UA / RU
Підтримати ZN.ua

ОДНІ ПРОГРАЛИ, ІНШІ ПЕРЕМОЖЕНІ

Чудовий апетит — ознака здоров’я. Коли ж він переходить у неймовірне і безперервне поглинання їстівного — симптом тяжкого захворювання — булімії...

Автори: Ольга Дмитричева (Чорна), Сергій Рахманін

Чудовий апетит — ознака здоров’я. Коли ж він переходить у неймовірне і безперервне поглинання їстівного — симптом тяжкого захворювання — булімії. І що примітно, виникає воно дуже часто на грунті нервових розладів. Зізнань із приводу дискомфорту в шлунку і легкої нудоти безпосередньо від членів більшості журналістам чути поки не доводилося. Та й взагалі дедалі менш авторитетні більшовики останнім часом у спілкуванні з пресою виявляють підвищену знервованість, полохливість і замкнутість. Однак із цих і деяких інших непрямих ознак складається враження, що настільки скоординованого та рішучого опору з боку опозиції парламентські путчисти не очікували. Більше того, у їхніх декларовано струнких лавах почалося легке похитування, якому добряче сприяло усвідомлення багатьма більшовиками тієї простої істини, що експропріація парламентських комітетів у опозиції є саме тим зайвим шматком, який може застрягти в горлі. Але... миші плакали, кололися, однак кактуса у спокою не залишали.

Кілька днів, що минули із того знаменного засідання Верховної Ради, на якому більшовики намагалися «штурмувати» Національний банк прийняттям постанови про зняття з посади його голови Володимира Стельмаха і затвердження на цю посаду «трудовика» Сергія Тігіпка, були витрачені, як виявилося, не на обіцяні пошуки мирного врегулювання конфлікту, а на його ескалацію. В Український дім більшовики від опозиції, котра блокує будь-які спроби повернути Верховній Раді втрачену дієздатність, звісно, не втекли. І не стільки тому, що це, як заявляли більшовицькі лідери, принизливо, скільки через безперспективність заходу: меншовики проникнули б і туди. Було прийнято рішення йти іншим шляхом. Судовий розгляд із приводу подій, що відбулися в парламенті 17 грудня, обіцяє бути гучним і резонансним. Якщо, звісно, реакція суду на позовну заяву представників опозиції з приводу фальсифікації результатів голосування, яке відбулося того дня в парламенті, буде адекватною. Сподіваємося, служителям Феміди вдасться відтворити сюжетну лінію всієї цієї цікавої історії максимально докладно. Ми ж зупинимося лише на найяскравіших епізодах відзначання народними обранцями дня Варвари-великомучениці.

Стельмах того дня у парламент не з’явився. А тому можливість розгляду питання «за повною процедурою» як того вимагала опозиція і регламентні норми, була виключена. Цей момент, до речі, обіцяє стати першим предметом пильної уваги судових інстанцій, оскільки Володимир Семенович перебуває на лікарняному й у зв’язку з цим не може бути звільнений із займаної посади. У відповідь на аргументи представників більшості про те, що Стельмах, мовляв, сам написав заяву про звільнення, Олександр Мороз нагадав про існування в Кримінальному кодексі 334 статті, що обіцяє за «втручання в діяльність державного діяча» до трьох років позбавлення волі. «Я можу свідчити, що він написав заяву під тиском», — заявив лідер Соцпартії.

Успішне голосування за внесення до порядку денного питання про зміну керівництва Нацбанку не ввело більшовиків в оману щодо своїх «голосувальницьких» можливостей і стосовно інших питань. А тому їхні інтелектуальні зусилля були спрямовані на те, щоб винайти інший метод депутатського волевиявлення. Результат перевершив усі сподівання. «Ні в Конституції, ні в регламенті не визначено єдиний спосіб голосування», — заявив один із найбільш юридично підкутих більшовиків Степан Гавриш. Коли двома днями пізніше іноземні посли, котрі зустрілися з членами опозиції, порадили українським законодавцям дотримуватися регламенту, це виглядало подібно до заклику не матюкатися, зверненого до серійного убивці. Оскільки такої цинічної наруги над внутрішньою конституцією Верховної Ради історія українського парламентаризму ще не знала. Прорвати опозиційну блокаду президії, дійсно, було можливо лише голосуванням бюлетенями. Та й цей шлях до святкування перемоги над опозиціонерами, які розбушувалися, був перепинений деякими перешкодами. Подолання першої з них — ухвалення рішення про бюлетеневий режим голосування — відбулося шляхом збирання підписів під постановою про це. Слова Олександра Турчинова: «Це не просте порушення, а нахабне знищення парламентаризму в Україні», — членів більшості за живе не зачепили. Оскільки можливість того, що «опозиція теж могла б намалювати 226 голосів під постановою про імпічмент Президенту», як висловив припущення БЮТівець, а вірніше, будь-які правові наслідки цього кроку більшовиками навіть не припускалися.

