Людство не знає заняття більш невдячного й більш марного, ніж пошук винних. Особливо в політиці. І не лише тому, що в процесі захопленого пошуку металевого прута в чужій руці можна цілком випадково не помітити гумовий кийок у своїй власній. Просто історія знає не так уже багато прикладів, коли на запитання «Хто винний?» громадськість отримувала об’єктивну відповідь.
Чи дізнаємося ми коли-небудь усю правду про те, що насправді трапилося 9 березня в українській столиці? Як назвати те, що сталося? Тривіальним хуліганством? Грандіозною провокацією? Невдалою спробою державного перевороту? Революцією, яка не відбулася? Хто спровокував бійню на київських вулицях? Влада чи опозиція? «Беркут» чи УНСО? Народні депутати з ФНП чи Президент? Революціонери чи провокатори? А якщо провокатори, то які — ідейні чи платні? А якщо платні, то хто платив? Представники опозиції, щоб спровокувати владу на застосування сили? Чи представники влади, щоб мати змогу цю силу застосувати? А може, спецслужби? Тоді які — вітчизняні, російські, американські? Усі потрохи?
Автора цих слів можуть вважати закінченим скептиком, але я абсолютно переконаний, що вичерпних відповідей на жодне з перелічених запитань ми не отримаємо ніколи. А коли так, то (якою б цинічною не видалася комусь ця думка) пошук винних не має сенсу.
Цілком можливо, що коли-небудь історики намагатимуться знайти істину. Якщо вважатимуть це важливим. Якщо зуміють відшукати детальні й об’єктивні свідчення, які проллють світло на те, що сталося дев’ятого дня третього місяця третього тисячоліття. І якщо на той час ще існуватиме держава на ім’я «Україна»...
Ваш покірний слуга ризикує нарватися на залповий вогонь обурення з обох боків, але він переконаний: для збереження України принципово важливо відкласти пошук винних (а якщо бути відвертим, то, скоріше, розшук козлів офірних). Тому що несправедливе обвинувачення одних чи несправедливе покарання інших (особливо в тому випадку, якщо це буде очевидним) може викликати ще більшу жорстокість.
Те, що сталося, — страшно. І лише на страшне везіння або на промисел Божий можна списати ту обставину, що товкотнеча біля пам’ятника Шевченку та бійня на Банковій не обірвали жодного людського життя. Жорстокості було достатньо, щоб налякати. Щоб дещо протверезити і владу, і опозицію, рівною мірою змучених багатомісячним, виснажливим і, за великим рахунком, безплідним протистоянням. Проте все ще залишається шанс не допустити нової, кривавої та необоротної жорстокості.
Сторони майже перейшли межу, за якою — інша, нещадна реальність, позбавлена логіки та сентиментів. Щоб зрозуміти, за якими законами ми будемо жити за цією межею, розпитайте в будь-кого, хто побував на громадянській війні. Тим паче що в наш час і на просторі нашої колишньої батьківщини це словосполучення вже давно втратило старе, архаїчне навантаження.
Чомусь згадалася одна російська телепрограма часів першої чеченської кампанії. Якийсь російський офіцер намагався виправдати не занадто і не завжди гуманне ставлення «федералів» до жителів Чечні. Мовляв, ми з ними щодня власним пайком ділимося, а вони в нас щоночі стріляють. А якщо ти постійно боїшся повернутися спиною до того, хто тобі щойно тиснув руку, то (розвивав свою думку офіцер) рано чи пізно нервова система не витримає.
Була подана й інша сторона. Чеченська жінка з привабливою прямотою зізнавалася: так, я беру в росіян хліб, інакше мій син помре від голоду. А коли він виросте, то стрілятиме в росіян. Тому що якби їх не було, то була би можливість заробити собі на хліб, а не побиратися в тих, кого вважаєш окупантом.
