То чим тоді те, що відбувається, є унікальним нині в Україні? Чим «помаранчеві» виступи осені 2004-го принципово відрізняються від багатолюдних патріотичних мітингів кінця вісімдесятих — початку дев’яностих? Від масштабних страйків 93-го? Від протестів часів касетного скандалу? Чи не поспішають ті, хто бере на себе сміливість говорити про становлення в Україні громадянського суспільства? Чи не видають бажане за дійсне ті, хто з кожним днем усе більш наполегливо стверджують про стрімке й невідворотне перетворення жителів на народ?
Навряд чи хто-небудь сьогодні в змозі дати не просто чітку, а й об’єктивну, позбавлену емоцій відповідь на поставлені запитання. Навряд чи знайдеться людина, здатна тверезо оцінити справжнє значення того, що відбувається.
Мабуть, уперше в історії незалежної України політичні акції носили справді всенародний характер. І річ не лише в їхній безпрецедентній масштабності та географічній репрезентативності. Вперше політика зуміла так незбагненно швидко і так дивовижно легко об’єднати настільки не схожих одне на одного людей.
Таксисти, котрі безкоштовно підвозять приїжджих. Городяни, які добровільно беруть зовсім незнайомих їм людей на безплатний постій у тісні хрущовки та просторі апартаменти. Менеджери процвітаючих фірм і пенсіонери, які звикли рахувати копійки, а тепер купують зубні щітки та теплі шкарпетки для студентів, котрі мерзнуть у наметах. Студенти, які рвуться на мітинги, незважаючи на погрози виключення з ВНЗ. Багато одягнені чоловіки, які охоче виштовхують із кучугур вимазані брудом автобуси зі «своїми». Погано одягнені жінки, котрі лягають під колеса автобусів із «чужими». А потім приносять цим самим «чужим» власноручно приготовану їжу. Дівчата, які роздають квіти міліціонерам. Міліціонери, котрі відмовляються виконувати накази, що суперечать їхнім уявленням про честь. Зіркові музиканти, які забули про контракти і кілька діб працюють уживу на майдані, що провівається вітрами, без апаратури та без гонорарів. Тихі обивателі, які раніше ніколи не бували за межами рідного села і раптом не побоялися витратити останні заощадження на квиток у тривожну невідомість. Чиновники, котрі насмілюються оспорити незаконні розпорядження начальства. Всупереч виробленій звичці до покірності. Нувориші, які захищають наметове містечко від можливої атаки армійської бронетехніки власними новісінькими іномарками. Всупереч сформованій думці про їхню байдужність до всього крім грошей. Все це — протестний сніжно-помаранчевий Київ осені 2004-го.
Не хочеться ідеалізувати те, що відбувається. Але хочеться пишатися людьми, котрі вперше пішли на настільки усвідомлений, категоричний і організований протест. Людьми, які наважилися на виснажливу боротьбу за право обирати свою долю. Занадто вже явною була зневага до їхньої волі. Занадто вже дошкульною була образа. Адже масштаби фальсифікацій були очевидні для всіх, хто мав очі. І не боявся дивитися правді в обличчя.
Почуття власної гідності, що прокинулося, на певний час стерло відмінності між багатими й бідними, городянами й селянами, україномовними й російськомовними, православними та греко-католиками, «cхідняками» й «західняками». Майдан перетворився на своєрідний анти-Вавилон, зодчі якого засвоїли єдину мову лише у процесі спільного зведення наметового містечка.
Розмови про те, що сотні тисяч, мільйони громадян могли об’єднати гроші та технології, здаються блюзнірськими. Не існує прийомів і сум, здатних зібрати разом (і втримати на холоді, під постійною загрозою застосування сили) таку кількість таких різних людей. З допомогою схем і грошових знаків можна завоювати владу. Але не народ.
А як бути з іншою частиною народу? З тією, що носить інші кольори та підтримує іншого кандидата? Хіба їхнє право на вибір не є священним?
Безумовно. Але іронія долі полягає саме в тому, що воля виборців (наскільки можна вірити численним свідченням, що заслуговують на довіру) була найбільш по-блюзнірському перекручена саме на Донеччині та Луганщині. Тобто в тих областях, де підтримка Януковича справді мала найбільш масовий характер. Масовий, але не абсолютний. Як не могла б мати абсолютний характер, скажімо, підтримка Віктора Ющенка на Сумщині або Рівненщині. Тому до непристойності брутальне втручання влади у вибір громадян саме в цих регіонах і виглядає особливо кривдним.
Спілкування з представниками обох таборів дозволяє автору цих рядків висловити такі судження. Вірю, що більшість мешканців Майдану захищають не стільки Віктора Ющенка, скільки свої знехтувані права. Ще вчора не вірив у те, що стільки людей здатні на таке. А сьогодні вірю в те, що ці люди, в разі потреби, готові захищати свої права й завтра. Незалежно від того, хто ці права може порушити — Янукович чи Ющенко, Кучма чи Тимошенко, Медведчук чи Порошенко, Іванов чи Іваненко. А це означає, що колись ми зможемо побудувати гідну поваги країну. Незалежно від того, як саме зватимуть нашого президента.
