Результати парламентських виборів, безумовно, стали ударом для «Нашої України» і тріумфом БЮТ. Але, схоже, випробування, які випали на долю президента та його політичної сили, на цьому не завершилися. Усі козирі в колоді парламентських розкладів потрапили до рук Юлії Володимирівни: прем’єрство в помаранчевій коаліції — чудово; опозиція до непопулярної в народі коаліції НУ плюс «Регіони» — чудово! А в «Нашої України» та президента — цугцванг. Найбільш лаконічно ситуацію, в якій вони опинилися, можна переказати бородатим анекдотом: «Стоїть мужик перед каменем на роздоріжжі й читає: «Праворуч підеш — у диню дістанеш, ліворуч підеш — у диню дістанеш, прямо підеш — у диню дістанеш». Розгубився мужик, стоїть диню чухає, не знає, що робити. А тут голос: «Довго думатимеш — дістанеш прямо тут»...
Насправді будь-який із варіантів парламентського калейдоскопа і для країни, і для політичних сил несе певні ризики. Не лише короткострокова, а й віддалена перспектива кожного з них залежить від того, наскільки ретельно і тверезо ці ризики буде визначено та зважено і як далеко кожен із гравців, реально оцінивши свої сили й сили опонента, може прорахувати та спрогнозувати розвиток подій. У минулому номері «ДТ» уже присвятило матеріал попередньому обговоренню можливих коаліцій. У цьому номері «в зв’язку з нововиявленими обставинами», пропонуємо нашим читачам розглянути ситуацію детальніше.
Помаранчева коаліція
Якщо політики антикучмівської коаліції мають намір бути чесними перед своїми виборцями, то вони просто не можуть не створити коаліцію в форматі БЮТ плюс НУ плюс СПУ, а крім того, не можуть не затвердити Тимошенко прем’єром. Чому? Бо для цього існують усі підстави. По-перше, голосів для створення помаранчевої коаліції вистачає. По-друге, чіткі наміри про необхідність її створення декларували під час виборчої кампанії всі три політичні сили. По-третє, протягом трьох передвиборних тижнів робоча група, куди входили від СПУ Йосип Вінський, від БЮТ — Олександр Турчинов, від НУ — Роман Зварич і Роман Безсмертний, виписали й узгодили меморандум про умови створення коаліції, а також публічно заявили про те, що на посаду прем’єра буде запропоновано й підтримано кандидата від тієї політсили, котра посяде перше місце серед трьох демократичних політичних сил. І, нарешті, по-четверте, переважна більшість електорату, який 2004 року віддав свої голоси за президента Ющенка, бажає бачити відродження помаранчевої коаліції. Усе, питання вирішено. Крапка!
Очевидно, саме так і міркував Роман Безсмертний, коли, ознайомившись із результатами екзит-полів, заявив про те, що тепер ініціатива зі створення коаліції має перейти до переможця, а отже до БЮТ. Інші ж сили повинні підтримати кандидатуру блоку-переможця на посаду прем’єра. Із політичної точки зору заява глави виборчого штабу «Нашої України» була небездоганною (одним із перших саме президент дорікнув Безсмертному за те, що політик ніколи не повинен визнавати програш. Тим паче, коли влада «виграла, провівши найдемократичніші вибори, а помаранчеві сили перемогли, не давши статися реваншу»). Але водночас не можна не сказати, що заява Безсмертного була чоловічою й чесною. Остання обставина не справила враження на президента і тих його однопартійців, котрі вирішили: «Безсмертний продався Тимошенко за посаду спікера». Утім, під час переговорів цю посаду Юлія Володимирівна вже запропонувала Юрію Єханурову, а Віктор Андрійович для себе не виключає озвучування запрошення Безсмертному попрацювати в секретаріаті...
Але це — деталі. Попри всю очевидність і, здавалося б, неминучість, створення помаранчевої коаліції перебуває під великим запитанням. Якщо соціалісти, вбиті отриманими на виборах результатами, негайно погодилися на всі раніше вироблені умови, то в «Нашій Україні» розпочався розбрід і хитання. Більшість партій цього блоку виступають за помаранчеву коаліцію, але далеко не всі з них хочуть бачити Тимошенко прем’єром. Тоді як без отримання посади прем’єра Тимошенко категорично відмовляється брати участь у коаліції. І формально вона, поза сумнівом, має рацію. Адже умову «хто перший — той і квач» висувала не вона, а «Наша Україна», котра перебувала в цілковитій упевненості, що НУ випередить БЮТ на виборах.