У словах кожного з учасників цього віртуального діалогу є своя логіка. Жорстока логіка війни. А на війні, тим паче на війні громадянській, не буває ні правих, ні винних. Там не існує законів — це і є основний, непорушний закон війни. І серед чеченських бойовиків, і серед російських «федералів» напевно знайдеться не один і не два патологічних садисти. Проте нікому не спаде на думку вважати садистами всіх росіян і всіх чеченців. Звірство не можна виправдати, але звірство на війні можна пояснити. Тому що на війні звірство неминуче. Тому що звірство — суть війни.
Чи варто чекати обіймів, троянд і підкинутих вгору чепчиків від тих, у чию країну ти в’їжджаєш на бетеері й у чий будинок відчиняєш двері чоботом? І чи варто стріляти в спину тому, хто щойно не доїв сам, щоб не дати померти від голоду тобі? Повинна чи не повинна прощати росіян чеченська мати, яка втратила трьох дітей після прямого влучення в будинок снаряда? Повинна чи не повинна прощати чеченців російська мати, сину якої відрізали голову лише за те, що його запхнули до камуфлюваного «хебчика» і дали в руки автомат, із якого він не встиг зробити жодного пострілу?
На ці запитання немає відповідей, оскільки будь-яка відповідь виявиться лукавством. Тим паче що практично завжди є шанс зробити так, щоб нікому нікого не доводилося прощати. Війна ненаситна й самодостатня. Романтичні та справедливі війни існують лише в підручниках. Навіть оспівані національно-визвольні війни при скрупульозному розгляді інколи можуть викликати стійку асоціацію з тривіальною різаниною. Війну можна виправдати лише тоді, коли вона неминуча.
Як би страшно не пролунали ці слова, але громадянська війна в Україні після 9 березня стала потенційною реальністю. Проте чи так уже вона неминуча? Чи всі мирні засоби вичерпані?
Створюється враження, що в самому повітрі України відчувається агресія. І сп’янілі від цього повітря вітчизняні політики роблять одну дурницю за іншою. А як інакше пояснити хоча б той факт, що споконвічні ідеологічні розбіжності між правими та лівими 15 березня послужили приводом для брутальної та досить тривалої бійки за участю народних обранців? Те, що яких-небудь два місяці тому викликало б звичайну словесну перепалку, після 9 березня змушує засукати рукава...
Порівняння трохи некоректне, але в історії з бійнею на розі Банкової та Лютеранської правих і винних шукати так само немає сенсу, як намагатися з’ясувати, хто жорстокіший у чеченській війні без правил. Напередодні подій 9 березня влада не втомлювалася говорити про те, що не піде на застосування сили, опозиція — про мирний характер своїх політичних намірів. Чи був у влади привід не сумніватися, якщо згадати про те, що опозиція обіцяла не допустити Президента до пам’ятника Шевченку? Чи були в опозиції підстави беззастережно вірити владі, якщо врахувати той факт, що сила вже застосовувалася — при ліквідації наметового містечка? Як ви вважаєте, чи став добрішим стосовно опозиції 20-літній міліціонер, який отримав по голові металевою загорожею? Як ви думаєте, чи став переконаним прибічником влади 20-літній студент, покладений обличчям на асфальт і отримавши удар по нирках міліцейським черевиком? Чи була така вже гостра необхідність у покладенні квітів? У прориві міліцейського оточення? У застосуванні сили проти тих, хто це оточення намагався прорвати? Кожна сторона просто хотіла показати характер. Проте ж за амбіційність окремих осіб ціла країна могла заплатити просто непомірну ціну.