Позавчора став мимовільним свідком цікавої сцени. Одна емоційна бабуся довго і старанно перераховувала молодій людині в помаранчевому строї усі відомі їй вади Ющенка. Співрозмовник виявився людиною не по роках холоднокровною і розважливою: «Вам не подобається Ющенко? Заради Бога! Особисто мені він подобається. Припускаю, що Ющенко не виправдає моїх сподівань. Тоді через п’ять років я проголосую за іншого. А якщо переможе Янукович, його оберуть за мене і за багатьох інших. Незалежно від того, чи подобається він мені та чи виправдав він мої надії».
Хочеться сподіватися, що люди з «помаранчевої» вулиці захищають насамперед право на вибір. Причому не лише своє власне, а й (хоч як це дивно на перший погляд) право людей, що живуть на вулиці «синьо-білій». Оскільки думкою мешканців Донбасу насправді знехтували точно так само.
Посланці ж шахтарського краю (наскільки можна судити зі спілкування з ними) захищають свого кандидата, керуючись нормальним почуттям регіонального патріотизму. І виявляючи ненормальне бажання заплющувати очі на хамські способи, за допомогою яких їхній земляк домігся аж ніяк не очевидної перемоги.
І ще одна деталь, можливо, дещо образлива для багатьох, але, на наш погляд, досить явна — «помаранчеві» приходять самі, «біло-синіх» привозять...
«Свої» і «чужі». Жорсткі слова, вже використані нами в цьому тексті, крають слух і колють очі. Чи призведе розкол виборців (замовлений політиками, організований технологами, виконаний журналістами) до розколу країни? Чи не перебирає міру спікер Володимир Литвин, коли говорить про загрозу територіальній цілісності країни? Наскільки серйозними є розмови про автономізацію східних земель?
Складні запитання, які не передбачають однозначної відповіді. Тим більше в умовах протистояння, що триває. Але, на наш погляд, нині ризик уже не такий великий, як учора. Оскільки «чужі» не стали ворогами. Оскільки обличчя протесту не стало обличчям ненависті. У цьому ще одна характерна риса нинішньої «вуличної» історії. Квіти на міліцейських щитах і броні БТРів, їжа й одяг, добровільно принесені «помаранчевими» для підмерзлих і зголоднілих «біло-синіх», дивовижна для такої ситуації відсутність інцидентів і багато чого іншого дають підстави для оптимізму. Народ уже виявив достатньо мудрості. Черга за політиками, від мудрості яких залежить мир і спокій не лише на вулицях європейської країни, а й у серцях її жителів. Щоб слово «чужі» ніколи більше не розділяло співвітчизників.
Добре пам’ятаю всі вибори, що проходили в Україні, починаючи з 1990-го. Не стерлися з пам’яті враження від переважної більшості масових акцій, що відбулися в столиці, — від ходи делегатів установчого з’їзду Руху до мітингів, проведених у рамках акції «Повстань, Україно!». Можливо, помиляюся, але ніколи не бачив стільки усміхнених облич і стільки світлих очей.
Чи виправдає лідер «Нашої України» (у разі можливої перемоги, яка нині вже не здається неймовірною) численні надії, із ним пов’язані? Як на мене, «Ющенко» — гасло, написане на прапорі переможця. Переможець — народ. Він виграв цей бій. Виграв, за великим рахунком, незалежно від того, чию руку підійме офіційний рефері. Віктор Андрійович є щасливим одержувачем колосального кредиту довіри населення. Кредиту, для погашення якого, можливо, потрібне буде ціле життя.
Ющенко аж ніяк не є фетишем нерозумної юрби, як хочеться комусь думати. Він радше — можливий інструмент утілення сподівань величезної кількості людей. Саме в ньому громадяни, котрі знудьгувалися за повагою до людської гідності, вбачають людину, здатну змінити ставлення до слова «влада». Виправдати цю довіру — висока честь, священний обов’язок.
1999-го правий політик Степан Хмара відкрито підтримав лівого політика Олександра Мороза. На запитання, чим продиктовано цей вибір, Степан Ількович (якщо мені не змінює пам’ять) відповів: «Я перейду до нього в опозицію наступного дня після його перемоги. Але я битимуся за його перемогу, бо впевнений: за президента Мороза опозиція матиме можливість критикувати опонента, не боючись опинитися на нарах».
Щось подібне можу сказати й особисто я, маючи як виборець, громадянин і журналіст багато запитань до Віктора Андрійовича і ще більше запитань до деяких людей із його оточення. Я ніколи не приховував свого критичного ставлення до багатьох його слів і вчинків. Так само, як не приховую нині й готовності битися за його право перемогти, підтверджене мільйонами людей. А отже — і за своє право перейти до нього в опозицію. Якщо він не виправдає довіри цих людей.