Очевидно, проблематичним є не лише створення «коаліції демократичних сил», а й ефективність під час роботи. Коаліція, 2004 року створена проти когось, має досить різні погляди на щось. Питання землі, власності, тарифів, СОТ... Навіть при виробленні єдиної програми дій коаліції зараз ці питання можуть стати яблуком розбрату на практиці потім. Це по-перше.
Про причини наявності безлічі ліній психологічної несумісності ми писали не лише в минулому номері, а й упродовж усього нинішнього року. Це по-друге. І як показали переговори першого пост-виборного тижня, для багатьох згаданий психологічний бар’єр нездоланний. У «Нашій Україні» багато хто категорично проти прем’єрства Тимошенко, а Юлія Володимирівна, у свою чергу, під час зустрічі з Юрієм Івановичем чітко дала зрозуміти, яких шести членів НУ в її уряді та виконавчій владі, нею очолюваній, не буде ніколи.
По-третє, і про це ми також казали, помаранчева команда, якщо її можна так назвати, працюватиме в дуже складних економічних умовах. Лише диво може допомогти будь-якому уряду виїхати на коні з ситуації, яка обіцяє скластися з газом і бюджетом. Консолідована й високоінтелектуальна робота — необхідні умови успіху. Але в даній ситуації можна висловити скепсис не лише з приводу єдиного кулака, а й із приводу заточених мізків. На своїй прес-конференції Тимошенко заявила про те, що вона має намір широко залучати цінні кадри зі списків партій, котрі не пройшли до парламенту. Але чи підуть на це союзники за коаліцією та й коли діло дійде до діла — сама Юлія Володимирівна? Адже претендентів у всіх партіях багато, а місць — мало. Та й рівень багатьох претендентів викликає сумнів, зате рівень існуючих зобов’язань лідерів політичних сил перед однопартійцями сумнівів не викликає. І швидше за все кадрова політика підпорядковуватиметься не державним інтересам, а вузькопартійним сатисфакціям. До речі, багато в чому такий підхід диктується меморандумом і відповідно формулою, узгодженою учасниками переговорів ще до виборів.
По-четверте. Тимошенко — це галаслива й бадьориста опозиція. «Регіони» — це опозиція холодна й технологічна. І річ не в тому, що ключова постать партії, почувши про можливість створення помаранчевої коаліції, вирекла: «Ну-ну, через два тижні почнуть по черзі бігати до мене за голосами». Річ у тому, що ці голоси можуть і не дати. А малий запас багнетів у помаранчевій більшості, плюс система внутрішніх підніжок, можуть просто паралізувати роботу коаліції в залі Ради. Пригадаємо лише одну дрібницю. За регламентом ніхто, крім депутата, не має права за нього волевиявлятися під час голосування. 243 жовтогарячих депутати разом зберуться лише один раз, аби прийняти присягу й отримати мандати. А потім розпочнеться «піаніно». Ось саме тут «Регіони» з кришкою й підкрадуться... Та, власне, чи мало палиць у колеса можна встромити відповідно до регламенту: «Той, хто живе не за статутом, живе погано. Той, хто живе за статутом, — не живе довго».
І, нарешті, по-п’яте. Попри прийняті й узгоджені меморандуми, ще невідомо, як кадрово забарвлюватиметься шахівниця коаліції. Теоретично пропорції визначають набрані блоками й партіями відсотки. На практиці в розмові з представниками «Нашої України» Юлія Тимошенко вела мову виключно про прем’єрство й одне силове відомство: СБУ, прокуратуру, МВС — однаково. У такому разі ми маємо цілковите повторення торішньої ситуації: президент — не її прибічник, у парламенті немає гарантованої більшості (ізнов-таки через внутрішньокоаліційні вогнища опозиційності) і команда не тимошенківська, а чужа. Вихід зрозумілий і відомий. Інша річ, що, за даними «ДТ», у політраді партії Юлії Володимирівні не дадуть піти на кадрово-усічену угоду.
