Ні, їй-богу, дарма я відмахнувся від циганки того спекотного літнього дня. Смаглява та в’юнка дівиця занадто вже наполегливо пропонувала свої послуги віщунки, і ваш покірний слуга (аби врятуватися від її настирливості) сунув під носа нахабниці невеличку книжечку, витягнуту з кишені. «Ти мені краще про її долю розкажи». Ворожка розгублено розглядала золотавий напис «Конституція України», витиснений на синій обкладинці. Я не став чекати на відповідь і швидко ретирувався, зрадівши її збентеженню й водночас засоромившись власного жарту. Він видався мені майже святотатським того дня, бо надворі було 28 червня 2000-го. Головному вітчизняному закону стукнуло рівно чотири рочки.
Причому шансів дожити до повноліття в дитини 338 батьків було небагато. Понад два місяці минуло від моменту завершення сумнозвісного «всеукраїнського референдуму за народною ініціативою». Похмурий привид двопалатного парламенту все ще похмуро блукав країною. Президент Кучма вів наступальну операцію під кодовою назвою «Імплементація», а сили парламентських захисників конституційної твердині слабшали день у день. Доля Конституції (за якою я стежив від моменту її зачаття) була мені чомусь небайдужа. Але саме тому я й не хотів знати її наперед.
І, напевно, даремно. Можливо, варто було умовити циганочку? Можливо, дізнався б я тоді про «далеку дорогу» в нікуди й «повного пікового туза», котрий непомітно підкрадеться до Основного Закону в «казенному домі»? І не було б необхідності так часто узурпувати дорогоцінну читацьку увагу статтями про реформи, свободи, права й обов’язки. Які, з’ясувалося, мало непокоять жерців, хранителів і гарантів Конституції.
Повертаючись
до надрукованого
Про нашу владу (за рідкісним винятком) писати вкрай нудно. Бракує їй смаку, стилю, шарму й шику. Часи змінюються, люди — начебто б також, утім ані польоту, ані вишуканості не додається. Оригінальності — також. Новоявлені жителі Олімпу страждають на ті самі хвороби, що й колишні квартиранти. Недуг цих — безліч. Але найважче вилікувати дві: звичку повторювати дурниці попередників і невміння дотримувати раніше даного слова...
Понад десять років тому, влітку 1995 року, Леонід Кучма зробив собі розкішний подарунок до 57-ліття. Парламент, «стимульований з особливим цинізмом», 240 голосами схвалив Конституційний договір. Завдяки появі такого документа, глава держави перебирав на себе максимальну повноту влади, при цьому обтяжуючи себе мінімальною політичною та правовою відповідальністю.
Через рік Конституційний договір змінила ваговита Конституція. (Її, до речі, Україна прийняла останньою з пострадянських республік.) План глави держави — не мудруючи лукаво, просто надати тексту Конституційного договору статус Основного Закону — не здійснився. Певний час потому люди з оточення Леоніда Даниловича потай ділилися враженнями: президент мало не щотижня зі здивуванням для себе з’ясовував, що не вправі зробити той чи інший політичний або кадровий крок, оскільки він вступає в суперечність із Конституцією. Тоді це викликало подив — гарант і не читав Основний Закон? Як же він його підписував?
Потім з’явилися перші президентські укази, які суперечили Конституції. Потім ігнорування фундаментального правового акта ввійшло в Кучми у звичку. Потім країна перестала дивуватися.
А сам Кучма не залишав спроб змінити становище речей. Із завидною наполегливістю він намагався не лише повернути відразу втрачені повноваження, а й (понад те) прирости ще масштабнішими. Найвідомішою та наймасштабнішою операцією став замір, здійснений ним 2000 року. Тоді якась (невідомо звідки вона з’явилася, але надзвичайно просунута політично й підозріло підкована юридично) група жителів обласного центру виступила з ідеєю проведення референдуму. Мета останнього — зміна Конституції. У стахановські строки було зібрано необхідні мільйони підписів. Президент як істинний гарант усенародного волевиявлення гаряче підтримав актуальні ініціативи населення, котре вимагало, зокрема:
— вотум недовіри парламенту;
— скорочення чисельності депутатського корпусу;
— позбавлення законодавців імунітету.
Але, з’ясувалося, що, крім іншого, численні виборці бажають ще й ухвалення нової Конституції, причому розраховують зробити це самостійно — на всеукраїнському референдумі. Вимоги ці лягли в основу президентського указу, який оголосив про проведення загальнонаціонального опитування населення.
Політична «підстава», організована Леонідом Даниловичем, була очевидною для всіх. Але «підстава» ця була організована вкрай грамотно: бажання народу — закон для політиків. І політики вирішили пошукати захисту в законників. Понад дві сотні парламентаріїв звернулися в Конституційний суд за роз’ясненням: чи легітимний президентський указ і наскільки обгрунтовані з правової точки зору запитання, винесені на референдум.