Запитання, поставлені в цій публікації, ми зумисне залишаємо без відповідей. Тому що частина з них має характер риторичний, інші потребують чітких, однозначних доказів, яких ми не маємо. Ми не станемо говорити про те, хто в першу чергу відповідає за те, що сталося. Однак у нас є повне право сказати про тих, хто мав більше можливостей запобігти тому, що сталося. У влади є не лише масштабний апарат придушення, вона має (принаймні повинна мати) механізм несилового вирішення конфліктних ситуацій. Відповідні служби не мають права не мати десятків, сотень спеціальних співробітників — інформаторів, аналітиків, психологів, завдання яких зробити все можливе, щоб іншим спеціальним співробітникам не довелося братися за кийки або тим паче — за автомати. На всіх цих спеціальних співробітників витрачаються бюджетні кошти, тобто гроші громадян, у тому числі й тих громадян, які сьогодні поповнюють колони демонстрантів. І безпека цих людей — такий самий священний обов’язок влади, як і безпека інших людей, одягнених у міліцейську форму, із яких стягують такі самі податки і права яких гарантовані тією ж Конституцією.
І люди у формі, і люди з транспарантами — це народ. Не «фашисти», не «карателі», не «червоно-коричневі», не «націонал-соціалісти», не «біснуватий натовп», а народ. А народ вічний, на відміну від влади, яка тимчасова за визначенням, оскільки її обирають, призначають і знімають. І якщо влада не в змозі управляти країною, якщо влада не в змозі забезпечити безпеку народу, то така влада неспроможна. Це не обвинувачення — це констатація факту.
Ми не можемо підписатися під обвинуваченнями деяких представників опозиції, які стверджують, що сутички з міліцією спровокували провокатори, котрі затесалися в ряди демонстрантів, оскільки не маємо доказів. Ми можемо лише припустити, що подібне могло трапитися. Але є в Україні організація, представники якої зобов’язані були це знати напевно, якщо вони вважають, що не даремно їдять хліб і одержують зірки. Яка мусила зробити все, щоб виявити і локалізувати цих провокаторів, зрештою — наводнити натовп своїми «контрпровокаторами», здатними в разі потреби взяти ситуацію під контроль. Будь-які засоби — від підкупу до шантажу —виправдані, якщо йдеться про запобігання можливій крові. Я не знаю, наскільки великий арсенал засобів боротьби із заворушеннями у співробітників спецслужб, але я відмовляюся вірити, що в цьому арсеналі лише кийки і водомети. Чого простіше — підставити (причому з обох боків) хлопчаків під гумові палиці і металеві прути, під каміння й пляшки із запальною сумішшю, під сльозоточивий газ, під легко прогнозовану взаємну жорстокість, а потім плакати і голосити.
Випереджаючи обвинувачення в повчанні будь-кого, обмовлюся: я не маю права вказувати владі, як їй чинити (так само як і влада не має права вказувати мені, що писати), я і не намагаюся цього робити. Але як платника податків мене не влаштовує робота Служби безпеки, повноважний представник якої розповідає, чим саме билися учасники сутичок. Але не розповідає, що саме зробила СБУ, щоб цієї бійки не було. І що було зроблено не так, якщо ця бійка відбулася. Я маю право бути невдоволеним заявою керівника СБУ, який говорить про те, що не виключає: подібне може повторитися. Замість того, щоб говорити про те, що буде зроблено все можливе, щоб подібне не повторилося ніколи. Я як виборець маю право бути незадоволеним діяльністю влади по забезпеченню безпеки громадян. Я як журналіст не маю права не сказати: мусування «націонал-соціалістичної» тематики ще до подій 9 березня можна розцінити як спробу чинити психологічний тиск не лише на опозицію, а й на правоохоронні органи. Чи можуть не вірити владі люди, покликані в силу службових обов’язків цю владу захищати? І як вони мають ставитися до опозиції, якщо влада давно і прозоро натякала на те, що по інший бік барикад — фашисти?
Вигороджувати погромників настільки ж безглуздо, як і закликати до огульного покарання тих, чию провину довести неможливо. Тим більше що ні те, ні інше не є функцією преси. У мас-медіа інші призначення, одне з яких — об’єктивний аналіз дій влади. І, об’єктивно кажучи, автор цих рядків далекий від думки, що ця влада вайлувата від природи. Є підстави вважати, що вона вміє чинити інакше. Я був готовий аплодувати діям правоохоронних органів під час грудневих масових акцій, котрі теоретично цілком могли закінчитися сутичками, які за масштабністю не поступалися б березневим.