Враховуючи всі ці суб’єктивні й об’єктивні складності, можна було б припустити таке: той, хто хоче всерйоз і надовго зупинити Тимошенко, — повинен підтримати її прем’єрство. Але при цьому той, хто намітить собі таку комбінацію, має усвідомлювати те, що восени за результатами політичної «братовбивчої діяльності» помаранчеві сили можуть звалитися з владного олімпу остаточно й безповоротно, розділивши на трьох відповідальність у разі провалу. Утім, кожен, аналізуючи такий варіант, планує бути тим єдиним, хто вчасно вискочить із палаючого будинку. Президенту пояснюють, що він зможе всю відповідальність скинути на Тимошенко й «утопити» її. У Тимошенко переконані: цього разу їхнє політичне чуття не підведе й вони першими, відчувши небезпеку, переведуть стрілки на президента та НУ. Ось так вони і стоять біля риси командного забігу у владу — кожен зі своїм стартовим пістолетом.
Президент
Чітко спрогнозувати роль президента в створенні парламентської коаліції напередодні виборів було складно. З одного боку, відповідно до нового закону, глава держави до цього тонкого процесу не повинен мати жодного стосунку. З іншого, інерційно, а також за фактом значимості багато хто відводив президентові активну, якщо не визначальну, роль у цьому процесі. Усі крапки над «і» розставила Юлія Тимошенко, котра зробила в поствиборну ніч перший крок — зателефонувала президентові й відкрила запис на аудієнцію до Ющенка лідерів сил, котрі пройшли до парламенту. Президент став гравцем у процесі створення коаліції.
Але водночас не можна сказати, що його роль однозначно ключова, оскільки цілий ряд політиків у його власній партії готові прийняти далеко не кожне президентське рішення. По суті, латентний конфлікт між «любими друзями» та президентом, намітившись під час складання виборчих списків блоку, може дуже серйозно загостритися, якщо Ющенко підтримає кандидатуру Юлії Тимошенко. Більшість із учорашнього оточення президента категорично виступає не лише проти прем’єрства ЮВТ, а й за блокування «Нашої України» з «Регіонами».
І все-таки, зараз усім цікаво, якою буде думка президента. Цього тижня я спілкувалася з багатьма людьми, котрі розмовляли з ним на тему коаліції. Їхній висновок: у Віктора Ющенка немає готового рішення, але скоріше він схиляється до коаліції з «Регіонами». На Віктора Андрійовича справила сильне враження четвергова прес-конференція Тимошенко. Основний месидж лідера БЮТ дійшов тільки до глядачів «5 каналу». А центральні, як за командою, передавали синхрони про купюри та про Єханурова з Вітренко. А от президент месидж почув. І тон уловив. І що від прем’єрства не відмовиться, і кого звинуватить у разі нестворення помаранчевої коаліції, і що в опозиції спокою не дасть. Замислився президент і, схоже, наразі вирішив затягти переговорний процес.
Остаточно спрогнозувати його рішення сьогодні не можна, але відновити хід міркувань — можна. Нині нам достеменно відомо, що президент прагне зберегти Юрія Єханурова на посаді прем’єра. Годинами розмовляючи з різними гістьми, Ющенко відхиляє практично всі дзвінки, окрім єхануровських. Проте, як далеко він готовий піти у відстоюванні прем’єрства Юрія Івановича і чим він готовий заради цього пожертвувати, — невідомо. Насмілюся припустити, що, незважаючи на комфортність співіснування з Єхануровим на посаді прем’єра, Ющенко не виключає, що йому доведеться відмовитися від цієї ідеї. Теоретично він обговорював можливість як призначення Єханурова керівником секретаріату президента, так і висування його кандидатури від «Нашої України» на посаду спікера.