Другою перешкодою для досягнення абсолютної і беззастережної перемоги більшовизму була лічильна комісія. А точніше, її склад: відповідно до фракційно-групової приналежності парламентських «рахівників», у комісії спостерігалася чисельна перевага опозиціонерів. Це ніяк не вписувалося в стратегію організаторів парламентської «реформи». Однак і тут ніхто не збирався проводити особливих правових розвідок. Тим же рішенням, що і режим голосування, було змінено склад лічильної комісії. Про те, що до неї не ввійшов жоден представник від опозиційної «четвірки», сподіваємося, говорити непотрібно. Новоспечений глава парламентського «центрвиборчкому» соціал-демократ Володимир Заєць дуже швидко обвикнувся в новій ролі і цілком виправдав покладену на нього довіру.

Щоб у когось із більшості не виникла спокуса «зістрибнути з теми», було вирішено голосувати іменними бюлетенями, в які депутати мали вносити своє прізвище, номер посвідчення й лише потім фіксувати свою позицію. У тому, що над питанням працювали професіонали, сумнівів не виникало. Як і щодо місця дислокації цих умільців. Коли в четвер зайшлося про необхідність проголосувати поправки до закону про відмивання грошей, Володимир Філенко поспішив у відповідний відділ секретаріату — поцікавитися рівнем готовності бюлетенів. «Так вони не тут готуються, а на Банковій», — поінформувала депутата секретарка, яка не встигла набути досвіду і втратити наївність.

Питання, щодо яких депутатам пропонувалося, так би мовити, визначитися, були ті ж самі: відставка Володимира Стельмаха, призначення Сергія Тігіпка, перерозподіл парламентських комітетів. Плюс на додачу до вже хітового переліку питань — про скасування голосування за бюджет 2003 року. Здавалось, усі перепони, включно з голосувальними урнами, які вирішено було не використовувати, усунуто. Проте опозиціонерам в особі Володимира Стретовича вдалося заволодіти 35-ма вже проголосованими бюлетенями, що викликало невелику затримку в підбитті підсумків та їх оголошенні. Впоравшись і з цим випробуванням, більшовики оприлюднили позитивні результати голосування й оголосили хепі-енд. З чим були абсолютно не згодні меншовики. На їхні вимоги пред’явити документальні докази того, що керує Нацбанком віднині Сергій Тігіпко, а в опозиції відібрано всі посади глав комітетів, Володимир Литвин відмовився демонструвати документи й вийшов через чорний хід.

«Віддуватися» за нього довелося так званому главі лічильної комісії Володимиру Зайцю. У пошуках втрачених бюлетенів група депутатів-меншовиків у супроводі кількох журналістів добралася до кабінету представника Президента в парламенті Олександра Задорожного. Побачивши світло в щілині між підлогою й замкненими дверима, опозиціонери, серед яких були і троє їхніх лідерів, після невдалої спроби вибити двері зуміли витребувати в коменданта ключ і знайшли за ними розшукуваного суб’єкта — Володимира Зайця. Об’єкт же своїх пошуків — бюлетені — вони так і не отримали. У викладі головного парламентського лічильника доля документів така: після того, як лічильна комісія полічила бюлетені і склала протокол, пан Заєць ненадовго відлучився з кабінету «з необхідності». Тоді ж, як запевняє соціал-демократ, «опозиція викрала якусь частину бюлетенів, а можливо, й усі». Проте розмови з приводу місцеперебування бюлетенів самі собою вщухають після того, як чийсь погляд наштовхується на машину для різання паперу.

