Затяжна відставка міністра оборони Євгена Марчука стала однією з окрас останніх тижнів епохи Президента Леоніда Кучми. Один із творців цієї епохи йде так само, як пройшла його політична кар’єра — неквапом, в обстановці секретності, недомовок, без докладних офіційних коментарів, у супроводі підозр, загадок і кількох відданих людей. Президент знімає не просто міністра, а людину, котра багато важить, багато знає й дуже заважає.
Він не записався в добровольці
Технологія відставки — перша загадка для Євгена Кириловича в цій ситуації. Не можна сказати, щоб відставка була зовсім несподіваною. Останні п’ять років Марчук постійно перебував у підвішеному стані. Після виборчої кампанії 1999 року, шляхи переходу в будь-який інший табір, крім команди Кучми, були Марчуку відрізані. Втім, на місці секретаря Ради національної безпеки й оборони України, котрий на все впливає й ні за що не відповідає, він почувався дуже комфортно. На жаль, Міністерство оборони здатне зіпсувати репутацію кому завгодно. Розвалена армія, де майже відсутня ефективна система управління, де умовно боєздатними є більшість частин і з’єднань, де найбільше в Європі безквартирних офіцерів, де купи зброї та боєприпасів нікому ні охороняти, ні утилізувати, є пробним каменем, на якому кар’єра може зламатися в будь-який момент. Цілком зрозуміло, що коли рік тому Президент Кучма настійно запропонував Марчуку змінити РНБО на посаду у виконавчій владі, це була явна ознака опали. Сам Марчук тричі намагався зіскочити з гачка, але Леонід Данилович жорстко порушив питання — Марчук зобов’язаний «добровільно» стати міністром оборони. Випадати з обойми Євген Кирилович не побажав, оскільки вважав, вочевидь, що перебуває в прекрасній політичній формі. Президент, як зазвичай, проявив неабияке чуття — саме на Марчука випала сумна турбота відповідати за вибух двох складів із боєприпасами, посилати війська до Іраку, оголосити про реформу й кардинальне скорочення армії.
Крісло захиталося під Марчуком тоді, коли насправді ніяких НП, відповідальність за які можна було б покласти на міністра, не сталося. Напередодні заяви Президента про відставку генеральний прокурор Геннадій Васильєв на спеціальній прес-конференції раптом заявив про відповідальність Марчука за катастрофу українського вертольота в Туреччині. Хоча відомо, що вертольоти в Туреччині працюють не перший рік, і сам міністр за своїм особистим бажанням і без узгодження нікого нікуди не пошле. З іншого боку, хіба мало на кого наїжджає українська ГПУ? Вже наступного дня після тиради Васильєва Марчук доповідав черговий закон щодо армійської реформи у Верховній Раді. А Кучма відвідував Павлоградський хімічний завод, який займається утилізацією боєприпасів. І раптом, виступаючи перед журналістами, Леонід Данилович зробив сенсаційне повідомлення. «Я сьогодні заявив: я приймаю відставку Марчука за те, що в цьому плані робиться тут (на Павлоградському заводі. — Авт.) не так, як необхідно діяти по-державному... Ви знаєте, яка величезна кількість (боєприпасів. — Авт.), і яку загрозу вони становлять для країни. Останні події — яскраві тому свідки... Тому цей процес, це практично відкритий саботаж — я такого не розумію», — зазначив глава держави. Ніякої розшифровки «саботажу» Президент досі не дав. Тому невідомо, яким чином Марчук, котрий із перших днів перебування на міністерському посту виступав із вимогами якнайшвидшої утилізації боєприпасів, почав цей самий процес саботувати. За офіційними й неофіційними даними, доступними «ДТ», програма утилізації боєприпасів виконується відповідно до плану й обсягів фінансування. Та й сам річний план утилізації «завдяки» вибухам у Новобогданівці ще в травні було виконано на двісті відсотків. Крім того, питання утилізації перебуває під постійним наглядом адміністрації Президента, і Президент уповноважив особисто прем’єр-міністра Віктора Януковича особисто контролювати це питання.