Крім долі Єханурова, президента хвилює і доля країни. За нашими даними, президент написав із десяток завдань, вирішення яких він вважає в Україні пріоритетним. А поруч із питаннями намалював дві колонки, одна з яких призначена для помаранчевої коаліції, друга — для коаліції НУ і ПР. От уже кілька днів Ющенко, усе зважуючи, намагається розставляти плюси і мінуси в цих колонках, самостійно даючи відповідь на запитання: який з альянсів слугуватиме більш успішному розв’язанню актуальних проблем? Проблеми ним позначені приблизно так: перше — зміцнення реальної незалежності України від Росії; друге — необхідність зшивання країни; третє — як той або інший альянс позначиться на іміджі президента; четверте — ефективна боротьба з корупцією; п’яте — розвиток євроатлантичної інтеграції. Які запитання ще ставить перед собою президент, я не знаю, але перших п’яти цілком достатньо для того, щоб визнати наявність у президента державного мислення і здатності вичленовувати макрозавдання, вирішити які покликана законодавча влада, обрана на чотири унікальні безвиборні роки. Інше питання — чи володіє президент об’єктивною інформацією, яка дозволяє йому не помилитися в розставлянні плюсів і мінусів у двох колонках?
І, нарешті, третій зріз міркувань Ющенка — емоційний і практичний. Змусити себе прийняти кандидатуру Тимошенко на посаду прем’єра для Ющенка вкрай важко. Психологічна несумісність, корені якої сягають у минуле століття, надзвичайно велика. Президент навіть не в змозі чесно признатися собі в тому, що всі плюси єхануровського уряду, перелічувані ним перед виборами, він називав у промові, виступаючи в день Незалежності з аналізом ситуації в країні... Він боїться Тимошенко, здатної, на його думку, де-факто відняти владу вже сьогодні — раз. Він бачить у ній конкурента-2009 — два. Обдумуючи коаліцію з «Регіонами», Ющенко керується тезою про те, що таким чином він стане президентом не половини, а всієї України, — три. Президенту зовсім не байдуже, як розвиватиметься кадрова політика в ПЕК. Отже, він шукає варіант коаліції, за якого він зможе зберегти вплив на цей сектор, — чотири. Він намагається знайти формулу, яка дозволить йому максимально зберегти той електорат, який і без того різко зменшився, — п’ять.
Одне слово, різноплощинний розумовий процес президента не дає йому можливості знайти однозначні відповіді і стовідсоткові рецепти. У неспішні роздуми глави держави нервовими точками вклинюється необхідність розкладання кадрового пасьянсу. І йдеться не лише про ті посади, доля яких конституційно закріплена за рішенням Ющенка. За даними «ДТ», які перевірити і довести неможливо, але джерела надання яких заслуговують на серйозну довіру, президент зазнав внутрішнього удару. Інформація, здобута традиційним для влади засобом, дала йому чітку картину сепаратних переговорів людей із його найближчого оточення з різними політичними силами. Становище багатьох похитнулося.
Таким чином, ми розуміємо, що електорат, який голосував за Ющенка, чекає від нього союзу з Тимошенко. Партії, які входили до блоку, та й сама рідна партія Ющенка готова розколотися як у разі союзу з БЮТ (тоді збунтуються годувальники блоку), так і у разі з «Регіонами», тоді розкол ініціюють націонал-демократи. Оточення веде своєкорисливі політичні ігрища. «Регіони» обіцяють усе, але їм вірити страшно. Тимошенко обіцяє багато чого, але їй вірити він не може. Крім того, що досить важливо, у кожному з варіантів президент втрачає можливість реалізувати свою блакитну мрію — провести ще одну конституційну реформу, повернувши річище президентських повноважень
назад. 300 голосів для цього у ВР — немає... На тлі всього, що сталося, — це пригнічує всерйоз.