Розмова, не втрачаючи напруги, трохи відхиляється від основної теми. Володимир Заєць вимагає повернути йому особисті речі, а його однофамілець із Руху закликає його не ганьбити славне прізвище. Правда, для можливого судового розгляду це вже не буде цікаво. Суд, поза сумнівом, вимагатиме надати те, чого так і не знайшли минулого вівторка опозиціонери. І майже так само безсумнівно те, що бюлетені будуть надані. Адже ми вже з’ясували, хто відповідає за їх виробництво. Правда, якщо під найвищим патронатом перебуває навіть така дрібничка, то чи можна сподіватися на адекватне рішення суду, давно й щільно опікуваного тими самими патронами? Утім, судячи з розмов із представниками опозиції, у них також немає ілюзій із цього приводу. І тому максимум своїх зусиль вони змушені сконцентрувати на переговорному процесі з більшовиками. Уже лише те, що про необхідність пошуку компромісу говорять їхні опоненти, має вселяти надію на результативний фінал. Із переможеними під час лютневої революції 2000 року переговорів ніхто не вів.

Уся недовга історія нинішнього парламенту — низка суперечок, конфліктів та скандалів. Що, напевно, не мало б нікого дивувати — вищий законодавчий орган є центром політичного впливу, так би мовити, за визначенням. Чим ближче президентські вибори, тим палкішим стає прагнення провідних політичних гравців одержати контроль над Верховною Радою, тим жорстокішою стає боротьба за цей контроль. Чергова парламентська криза лише підтверджує цю тезу. Новий виток протистояння дозволяє говорити про правдоподібність ще одного допущення: співіснування влади й опозиції стало нестерпним. Потрібен був сірник, щоб тліюче торфовище перетворилося на пожежу нафтосховища. Сірник піднесли 28 листопада. 17 грудня спалахнуло. Пропрезидентські фракції мають докоряти самі собі: надмірна політична жадібність і безпідставна політична самовпевненість нечасто ведуть до успіху в складному світі мистецтва можливого. Опозиція повинна дякувати своїм опонентам за такий подарунок: незграбні дії суперників дозволили меншості перехопити ініціативу.

У «більшовиків» була можливість умовити незговірливих «меншовиків» не опиратися заміні Стельмаха Тігіпком, у них були підстави накласти мораторій на «розпродаж» крісел глав парламентських комітетів. Та навіть якби пропрезидентське коло діяло вигадливіше, це могло б лише запобігти конкретному конфлікту, але не зупинило б процесу дедалі глибшого розколу вищого законодавчого органу. Верховна Рада давно перетворилася на потенційне джерело загоряння, і що саме стало б причиною цього загоряння — випадково кинутий недопалок «Прими» чи струмінь полум’я з вогнемета, — за великим рахунком, не дуже важливо. Бо задовго до горезвісних «нацбанківських» голосувань стало зрозуміло: одна частина депутатського корпусу фактично позбавила іншу частину депутатського корпусу законного права впливати на ухвалення стратегічних державних рішень. Причому перша частина не хоче йти на поступки, а друга не бажає задкувати. Процедура підписання в Маріїнському палаці потішного пакту про ненапад «своїх» на «своїх» мала позбавити опозицію останніх ілюзій. А заплановані на потім кадрові перестановки — позбавити її останніх джерел впливу.

Тож ми не зводили б суть нинішнього парламентського конфлікту до тривіальної гризні за крісла. Усе, що відбувається протягом останніх кількох тижнів у стінах ВР, — бої місцевого значення, прелюдія до великої битви. І від того, що буде полем цієї баталії — сесійна зала чи вулиця, значною мірою залежить майбутній успіх тієї чи тієї сторони.

Почастішання розмов про можливі дострокові парламентські й (або) президентські вибори ми схильні вважати поки що лише елементом психологічної війни, розв’язаної ворогуючими сторонами. Позачергова кампанія зараз нікому не вигідна, бо до неї ніхто не готовий. Ні фінансово, ні організаційно, ні морально. З ходу включитися в нову гонку за мандатами спроможні хіба що комуністи й есдеки та ще, з певними натяжками, «донецькі» і «бютівці». Для решти дострокові вибори рівносильні катастрофі. Позаплановий президентський забіг викличе позитивні емоції в іще меншої кількості громадян. Говорити все і про всіх не будемо: обмежимося констатацією двох фундаментальних причин. Перша: Президент не визначився з наступником. Друга: опозиція не визначилася з єдиним кандидатом. Цих двох тез цілком достатньо, щоб не зупинятися на окремих різнопланових і різнокаліберних труднощах, які долають Ющенко, Медведчук, Янукович, Тігіпко, Тимошенко, Литвин et cetera.

