Для київської міської влади президентська кампанія — це не просто вибір між рейтинговими кандидатами. Це вибір майбутнього для самої системи київського самоврядування. Це вибір майбутнього для київського мера Олександра Омельченка, лідера партії «Єдність», створеної на основі міської бюрократії. Минулий з’їзд «Єдності» мав показати, чи приєднається Омельченко до штурмових загонів кандидата від влади, чи ризикне сказати Януковичу «ніхт ферштеєн», а чи ж намагатиметься зберегти партнерські стосунки з усіма лідерами політичного процесу, очікуючи вересневої політреформи. Міський голова спробував розв’язати всі три задачі одним махом. З’їзд «Єдності» висунув Олександра Олександровича кандидатом у президенти.
Ситуація напередодні з’їзду для київської влади склалася цілком невизначена. Непередбачуваність нинішніх президентських виборів, на відміну від 1999 року, змушує Олександра Омельченка приймати непрості рішення. Мер звик працювати в системі Леоніда Кучми, що зберігала особисто для нього серйозні права та повноваження. Так само, як і Віктор Пінчук, тільки неофіційно, Омельченко докоряє Кучмі тим, що нинішній президент так і не виростив наступника та змусив робити вибір на користь Віктора Януковича. Навряд чи є секретом те, що ніякої взаємної симпатії Омельченко та Янукович одне до одного не відчувають. Сан Санич зовсім небезпідставно припускає, що президент, який «порожняк не гонить» і проводить кампанію за підтримки Віктора Медведчука, навряд чи збереже столичні «вільності». А лише на цих «вільностях» і тримається фінансово-адміністративна могутність мера. На жаль, навіть усупереч власним інтересам Омельченко має підтримати не будь-кого, а єдиного кандидата від влади. Питання у мірі підтримки. Фактично «Єдність» рухається у фарватері донецької Партії регіонів. У квітні обидві структури оформили відносини, підписавши договір про співробітництво на рівні глав міських організацій — Володимира Ялового та Геннадія Самофалова. «Донецькі» не мають у Києві більш-менш впливової організації (на відміну від нерухомості...). Міський штаб Партії регіонів на сьогодні має досить обмежені повноваження. Після зустрічі Омельченка з Януковичем главу київського штабу нардепа Сергія Ларіна було відсунуто на другий план: нам варягів не треба, ми самі не в тім’я биті. Тепер робота ведеться через заступника мера Ялового. За неофіційними даними, основні напрямки виборчої кампанії — формування виборчих комісій і робота з їх персоналом, збір підписів на підтримку Януковича, організація зборів трудових колективів, вивішування наочної агітації, — у руках міської адміністрації. Ентузіазму, звісно, ніхто не виявляє, але головне, що потрібно в роботі з виборчими комісіями, — це контакти. А вже способи підвищити ентузіазм знайдуться, тим більше, що на високі результати ніхто не розраховує. «Донецькі» чудово розуміють, що їхній кандидат при голосуванні в Києві фаворитом не стане.
Олександр Омельченко радий був би, якби президентське крісло зайняла людина менш тверда, ніж нинішній прем’єр-міністр. Хоча не можна стверджувати, що найбажанішим варіантом є й Віктор Ющенко. Амбіції київських лідерів «Нашої України» на Хрещатику викликають великі побоювання і навіть роздратування. Найкраще було б обмежити повноваження президента... Оточення київського мера вважає, що шанси Януковича стати президентом досить високі, й тому пов’язує серйозні сподівання зі здійсненням у вересні політичної реформи. (Щоправда, на відміну від замів Омельченка Ялового та Поживанова, багато хто з можновладців має сумніви в тому, що, відчувши шанс перемоги, Янукович восени сам собі вкоротить повноваження.) Важливо пересидіти тривожний час у глибокому окопі. Для Омельченка політреформа — це шанс на розширення повноважень місцевого самоврядування. Або, як мінімум, на реанімацію системи влади а-ля Кучма. Кажуть, Олександр Олександрович і досі не вірить, що Леонід Данилович піде з політики. Політреформа дає Кучмі теоретичну можливість повернутися. У крайньому разі, навіть якщо плодами реформи скористається Янукович, вертикаль президентської влади ослабне, і статус-кво у столичної влади збережеться до 2006 року — року чергових виборів.
З’їзд «Єдності» відбувся з гострої політичної нужди: Омельченкові необхідно привселюдно позиціонувати себе самого. Заявити повний «одобрямс» Януковичу? це й нещиро, і мало хто повірить, і зовсім недоцільно. По-перше, Янукович може й програти. По-друге, компроміс із опозицією — це найважливіший засіб боротьби з нескінченними зазіханнями Медведчука та компанії на мерські інтереси.
Тому правильна організація з’їзду була вкрай важлива для мера, впевненого, що йому вдасться просковзнути між краплями дощу. Значну частину роботи з делегатами з’їзду та розробку технології було довірено людині номер два в міському начальстві — В.Яловому. Яловий, заступник Олександра Олександровича, є впливовим контактером в адміністрації президента, силових структурах, у Кабінеті міністрів, а також є секретарем Київради та провідником усіх принципових рішень цього органу. Багато хто вбачає у ньому ймовірного наступника Омельченка на посаді мера. Володимир Борисович — чудовий комунікатор, якому професійний досвід роботи в спецслужбах допоможе порозумітися і з чисто конкретними «донецькими» хлопцями, і з Медведчуком, і з Ющенком, і з ким завгодно. Для кар’єри заступника мера дуже важливо, щоб президентські вибори викликали в нього якнайменше складнощів у стосунках і з міським головою, і з іншими віп-персонами. Вже зараз Яловий фактично виступає головним політтехнологом Омельченка й активно готується до виборів-2006, нарощуючи вплив через своїх людей і в Київраді, й у владних структурах. Безперечно, сценарій проведення з’їзду не був таємницею для жодної із зацікавлених сторін. Незважаючи на тривалі переговори, Омельченко відмовився стати до лав прихильників нинішнього прем’єра, хоча й уповноважив Ялового висловитися на підтримку Януковича. Не дивно, що Партію регіонів на форумі «Єдності» представляв маловпливовий функціонер.
