Не можуть же вони так грубо брехати, думала я. Напевно, є певні причини відмови української сторони. Не може ж бути все так цинічно, а головне - нерозумно, адже правда все одно спливе. Вкотре хотілося вірити в те, що влада, яка представляє країну, шанує якщо не її народ, то бодай себе. І вкотре подібна ілюзія розвіялася як дим. І що в сухому залишку? Принизлива, але небезпідставна хвиля критичних матеріалів у світових і, головним чином, російських ЗМІ; зниження рейтингу довіри до Збройних сил і влади в цілому; втрачені на довгий час відносини з Ізраїлем; обурення найбільших єврейських організацій, котрі мають у своїх лавах значну частину представників великого світового капіталу.
Як часто ми думаємо про те, що люди, які сидять нагорі, плетуть багатоходові комбінації і всерйоз інтелектуально відрізняються від основної маси населення. Але дедалі частіше нам доводиться переконуватися в тому, що дії можновладців розраховані на горезвісне російське «авось». А їхні інтелектуальні здібності з набагато більшою користю для країни можуть бути замінені наявністю елементарної чуйності та совісті. Кожен крок міністра оборони та Президента в ситуації з літаком, що впав, був помилкою. І кожна з помилок поглиблювала попередню «ми не стріляли в той час», «ми стріляли на 38 кілометрів», «ракета впала за дві хвилини до того, як літак зник із радарів», «у світі бувають трагедії й більші за цю», «міністр оборони відразу написав мені заяву про відставку, але я її не прийняв». Що це? Хроніка страху перед відповідальністю? Результат відсутності цивільного контролю над армією та громадського - над владою?
Один канадський журналіст запитав мене: «Ти не знаєш, чому Україна завжди, коли є вибір, вибирає найгірший варіант?» Однозначної відповіді на це запитання немає. Є кілька складових, які формують лінію поведінки можновладців. І на жаль, останнім часом ця лінія змушує соромитися свідомих співгромадян і бридливо морщитися зарубіжних лідерів.
По-перше, якщо ви звернули увагу, останні півроку Леонід Кучма надзвичайно мало буває на Заході. Спілкуючись із російським керівництвом і польським президентом, зустрічі з котрими по суті та формі мало чим відрізняються від формату спілкування з лідерами СНД, Президент України втрачає відчуття цивілізованого світу. Будь-яка поїздка на Захід, проїзд по вулицях, відвідання заводів, спілкування зі справжніми бізнесменами - служать наочним прикладом результатів, отриманих унаслідок запровадження тих принципів, що їх Захід із більшою чи меншою активністю намагається нав’язати Україні. Але Леонід Данилович на Захід майже не їздить. І не тому, що його там не хочуть приймати, а тому, що сам не палає бажанням спілкуватися з лідерами, у кожному з яких він бачить можливого призвідника «касетного скандалу». Водночас зазначимо, що бажання чи небажання Президента стосовно зарубіжних вояжів далеко не завжди в Україні було визначальним. Графік Президента формують в його адміністрації та МЗС. На сьогодні ніхто з відповідальних за цю роботу не вважає за необхідне ані досягати порозуміння з Заходом, ані клопотатися задля організації візитів. Помітну роль в «осхідненні» глави держави відіграє не стільки МЗС, скільки заступник глави адміністрації Анатолій Орел. Унаслідок такого підходу до вибудовування зовнішньополітичного вектора Президента Україна не лише втрачає побитий шашлем недовіри контакт із Заходом, а й чітко відчуває як із Президента обпадають і без того тонкі пелюстки умовностей.
Зазначимо, що процес здичавіння української верхівки розпочався не після «касетного скандалу». Хоча не забуватимемо, що й цей період у житті українського суспільства істотно вплинув на розстановку акцентів у сфері «що є добре, а що є погано». Відомо, що місце сидіння визначає точку зору. Але цей крилатий вислів, як правило, вживають стосовно відчуття відповідальності за те, що відбувається. А в нашій країні місце сидіння, як правило, для свого володаря надає бонус у вигляді відчуття його богообраності, непідзвітності й винятковості. Усі, хто нижче від крісла, - не члени касти. Якщо певними правами недоторканні й володіють, то право знати до цього переліку не входить. У нас прийнято вважати населення ідіотами. Бо один заявляє, що ніколи не брав хабарів і все життя був не політиком, а хазяїном, інша демонструє країні декларацію з доходами в 12 тисяч гривень річного доходу і більше не має ані копійки, третій - не змигнувши оком заявляє, що не має відношення до обленерго, четвертий запевняє, що готовий до жорстокої боротьби, п’ятий - що ніколи не знав Гонгадзе й не читав його матеріалів, шостий - що українські Збройні сили не мають відношення до літака, який упав у Чорне море.