Дострокових виборів поки що, наскільки можна судити, не хоче ніхто. Усі їх бояться, тож усі до них мимохіть починають готуватися. Бо ніхто не хоче бути захопленим зненацька. Кожна більш-менш серйозна політична сила сподівається, що фальстарту вдасться уникнути. І кожен більш-менш серйозний політик із гіркотою усвідомлює, що звична парламентська штовханина повільно, непомітно й неминуче перетворюється з боротьби за вплив на боротьбу за Владу. Припустившись сьогодні кількох тактичних помилок, можна остаточно програти стратегічно. Це — часткове пояснення упертості, характерної для сьогоднішнього етапу внутрішньопарламентської боротьби.

Ворогуючі сили розуміють, що війна неминуча, але кожен при цьому потребує перепочинку, кожен прагне виграти час, необхідний для мобілізації бійців і підготовки тилів. І це — одна з причин, чому переговори між більшістю й меншістю, хоч і справляють враження безперспективних та безглуздих, досі тривають. Обидві сторони втомилися від занадто тривалого політичного клінчу, але при цьому «більшовики» не поспішають утікати в Український дім, а «меншовики» не поспішають заявляти про негайну організацію повномасштабних акцій громадянської непокори і (тим паче) про негайне проведення дострокових виборів. Ситуація занадто хистка, і будь-який необережний крок може викликати занадто тяжкі наслідки. Для кожного з гравців.

Іншим джерелом підживлення перманентних переговорів захисників влади і противників режиму є бажання кожної зі сторін витребувати для себе право на вибір зброї. Пояснимо, що ми маємо на увазі. Для влади очевидно, що коли боротьба (у її сьогоднішній, яскраво вираженій антагоністичній формі) перейде зі стін ВР на вулицю, то опозиція одержить перевагу. Для опозиції очевидно, що поле політичної битви, обмежене периметром сесійної зали, ніколи не стане для неї полем майбутньої слави. Влада хоче виграти час, аби збити розжарення. Опозиція хоче виграти час, щоб вийти на вулицю у всеозброєнні. Але при цьому ніхто не хоче здавати уже відвойованих позицій.

У загостренні конфлікту може бути зацікавлена, мабуть, лише одна сила, представлена в парламенті. Точніше, одна людина, що стоїть за цією силою. Віктор Медведчук однаково зацікавлений у подальшому ослабленні Віктора Ющенка, у недопущенні подальшого посилення Віктора Януковича і в остаточному політичному «похованні» Володимира Литвина. Аванси, видані Леонідом Кучмою уряду Януковича й особисто прем’єрові, не могли не насторожити главу президентської адміністрації. Вольовий і амбітний Віктор Федорович одержував шанс стати реальним кандидатом у наступники. А Кабмін, у якому досить багато міцних політиків і досить мало друзів Віктора Володимировича, одержував (уперше за кілька років) шанс стати структурою, що принаймні не поступається АП за своєю реальною вагою. Недавнє «маріїнське шоу» означало, що парламент штучно позбавляють частини політичного впливу, відповідно штучно підвищуючи політичну вагу уряду. Горезвісній більшості відводили роль механізму, з безпосередньою допомогою якого Янукович мав відбутися як успішний прем’єр. Медведчука такий стан речей влаштовувати не міг: на наш погляд, у його політичні плани не вписувалися ні успішний прем’єр Янукович, ні впливовий уряд Януковича, ні підконтрольний успішному прем’єру та впливовому уряду парламент.

Є ще одна деталь. Одна розумна людина недавно зазначила, що в певному сенсі «Медведчук — блискучий кризовий менеджер». Ключовим тут є слово «кризовий». Керівник президентської канцелярії потребує криз. І не тільки для того, щоб демонструвати як він, Медведчук, блискуче з них виплутується. А й для того, щоб демонструвати, як із них не вміють виплутуватися інші.

Давайте оглянемо галерею чоловічих образів. Жорсткий, але безсилий Янукович. Не спроможний без сторонньої допомоги провести себе в прем’єри й не спроможний без допомоги даного йому «в тимчасове користування» парламенту провести бодай одне рішення. Красномовний, але непереконливий Тігіпко, який попервах не зумів заручитися необхідною підтримкою навіть у своїх, а про чужих годі й говорити. Людина, що не змогла гарно виграти й не схотіла гідно програти. Йдемо далі. Литвин, який так і не знайшов розумного поєднання ефектності й ефективності, жорсткості й компромісу. Він опанував функції спікера, але так і не став головою. Недавно зронена Володимиром Михайловичем фраза — «Я не приймаю рішень, я їх підписую» — дуже промовиста. І наприкінці нашої умовної галереї, у погано освітленому кутку, — Медведчук. Небагатослівний, але багаторукий. Увесь у білому й завжди в тіні. Недаремно ж мудреці стверджували, що найтемніше місце — під ліхтарем...

