Напередодні парламентського голосування щодо кандидатури майбутнього прем’єр-міністра Віктор Янукович провів низку зустрічей із усіма політичними силами. Ключова розмова з Віктором Ющенком відбувалася за містом, де за столом переговорів зустрілися колишній та майбутній прем’єр-міністри зі своїми наближеними. В обмін за голоси «Нашої України» команда Януковича пообіцяла, що підтримає Віктора Ющенка на майбутніх президентських виборах. «А які гарантії?» — поцікавився Віктор Андрійович. Відповіддю на запитання була простягнута рука Ріната Ахметова: «Ось наша гарантія!» Цю історію я чула як від ющенківців, так і від донеччан. Пом’якшене формулювання коментарів перших звучить так: «От наївні, вирішили, що хтось повірить у таку «гарантію»!» Коментар других був такий: «От наївні, не повірили!»
Цю ілюстрацію наведено виключно для того, щоб продемонструвати психологічну різницю, яка існує між політичними школами Донецька та Києва. Київська тусовка — це літопис зрад із багатовіковою історією. Тут мало важить слово, дане як у бізнесі, так і в політиці. У Донецьку трохи інакша ситуація. «Кинути лоха» — святе. Проте в касті, утвореній політичною й економічною елітою Донбасу, стосовно одне одного заведено дотримуватися слова. Інакше не по поняттях. Донеччани припускали, що отримане ними місце прем’єра автоматично прилучає їх до загальноукраїнської владної касти, через що надто довірливо поставилися до авансів, виданих окремими представниками центральної влади. Спроба експорту системи взаємовідносин із Донецька до Києва зле прислужилася Віктору Януковичу. Разом із політичною недосвідченістю вона міцно загальмувала розгортання системи захисту донецьких інтересів у столиці. Віктор Янукович, як і раніше, скидається на великий і потужний танк, усередині якого має сидіти маленький і розумний танкіст. Минуло півроку. Танкіста Віктор Федорович так і не знайшов. Та буксувати перестав і почав рухатися вперед.
Трохи про економіку
Не заглиблюючись особливо в деталі, можна сказати, що протягом минулих шести місяців Віктор Янукович як прем’єр спрацював дуже прийнятно. До скарбнички плюсів можна зарахувати виконання і навіть перевиконання дохідної частини бюджету за перший квартал. Щоправда, злі язики плещуть, що 200 млн. в остаточній цифрі взялися невідомо звідки, але це причіпки. Тенденція наповнення доходної частини, що позначилася на початку другого кварталу, зараз твердо позитивна.
Уряд Януковича зміг прибрати камінь спотикання зі шляху податкової реформи, коли пішов на суттєві поступки, щоправда, насамперед великим власникам, оскільки для них єдина ставка податку в 13 відсотків надзвичайно вигідна. Втім, і для всіх решти 13 відсотків — краще, ніж 40. Водночас останні податково-бюджетні рішення, прийняті парламентом з подання Кабміну, не дуже, але збільшили податковий прес на виробників, зафіксувавши підвищення акцизів і рентної плати.
Віктор Федорович врятував від неминучої смерті вектор руху України в СОТ і несподівано для багатьох разом із Хорошковським відмовив Банковій на її наполегливі прохання поступитися росіянам і якщо не відкликати підписані Україною протоколи, то хоча б показати їх московським колегам. І річ тут, швидше, не в політичній позиції, а в реальній зацікавленості обох вищезгаданих політиків у розширенні європейського ринку для збуту українського експорту трубної та металургійної промисловості. Я, приміром, не бачу нічого поганого в тому, що інтереси власників і лобістів великого промислового капіталу збігаються з інтересами держави. Щоправда, так буває не завжди.
Знову ж, не без участі прем’єра в переговорний процес зі створення газового консорціуму перепустку отримала німецька сторона. Що, по-перше, загальмувало реалізацію російських планів, а по-друге, дало деяку надію на те, що Україна зможе по-господарському розпорядитися своєю стратегічною власністю. Втім, до моменту ясності в питанні консорціуму — як до Аргентини пішки. Набагато ближче точка, в якій має визначитися доля Єдиного економічного простору в співдружності з Росією, Білоруссю і Казахстаном. У цьому питанні уряд, знову-таки, зайняв досить раціональну позицію, намагаючись уникати гучних рамкових заяв, віддавши перевагу відповідям на конкретно поставлені запитання. Що чомусь дратує неукраїнських учасників переговорів.
