілком очевидно, що політичній еліті не вистачає лідерів. Хто прийде на зміну Симоненку, Медведчуку, Морозу, Тігіпку, Януковичу, Кравчуку, з’являться ці люди до нових парламентських виборів чи зміна запізниться? Є ще одне запитання: чи залишиться Ющенко настільки масштабним лідером, яким його змусили стати обставини останніх років?
Майдан стоїть. Годинники в країні завмерли. Відлік часу співзвучний ритму речівки: «Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!» Я це зрозуміла, коли через дві доби після дня виборів нарешті потрапила додому й, нахилившись до двомісячної доньки, впіймала себе на тому, що пошепки скандую: «Ганнусю! Ти-ша! Ти-ша!»
Особисто мені гасла «Свободу не спинити!» і «Нас багато, нас не подолати!» більше до серця. Та водночас персональну роль і відповідальність Віктора Ющенка як символу можливих змін применшувати не можна. Він має не лише перемогти, для чого все можливе зробили ті, хто віддав за нього свої голоси, хто прийшов відстоювати їх на Майдан, хто підтримав його боротьбу своїми заявами в медіа, та й самі медіа, які нині об’єктивно й чесно інформують населення про те, що відбувається. Його шанси на післявиборне закріплення перемоги збільшили офіцери служби безпеки та міліції, командири окремих частин і керівники Міністерства оборони, західні демократії та посередники, які представляють їх у переговорах опозиції і влади.
Сам же Віктор Андрійович не завжди виявляється на висоті. Він буває надзвичайно гарний на Майдані, і його риторика — це риторика сильного лідера. Проте, по-перше, команда Ющенка, та й логіка розвитку подій вимагають рішучих кроків. А, по-друге, сам лідер у переговорному процесі з владою припускається помилок. Наприклад, другий раунд круглого столу, що відбувся в середу, лідер опозиції розпочав жорстко й енергійно, зачитавши перелік вимог, висунутих ним, серед яких були такі пункти, як визнання виборів сфальсифікованими, необхідність сформувати новий ЦВК і переголосувати другий тур. Александр Квасьнєвський активно підтримав Віктора Ющенка. Леоніду Кучмі та Віктору Януковичу довелося навіть відступити. Проте як досвідчений переговірник Леонід Кучма зламав психологічний стрижень переговорів: охоронець, який підійшов до нього, щось повідомив Президенту, і, перемовившись із Сергієм Льовочкіним, своїм першим помічником, обурений Кучма емоційно та різко заявив: він виходить із переговорів, оскільки йому повідомили, що силами опозиції заблоковано його й не лише його резиденцію.
Вочевидь, за цієї ситуації Віктору Ющенку варто було б сказати: «Хочете вийти з переговорів — будь ласка! Але я вас попереджав: люди мають власне чітке уявлення про те, що вони мають робити. Я не можу стримувати їх і контролювати їх у ситуації, коли ви впродовж тижня не зробили жодного кроку назустріч опозиції та народу. Ви не відправили у відставку ЦВК і не запропонували новий склад. Ви відмовляєтеся прийняти відставку прем’єра, який дискредитував себе, й не даєте можливості розпочати формування нового уряду. Ви не звільнили жодного з губернаторів, які на очах розпалюють сепаратистські настрої в суспільстві. Ви продовжуєте затягувати час, називаючи спорадичні зустрічі переговорами. При цьому ви хочете, щоб люди, які от уже десять днів стоять на морозі та у мокречі, не діяли? Ви можете вийти з переговорів, але ви маєте усвідомлювати, що тоді вже ніхто не в силі стримувати людей, які домагаються законної перемоги». Або щось на кшталт цього. Насправді ж лідер опозиції чомусь став виправдовуватися, переконувати присутніх у тому, що він не віддавав наказу блокувати резиденцію Президента та негайно розпорядився зняти блокаду... Після цієї сцени переговори пішли і так і сяк, й фактично жодний пункт, із запропонованих Ющенком, у підсумковому документі врахований не був.
Утім, не про всі пункти, які були скріплені підписами тих, хто зібрався, Віктор Андрійович повідомив на Майдані. Не згадав, наприклад, узяті на себе зобов’язання «негайно розблокувати адміністративні будинки»... Залишається лишень сподіватися, що коли Ющенко стане президентом і вестиме переговори з Путіним чи Бушем, то в нього це виходитиме краще та ефективніше, оскільки він відповідатиме навіть не за більшу частину країни, а за всю Україну. Сподіваюся, відповідальне становище додасть йому рішучості, а до любові до конкретної країни додасться любов і повага до конкретних людей, які переживають тяготи і поневіряння в даному разі на багатьох майданах країни.