Нинішній хаос у Верховній Раді може бути вигідний для Медведчука не тільки тому, що безсилля Литвина й непотрібність Януковича відчутно відтіняють його власну силу й потрібність в очах Президента. Віктору Володимировичу парламентські чвари на руку ще й тому, що вони зривають виконання «більшовицьких» домовленостей і не дозволяють, нехай і ситуативно, більшості трансформуватися в реальну політичну одиницю підконтрольну комусь конкретно. Особливо Януковичу.

Ми не беремося однозначно стверджувати, що Медведчук причетний до розпалювання чергової парламентської війни. Ми просто констатуємо: він, як і раніше, успішно проходить «випробування тінню». На відміну від свого попередника, котрий, як і раніше, не справляється з «випробуванням світлом». Ми вже писали про втому, яку однаковою мірою відчувають представники пропрезидентських і антипрезидентських фракцій. Резонно припустити, що найвтомленішим повинен почуватися саме Литвин.

Днями виповнився рік від того історичного дня, коли мирний «лендкрузер» глави президентської адміністрації з честю витримав нищівну автомобільну атаку могутніх «Жигулів». Лише рік минув, а скільки води витекло. У грудні 2001 року Володимир Михайлович був уособленням могутності адмінресурсу й нахабності влади. У грудні 2002-го в розкраяній навпіл Раді багато хто сприймав його інакше. Він перетворювався на останній чинник парламентського стримування нахабного адмінресурсу, часом щиро намагаючись (як відзначив один із лідерів КПУ Адам Мартинюк) бути головою Верховної Ради, а не тільки більшості.

«Мужик із пластиром» — це уїдливе визначення ще довго переслідувало екс-главу АП. «Пластир зняв, а мужиком так і не став», — уїдливо пожартував днями на адресу свого колишнього першого номера один із «списковиків» покійної «Єди». Це і так, і не так. За минулий рік Литвин пройшов довгий шлях, але не пройшов його до кінця. Занадто важким виявився вантаж минулого й занадто туманним бачиться майбутнє, щоб зуміти стати справжнім політиком. Литвин явно не хотів бути мертвою хваткою прив’язаним до Президента і настільки ж явно боявся «розв’язатися». Він зумів не нажити критичну масу смертельних ворогів, але не зумів забезпечити себе і прожитковим мінімумом надійних союзників. «Благословивши» горезвісне рішення від 17 грудня, він не додав собі авторитету в очах «більшовиків» і серйозно втратив його в очах «меншовиків». Він давно перестав бути партнером одних і так і не відбувся як партнер інших.

Подейкують, що, вислухавши вимогу опозиції визнати незаконність горезвісного голосування, Володимир Михайлович сумно зазначив: «Тоді у вас буде інший спікер...». А на запитання, чи не боїться він, що аналогічним чином «більшовики» незабаром підпишуть смертний вирок і йому, не менше тоскно відказав: «Боюся». Відразу наголосимо: ми не можемо гарантувати стовідсоткову точність цитат. Але готові повірити, що такий діалог мав місце. У логіці цих відповідей угадується логіка сьогоднішнього Литвина. Досвід публічного політика вже змушує главу Верховної Ради намагатися зберегти хорошу міну при поганій грі. Але минуле кабінетного політика досі заважає йому будувати свою гру, не звертаючи уваги на чужі міни.

І тому запитання — «Знімуть Литвина чи ні?» не таке й принципове. Опозиції варто побоюватися якогось «яструба». Але при цьому вона повинна усвідомлювати, що з Володимира Михайловича теж не вийде «голуба миру». У тій війні, що точиться в парламенті, Володимир Михайлович, як і раніше, дивитиметься на міни на чужих обличчях і не зважатиме на міни під власними ногами.

Володимир Михайлович зараз дуже нагадує Віктора Андрійовича. І в тому, що парламент став злою карикатурою на вищий представницький орган, дві ключові персони ВР — спікер і глава найбільшої фракції — винні однаковою мірою.