До досягнень Януковича-прем’єра, безсумнівно, можна зарахувати прийняття Програми дій уряду безпрецедентною кількістю парламентських голосів. Сама по собі програма — це декларація, в якій кожна політична сила могла знайти все, що хотіла. Немає в ній лише конкретних термінів виконання та адрес, де бюджетові брати гроші на реалізацію обіцяного. Та це деталі, оскільки всі усвідомлювали, що програму виносив уряд на затвердження Верховною Радою з головною метою — вивести парламент із переліку чинників ризику. Адже тепер Верховна Рада рік не зможе порушувати питання недовіри чинному прем’єру та уряду.
Серед недоробок Віктора Федоровича можна відзначити не дуже блискуче, порівняно з дохідною частиною, виконання видаткової частини бюджету. Крива заборгованості із зарплат поповзла вгору, і це якось дивно виглядає на тлі профіциту бюджету за перший квартал. Нагадаємо, що основними тезами Януковича на момент його затвердження парламентом на посаді прем’єра були: підвищення ефективності соціальної політики, посилення економічних можливостей регіонів. Проте з київських Печерських пагорбів, очевидно, все бачиться трохи інакше, ніж коли дивитися з донецького терикону. Непримиренна позиція економічного блоку уряду щодо місцевих бюджетів, яким, у зв’язку з підвищенням мінімальної заробітної плати, слід було б збільшити трансферти з центру, насправді веде до зубожіння, у першу чергу найнезахищеніших. У країні повним ходом «оптимізація» (читай — скорочення) бюджетної мережі: дільничних лікарень, селищних бібліотек, будинків культури й т.ін. і т.п.
Не зміг Віктор Янукович здобути перемогу в протистоянні з міністром транспорту, який вирішив підвищити тарифи на транспортні перевезення, чим, за підрахунками експертів, ускладнив життя споживачам послуг більш ніж на мільярд гривень. Прем’єр спочатку заперечував проти такого непопулярного в бізнес-середовищі рішення Георгія Кірпи, проте міністра транспорту підтримав Президент, і Янукович змушений був відступити. Один із його впливових соратників при цьому зауважив: «Після такого я б так гримнув дверима, що лутки повилітали б». Та Віктор Федорович дверми не гримнув. Як не зробив цього й тоді, коли Президент, уже після прийняття бюджету, у грудні підписав популістський закон про підвищення мінімальних зарплат і пенсій. Обережно зачинив за собою двері прем’єр і тоді, коли Президент заборонив йому втручатися в ситуацію на Херсонському НПЗ, хоча об’єктивно участь уряду в цьому питанні країні б не завадила. Не час нині гримати дверми, та й потім — не для цього Віктор Янукович підкоряв Київ. Для прем’єра Кучми, який дозволяв собі такі публічні демарші, влада була самоціллю, а решта — лише похідним від неї. Для Януковича влада — не самоціль, а інструмент. І якби він та його команда могли продовжувати вирішувати свої питання й проблеми в інший спосіб, то Віктор Федорович на високе київське крісло навряд чи став би розраховувати. Проте він його зайняв, і практично відразу після цього оголилося головне протиріччя між Банковою і донеччанами: Президент і глава його адміністрації вважають, що запросили Януковича в Київ для того, щоб донеччани витрачалися. Команда ж Януковича переконана, що прийшла до Києва заробляти.
Віктор Янукович вирішив, що буде президентом. Про це цілком відкрито говорять не тільки члени його команди, а й сам прем’єр. Його заява про те, що «центристські партії мають згрупуватися навколо Партії регіонів і висунути єдиного кандидата в президенти» — того свідчення. Проте заявами Янукович не обмежився.