У березні 2000-го КС прийняв рішення. Суть його зводилася ось до чого:
1) референдум правомочний;
2) його рішення (як форма вияву народної волі) обов’язкові для виконання;
3) виконувати ці рішення слід у суворій відповідності до процедури, обумовленої в Конституції;
4) не всі положення президентського указу конституційні.
Із шести запитань, винесених на референдум, два було наказано виключити. На одне з них пропонуємо звернути особливу увагу. Наберіться терпіння, напружтеся й постарайтеся уважно вчитатися в наведені нижче витяги з рішення Конституційного суду.
КС процитував шосте запитання тексту, що виноситься на всенародне обговорення, — «Чи згодні ви з тим, що Конституція України повинна прийматися на всеукраїнському референдумі?» КС проаналізував його на предмет відповідності Основному Законові і дійшов висновку: «Викладене запитання виноситься на всеукраїнський референдум без вияснення волі народу щодо необхідності прийняття нової Конституції України і, отже, ставить під сумнів правомочність Основного Закону України, що може призвести до послаблення встановлених ним основ конституційного ладу в Україні, прав і свобод людини і громадянина». КС виніс вердикт: пункт 6 «визнати таким, що не відповідає Конституції України (неконституційним)». (Усі виділення зроблені автором. — Прим. ред.)
Запам’ятайте ці формулювання. Навіщо? Зрозумієте пізніше.
Нагадаємо, що президентська ідея перекроїти Конституцію, прикриваючись волею народу, зазнала краху. Вищий законодавчий орган, попри численні погрози і багатомільйонні обіцянки, «наказу виборців» не виконав. Поправки в Основний Закон, написані на Банковій і легалізовані результатами референдуму, не пройшли.
Якщо хочете, покопайтеся в архівах і почитайте, як Леонід Данилович обвинувачував законодавців в узурпації, як антикучмівська опозиція обурювалася прагненням президента використовувати народ в особистих вузькополітичних інтересах. Ми не втомлюватимемо вас розлогим цитуванням і підемо далі.
А далі було ще кілька спроб змінити Конституцію. Було чергове намагання Леоніда Даниловича, який знову захотів «порадитися з народом». Було потішне «всенародне обговорення», у ході якого населення знову «дружно підтримало» нову президентську схему переробки Основного Закону, не звертаючи уваги на те, що сама схема в ході обговорення кілька разів змінювалася. Антикучмівська опозиція все так само критикувала гаранта за експлуатацію виборців і голосно дивувалася з приводу того, як обиватель може розібратися у правових тонкощах.
Було історичне «пакетне голосування», яке відкрило шлях політичній реформі й дорогу Ющенкові до перемоги у президентській кампанії. Були гарячі спічі Віктора Андрійовича, який обіцяв жити за законом і Конституцією.
А потім новий глава держави вперше порушив Основний Закон. Потім — ще раз. Країна здивувалася. Потім з-під пера президента випурхнуло ціле віяло указів, які суперечили Конституції. І країна перестала дивуватися.
Слово за слово
І тут настала черга Конституційного суду. Цього тижня було оприлюднено дуже цікаве рішення КС. Орган конституційної юрисдикції дав правову відповідь на подання 60 народних депутатів, а також на звернення трьох громадян. Група народних обранців цікавилася, чи не призведе зміна порядку обрання президента до обмеження права народу на безпосереднє здійснення влади. А група виборців просила дати офіційне тлумачення конституційній нормі, відповідно до якої єдиним джерелом влади в Україні є народ.
Конституційний суд об’єднав дві ці справи в одне провадження, бо вважав, що вони стосуються одного й того самого питання. Опитані мною юристи розійшлися в думці, наскільки обгрунтованим було таке рішення. Зрештою, Конституційному суду видніше. Він сам собі суддя. І сам визначає, яку справу розглядати, як і коли.
На останньому зупинимося трохи докладніше. Нам достеменно не відомо, коли саме звернулися в КС громадяни Галайчук, Підгорна й Кисла. А ось нардепи попросили юридичної допомоги в конституційних суддів понад рік тому. Точну дату назвати не беремося, просто пригадується, що подання в КС з’явилося тоді, коли обговорювалося питання, чи має право парламент обирати президента й чи можна таку зміну внести в Конституцію. Група заклопотаних депутатів звернулася тоді в КС, але він не поспішав виносити рішення.
Законопроект, який передбачав таку схему, давно почив у бозі, про подання давно забули. І тут на тобі — запізнілий вердикт суду. Та чи запізнілий?