З’їзд «Єдності» реалізував, мабуть, єдину можливу технологію захисту Олександра Омельченка від публічних звинувачень у політичній заангажованості з будь-якого боку. Сан Санич задав тон цьому сеансу одночасної гри на різних шахівницях. Його виступ зробив би честь будь-якому борцю з антинародним режимом. Гнівні викриття неефективної влади (а-ля Литвин: без зазначення прізвищ) пояснювали головну тезу, яка прямо не прозвучала: «Янукович не може бути офіційним кандидатом від «Єдності»! Частина делегатів із регіонів, котрі не мають у партії майже ніякого впливу, здобула можливість висловити свої опозиційні настрої. Оскільки керована демократія передбачає свої витрати, знайшлися делегати, які сприймали те, що відбувалося, занадто серйозно, що, звичайно, знизило рівень презентабельності заходу. Коли Яловий запропонував підтримати на президентських виборах кандидатуру Януковича, представники західних областей закричали: «Ганьба!». У виступах прем’єра обізвали «доктором кримінальних наук». Гамір виник і при спробі висунути Ющенка. Демонструючи абсолютний плюралізм, «Єдність» вирішила проголосувати ще й кандидатури Олександра Мороза та Петра Симоненка. До когорти здобувачів потрапив навіть Анатолій Кінах. Але найцікавішим ходом стало висування Леоніда Кучми. «Єдність» показала себе найправовірнішою з усіх пропрезидентських партій, проігнорувавши відмову Кучми йти на вибори. У залі сприйняли як належне висування лише одного кандидата — звичайно ж, самого Олександра Олександровича. Цифри голосування за кандидатів у президенти, висунутих з’їздом, красномовно засвідчили, що поставлені перед ним завдання повністю виконано.
173 голоси «за» — переважна більшість із 272 делегатів, і тепер Олександр Омельченко може з покорою в голосі дотримуватися свого особистого політичного нейтралітету. Начебто й нема чого йти в президенти, але з’їзд вирішив... Хто ж виявився другим за значенням симпатиком «Єдності», після її незрівнянного лідера? Леонід Кучма — 30 голосів! О, яка вражаюча великодушність! Усі-усі партії вже поділили нових героїв, і лише віддана «Єдність» вірить, сподівається, чекає на свого кандидата... Висування якого, звісно, не викличе гніву на Банковій і якоюсь мірою нейтралізує звинувачення «донецьких» на адресу Сан Санича, вже висловлені ними в головному кабінеті країни. Не дуже зручно тепер Януковичу дорікати Омельченку перед президентом за непослідовність та підігравання опозиції. Адже Віктор Федорович також підтримує репутацію людини, ірраціонально відданої Кучмі, і принаймні демонстрував цілковиту готовність підтримати третій строк Леоніда Даниловича. Відповідно до вищезазначеного, навряд чи подивує і результат голосування «Єдності» по кандидатурах обох Вікторів. Вони набрали кожен рівно по 25 голосів — оптимальний збіг. Голоси з увічливості одержали всі висуванці.
Отже, київська влада взяла політичну паузу до осені. Яким чином рішення партійного з’їзду вплинуть на ситуацію у столиці в ході виборчої кампанії? Анонімні представники міськадміністрації стверджують, що змін на політичній карті Києва поки що не очікується. В.Яловий та значна частина чиновників продовжуватимуть співробітництво зі штабами Януковича. Особисто Омельченко ще більше загострив свої власні протиріччя з «донецькими», хоча досі це виявлялося лише на емоційному рівні. Поза сумнівами, якщо президентський трон захопить прем’єр-міністр, питання звільнення Омельченка стане питанням часу. Зрозуміло, це явище є неминучим за будь-якого президента, але за Януковича процес піде швидше. В міськадміністрації стверджують, що перехід в опозицію «Єдності» в повному складі неможливий. Гра в демократію не для чиновників: самостійні судження — прерогатива лише міського голови. А «Єдність» підготовлена для боротьби адміністративної, а не політичної, тож цим її діяльність і обмежуватиметься. Сам мер може дозволити собі персональну критику Януковича лише в тому випадку, якщо Кабмін або адміністрація президента спробують ізнову замахнутися на мерські права. Такий конфлікт у ході виборчої кампанії можливий, хоча ймовірність його й невисока.
Відносини з опозицією з’їзд «Єдності» та його показова демократичність, звісно, аж ніяк не усталять. Викривальні тиради, й навіть деяка фронда не приносять реальних дивідендів ні Ющенку, ні Морозові, ні Симоненку. Нехай і без великого натхнення, але столична влада підтримуватиме того, на кого вкаже начальство. З іншого боку, так пресувати опозицію, як 1999 року, в Києві не будуть. Розклад не той. Тож цікаво буде: чи дозволить Сан Санич-старший Сан Саничу-молодшому стати довіреною особою Ющенка в Києві?
Омельченко сподівається, що 2006-го року саме підтримка або дружній нейтралітет опозиційних партнерів дозволять його наступнику (а чого на світі не буває, може, навіть йому самому) перебороти неминучі інтриги могутніх ворогів. З’їзд «Єдності» нічого не вирішив у передвиборчій боротьбі. Вочевидь Олександр Олександрович вірить, що відсутність рішень сьогодні — найкраще вирішення завтрашніх проблем.