Приплив сил
Передусім він зміг відвоювати в українських верхах простір, що дає змогу вирішувати питання і тим самим примножувати кількість прихильників. Павло Лазаренко свого часу зробив це набагато швидше. Вже через кілька днів після його приходу на посаду першого віце приймальня Євгена Марчука спорожніла, а приймальня Павла Івановича ломилася від відвідувачів. У Януковича з бліцкригом не склалося. Проте нині він уже досить чітко позначив власну територію, і прохачі, серед яких чимало народних депутатів з тієї ж таки більшості, альтернативним струмочком потекли з Банкової на Грушевського. Янукович зміг стати корисним не лише лояльним до Президента депутатам, а й опозиції: результати голосування з питань, що цікавлять Кабмін, найчастіше забезпечують то голоси соціалістів, то комуністів, то частково фракції Тимошенко...
Нині, схоже, прем’єр скинув з плечей Медведчука гору у вигляді необхідності забезпечувати домовленості Банкової з парламентом. Чому Медведчук віддав це право Януковичу і не став за нього активно боротися, зрозуміло. По-перше, договірні ігри з парламентом дуже витратні і клопітні. Нехай витрачаються ті, кому нікуди гроші дівати. По-друге, реалізовувати примхи Президента на парламентському полі буде чим далі складніше. Навіщо голові адміністрації брати на себе Зевсів гнів, коли для цього є Литвин і Янукович? І третій момент. Медведчук усвідомив, що є чинником консолідації парламентських сил. Проти нього готові дружити між собою депутати усіх кольорів політичної веселки. Така ситуація не влаштовувала ні Медведчука, ні Президента. Тому тепер Віктор Володимирович контролює тих, хто контролює парламент. Янукович же, завдяки жорсткій дисципліні своєї фракції, невичерпному «аргументаційному ресурсу» і можливості вирішувати конкретні питання, що турбують депутатів, незалежно від того, мажоритарники вони чи обрані за партійними списками, зміг справді неодноразово ефективно працювати з парламентом. Понад те, в окремих випадках парламент приймав рішення всупереч команді Президента, як це було, приміром, із затвердженням бюджету на світанку прем’єрства Віктора Федоровича. Та й цифра 355, а саме стільки голосів було віддано за програму уряду, насторожила Президента. Зате окрилила кандидата в президенти Януковича.
На старість — як знахідка буде
Багато з тих, хто знає властиву Леонідові Кучмі «манію переслідувати», із подивом відзначають відсутність привселюдної реакції Президента на те, що стосовно Євгена Марчука називалося «створенням власного іміджу». Якщо не зважати на президентський випад на адресу вільних економічних зон у Донецькому регіоні, то можна сказати, що привселюдної критики уряду Президент уникав. І не важливо, були для цього об’єктивні підстави чи ні. Важливо, що Кучма не прореагував на те, за що просто стер би з обличчя землі будь-якого іншого прем’єра. Пояснень незвичайності поведінки Кучми кілька.
По-перше, Президент досі перебуває у стані вибору стратегії власної долі: пролонгація, наступник, парламентсько-президентська республіка? У кожній із трьох схем йому можуть знадобитися або відсотки електорату, контрольовані Януковичем, або голоси в парламенті, які перебувають у такому ж стані, або фінансові ресурси донеччан.
Періодично відволікаючись від думок про пролонгацію, Президент перебирає в умі кандидатури наступників, не відкидаючи при цьому варіанту чинного прем’єра. Саме тому Кучма не піддає прем’єра серйозній привселюдній критиці. Та при цьому, не зробивши свого вибору, Президент прагне збереження балансу всередині виду, десь заохочуючи, а десь урезонюючи перманентні конфлікти між прем’єром і Медведчуком або Пінчуком і прем’єром. Президент намагається зробити так, щоб кожен не мав можливості домінувати над іншими, хоча до цього йому доводиться докладати дедалі більше зусиль. Адже, крім нього, мало хто сумнівається в тому, що 2004 року в Україні буде або новий президент, або реальна парламентсько-президентська республіка.