Перше, що впадає у вічі: Конституційний суд не відповів на запитання, поставлене депутатами. Сенс його відповіді зводиться ось до чого: проблема відпала, у законі, який змінює Конституцію, збережено стару форму обрання президента. На нема, то й суду нема.
Знову звертаємося до юристів: чи правильно вчинили судді КС? Знову погляди розділилися. Скажімо, депутат Юрій Ключковський думає, що Конституційний суд міг і не відповідати на застарілі запитання парламентаріїв, бо покликаний передусім розбирати актуальні правові питання. А його колега Віктор Мусіяка вважає, що Конституційний суд міг би й відповісти, оскільки сенс запитання, поставленого депутатами, був трохи ширшим, ніж може здатися на перший погляд. Ішлося не так про норму законопроекту, як про тлумачення положення Конституції.
Тож ми й досі не знаємо точної відповіді на запитання: «Чи суперечить обрання президента парламентом духу і букві Конституції, чи ні?»
Не відповів КС і на інше запитання, яке, втім поставив собі сам — «Що є конституційний лад?» Пояснимо. Намагаючись задовольнити законну цікавість громадян Галайчука, Підгорної і Кислої й намагаючись розтлумачити їм справжній правовий сенс народовладдя, Конституційний суд змушений був оперувати цим терміном. Але при цьому застеріг: «У відповідях учених-правознавців по-різному визначається поняття конституційного ладу... Конституція України, закріплюючи конституційний лад, не містить визначення цього поняття».
Припустимо. Однак як тоді бути з резолютивною частиною рішення, в якій ідеться: «Тільки народ має право безпосередньо шляхом усеукраїнського референдуму визначати конституційний лад в Україні... а також змінювати конституційний лад...»
Нагадаємо, рішення КС обов’язкові для виконання. Але як їх виконувати? Як можна порушувати чи дотримуватись того, що не визначене у принципі? Як нам, грішним, слід розуміти таємний сенс загадкового й величного словосполучення «конституційний лад»?
Допустимо, група народних обранців вирішила змінити пункт Х частини Y статті Z Конституції. Законопроект оформлений належним чином, але законодавцям кажуть: так не можна, ви змінюєте конституційний лад, узурпуєте народну владу. Вони заперечують. Хто має рацію? Хто розсудить? Знову звертатися в КС?
Юрій Ключковський вважає, що Конституційний суд по-своєму має рацію: він не зобов’язаний відповідати на запитання, яке йому не було поставлене. Не сперечатимемося, але запам’ятаємо й це. А також зауважимо: і Юрій Богданович, і Віктор Мусіяка, і екс-міністр юстиції Олександр Лавринович жалкують, що Конституційний суд усе-таки не розтлумачив цього поняття.
Як розуміють його вони самі? Думки Мусіяки і Лавриновича збігаються: із їхньої точки зору, під конституційним ладом треба розуміти положення, внесені в
1-й («Загальні засади») і 3-й («Вибори. Референдум») розділи Конституції. Чому саме їх? По-перше, саме в них закладені наріжні принципи існування держави, а також виписані права й свободи громадян, гарантії їх дотримання. По-друге, внесення змін саме в ці (і тільки в ці) розділи потребує обов’язкового підкріплення референдумом. Таким чином, вважають екс-віце-спікер і колишній міністр юстиції, творці Конституції побічно вказали, що саме треба розуміти під «конституційним ладом».
Ключковський із такою постановкою питання не згоден. Він вважає, що це поняття охоплює і статті, які визначають принципи державного управління.
Пояснимо на прикладі. Якщо йти за логікою Лавриновича й Мусіяки, то, наприклад, зміна форми обрання президента (із усенародної на парламентську):
— не змінює конституційного ладу;
— не узурпує владу народу;
— не потребує проведення референдуму;
— може бути здійснена Верховною Радою.
Якщо йти за логікою Ключковського — все навпаки.
Відстежити логіку Конституційного суду в цьому питанні непросто. Що особливо прикро з огляду на той факт, що саме це запитання суддям КС ставили шість десятків депутатів.
А тепер пригадаємо фразу Ключковського. По-своєму він має рацію, стверджуючи: КС не зобов’язаний відповідати на запитання, яких йому не ставили. Однак у такому разі має рацію й Мусіяка, який вважає, що КС не повинен відповідати на запитання, яких йому не ставили.
Тим часом Конституційний суд це зробив.
Ніде в рішенні Конституційного суду не зазначено, що йому було поставлене таке запитання: «Чи має народ право затверджувати Конституцію на референдумі?» Тим часом відповідь саме на це запитання є. Цитуємо: «Народ як носій суверенітету й єдине джерело влади може реалізовувати своє право визначати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі». У резолютивній (тобто обов’язковій для виконання) частині сказано, утім, не так однозначно: «тільки народ має право безпосередньо шляхом всеукраїнського референдуму визначати конституційний лад в Україні, що закріплюється Конституцією України». Схоже, але з юридичного погляду не зовсім так також. Складалося враження, що КС і тут хотів залишити привід для певних різночитань.
