Якщо неодноразово чуті напередодні виборів із вуст вітчизняних політиків відгуки про російських політтехнологів скоротити до мінімуму, повністю зберігши при цьому емоційно-значеннєве навантаження, вийде суцільне «Вау!» Москвичі, судячи з відомостей очевидців, — великі майстри справляти на клієнтів враження, вражаючи їхню уяву масштабністю мислення, глибиною інтелекту і рівнем організаторських здібностей. Заворожені магнетизмом іноземних піарників, овіяних славою перманентних електоральних боїв, наші здобувачі депутатських мандатів, неначе малі діти, довіряли їм свої електоральні долі, не лякаючись розцінок і розмірів гонорарів. Відгуки про отримані результати ще не прозвучали. Однак насмілимося припустити, що в переліку коротких характеристик місце «Вау!» займуть інші висловлювання.
Поки ж ми вирішили поцікавитися оцінкою своєї роботи і роботи своїх колег у тих, хто допомагав кувати перемогу Соціал-демократичній партії (об’єднаній) і Команді озимого покоління. «Ковалям» було запропоновано відповісти на запитання про те, що завадило патронованим ними політоб’єднанням в одному випадку не добрати до прогнозованих відсотків, в іншому — не здобути прохідного бала зовсім. На думку одного зі співзасновників Фонду ефективної політики (відомого також як Фонд Павловского) Марата Гельмана, головною причиною того, що результат СДПУ(о) виявився нижчим, аніж прогнозувалося, є Михайло Рябець.
— Можливо, це не усвідомлені дії, а просто бездарна організація ним виборів, коли людям доводилося годинами простоювати в черзі спочатку по бюлетень, а потім до кабінок. Але та аполітична частина населення, серед якої було чимало симпатиків соціал-демократів, зіштовхнувшись із такою перепоною, не стала голосувати. Проголосували ті, хто вважає голосування громадянським обов’язком, хто йде голосувати не просто за того, хто йому подобається, а вирушає виконати обов’язок. Це, звісно ж, не виборець соціал-демократів.
Друга причина — це те, що всю виборчу кампанію соціал-демократи намагалися вивести проблему «за Кучму чи проти Кучми» за рамки виборів. Принаймні, вони намагалися зробити так, щоб це не так гучно звучало. А коли з’явився фільм «Піар», що чітко позначив: ось ці — проти Президента, а решта — за, то есдеки потрапили саме в другу групу. Вийшло, що вони — прокучмівська партія, і на цьому СДПУ(о) втратила певну кількість голосів. Були й інші чинники, але мені здається, що ці два моменти були найсуттєвішими.
Ну, і третє, що від них уже не залежало, — трагічні події в Івано-Франківську.
— Даруйте, не бачу логіки. Адже убитий був соціал-демократом, а отже, рейтинг СДПУ(о) через співчуття їй, як постраждалій стороні, мав якщо не зрости, то принаймні не впасти.
— Тут річ не в тім, кого убили, а в самому конфлікті, у тому, що була якась нестриманість. Це відштовхнуло значну кількість людей на Сході від Ющенка, на Заході — від СДПУ(о).
— А в чому криється стратегічний прорахунок у виборчій кампанії Команди озимого покоління?
— Складно сказати. Стратегічна помилка полягала в тому, що в Україні в принципі немає чотирьох відсотків ліберально орієнтованих людей. Зазвичай іде таке нашарування: ідеологія — лідер — справи. А там цього не було. Хорошковський — ніякий не лідер. Він не харизматичний, такий собі хлопчик, який нікого не може захопити. Досвід справ також відсутній. Залишалася тільки ліберальна ніша. Ну, і певна напористість, що могла дати ефект, якби атмосфера виборів була не атмосферою громадянської війни.