Нагадаємо диспозицію. Багатотисячна колона «антикучмівських» демонстрантів під гаслами «Україна без Кучми» по Грушевського просувалася до Верховної Ради, де на той момент перебувала, серйозно поступаючись чисельно, але не поступаючись запалом, група «прокучмівських». Перед парламентом вони зійшлися віч-на-віч. Натовп проти натовпу. Народ проти народу. Люди проти людей. Між ними — вузька смужка міліціонерів. Перед опозицією відразу два подразники — ідеологічні противники й охоронці порядку. Кількісну перевагу забезпечено. В перших лавах — ті ж унсовці. Ті ж заклики — йти вперед, до кінця. Та ж наелектризована атмосфера. Натовп нервувався, повільно крок за кроком насуваючись на досить тоненьку шеренгу міліціонерів. Сутичка здавалася неминучою. Але її не сталося.
Віддамо належне молодим хлопцям, які стояли тоді в оточенні — жоден не здригнувся, не зробивши ні кроку назад, ні півкроку вперед. Знімемо капелюх перед тими, хто планував — міліціонерів було демонстративно мало, а чимало з них були неймовірно кволими. Жодної каски, жодного щита, жодного кийка. Нічого, що могло б злякати, порушити хитку рівновагу.
Ризик? Так, але він в результаті виправдався. До того ж це був ризик із підстраховкою. Омоновці були, їх було багато, і вони були поруч. Наприклад, біля готелю «Київ». Але камуфльовані здоровані безвилазно сиділи в автобусах. А автобуси причаїлися в провулках. Натовпу дали випустити пару, дали пройти по Грушевського, мобільно і кваліфіковано огородивши групу прибічників Президента. Потім демонстрантів технічно розсіяли, швидко й непомітно розділивши ріку на окремі струмочки, нікого не штовхаючи і навіть не обматюкавши. Можуть? Можуть. Якщо захочуть?
Господи, та невже треба мати диплом психолога або генеральські погони, щоб передбачити, як відреагує накручена, наелектризована, заведена юрба (яка пам’ятала ліквідацію двох наметових містечок) на кілька тисяч омоновців у повному обладунку. Адже був успішний грудневий досвід... Хіба тоді не знімали все це на плівку? Тоді не бачили, хто голосніше за всіх репетує, закликаючи йти на сутички? Чому представники спецслужб, як вони люблять висловлюватися, не «попрацювали» із потенційними провокаторами тоді? Чому? Щоб було кого класти «мордою в асфальт» 9 березня? Щоб було про що говорити з телеекрана одному, із дозволу сказати, журналісту?
Один із знавців у галузі «війни в натовпі» напівжартома-напівсерйозно заявив, що якби Кучма 9 березня прийшов до пам’ятника Шевченку об 11 ранку без Ющенка, Медведчука і «Беркута», а з дружиною, онуком і одним охоронцем, він безперешкодно пройшов би до монумента. Жарти жартами, але особисто я готовий повірити, що в цьому випадку безпеку всіх громадян, включаючи громадянина Кучму, було б гарантовано. Хтозна, можливо це був би перший крок до діалогу. Альтернативою якому (як справедливо зауважив сьогодні на шпальтах нашої газети усесвітньо відомий політик, дисидент і журналіст Адам Міхнік) є, на жаль, лише одне — війна. Яка рідко буває безкровною...
Сталося те, що сталося. Відбулося те, чого не повинно було відбутися. І з моєї невисокої дзвіниці здається, що абсолютно всім — від омонівця до унсовця, від Президента до журналіста — доведеться зробити геть усе, щоб подібне не повторилося. Бо ми всі — один народ. Бо рецидиву нам не простить ні Бог, ні Україна...
Політика — це мистецтво можливого. Коли цим мистецтвом не володіють, можливе навіть неможливе.