Ставити Януковича на місце Кучма намагається непублічними способами. Про підписаний на зло Кабінету закон про підвищення зарплат уже багато говорилося. Не дає Президент розмахнутися Януковичу і в кадровому плані. У цій сфері на фюзеляжі есдеків зірочок набагато більше. Перший заступник у НАК «Нафтогаз України», перший заступник у Держкомзв’язку, голова ФДМ (який занадто довго прожив у Києві, щоб обстоювати інтереси однієї сили) і голова спостережної ради «Ощадбанку» — ось перелік основних кадрових перемог прем’єра. Хоча стосовно Едуарда Прутника, який став першою особою в «Ощадбанку», то його призначення відбулося всупереч кадровим рекомендаціям Президента, який бажав, за деякою інформацією, на цьому місці бачити, приміром, Олега Дьоміна — першого заступника глави АП. Відзначу також, що, за всієї лояльності, прем’єр інколи дозволяє собі ігнорувати прохання з Банкової: під козирок бере, але робить по-своєму.
Дуже промовистий один із останніх прикладів приборкання Президентом сподівань глави виконавчої влади. Віктор Янукович кілька першотравневих днів провів у Донецьку з сім’єю в очікуванні запрошення до Ялти на трапезу з Володимиром Путіним. Склад учасників застілля був попередньо узгоджений протоколом. Але Президент вважав за потрібне в останній момент повідомити російську сторону про те, що замість Януковича в обіді участь візьме Георгій Кірпа. Характерно, що російський президент відмовився трапезувати зі складом, у якому відбулася неузгоджена заміна. Одне слово, Леонід Кучма все бачить, періодично закипає, але не скидає Януковича з рахунків як фігуру, з допомогою якої він хоче зіграти свою головну партію.
Не хоче він також, щоб цією фігурою скористався у своїй грі хтось із конкурентів. Через це й виникає друга причина безпрецедентної толерантності Президента. Леонід Кучма розуміє, що руками парламенту, у разі чого, Януковича з посади прем’єра прибрати не зможе. Робити це самому — означає нажити ворога (а В.Ф. ще нікому ніколи нічого не забував), здатного з усім своїм ресурсом стати серйозною підпорою, наприклад, Ющенкові. Цілком можливо, що Президенту зможе знадобитися прем’єрський стартовий майданчик для іншого кандидата. Але в цій ситуації йому доведеться інтелектуально максимально напружитися, аби зробити Януковичу і донеччанам альтернативну й адекватну за вигідністю прем’єрській посаді пропозицію. Поки що навіть найбільш єзуїтські уми не уявляють, якою ця пропозиція має бути.
Третій момент полягає в тому, що у разі конфлікту між Президентом і прем’єром Леонід Кучма опиняється не у виграшному становищі. Донецька група занадто велика і потужна, аби Президент наприкінці своїх повноважень зміг, вступивши з нею у конфлікт, перемогти. З Лазаренком усе було просто: у нього забрали посаду, прибрали з бізнес-поля двох-трьох осіб — і імперії не стало. З донеччанами набагато складніше насамперед тому, що вони є великими власниками. З людьми, які мають власність, у більшості випадків законно оформлену і перевірену безліччю аудитів, щось зробити навіть Президентові дуже складно. Донецькі власність мають у Криму, Луганську, Дніпрі, Харкові й Запоріжжі. Але основна концентрація власності — у Донецьку, де вони практично невразливі. Адже у разі конфлікту з Президентом, чого, до речі, Янукович абсолютно не прагне, Леонід Кучма вдасться до традиційних методів, відповідальність за які несуть прокуратура, СБУ, МВС і податкова. Можна сміливо припустити, що в регіональних представництвах цих організацій клич не відлуниться, а робота варягів з центру просто саботуватиметься. Підуть суди, комерційний плюралізм яких не дає права бути впевненою у своїй перемозі жодній зі сторін. За великим рахунком, Янукович для Президента у разі конфлікту більш небезпечний, ніж Президент для Януковича. Віктор Федорович може втратити лише посаду, вище за яку при будь-яких розкладах йому не стрибнути. А ось Леонід Кучма може втратити один із трьох стовпів самодержавства, показати світові безпрецедентний розлад у команді і зміцнити противника. Хоча справедливості ради слід зазначити, що дехто, у кого є можливість спостерігати за стосунками Президента і прем’єра, впевнені в тому, що Янукович ніколи не дозволить собі йти всупереч стратегічній лінії Президента. На думку окремих експертів, прем’єрський політичний люфт — справа часу, і Кучма, визначившись зі стратегією, зможе легко і безконфліктно спрямувати в потрібне гарантові русло ресурси, які активно напрацьовуються Януковичем. Поживемо — побачимо: чи зайдуть у суперечність понятійні стосунки з босом та інтереси найбільшої фінансово-промислової групи?