Ідея нового покоління могла б вистрілити, якби її автори могли змінити ситуацію. Якби в руках людей, котрі створювали цей проект, було управління подіями, тобто вони займалися б не своєю кампанією, а моделюванням ситуації в Україні. Для перемоги їм потрібно було дискредитувати всі політичні сили. Старі. І тоді нові, може, виграли б. У мистецтві є такий прийом: коли ти не можеш «витягнути» обличчя, ти просто робиш темнішим тло. Тобто для того, щоб зійшло нове, треба дискредитувати все старе. Я можу так сказати: у тому сценарії, що вони розробили, у них шансів не було. Єдина їхня опора була — ліберальна ніша. Але прибічників ліберальної ідеї в Україні усього 1,8 відсотка населення. КОПи набрали два відсотки.
Річ у тім, що цей проект Озимого покоління мені, наприклад, знайомий із 1995 року. У Росії він жодного разу не вдавався. Хоча його неодноразово намагалися реалізувати одні й ті ж люди. Тут їм вдалося переконати в тому, що він працює, досить серйозних людей, у Росії ж у них не виходило навіть це. 1995 року був так званий проект Покоління рубежу, яке посів на виборах у Держдуму почесне передостаннє, сорокове, місце.
Сам автор проекту Команди озимого покоління, який очолює Школу культурної політики, Петро Щедровицький відмовився говорити про недоліки політтехнологічної стратегії виборчої кампанії об’єднаних соціал-демократів, вважаючи це неетичним. Його оцінка власної діяльності така:
— По-перше, кампанія КОПів не досягла головної мети — змінити порядок денний виборів. Перестати обговорювати зміну Президента і боротьбу еліт за владу, а порушити питання про необхідність якнайшвидшого прийняття комплексу законів, що сприяють економічному розвитку України. Населенню було успішно нав’язано проблему протистояння «Ющенка і Кучми» як основне питання виборів. КОП вписали в дану схему як проект, спрямований на підтримку однієї з конфліктуючих сторін.
По-друге, суттєво вплинуло на рішення багатьох виборців побоювання «втратити свій голос». Доводилося працювати при прямій протидії більшості ЗМІ, котрі із початку лютого наполегливо підкреслювали, що «лише шість партій подолають чотиривідсотковий рубіж», а «КОП ніколи не набере більше 1% голосів». Ця інформація, природно, не могла не бути донесена до більшості виборців.
По-третє, партія «Нова генерація», котра у результаті здобула 0,7% голосів, забрала частину голосів КОПів. Чому інвестори цієї партії вчасно не прийняли рішення про доцільність об’єднання з Командою озимого покоління, залишається загадкою.
І останнє: на відміну від шести партій, які за даними ЦВК усе ж подолали чотиривідсотковий бар’єр, Команда озимого покоління не могла розгорнути повноцінну структуру спостереження і контролю за виборчим процесом на дільницях. До того ж утворення черги на виборчих дільницях не сприяло явці виборців, котрі підтримують праволіберальний політичний спектр, — представників малого і середнього бізнесу, сфери послуг, інтелігенції, молоді тощо.
Хотілося б підкреслити три основні трудності.
По-перше, у ході кампанії стало очевидно, що праволіберальна ідеологія в Україні за останні 10 років не популяризувалася. Більше того, ряд впливових аналітиків і оглядачів ЗМІ в ході кампанії неодноразово підкреслювали, що в Україні немає виборців, готових підтримати цю ідеологію.
По-друге, кампанія КОП фактично була «відчужена» від основних (загальнонаціональних) засобів ефірної трансляції — каналів «1+1» і «Інтер». Лише в останні кілька днів, як видно, усвідомивши згубність даної стратегії, керівництво каналів «поставило» ряд сюжетів у блоках новин про Команду. Вимушена в цій ситуації ставка на канал ICTV несла на собі як плюси — більш 60% респондентів отримували інформацію про новий виборчий блок із телебачення, так і мінуси — названий канал, а отже, і кампанія Команди озимого покоління в цілому в очах багатьох виборців виявився щільно «склеєним» із «партією влади».
По-третє, короткий строк кампанії в поєднанні з тим, що виборчий блок було створено 29 грудня 2001 року, не дозволив розгорнути ефективну і загальнонаціональну партійно-активістську мережу в регіонах, що могло б, звісно, компенсувати те, що кампанія слабко представлена в загальнонаціональних ефірних ЗМІ. До речі, там, де така мережа була створена, КОП практично подолала чотиривідсотковий бар’єр.