Утім, наші власті ніколи не обтяжують себе, щоб публічно вказати істинні причини тих чи інших кадрових рішень. Значно цікавішою є апаратна логіка. Зв’язавшись із колами, близькими до керівництва Міністерства оборони, «ДТ» отримало достовірну інформацію, що ніякої заяви про відставку Марчук не писав, і сам цим просто спантеличений. Він дуже хотів спокійно допрацювати на своїй посаді ще два місяці, й вирішувати питання про свою подальшу долю вже після виборів. Про слова Верховного головнокомандувача міністр оборони дізнався з повідомлення інформаційного агентства. Що ж у такому разі «прийняв» Президент? Протягом двох діб ні Президент, ні прем’єр-міністр, ні голова адміністрації Президента з Марчуком не зв’язувалися навіть по телефону. Крий Боже, до військового перевороту дійти може! За неофіційними даними, для Януковича рішення Кучми також було несподіванкою. І все в тій же безконтактній формі, не спілкуючись з опальним членом Кабінету міністрів, глава уряду зазначив, що він «переконаний у тому, що у Президента були підстави» для прийнятого рішення. Здавалося, з огляду на свій статус Янукович мав би докладно пояснити, які такі недоробки у його підлеглого в справі утилізації боєприпасів, за яку він сам теж відповідає.
За відсутність власного іміджу?
Які мотиви могли спонукати Леоніда Даниловича, визнаного метра конфліктології й апаратних війн, до того, щоб зі скандалом звільнити Марчука за півтора місяці до кінця своїх президентських повноважень, у розпал виборчої кампанії? Навіщо прибирати нехай і досить самостійного (за мірками адміністрації Президента) міністра, котрий, однак, був безсумнівно лояльний до Кучми? Навіщо конфліктувати з колишнім прем’єр-міністром, колишнім кандидатом у президенти, колишнім главою Служби безпеки, колишнім секретарем РНБО, котрий знає дуже багато пікантних деталей житія правлячої еліти? Навіщо, нарешті, чисто по-людськи сваритися з людиною, із якою працюєш багато років, напередодні пенсії?
У нинішньому уряді міністр оборони був білою вороною. За всієї обтічності своєї політичної постаті Марчук, звісно, був досить самостійним гравцем, з особистим виходом на Президента. Віктор Медведчук має свої погляди на те, хто і як має формувати інформаційні потоки навколо головного кабінету в АП. І як показала ситуація з вибухом складів у Новобогданівці, в Медведчука є своє чітке уявлення, хто й як має реформувати військове відомство. А Євген Кирилович любить і вміє будувати власні схеми, і не реагує, коли хтось, крім Кучми, намагається йому диктувати свою волю. Слід зауважити, що карт-бланш на таку політику міністру оборони надав Леонід Данилович. І Марчук ним користувався на повну котушку.
І одного разу перегнув палицю
Гіперобережний Євген Кирилович, можливо, досі кається за своє недавнє інтерв’ю Бі-бі-сі. На «провокаційне» запитання журналіста, кого підтримає на виборах українська армія, Марчук, немов міністр оборони якоїсь країни НАТО, наївно й самовпевнено заявив, що, мовляв, армія не підтримуватиме якогось конкретного кандидата в президенти. Ось воно, п’янке повітря свободи... Оскільки Марчук не миготить по телевізору й рідко нагадує особовому складу, що лише нинішній прем’єр зрозумів і задовольнив потреби армії, його вільнодумство не знайшло розуміння у владних коридорах. І добряче підігріло антимарчуківські настрої.
Практично весь останній рік у міністерстві точилася боротьба за централізацію управління та контролю за майновими активами військового відомства. Однак відсутність сильної управлінської команди не дозволила міністрові просто навіть поставити під контроль усю систему управління. Як відомо, армія є невичерпним джерелом «дерібану» для багатьох метикуватих бізнесменів від політики. Реалізація військової техніки, споруд і земельних площ багаторазово примножує стартовий капітал низки фінансово-політичних угруповань. За останній рік Марчук серйозно зіпсував стосунки практично з усіма найбільшими групами впливу в оточенні Президента. Дуже серйозні конфлікти виникали не лише з двома основними командами президентських фаворитів, а й із могутнім Державним управлінням справами Ігоря Бакая. За неофіційними даними, недавня догана міністрові від Президента Кучми за низький темп робіт із демілітаризації Балаклавської бухти може бути пов’язана з конфліктом між Марчуком і Бакаєм. Євген Кирилович та Ігор Михайлович по-різному дивилися на те, як мали розподілити земельні площі в Балаклаві, що мають дуже високу ліквідність для курортного будівництва. Кучма підтримав Бакая. Як кажуть, управління справами отримало за останній рік низку перспективних об’єктів — заводів, санаторіїв, земельних ділянок — нібито на підставі одних лише президентських розпоряджень.