Список можна було б продовжити, і, розбираючи кожен із випадків окремо, Агата Крісті зі своїми «Десятьма негринятами» могла б просто перекваліфікуватися на автора «Мурзилки». Ніяких моральних обмежень під час неправдивого свідчення перед всім народом, а в окремих випадках - перед усім світом. Доведіть, що це не так. А не можете довести, немає документів, - ласкаво просимо до суду. Але іноді брехню викривають раніш, ніж це заплановано. І саме це викриття дає прецедентне право реально засумніватися в багатьох інших раніше зроблених заявах. А точніше, зрозуміти, якщо ще хтось не здогадався: у справі Георгія Гонгадзе ми зіштовхувалися з тим самим ставленням влади до суспільства та його права знати. Навряд чи чимось відрізняється механізм роботи з населенням і в справі Александрова. Її вибіркова чесність також у жодному разі не свідчить про шанобливе ставлення до громадян. Та сама влада щодня біля будинку Юлії Тимошенко влаштовує засідки й тягає по судах Бориса Фельдмана, як бульдог ляльку. І ця сама влада під час виборів, та й не тільки, користується капіталами, заробленими дуже сумнівними способами. Не має претензій до покровителів Спец’юсту, проти співробітників якого вкупі зі службовцями Міністерства юстиції порушено, за словами генпрокурора, 73 кримінальні справи. Владу не цікавлять ані фонд «Професіонал», ані копійчані приватизаційні проплати за багатомільйонні об’єкти. Владу не цікавить те, що не загрожує їй. А чи це є загрозою для громадян країни й, передусім, для їхнього матеріального становища - нікого не хвилює.
Звідси й виникає третя причина цинічної брехні, про яку ми й розпочали розмову: для великих бізнесменів у цій країні є один суддя, для чиновників - лише одна людина, котра вершить їхні долі, для телевізійників - лише один глядач, -Президент України Леонід Кучма. Це потім, у разі відставки Олександра Івановича Кузьмука цікавитиме, що ж, власне, думають про нього люди, з якими він зустрічається поглядами на вулицях. Нині це - неважливо. Для нього та для всіх інших важливо, що скаже Президент. І ця важливість не залишає місця для інших мотивацій, таких, як честь, відповідальність перед країною чи моральні норми. Страшно перед Президентом, перед людьми - не соромно. І ми докотилися до того рівня, за якого в усіх секторах суспільства є свій «президент», свій начальник, що вершить правосуддя, виходячи з власної вигоди та безпеки. Інші аргументи не беруться до уваги.
Лише один приклад. 2 жовтня (за два дні до катастрофи літака
Ту-154), у місті Миколаєві заступник міністра оборони провів стройовий огляд командирів військових частин гарнізону. Огляди бувають різні, але про такий ми дізналися вперше. Старшим офіцерам було наказано зняти взуття, шкарпетки, після чого особисто заступник міністра з начальником гарнізону, підсвічуючи ліхтариком (уже стемніло), перевіряли довжину нігтів і чистоту ніг полковників, котрі покірно стояли в строю. Які почуття охопили при цьому заступника О.Кузьмука - піклування про здоров’я особового складу, відчуття власної влади, що граничить із самодурством, радості від рабської покірності його підлеглих? Примітно, що жоден із командирів частин не обурився приниженням його особистої гідності, не зірвав із себе погонів й не кинув їх в обличчя сп’янілому від влади й повної безконтрольності вчинків генералу. Наскільки безправним, соціально незахищеним і вбитим морально повинен бути офіцер, щоб терпіти такі приниження? Чи можуть країна і кожен із її громадян бути впевнені в тому, що наші принижені й розтоптаним офіцери продемонструють у критичній ситуації твердість, характер, волю й ініціативу? Адже офіцерський корпус - це, мабуть, єдине із найбільш цінного та порядного, що залишилося в нашій армії. Олександр Іванович Кузьмук заявив журналістам, що він навчає та виховує своїх генералів. Хотілося б знати: це плоди його виховання чи його заступник прийшов у Міноборони таким вихованим із колишньої нацгвардії та перевихованню не піддається? Не знаю, як читач, а я не можу уявити на місці генерала (утім, і на місці командирів частин) старших офіцерів-декабристів - Раєвського, Рюміна, Бестужева... Як не можу уявити й багатьох українських військових - Костянтина Морозова, Анатолія Лопату, Володимира Радченка, Володимира Шкідченка, Ігоря Смєшка, котрі віддавали б подібні принизливі накази. Чи має моральне право залишатися на посаді заступник міністра оборони генерал, який калічить душі наших офіцерів? Чи є в них можливість захистити свою гідність, не «виносячи сміття з хати», якщо ця «хата» стала такою брудною та відгородженою від нас із вами високим муром таємності? І навряд чи ви запитаєте - чому на плацу всі залишилися в погонах? Бо знаєте відповідь. Життя в нашій країні змушує переважну більшість людей вести подвійну гру. Передусім це стосується матеріальної сфери. Можливість чесно заробити гроші або прожити на зарплату мають сотні тисяч, а в десятків мільйонів її немає. Незаконні оборудки взаємопов’язують молодших і старших офіцерів, професорів і ректорів, начальників цехів і директорів заводів, сантехніків і керівників жеків, великих бізнесменів і владу. Потреби різні - принцип один. І в цій системі немає місця повазі до державних інтересів і власної гідності.