Проте більшість тих, хто читав рішення, зрозуміли це так: Конституцію на референдумі приймати можна. Оце маєш: а п’ять років тому було не можна! Пригадуєте фразу, яку ми просили вас запам’ятати? Зіставте два рішення. Злякайтеся так само, як злякався я: Конституційний суд суперечить собі сам! Що особливо жахливо, оскільки всі рішення КС обов’язкові для виконання й усі мають рівну юридичну силу. Слово проти слова. Яке цінніше? Що — оригінал, що — пародія?
Може, автор цих рядків через своє правове неуцтво щось не так зрозумів? Він звернувся до правознавців, і дістав відповідь: два порівняних рішення, по суті, взаємовиключні. Так вважають і Ключковський, і Лавринович, і Мусіяка. І ще два відомі юристи, які побажали залишитися анонімами, оскільки перебувають на державній службі. Вони також помиляються? Можливо. Не будеш же підозрювати Конституційний суд в упередженості? Не хочеться вірити, що стара українська політична хвороба — безпринципність — так само немилосердно косить представників усіх гілок влади.
Проте Віктор Мусіяка чомусь вважає, що тільки задля цього пункту — легалізації процедури прийняття Конституції на референдумі — і був реанімований давній депутатський запит. На який судді, по суті, так і не відповіли.
Навіщо знадобилося таке рішення? Можна спробувати відповісти, коли згадати, що зовсім скоро країну очікують два потрясіння — набуття чинності політреформи й парламентські вибори. Отже, таке рішення можна розглядати як дійову зброю в руках влади. І як спосіб тактичного політичного шантажу, і як засіб досягнення стратегічних цілей.
Чому рішення було прийнято саме нині, а не, скажімо, напередодні Нового року — адже тоді ефект був би більш вражаючий? Усе просто: 18 жовтня минає строк повноважень 9 членів КС і в цьому органі залишиться тільки 5 повноважних членів. Для кворуму потрібна присутність 12 судів, для ухвалення рішення — добра воля 10. Тобто менше ніж через тиждень КС не зміг би прийняти жодного рішення з будь-якого питання. Він буде паралізований.
Надовго? Заповнити вакансії без доброї волі Верховної Ради неможливо. Тим часом представники різноманітних політичних сил сходяться на думці, що парламент (через безліч причин) зацікавлений у тому, щоб процес ротації тривав якомога довше. Та навіть коли це й не так, зовсім не факт, що новий склад затвердив би потрібне для влади рішення. А цим що втрачати?
Це — теорія, не більше. Та її поділяє, наприклад, Мусіяка. І не поділяє Ключковський. Котрий, утім, також рішенням КС не задоволений. Оскільки гадає, що воно може стати зброєю в руках не стільки влади нинішньої, скільки вчорашньої. Яка за допомогою чергового «всенародного» референдуму спробує взяти реванш за поразку. Як на мене, сумнівна теза.
Та в іншому я з ним солідарний. Юрій Богданович ставить резонне запитання: а яким правовим чином слід втілювати народну волю, виражену на конституційному референдумі? У рішенні про це — ані слова. Його підтримує Мусіяка: хто має право сформулювати народну волю? І завершує заочний полілог трьох юристів Лавринович: хіба мало знайдеться бажаючих прикритися народною волею?
Уже знаходяться. Не встигли висохнути чорнила на рішенні КС, як прибічники Ющенка почали його розхвалювати. Знову стали актуальними розмови про узурпацію народної волі парламентом, про необхідність передати народу право вирішувати свою долю.
Цікаво спостерігати, як люди, котрі п’ять років тому піднімали на сміх Кучму з його «народною ініціативою», сьогодні використовують його прийоми.
Ось уже один із лідерів Народного союзу «Наша Україна» Микола Катеринчук, спираючись на рішення Конституційного суду, заявляє, що Конституція буде доопрацьована «із використанням механізму референдуму».
А ще Микола Дмитрович твердить, що у фракції НСНУ є відповідний законопроект, і вона ініціюватиме «винесення на розгляд суспільства саме цього законопроекту — більш наближеного до європейських стандартів».
Напередодні президентських виборів Кучма теж обіцяв нам «по-європейськи орієнтовану Конституцію». Катеринчук, який відповідав у «Нашій Україні» за конституційну реформу (і, до речі, проспав її), має це пам’ятати.
Те, що відбувається сьогодні, має вигляд пародії на 2000-й, відбитка у кривому і погано вимитому дзеркалі.
Держак грабель м’яко занурюється в густе хутро шапки нового Мономаха...