І Литвин, і Ющенко виявилися не вельми успішними політиками. Можливо, тому, що обидва забули про головне призначення політика — боротися за владу. Литвин спочатку боровся за політичний авторитет, потім — за політичне виживання. Але для того, щоб домагатися таких, вузько тактичних цілей, зовсім не обов’язково обіймати стратегічну посаду керівника ВР.

З Ющенком — ще складніше. Він постійно бореться за любов. Але тоді йому слід іти в проповідники, а не в провідники. Політика не можуть любити всі, але він повинен прагнути загальної поваги. Бажання обов’язково завоювати любов може викликати огиду в очах суперників і ненависть в очах союзників. Незлобливі жарти «донецьких» — «Давайте підберемо Ющенка, нормальний хлопець, але якийсь неприкаяний...» — навряд чи свідчать про повагу з боку тих, хто з іншого боку барикади. Епітети, якими інколи позаочі нагороджують свого вождя «наші» — свідчать про втрату довіри з цього боку барикад.

Якщо Литвин, на наш погляд, не зміг переступити через комплекс «помічника», то Ющенко не зміг переступити через комплекс «пана». Віктор Андрійович може собі дозволити годинами вести жалісливі розмови з тими, хто його попросту здав. Заради власної шкіри. Або заради власного добробуту. З християнської точки зору це, мабуть, чудово. Але Віктор Андрійович не завжди знаходить час для тих, хто, не здаючи його, ризикує власною шкірою та власним добробутом. І з політичної точки зору це злочинно.

Приємно, мабуть, відчувати любов і підтримку мільйонів виборців. Але це аванс, а не виграш у лотерею. Точніше, навіть не так — Ющенко узяв у борг у виборців і поки що його не повернув. Він поспішив оголосити себе переможцем, і тим болючіше було програти майже все. Кредит довіри не було інвестовано, його розтринькано на торжествах із приводу майбутньої перемоги. Почасти має рацію «пропрезидентський» Віктор Пінчук, зауваживши, що навесні Ющенко не переміг у змаганні, він лише виграв один із видів двоєборства. Оскільки можна розводитися про упередженість арбітрів і недосконалість правил, але це так. Має рацію «антипрезидентський» Тарас Стецьків, котрий заявив, що навесні Ющенко не переміг, а лише прийшов першим. Оскільки шлях від фінішу до п’єдесталу ще треба пройти. І абсолютно правий традиційно поміркований Іван Плющ, який, за розповідями очевидців, зронив, що Віктор Андрійович виступає як президент, а мусив би виступати як кандидат у президенти. Оскільки не кожний перспективний атлет неодмінно стає абсолютним чемпіоном.

Для цього потрібен характер, цілеспрямованість і спортивна злість. А ще — розумний тренер, тямущий масажист, кваліфікований психолог і фаховий травматолог. Потрібно мати команду й відчувати себе членом команди.

Хоча, мабуть, за стільки місяців великий начальник міг би й перестати боятися гніву свого колишнього великого начальника. І, можливо, за стільки років крупний політик міг би навчитися не голосити з приводу цинізму в політиці, а цинічно боротися з цим цинізмом.

Двоє ключових гравців в останній парламентській грі заслужили на окремий розбір польотів. Володимир Михайлович зробив крок назад — поки що планка виявилася для нього зависокою. Віктор Андрійович зробив крок уперед, накрутивши двійко зайвих кругів на штангу. Але поки що не зробив підхід. На жаль, для авторитету капітана команди «НУ», навіть його партнери не виключають, що завтра він не зніме круги зі снаряда, що виявився непідйомним. Хто поручиться, що, приміром, в обмін на повернення комітетів він знову не зіграє з опозицією в «динамо». І в черговий раз не зніметься зі змагань заради чергового тренування.

Решта гравців продемонстрували звичний рівень гри. Професіонали були професіоналами. Аматори — аматорами. Костолами — костоламами. Грегарі прикривали лідерів. Тафгаї вимахували кулаками. У грі оголошено тайм-аут. Поки що в ній немає переможців. Одні програли, інші переможені. Є час нарешті визначитися, у яку гру хто грає. І за якими правилами. Далі — цейтнот...

Один мудрий тренер, відповідаючи на запитання, хто виявиться сильнішим у поєдинку двох рівних суперників, відповів: «Той, хто сильніше вірить у перемогу. Той, хто не думає про поразку. Той, хто нав’язує супротивнику свою гру. І той, кому наплювати на арбітрів. І не наплювати на глядачів».