У Марчука були серйозні політичні опоненти й у його рідному середовищі працівників спецслужб, на яких він досі спирається у своїй роботі. Великою проблемою для міністерства стала діяльність нинішнього секретаря РНБО Володимира Радченка. Володимир Іванович добре розуміється на військово-технічних питаннях. Він, як показали записи розмов у кабінеті Президента, представлені парламентською комісією Григорія Омельченка, налаштований вороже до Марчука. На думку джерела, недалекого від Радбезу, за минулий рік аналітичні матеріали РНБО щодо стану армії були різко критичними.
«Марчук знав, що мене
пише Мельниченко»
Найцікавіше, що, швидше за все, велику роль, яку, на жаль, поки важко дослідити, у відставці міністра оборони зіграв касетний скандал. Джерела в Міністерстві оборони розглядають її як основну причину. Євген Кирилович свого часу робив усе, щоб довести свою лояльність і відданість Президенту Кучмі в цій кризі. Він самовіддано виступав на всіх телеканалах із розповідями про повну неможливість здійснити записування у кабінеті Президента. Він викривав підступність опозиції, котра насмілилася шити справу гаранту Конституції. Але що більше він захищав гаранта, то твердішими ставали підозри Леоніда Даниловича в причетності Марчука до операції Миколи Мельниченка. Як кажуть, великий резонанс у владних коридорах неодноразово викликали зауваження Кучми, що, мовляв, Марчук знав, що його пише Мельниченко. Більше того, Президент ділився думкою з «доброзичливцями», що Марчук і був організатором прослуховування. Президент, за словами спостерігачів, не раз обурювався відсутністю в записах компромату на Марчука (до речі, за матеріалами комісії Омельченка, існують принаймні два великі записи розмов Марчука). Знаючи прекрасну пам’ять Кучми й те, скільки сил він витрачає на ліквідацію наслідків касетного скандалу, можна не сумніватися, що участь Марчука в цій історії, навіть якщо про неї тільки підозрюють, залишила глибокий рубець у сприйнятті Президентом свого міністра оборони.
Для постпрезидентської репутації Леоніда Кучми вкрай важливо, щоб сама ідея касетного скандалу, незалежно від змісту записів, була дезавуйована. У цій схемі зміст розмов на дивані Президента було б логічно заступити незаконною й неморальною позицією організаторів прослуховування, котрі переслідували свої вузькокорисливі політичні інтереси.
У ролі носіїв такого тавра Євген Кирилович та Олександр Мороз — незамінні мішені. Слід зазначити, що в ході виборчої кампанії з’явилося багато інформаційних матеріалів, які акцентують увагу саме на нібито «шкідливому» для інтересів України диктофонному детективі, й лише мимохідь торкаються питання про відповідальність фігурантів плівок. У статтях одного з учасників касетного скандалу Володимира Цвіля було підкреслено роль Марчука в діях Мельниченка. Про зв’язку Марчук — Мельниченко говорила програма «Закрита зона» на «5-му каналі». Ця програма стала єдиною передачею опозиційного ефіру, котра удостоїлася честі бути майже повністю процитованою в «Епіцентрі» В’ячеслава Піховшека. «Епіцентр» завжди дуже точно представляє громадськості позицію Леоніда Кучми з різних злободенних питань. Напередодні відставки Піховшек, відомий своїми тісними робочими стосунками з Президентом, спеціально відзначив участь Марчука в касетному скандалі як сумний і практично незаперечний факт.
Проаналізувавши комплекс чинників, можна зробити висновок, що критичне ставлення до Марчука в Леоніда Даниловича вже давно оформилося в бажання викинути Євгена Кириловича з владної обойми. Але саме в цей момент, у цій ситуації це бажання кристалізувалося в дуже оригінальній формі. Президент вирішив викинути Марчука з політичної колоди, але, очевидно, до кінця не вирішив куди. У будь-якому разі, створити скандал навколо відставки Марчука влада зможе лише самотужки. На думку кіл, близьких до керівництва Міністерства оборони, екс-міністр не робитиме напередодні виборів ніяких різких рухів, самостійних політичних маневрів, не шукатиме зближення з опозицією. Якщо тільки його не почнуть «пресувати».
Цілком імовірно, що рушійним мотивом Леоніда Даниловича могла стати й суто психологічна причина. Тепер вже все можливе. Будь-яка примха. Президент іде, залишаючи свою епоху на суд наступників. Президент хотів би забрати свою епоху з собою.