«Регіони»
А от Ріната Ахметова ніщо не пригнічує. Його виступ на прес-конференції з приклеєною американськими іміджмейкерами усмішкою і КВНівськими домашніми заготовками, які могли б справити враження на репортерів, уже було змусив мене пожаліти Ріната Леонідовича: ні лимоном, ні заспокійливим почет Ахметова не забезпечив. А варто було б, бо хоч би ким був мільярдер, проте мати вигляд потішний і кумедний йому не годиться... З Ахметова іронічний персонаж, як із Тимошенко борець сумо. Втім, сьогодні нас повинні більше цікавити не імідж, а думки хазяїна «Регіонів». Якщо прес-конференція змусила Ріната Леонідовича понервуватися, то політична ситуація, за його справедливим зауваженням, не дає для цього підстав. Наскільки відомо «ДТ», особисто Ахметов ніяких переговорів не проводить. Цим займається Віктор Федорович, котрий спочатку плекав мрію про прем’єрство, але змирився згодом з неминучим: якщо «Регіони» увійдуть у правлячу коаліцію, то він прем’єром не буде. Не буде цим прем’єром і Микола Янович Азаров. Швидше за все, і Єхануров не буде. А от будь-яка нейтральна кандидатура може Ахметова влаштувати.
«Регіони» готові до діалогу, їхні кадрові апетити поки не скидаються на булімію. Але цілком очевидно: що довше «Наша Україна» визначатиметься з рішенням, що глибше заходитиме публічний поствиборний конфлікт між Тимошенко і НУ, то жорсткішою стосовно Банкової буде позиція донецьких. Адже одна річ — бути одним із претендентів, а інша — єдиним засобом для створення коаліції за участю політичної сили президента.
Бажання ввійти в першу поствиборну коаліцію у Януковича значно дужче, ніж у Ахметова. Президент «Шахтаря» не має наміру обпікати пальці, хапаючи перший млинець. Він переконаний: системна опозиційна діяльність «Регіонів»; нездатність помаранчевих до злагоджених дій; реальний вихід з-під контролю Центру східних і південних регіонів, де партія Ахметова здобула тотальну перемогу на місцевих виборах; імовірна бюджетна криза і неминуче підвищення цін на енергоносії змусять помаранчеву коаліцію вже в середині осені згорнутися грудкою. І тоді з гори повільно й гідно спуститься Партія регіонів, щоб залишитися в низині і довго-довго отримувати задоволення. Від безроздільної влади.
«Наша Україна»
А що ж «Наша Україна»? Політичні партії, котрі формують блок, на сьогодні не мають консенсусного вирішення коаліційного питання. Теоретично за коаліцію, названу Віктором Ющенком демократичною, виступають майже всі. Але, по суті, її прибічниками є неспроможні у фінансовому плані члени партії, тоді як прибічники коаліції з «Регіонами» — головним чином, спонсори проекту «Наша Україна». Стосовно кандидатури Тимошенко консенсусу ще менше. Але одні готові прийняти це як неминуче зло, котре дозволяє зберегти за партіями блоку помаранчевий електорат, для інших же це аргументом не є, тому що, швидше за все, проект «Наша Україна» спочине в Бозі, і ті, хто його створив, готуються до зміни бренду, іміджу і коригування вітринної ідеології. Тому збереження електорату за брендом «НУ» їх не хвилює.
Прибічники коаліції з «Регіонами» в одному, безумовно, праві: подібний альянс більш живучий і стійкий, ніж помаранчевий. Крім того, по ідеї, об’єднання бізнес-еліт Сходу і не-Сходу країни створить враження настання стабільності в Україні. Важливим є і чинник психологічної обстановки. Заможні «нашоукраїнці» переконані, що знаходити порозуміння в усіх питаннях із «Регіонами» їм буде значно простіше, ніж із Тимошенко, із чим також складно сперечатися. Однак існують моменти, над якими б варто задуматися.
Момент перший. Гама почуттів, які відчуває помаранчевий електорат при укладанні подібного альянсу, коливатиметься від здивування до обурення. До кого піде цей електорат? Запитання риторичне: поки не з’явилися нові політичні сили, він згуртується навколо Тимошенко, котра вже пообіцяла, що у разі її переходу в опозицію вона розповість про кожен шматочок м’яса, який недодають тигру. Очевидно, що, перебуваючи в опозиції, БЮТ нарощуватиме електоральні м’язи, а коаліція влади відчуватиме електорально-м’язову дистрофію як мінімум у
17-ти регіонах України.
