«Голова НБУ знає абсолютно все про те, що відбувається в банку, але на прийняття рішень не впливає. Рішення ухвалюються правлінням колегіально» — у такому дусі висловився в п’ятницю, 26 листопада, в.о. голови Національного банку України Арсеній Яценюк про свого номінального начальника Сергія Тігіпка, котрий перебував у тривалій передвиборній відпустці. Мабуть, більш як чотиримісячний «відпочинок» від турбот банківських не пішов Сергію Леонідовичу на користь, і повертатися до свого робочого кабінету на Інститутській номінальний начальник не став. За власним, зауважте, бажанням і всупереч волі Президента, який ще у неділю недвозначно побажав, аби глава НБУ нарешті згадав про свої обов’язки в банку.
Подвійна добровільна відставка Сергія Тігіпка — з поста начальника передвиборного штабу Віктора Януковича із посади голови Національного банку України — стала топ-новиною понеділка, 29 листопада. Цей інформаційний привід «двічі колишній» відпрацював на «відмінно». Після прес-конференції в агентстві «Інтерфакс-Україна», де Сергій Леонідович натхненно розмірковував про неприпустимість сепаратизму, відбулася «пробіжка» основними телевізійними каналами. «Клас!» — так визначив свої почуття звільнений від державного тягаря діяч у розмові з Андрієм Шевченком на «5 каналі» пізно ввечері в понеділок.
Ну, клас — то й клас... Однак чи варто було з такими труднощами, так нехтуючи законом і моральними принципами домагатися керівництва Нацбанком, щоб із легкістю піти, не пробувши й половини визначеного строку?
Для тих, хто вже трохи призабув, нагадаємо події дворічної давнини. До середини осені 2002-го ніщо не віщувало кадрових змін у головному банку країни. Після переходу Віктора Ющенка до уряду банком керував Володимир Стельмах, один із найбільш досвідчених і шанованих банкірів. Строк повноважень Володимира Семеновича, відповідно до закону про Національний банк України, спливав лише 21 січня 2005 року. Заяву про звільнення «за власним» подано не було. Однак у грудні 2002-го, на порушення закону та Конституції, котра гарантує незалежність Нацбанку як фінансової інституції, голову НБУ було усунуто, а на його місце призначено молодого й перспективного представника дніпропетровської бізнес-групи Сергія Тігіпка. Політичну угоду уклали за принципом: донецьким — Кабмін, дніпропетровським — Нацбанк.
Я не беруся оцінювати, чи виявився Сергій Леонідович кращим або гіршим головним банкіром України і як у період його головування розвивалися процеси в банківській системі країни. Пошлюся на думку багатьох експертів: із погляду довгострокової перспективи досягнення могли бути й вагомішими, якби разом із паном Тігіпком у Нацбанк, цю за визначенням далеку від політики інституцію, не прийшла політика в найчистішому вигляді.
Новий голова банку не відмовився від керівництва партією «Трудова Україна». І навіть спробував подати своє рішення поєднувати політичну діяльність із банкірською як певне ноу-хау, віяння часу, коли на зміну банкірам у нарукавниках і окулярах із товстими скельцями приходить молодь, завзята й радикальна.
Уже в перші місяці ускладнилися стосунки між новим керівником банку і керівництвом Ради НБУ, відповідальної за розробку в країні грошово-кредитної політики. Однак вихід із ситуації було знайдено більш ніж оригінальний. У Раді НБУ утворилося «протігіпківське» лобі, котре час від часу не приходило на засідання із незручних для голови банку питань.
Іноді члени ради довідувалися про ініціативи НБУ ледь не з преси. Так, зокрема, сталося наприкінці минулого літа, коли у Сергія Леонідовича народилася світла ідея про дострокове погашення боргів перед Міжнародним валютним фондом. Ідея як народилася, так і померла. Зате скільки було галасу та піару, скільки схвальних відгуків і телекамер!
Тоді, 2003-го, думалося, що це неминучі негативи росту молодого керівника. Однак зростання несподівано перервалося в липні 2004-го: Сергій Леонідович вирішив залишити крісло головного банкіра, щоб узяти участь у передвиборній кампанії Віктора Януковича. Номінальному керівнику передвиборного штабу Віктора Федоровича у разі перемоги було обіцяно таку саму номінальну посаду прем’єра.
Економіст однієї з міжнародних компаній висловився з цього приводу дуже м’яко: «Сергій — хороший хлопець, але опинився на других ролях в явно не найкращій команді».
Я б сказала дещо інакше. Аби стати «балакучою головою Януковича», «хороший хлопець Сергій» відразу покинув головний банк країни на свого першого заступника, що не мав серйозного досвіду керівництва банківською системою. Честь і хвала Арсенію Яценюку — у свої тридцять він виявився мудрішим і професійно відповідальнішим за свого номінального начальника, і з передвиборної жовтневої паніки банківська система вийшла з невеликими втратами. Хто підставить плече зараз, коли ситуація значно складніша і непередбачуваніша, а отже, для розрулювання щоденних проблем потрібні не так глибокі теоретичні пізнання, як серйозний досвід управління в ручному режимі?
Тільки не пан Тігіпко, хоча він в одному з інтерв’ю й обіцяв допомагати керівництву банку «порадами». Що вдієш, у сам Нацбанк, де навіть жіночки з гардеробу вдяглися цими днями в помаранчеві светри, йому повертатися справді не з руки.
«Відставка пана Тігіпка з посади голови Національного банку України не матиме істотних наслідків для банківської системи, оскільки НБУ вже понад чотири місяці фактично працював без нього», — відверто заявляє президент Асоціації українських банків Олександр Сугоняко. І це сумна правда.
Сам Сергій Леонідович розпочне нове життя. Зосередиться на керівництві партією. Можливо, змінить костюми з краватками.
Донецькі, чию команду він цього понеділка офіційно залишив, звернуться з претензіями не до нього (який сенс розмовляти з несамостійною фігурою!), а до його патрона Віктора Пінчука. Тож нашому «відставникові» ніщо не завадить розповідати тележурналістам, як йому подобається те, що відбувається на Майдані. (Хоча раніше все, що робила опозиція, вважалося поганим, неправильним, жахливим, а найкращим виходом видавалася якнайшвидша інавгурація Віктора Януковича...)
У пана Тігіпка буде час для роздумів про нові вибори і, звісно ж, про власне президентство. Якщо вже цього разу з прем’єрством не склалося.
Головою банку він уже був.
І за Нацбанк дуже прикро.
Знаю в Україні не одного, не двох і не п’ятьох гідних людей, котрі у разі призначення їх на головний банкірський пост вважали б це подарунком долі і вершиною власної кар’єри. Кожен із них, не вагаючись, залишив би за порогом будівлі на Інститутській свої політичні уподобання. І, як сторожовий пес (даруйте за нав’язливі останнім часом зооаналогії), щоднини і щогодини, не рахуючись зі святами й вихідними, оберігав би стабільність гривні і роботоздатність банківської системи. Бо це велика місія, це величезна відповідальність перед громадянами 48-мільйонної країни.
Мабуть, треба просто пожаліти того, хто цього не зрозумів. Але, побачивши знайоме прізвище у виборчому бюлетені (байдуже — через два роки чи через десять), твердо сказати собі: «Пам’ятай про Нацбанк...»