Маю деякі підстави думати, що опозиція розраховувала на підтримку населення, але не припускала, що ця підтримка виявиться такою одностайною і настільки масовою. Саме тому (а не лише через звичне безладдя в організаційній роботі) спочатку мешканцям наметового містечка хронічно не вистачало їжі, теплого одягу, медикаментів. Ситуацію врятували багато в чому завдяки зусиллям простих киян, які виявили готовність допомагати всім необхідним. А остаточно виправили за рахунок середньої «командирської ланки» — Романа Безсмертного, Володимира Філенка, Тараса Стецьківа, Юрія Луценка та Миколи Томенка. Не помилюся, якщо скажу, що п’ятеро комендантів Майдану останній раз відпочивали, здається, ще перед днем повторного голосування. Троє перших узяли на себе левову частку організаційних питань. А двом останнім до того ж випала роль практично незмінних ведучих нескінченного мітингу, який, починаючи з 22 листопада, не припинявся ні на хвилину.
Ризикну припустити також, що організація масових акцій значилася на порядку денному ющенківської команди від самого початку. У штабі не мали ілюзій щодо можливих фальсифікацій і готувалися боротися за перемогу. При цьому начебто чудово розуміючи, що максимально можлива кількість прихильників здатна істотно підвищити можливість наближення бажаної удачі. Але дивна річ: непогано вкомплектована команда Віктора Андрійовича, втім, не змогла достойно протистояти незаконній корекції волевиявлення. І не варто все списувати на злочинний режим. Добрати й навчити членів виборчкомів, проінструктувати спостерігачів і забезпечити охорону скриньок, бюлетенів і протоколів було під силу й по кишені. Принаймні в тих регіонах, де Ющенку відверто симпатизувало населення, де його представників не пресувала місцева влада.
Передбачаючи опір влади, опозиція, втім, виявилася не готовою до контрудару. Вона розраховувала на масову підтримку населення, але коли заручилася цією підтримкою, здається, не повністю усвідомлювала, що з нею робити. Можу чогось не знати, але, здається, штабні ледве приховували повну відсутність більш-менш чітких планів.
Якщо Ющенко і здобуде перемогу, то її, швидше за все, буде досягнуто не стільки за рахунок зусиль його ставки, скільки за рахунок ентузіазму народу. Завдяки стійкості якого штаб одержав можливість подолати розгубленість і виграти час. Така підпірка дорого коштує — і Віктор Андрійович морально не має права ні програти сьогодні, ні втратити перемогу завтра.
Цілком очевидно, що Віктор Андрійович за час кампанії безумовно виріс як політик. А за останні дні буквально на очах перетворився на справжнього лідера. Дасть Бог, гідного лідера для народу, що усвідомив свою силу.
Україна чекала на цей день. Чекала з 1991-го, коли незалежність упала до ніг народу, як перезрілий плід із дерева, що засихає. Одержувач плоду ще просто не дозрів до споживання настільки складної для засвоєння їжі. Неждана свобода виявилася свого роду безкоштовним сиром, що надовго заманив нас у мишоловку розчарувань.
1991-й — не лише рік легенди, що не відбулася. Україна не пройшла свого чистилища. Процес добровільного покаяння і примусового призначення покут замінили швидкою процедурою видачі індульгенцій.
Занадто швидким і легким виявився шлях утілення мрії, що ледь-ледь зародилася. Занадто нечисленним виявився прошарок щирих мрійників для величезного, за європейськими мірками, краю. Занадто мало було нових героїв, щоб вони змогли стати новою елітою. У старих кабінетах опинилися старі обличчя, які підверглися недорогій і нескладній косметичній операції.
Так на політичній карті світу з’явилася нова держава. Яка згодом обзавелася всіма необхідними атрибутами — Президентом і Конституцією, прапором і гімном, Збройними силами й дипломатичними представництвами. В Україні з’явилося все необхідне для того, щоб називатися державою. Проте цього виявилося недостатньо, щоб стати країною. Україна формалізувалася, але, на жаль, не відбулася. Знадобилися роки надій і розчарувань, роки ілюзій і втрат.
Можливо, епоха Кучми була нашим хрестом, дещо запізнілим іспитом на витривалість. І ми сумлінно пронесли цей тягар на своїх плечах цілих десять років. Хтось ніс цей тягар не ремствуючи, хтось старанно намагався скинути його з плечей. Ми пройшли випробування, щоб у нагороду одержати наступне, необхідне для появи нової генерації людей.
Дуже не хочеться, щоб їх спіткало розчарування. Але навіть якщо це і станеться, те, що відбувається сьогодні, безумовно, заслуговує на те, щоб зберегтися у пам’яті наступних поколінь. А ще — бути зафіксованим у генетичному коді народу. Який відтепер має безперечне право називатися таким.