Крок, на який зважилися журналісти інформаційного агентства УНІАН, заявивши на всю країну, що керівництво агентства намагається запровадити політичну цензуру, можна назвати безпрецедентним у середовищі українських ЗМІ. Подібний демарш «гвинтиків», за ідеєю, мав викликати ефект вибуху бомби. Проте реакція інших ЗМІ на цей інформаційний привід краще за будь-який «темник» продемонструвала існування безпрецедентної цензури і самоцензури в країні.
Конфлікт між керівництвом і журналістами почався, власне, із зміни керівників агентства. В один прекрасний день засновники УНІАН замінили беззмінного генерального директора агентства Михайла Батога, приславши на його місце Олега Наливайка, а через якийсь час у керівництві з’явилася ще одна людина з незрозумілими для журналістів повноваженнями. Василь Юричко, який прийшов в агентство з «Президентського вісника», за словами уніанівців, вельми активно взявся виводити УНІАН на «новий» рівень роботи: знімав інформації з критикою владних структур, давав «цінні» указівки про те, як необхідно висвітлювати ту або ту тему.
У відповідь на надмірну активність Юричка в колективі почав назрівати протест, що став надбанням громадськості 1 жовтня. Цього дня у приміщенні УНІАН опозиційна «трійка» мала намір провести прес-конференцію. І, незважаючи на те, що керівники агентства їм відмовили, колектив не перешкоджав, а навіть сприяв проведенню прес-конференції. Проте в стрічці УНІАН вийшла новина з унікальним для інформаційного агентства оцінним заголовком: «Опозиція грубо давить на незалежні ЗМІ», в якій повідомлялося, що опозиційні політики в ультимативній формі зажадали пустити їх до конференц-залу. Цю інформацію особисто приніс на випуск Юричко, який через кілька годин, коментуючи для інших ЗМІ ситуацію в агентстві, заявив, що має намір працювати «оперативно, об’єктивно і незаангажовано».
Обурені тим, що відбувається, журналісти вирішили, що так тривати не може, і на стрічці УНІАН з’явилася заява про те, що в агентстві запроваджується політична цензура. Під ним підписалися всі журналісти і більша частина редакторського складу. Колектив сподівався, що така новина не пройде непоміченою, на їхній захист виступлять колеги, а влада змушена буде реагувати, бо ігнорувати це неможливо.
Страшно стало, коли про заяву колективу УНІАН, крім кількох інтернет-видань і зарубіжних ЗМІ, не повідомив ніхто. Скандал, що претендував на перші рядки новин, був проігнорований усіма центральними телеканалами, а сюжет у нічному ТСН був, м’яко кажучи, далекий від досконалості. Наступного дня ще кілька ЗМІ спробували розказати про ситуацію в УНІАН. Лише на третій день, коли конфлікт начебто вдалося владнати, сюжет про це був показаний у прайм-тайм.
Дивує і позиція українських політиків: лише Блок Юлії Тимошенко і ще кілька позапарламентських партій виступили з заявами на підтримку непокірливих. Ножем у спину, за визнанням самих журналістів УНІАН, для них стало мовчання фракції Віктора Ющенка. Від неї чекали хоча б якоїсь заяви, тому що ні для кого не секрет, що «початком кінця» для УНІАН стала участь колишнього керівництва агентства у виборчій кампанії блоку «Наша Україна». Саме ця обставина, як вважають, пробудила в головного опонента Віктора Андрійовича бажання одержати контроль над агентством.
На третій день конфлікту за наказом керівництва був відключений сайт УНІАН, припинилося розсилання новин, загроза звільнення нависла над «головними заколотниками». Не додала журналістам впевненості у своїх силах і інформація про те, що засновники дали добро в критичній ситуації взагалі закрити агентство і готові цілком передати контроль над ним СДПУ(о). Відсутність підтримки в журналістському середовищі і повне ігнорування того, що відбувається, владою, змусило більшу частину колективу відступитися і погодитися на підписання з керівництвом агентства спільної заяви.
«Примирення» бунтівного колективу і тимчасово в.о. гендиректора Юричка (Наливайко пішов у відпустку за свій рахунок) фактично є капітуляцією. Незважаючи на те, що в спільній заяві зафіксована обіцянка не звільняти протягом шести місяців працівників агентства і не піддавати цензурі матеріали, журналісти впевнені, що найрадикальніших поступово приберуть, а нові власники агентства одержать над ним повний контроль, і УНІАН уже не буде тим, чим був протягом десяти років.