Більше МакКлаудів — більше демократії
Питання єдиного кандидата від влади на президентських виборах ще досить довго залишатиметься відкритим. Цілком очевидно, що самі кандидати між собою не домовляться. Та з іншого боку, можна було б припустити, що цього від них і не треба, а потрібна лише самозречена підтримка того єдиного, на кого вкаже Президент. Проте не все так просто. Аліса виросла, і казка луснула. Точно так само з претендентами й казкою про тотальну підконтрольність Президенту. Боротьба, яку ведуть нині, охарактеризована Володимиром Литвиним як «серпентарій однодумців». Адже президентське рішення не народжується з повітря, воно формується, і в цьому процесі брат іде на брата. Та навіть у тому випадку, якщо Президент, обравши варіант «наступник», остаточно визначиться з кандидатом, не можна очікувати від тих, хто програв у тендері, самовідданої віддачі. За прикладом далеко ходити не потрібно: перші реальні гроші в штабі блоку «За єдину Україну!» з’явилися в березні 2002 року. Оскільки кожний, переконавшись у тому, що в нього немає можливості очолити блок, вирішив усунутися від питання ефективної боротьби за результат.
Витрачатися на чужу передвиборну кампанію, не маючи перспектив контролю та суттєвого впливу на майбутнього президента, навряд чи хтось надто прагнутиме. Річ у тім, що одна з проблем у наявних пропрезидентських кандидатів — це герметичність систем, що оточують їх. Великий вплив на главу держави конвертується у великі прибутки, малий — у малі. Розуміння цього українського досвіду і є суттю боротьби за перемогу власного кандидата в президентському тендері. Наскільки бурхливо розвиватиметься бізнес донеччан, якщо першою людиною в країні стане Медведчук? Чи отримають від життя соціал-демократи те, що хочуть, якщо президентом накажуть обрати Тігіпка? Чи збереже свої обсяги Віктор Пінчук, якщо Янукович займе місце на Банковій? Кожний із цих кандидатів або зобов’язаннями прив’язаний жорстко до чиїхось інтересів, як, приміром, Тігіпко, чи має власний набір кадрів і схем, на думку багатьох, цілком достатній для того, щоб зайняти ключові посади в країні та взяти під контроль основні потоки у випадку приходу до влади свого представника. Хоч як дивно, але з погляду герметичності систем, краще виглядає Віктор Ющенко, який, за великим рахунком, оточений мало досвідченими у великих іграх людьми і якщо й лобіював чиїсь інтереси у високих кабінетах, то лише власного брата. На сьогоднішній день Віктора Андрійовича здебільшого оточують люди, які хочуть бути не просто прем’єрами, главами адміністрацій, помічниками Президента, а хочуть бути Волковими, Табачниками, Медведчуками та Кірпами. «Навіщо Ющенку, у випадку чого, копії, коли оригінали не будуть гідні президентської уваги?» Саме так можуть подумати ті, на чию користь не буде зроблений вибір у конкурсі наступників.