Теза про об’єднання Сходу та Заходу насправді означатиме шлюб із розрахунку не електоратів, а двох бізнес-груп, які, безсумнівно, не кинуться задовольняти народні сподівання, а передусім приступлять до розділу, переділу, боротьби за контроль над усім рухомим і нерухомим майном країни. Втім, не тільки країни, а й тих, хто залишився поза цією коаліцією. Одне слово, стан економіки країни не буде пріоритетом. Цей висновок я зробила, поспілкувавшись із представниками і тієї, й іншої бізнес-еліти. Отже, в найближчий рік у країні не буде створено умови, за яких можна буде казати, що суттєве поліпшення економічної ситуації здатне заглушити, затерти ворожість Сходу та Заходу. Але зате буде створено видимість ліквідації цього протистояння. І поки влада об’єднуватиме бізнес, Тимошенко об’єднає електорат. Ви звернули увагу, що за неї, по суті, проголосували найбідніші прошарки населення — село і маленькі, Богом і владою забуті містечка? Чи, як хтось зауважив, — романтики їм мстилися. У вас є сумніви в тому, що, перебуваючи в опозиції, Тимошенко стане для цих людей рідною мамою? У вас є сумніви в тому, що дії ідеологів коаліції НУ і «Регіонів» дадуть привід для її викривальних виступів? У вас є запитання, кому більше ці люди повірять — Тимошенко чи Порошенку з Ахметовим? Таким чином, при коаліції «Наша Україна»—«Регіони» ніби знімається горизонтальне протистояння Схід—Захід, але народжується і стає актуальним інший вид антагонізму — низи й верхи. З усіма витікаючими звідси й обумовленими популістськими й організаторськими талантами Юлії Володимирівни наслідками...
Другий момент. Впливовий у «Нашій Україні» бізнес переконаний, що зможе проіснувати увесь час дії коаліції з «Регіонами» на тих умовах, про які зараз домовиться з Ахметовим. «Моє слово — контракт», чи як там висловлюється Рінат Леонідович? Деяким «нашоукраїнцям» хочеться в це вірити. І я навіть можу припустити, що ахметовці своє слово стримають. Принаймні якийсь час. Проблема в іншому. Якщо подивитися на сватаний союз із погляду ваги капіталів, то союз між бізнес-елітами «НУ» і «Регіонів» — це «рівноправне» об’єднання «пепешників» із великим капіталом. Про який паритетний вплив чи взагалі про збереження впливу може йти мова, коли наділені владою «Регіони» почнуть для вирішення спірних із «нашоукраїнським» бізнесом питань використовувати свої ресурси в судах всіх інстанцій, включаючи Конституційний, прокуратуру, Фонд держмайна тощо?!
Та це — півбіди. Люди, які входять у «Регіони», найчастіше є носіями школи, дуже міцної школи керівництва державною машиною. Вони обминуть на повороті будь-якого, підкреслюю, будь-якого висуванця «Нашої України». Азаров, Кушнарьов, Скудар, де їхні аналоги в «НУ»? Додайте до цього ще й монолітність рядів майбутньої фракції. Там може бурчати Звягільський, кривитися Рибак, тихенько висловлювати невдоволення Клюєв. Та якщо сказано «Ліворуч!», отже, весь косяк як один повертає ліворуч. Сказано праворуч — зміна рухів без найменших вагань. Щось подібне може продемонструвати «Наша Україна»?
Іншими словами: при укладанні коаліції між «Регіонами» і «Нашою Україною» «нашеукраїнці» будуть або асимільовані командою Ахметова, або стануть задовольнятися становищем статистів у коаліції і не зможуть протистояти інтеграції України в Донецьк, а точніше в систему методів керівництва там, або будуть узагалі викинуті в електоральну пустелю із сумнівними перспективами знайти тривідсотковий оазис. Для «нашеукраїнців» проблеми з Тимошенко зрозумілі та неминучі. Що ж до проблем іншого роду в союзі з «Регіонами», то вони вперто не хочуть про них замислюватися. Який шлях до одного й того ж результату вони оберуть — це їхня справа.