Легальний «темник»
Потрібно знати кухню телевізійних новин, та, мабуть, і будь-яких ЗМІ, щоб зрозуміти значення для журналістів втрати інформаційного агентства, що подає у своїх стрічках інформацію без обмежень. Багато телевізійних журналістів, роками працюючи на каналах в умовах цензури, яка то посилюється, то тимчасово слабіє, давно навчилися використовувати для переконання своїх редакторів новини агентств як козир на користь того, що цю новину треба і можна давати в ефір. Не секрет, що найгостріші повідомлення телевізійники читають в ефірі з обов’язковим посиланням на інформагентство, знімаючи тим самим відповідальність із себе.
Люди, які ще півроку тому стояли біля керма інформаційної політики адміністрації Президента, закривали очі на агентства, тому що їхні новини в будь-якому разі розраховані на вузьке коло споживачів. А якщо виникала необхідність, «неправильні» повідомлення відфільтровувались на шляху до масового глядача і читача. Безумовно, не останню роль у тому, що агентства довгий час залишалися «священними коровами», відігравало і колишнє оточення Президента, яке мало до журналістської роботи безпосереднє відношення.
З приходом же в АП нової команди ситуація змінилася кардинально. Навіть до інформагентств стали висуватися нові вимоги. Річ у тому, що останній острівець повної свободи в українських ЗМІ — інтернет-видання — якнайактивніше використовують новини агентств. Без них інтернетники працювати просто не зможуть, тому що не мають, у силу своєї «неправильності», доступу до багатьох джерел інформації або просто фізично не в змозі забезпечити необхідний обсяг новин.
Безумовно, одержати повний контроль над інформаційною стрічкою УНІАН — це велика перемога для тих, хто визначає сьогодні «політику партії». Будь-який фахівець з PR знає, що вдале «зливання» потрібної інформації через агентство — краще за годинну передачу на центральному телеканалі. Навіщо взагалі потрібні секретні «темники», якщо можна буде просто дати вказівку всім ЗМІ говорити лише те і лише так, як про це повідомить «оновлений» УНІАН? Інші агентства легко піддадуться обробці без зміни керівників. Кремлівські політтехнологи можуть тільки мріяти про такий офіційний «темник».
І нам, для того щоб цей песимістичний сценарій розвитку подій не став дійсністю, варто поборотися. Відчайдушна спроба журналістів УНІАН воювати із системою може закінчитися для них плачевно, у тому числі і через слабку активність колег.
Безумовно, багато журналістів не сидять склавши руки. Сьогодні, як і два роки тому, коли пропав Георгій Гонгадзе, «акули пера» підписуються під заявами і меморандумами, збираються разом, розробляють плани опору. Правда, тепер тиск на підписантів «неправильних» заяв у кілька разів сильніший, ніж після зникнення Георгія. І все знову може залишитися лише словами. Погодьтеся — тільки ледачий журналіст не кепкував з нерішучості Ющенка, від якого чекають радикальних кроків, а він закликає сісти за «круглий стіл» переговорів. Тепер же самі журналісти, опинившись у шкірі публічних політиків, замість страйку проводять чергові «круглі столи» і говорять, говорять, говорять...
ВІД РЕДАКЦІЇ. Журналісти агентства УНІАН виявилися не першими й не останніми серед тих, хто висловив готовність поборотися за право називатися журналістом. На знак протесту проти введеної цензури, газету «Сегодня», контрольовану донеччанами, залишив Віктор Шлинчак. Близький до Валерія Пустовойтенка канал «Тоніс», не бажаючи працювати під тиском цензури, залишили головний редактор інформаційно-аналітичної служби каналу Олесь Ковальчук, старший редактор інформації Григорій Андрущак, політичний оглядач Ірина Король і спецкор Інна Капіца. Неможливістю самореалізації в нинішньому форматі інформаційної програми «Репортер» Андрій Шевченко пояснив причину, яка змусила його піти з «Нового каналу».
Серйозну активність у обстоюванні права журналіста подавати глядачеві всі наявні в політикумі точки зору демонструють окремі колеги на «1+1», СТБ, «Новому каналі» й навіть «Інтері». Безпрецедентна цензура, запроваджена на семи основних українських каналах і в низці друкованих ЗМІ, збіглася за часом із приходом Віктора Медведчука на посаду глави адміністрації Президента. 20 числа виповнилося 100 днів від моменту підписання Президентом відповідного указу. Жодної публічно-конструктивної думки за цей час апарат Президента не напрацював, якщо, звісно, не вважати такою переспіви опозиційних ідей про парламентсько-президентську республіку.