На сьогоднішній день Янукович лише учасник тендера, хоча, схоже, себе таким Віктор Федорович не вважає. Янукович міцно вірить у свою перемогу на виборах, а не в якійсь там боротьбі за право брати в них участь. Ставши прем’єром, він очолив Партію регіонів, він шукає контакти в Москві, придивляється до команд політтехнологів, стягує групу політичних поводирів у Києві, готується до поїздки у Вашингтон, яку вважає етапною на шляху свого проходження до президентської мети. Він бореться з Ющенком як може, використовуючи свої поки що невеликі медіа-ресурси й блокуючи бізнес членам фракції «Наша Україна». Він намагається домовлятися з комуністами, витрачається на процес кардинального збільшення власної фракції та докладає чималі зусилля для того, щоб виконати вимоги Президента й не допустити переходу холодної війни із соціал-демократами в гарячу. Президентський рейтинг Віктора Федоровича, за даними соціологів, повільно, але впевнено зростає, цілком можливо, що незабаром прем’єр посуне Симоненка на третю сходинку. Янукович намагається в міру можливостей грати за новими правилами, для того щоб перемогти. Та чи дадуть йому можливість зіграти на виграш, чи використовують його як засіб для перемоги — велике запитання, яке Віктор Федорович даремно вважає закритим.
Ще раз про гарантії
Нині у парламенті цілком може скластися ситуація, за якої буде достатньо голосів для здійснення реформи, що перетворює Україну на парламентсько-президентську республіку. Адам Мартинюк заявляє, що потрібні триста голосів у парламенті знайдуться і без «Нашої України». Мрія соціал-демократів, соціалістів і комуністів має шанс реалізуватися. Основною перешкодою для цього може стати лише один момент — зрозуміле пояснення кимось Президенту, що подібна система гарантій для нього малоефективна. Та разом з тим, якщо вибір Леоніда Кучми, якого Медведчук повільно схиляє до прийняття потрібного рішення, все-таки припаде на парламентсько-президентську республіку, то Віктора Януковича це також влаштує. Президентство з нинішніми повноваженнями як механізм досягнення поставлених економічних цілей — оптимальний. Але шлях до цього президентства лежить через терни, які танком навряд чи переїдеш. А от пропорційний закон у системі парламентсько-президентської республіки — механізм реальніший і головне — дешевший. Партійні вибори самі по собі — поштовх у політичному розвитку країни. Але позитивні результати, швидше за все, вони дадуть не відразу. Річ у тому, що 300 мільйонерів, які, за словами Олександра Мороза, засідають у парламенті, у своїй більшості робили ставки на мажоритарні округи, крізь пальці спостерігаючи за перемогами опозиції в облікових баталіях. Якщо ж партії стануть безальтернативним проїзним квитком до парламенту, то основні кошти і ресурси будуть викинуті на поле опозиції, яка не має коштів і ЗМІ. Головне буде — потрапити до парламенту максимальним числом представників. Картки для голосування, яких бракує, можна буде докупити. Розуміння того, що парламент купити дешевше, ніж країну на президентських виборах, — стало загальним місцем. Усі ті, хто сьогодні претендує на владу президентську, при перших виборах за партійними списками почуватимуться не менш комфортно. «Регіони», соціал-демократи та й «трудовики» у перших рядах.
Та справа ось у чому: Президент може відкинути як варіант наступника, так і варіант парламентсько-президентської реформи, зациклившись на пролонгації повноважень у результаті прийняття змін до Конституції щодо синхронізації виборів Верховної Ради і президента в 2007 році. Сьогодні це все ще здається утопією, оскільки 300 голосів для підтримки цієї ініціативи в Президента немає, і багато хто вважає, що не буде. Проте знаходяться скептики, які, реагуючи на подібні запевняння, запитують опонентів: «А якщо якійсь опозиційній фракції запропонують 50 мільйонів доларів, як вона себе поведе? Коли на пошук 80—100 голосів, яких не вистачає, вкинуть півмільярда, то що буде?» Оптимісти відповідають: «Та нічого не буде». Песимісти ж утрачають залишки оптимізму... У цьому зв’язку було б цікаво мати відповідь на таке запитання: «А якщо Президент доручить Віктору Януковичу за свій рахунок знайти відсутні для пролонгації голоси, чи стане прем’єр цим займатися?» Чи стане він власними руками позбавляти себе примарної надії на президентство і реальної можливості на сильні позиції в парламентсько-президентській республіці? Що йому може за це пообіцяти Президент? Відповідь напрошується сама собою — прем’єрство до 2007 року. «А які гарантії?» — запитає його Янукович. «Ось моя рука», — скаже Президент. І як на це повинен реагувати донеччанин, що вступив у гру на київській землі?