Від майбутньої влади та її безпосереднього лідера залежить дуже багато. Перебуваючи у стані обгрунтованого оптимізму, ми з вами повинні усвідомлювати, що низку змін, які сталися в Україні, на жаль, не можна вважати необоротними. З одного боку, може здатися, що громадянська активність, яку виявили люди не лише в столиці, а практично в усіх регіонах України, свідчить: самосвідомість народу вже ніколи не ввійде в рамки горіхової шкаралупи, відведеної для цього владою, яка йде. З другого боку, люди, котрі вийшли на київський Майдан, а також спостерігали уважно за подіями біля екранів телевізорів, відчувають легке здивування, поступово починаючи усвідомлювати, що в опозиції тривалий час не було плану конкретних і ефективних дій.
Майже два тижні Майдан населяють люди, які є авторитетами, які формують суспільну думку у своїх соціальних середовищах. Опозиція не має права допустити ситуацію, за якої з київського центрального майдану, із поля протесту і громадянського відродження люди відвезуть до себе на батьківщину розчарування і пригніченість. Опозиція має зробити все для того, щоб вони повезли з собою частинку спільної перемоги, яскравої і бажаної, а не вимученої та безбарвної. Шанси для цього все ще є.
Не можна вважати оборотними ті прогресивні зміни, що відбулися з медіа. Надто довгими були диктат і утиски. Сьогодні я як журналіст у захваті від професіоналізму новин на «1+1». Радують помітні зміни в політиці «Інтеру». Без валеріанки можна дивитися випуски Першого національного. Та саме Ющенко має гарантувати, що в його команді не з’являться люди, які захочуть знову «зарядити» українські електронні ЗМІ на однобічне висвітлення подій. Майже не сумніваюся, що є голови, яким можуть спасти на думку такі ідеї.
Сьогодні багато в чому від Ющенка залежить і вирішення питання про ступінь ротації української владної еліти. Якби команда Ющенка в перші дні протистояння здійснила революційний бліцкриг, то лідер «НУ» був би повністю вільний і позбавлений необхідності враховувати кадрові інтереси представників нинішньої влади. Проте за цю свободу, можливо, довелося б заплатити кров’ю людей і куди більш серйозним розколом країни. Нинішня ж ситуація вимагає певного кадрового компромісу з парламентськими силами, які ввійдуть до нової більшості. Ця більшість, можливо, до 2006 року не змінить своєї назви — «пропрезидентська». Проте вона та її представники в складі Кабінету міністрів мають змінити якість підходу до виконання своїх функцій і осмислення своєї відповідальності перед народом, який дав можливість цій владі відбутися.
Ще один момент: на сьогодні залишається відкритим питання, як нова команда поведеться стосовно одіозних представників команди старої. Що буде з власністю, перспективами і свободами? Простої відповіді на це запитання немає. Можливо, основною карою для нині все ще чинної влади стане втрата цієї самої влади. У будь-якому разі досі Ющенко не давав підстав вважати його людиною мстивою. Проте один злочин, безсумнівно, має дістати оцінку з погляду закону та Кримінального кодексу. І цей злочин — фальсифікація виборів. «Найяскравіші» та волаючі епізоди, а, точніше, їхні натхненники й реалізатори повинні відповісти за скоєне. У противному разі, якщо все забудеться і заграється, то ніхто не зможе гарантувати, що майбутня влада заради власного успіху не спокуситься втягуванням у злочинну діяльність мільйонів українських громадян, як це сталося під час останніх виборів.
Іншими словами, Ющенко має стати реальним гарантом прав суспільства на вільний вибір, вільний доступ до інформації і пріоритетність професіоналізму, компетентності та порядності при призначенні керівників будь-якої гілки системи влади. Я не сумніваюся в тому, що внутрішня потреба закріпити результати Руху визволення у Віктора Ющенка є. Є і розуміння цієї необхідності. Сьогодні ситуація така, що Віктору Андрійовичу залишився крок до перемоги. І з цього майданчика, якщо все складеться по справедливості, розпочнеться новий шлях — важкий, звивистий, повний спокус і всіяний граблями. Він у майбутньому може привести народного Президента або до нової перемоги, або до поразки.
Але сьогодні думки про поразку не допускає ніхто. І в цьому наша перемога. Проміжна?