Як і належить, Медведчук досяг успіху в тому, що він і його соратники по партії добре вміють: забетонував ЗМІ, почав розставляти власні кадри в регіонах і в центрі та замахнувся на бізнес-інтереси стратегічних прибічників Президента. Шкода, що Віктор Володимирович не має часу дивитися мультики, інакше він зрозумів би, чому адміністрації Президента більше, ніж будь-якій іншій структурі органів влади, пасує назва «Корпорація монстрів». «Ми лякаємо, бо боїмося» — ось гасло героїв мультфільму.
Для Медведчука ЗМІ — це інструмент впливу, а поводження з ним — привід догодити Президенту, що хронічно нетерпимо ставиться до будь-яких альтернативних точок зору. Про те, як уявляє собі свободу слова пан Медведчук, можна судити, крім іншого, й за останніми висловлюваннями його протеже, пана Васильєва. Головний «інформатор» президентської адміністрації днями заявив: слід суворо розібратися з виданнями, що існують на західні кошти або дозволяють собі брати гранти в міжнародних фондів.
Цілям і амбіціям Медведчука змушені служити телеканали, що мають різні форми власності. Приміром, «Альфа-Груп», яка володіє «Новим каналом», не бажає псувати відносини ані з главою адміністрації, ані з Президентом через великі комерційні плани в Україні, а також унаслідок конкуренції між російськими нафтовими компаніями на українській території. З тієї самої причини лояльними до влади прагнуть бути і представники «Лукойлу», які мають стосунок до СТБ. Західні співвласники каналу «1+1», що підтримували СДПУ(о) під час виборів, так само запопадливо, як і УНІАН — Ющенка, нині мають усі підстави запідозрити Віктора Володимировича в подвійній грі: людина, що називалася другом, не захотіла допомогти каналу вирішити проблему з АІТІ. Судовий процес безпідставно довго відкладається, й колектив «1+1» чудово розуміє: його штучно тримають на повідку, пояснюючи ситуацію бажанням Пінчука купити канал якомога дешевше і прагненням Литвина нашкодити Медведчуку якомога крутіше.
Не так усе просто й на «Інтері». Серйозна позиція глави адміністрації на російському ГРТ — з одного боку, і партійно-ідеологічні розбіжності з Олександром Зінченком — з другого, до певної міри можуть похитнути впевненість віце-спікера у контролі над каналом. Загалом, своїм Медведчук і Суркіс можуть вважати лише канал «ТЕТ», над розширенням мовлення якого вони активно працюють. Ясна річ, чемпіон у рейтингах — «Інтер» пасував би їм як власникам куди більше.
Є плани і стосовно УТ-1. Наближені до соціал-демократичного тандему впродовж останніх десяти днів стверджують: питання про усунення «литвинівського Сторожука» вирішене. І керівником Першого каналу от-от стане Артем Петренко.
Інакше кажучи, журналісти як лояльні до влади, так і нелояльні до неї, та й, власне, навіть ті, хто здатен відзначати достоїнства як опозиції, так і пропрезидентських сил, переконані, що Медведчук є головним цензором країни, а Президент — основним споживачем цензурних зусиль. Цікаво, що цензуруються не ідеї й не пропозиції, цензура Медведчука є похідною особистих інтересів. Елементарної смаківщини: цей капіталіст мені подобається, а цей — ні. Цей політик мені подобається, а цей — ні. Тому перші завжди отримають ефір, другі ж у нього проб’ються, хіба що захопивши студію.
І що ж усьому цьому протиставляють журналісти? Розмови, слова, листи. При цьому в Україні зникає саме собою поняття журналістського імені. Переважна більшість колег перестали робити ім’я, воліючи робити гроші. У результаті народ втрачає право знати. Оскільки багато державних і громадсько значимих фактів не доходять до глядачів, читачів і слухачів. Утім, тут споживачі інформації винні так само, як і журналісти.
На нашу думку, українська журналістика не поверне собі гідне ім’я поодинокими протестами, черговими говорильнями, які дозволяють хіба що випустити пару. Всі, хто хоче вважати себе журналістом і не може реалізовувати це право, мають або вийти на страйк або просто почати шанувати себе. А це зовсім нескладно. Треба лише виконувати елементарні норми цивілізованого європейського журналістського кодексу, який передбачає не служіння, а роботу. Кореспондент, який замовчує факти, не журналіст. Видання, яке не подає принаймні дві точки зору, — партійний орган. Журналіст, який не поважає себе й не хоче зробити ім’я, — піарник.