Народ
І, нарешті, останній розділ. «Вранці мажу бутерброд — думаю, а як народ?» Можливо, політичним партіям та їхнім лідерам нині не до вивчення думки уже використаного електорату. Тому «ДТ» вирішило певним чином заповнити прогалину й поцікавитися думкою суспільства: а який же варіант коаліції воно більше підтримує? Провести повністю репрезентативне по всій країні опитування за настільки короткий час неможливо. Тому ми попросили Київський міжнародний інститут соціології провести телефонне опитування. Оскільки рівень телефонізації в селах і малих містах нашої країни дуже низький, то опитування проводилося виключно в обласних центрах. Проте, як стверджує професор Валерій Хмелько, КМІСом була використана технологія, що дозволяє точно репрезентувати думку жителів всіх обласних центрів. Респондентам (опитано 623 особи) ставили два запитання: «За яку партію і блок Ви голосували на виборах у Верховну Раду?» і «Який із варіантів об’єднань у парламенті Ви схвалили б?»
Ми не пропонували жителям України розглядати всі шість варіантів коаліції, які складаються з фракційних кубиків, що закотилися до ВР. Ми запропонували лише ті, які всерйоз обговорюються. І ось що вийшло:
— коаліцію «Наша Україна» плюс Блок Тимошенко і плюс Соціалістична партія підтримують 43,9 відсотка громадян, які мешкають в обласних центрах. Цей варіант коаліції підтримують три відсотки громадян, які на виборах підтримали Партію регіонів. 81% тих, хто віддав голоси за БЮТ, і 80% тих, хто проголосував за «Нашу Україну». Коаліцію трьох підтримують 23,1% опитаних на Південному Сході та 66% у Центрально-Західному регіоні;
— коаліцію «Наша Україна» плюс Партія регіонів підтримують 26,1% жителів обласних центрів. З них 65% голосували за «Регіони», 5% — за Тимошенко і 12% — за «Нашу Україну». Такий альянс підтримують 35,3% респондентів Південного Сходу та 16,3% у Центрально-Західному регіоні;
— коаліцію «Регіонів» плюс БЮТ підтримують 11,7%. З них прибічників «регіоналів» — 13%, тимошенківців — 11%, «нашеукраїнців» 4%. Цю коаліцію підтримують 17,7% виборців на Південному Сході й відповідно 5,2% у Центрі та на Заході України.
6,7% опитаних жителів обласних міст вибрали б інший варіант. Таку саму кількість громадян не влаштовує взагалі жодний варіант коаліції. 5% не знають відповіді на поставлені запитання.
Таким чином, ми чітко бачимо перевагу помаранчевого електорату — це одноколірна коаліція. Ми менш чітко, але все-таки досить рельєфно бачимо налаштування електорату «регіоналів» — це коаліція з партією влади. А самі для себе ми знаємо, що жодний із варіантів не є панацеєю. Жодний із варіантів не несе гарантовано-системного, ефективного та оперативного вирішення наявних у країні проблем. Ми бачимо, що кожний із проектів коаліції може бути як згубним для зодчих, так і рятівним.
Партії зважують ризики. Лідери зважують дивіденди та збитки. Та, як мені здалося, ніхто не займається всерйоз проведенням роботи над помилками. Одні — в ейфорії виграшу. Інші загрузли у взаємних докорах із приводу програшу. І якби в країні була людина, яка змогла б посадити за стіл переговорів лідерів політичних сил, що становлять задекларовану напередодні виборів коаліцію! Якби вона могла змусити тих, хто зібрався, провести ревізію великих помилок у взаємовідносинах. Якби вона змогла змусити їх виробити «правила дотику в бою», у виконанні яких розписався б кожний, хто вступає в альянс. Якби вона змогла чітко визначити не тільки макропріоритети й вимагати консолідованої роботи з досягнення їх, а й виробила тактичні завдання, вирішення яких дозволило б людям у найближчі місяці відчути зміни в соцзабезі, жеку, у подвір’ї, поліклініці. Якби була людина, яка чітко сказала б: «У нас сильний опонент усередині країни, у нас складна економічна ситуація, у нас неминучий зовнішній негативний вплив, але ми поставили на карту все, наше політичне майбутнє пов’язане як сіамські близнюки. І якщо зараз не буде ривка, який відчують люди, то про 2009 рік можуть забути всі, хто сидить за цим столом».
…Та такої людини в країні немає.