Ми обурюємося поведінкою Кузьмука, нам соромно дивитися ГРТ, яке у питаннях, що стосуються нашого Президента, називає речі своїми іменами. Але погляньмо не нагору, а роззирнімося навколо себе. Адже є «білі ворони», ініціативи яких глушаться запитанням: «Тобі що, більше від усіх треба?» На думку багатьох, ці люди не вміють жити. І мало хто замислюється над тим, що саме вони і вміють. Мова не про «міських» чи «районних» божевільних, котрі закидають листами інстанції та позовами суди, а про тих, хто намагається чесно робити свою справу: виготовляти реальний товар, робити наукові відкриття, писати потрібні закони. Навряд чи можна сказати, що час таких людей настав. З одного боку, об’єктивно кажучи, будь-який час має бути їхнім часом. Інше питання - наскільки трудоголізм, у поєднанні з професіоналізмом, повагою до себе й собі подібних, затребуваний? Однак сьогодні ми можемо говорити про те, що час затребуваності може виявитися не за горами. Не можна не погодитися з чинним прем’єр-міністром (до речі, єдиним українським високопоставленим політиком, який із самого початку визнав правомочність версії про український слід у катастрофі літака).Отож, Анатолій Кінах стверджує, що в Україні є серйозний прошарок підприємців, котрі побудували свій бізнес не завдяки близькості до «тіл різного калібру», а завдяки кваліфікованому менеджменту, прогресивним методам і жвавому розуму. Є в нашій країні чимало великих бізнесменів, які не мають партій або фракцій, але мають реальне виробництво і воліють законними шляхами захищати свої інтереси. Уже сьогодні й цим людям, та й тим, хто без лобіювання на найвищому рівні не мислить свого бізнесу чи політичного існування, слід думати над проблемою 2004 року. Ця проблема, на відміну від надуманої проблеми-2000, спроможна вимкнути макросистему життєдіяльності країни, порушити баланси, наслідки чого можуть бути вельми сумними.
Саме тому готуватися до переходу влади необхідно вже тепер. Важливо зрозуміти, що на сьогодні Президент є вже не ключовим, а одним із важливих чинників, які впливають на ситуацію в країні та долю кожного політичного бізнесу окремо. Дехто це вже відчув. Чому, власне, й почав дозволяти собі певні вільності, які суперечать лінії глави держави. Проте будьмо чесними перед собою: відчуття, що роль Президента втрачає вагу пов’язане не з критичною оцінкою дій глави держави. Його авторитет серед еліти падає не тому, що всі нарешті прозріли й сказали: «І як же ми могли?». Могли, могли, причому точнісінько так само, як і він... Відповідь міститься в шести словах: «Президент не йде на третій термін». А це означає, що всі шукають нового короля, що всі розуміють і бачать межі повноважень нинішнього, але не всі розуміють, що з відставкою Леоніда Кучми неминуче зміниться система. Питання - як. Річ у тім, що абсолютна влада чинного Президента України, наполегливо вибудовувана протягом семи років, грунтується не тільки й не стільки на Конституції та законах, як на особистих рисах вдачі Леоніда Даниловича. Саме ці риси дозволили йому стати верховним суддею, арбітром, розвідним тощо.
Вихід Леоніда Кучми 2004 року з державної системи аналогічний перелому хребта в людини. У розпал «касетного скандалу» людина від сім’ї Леоніда Даниловича сказала мені: «Я не проти гасла: «Україна без Кучми». Але тільки тоді, коли туди додати слово: «пропаде».
У тому, що особистість нинішнього Президента - системотворний чинник для України, навряд чи хто сумнівається. У кожного своя власна оцінка створеної системи, але від цього не змінюється суть актуального завдання. За час, що залишився, Україна, і передусім її еліта, зобов’язані зробити все для того, аби державна система в усіх своїх проявах - фінансовому, економічному, аграрному, політичному, дипломатичному, військовому тощо - не була заручником носія психологічних характеристик того, хто прийде на зміну Леоніду Кучмі. У системі, створеній Леонідом Кучмою, потрібно змінювати надзвичайно багато, і було б вершиною безтурботності чекати небесної манни від його наступника. Хто знає, ким буде ця людина. Можливо, українським фюрером? А можливо, навпаки, - безвладним персонажем? Отруту чи вітаміни своїх особистих рис та інтересів він увіллє в кровоносну систему життєзабезпечення країни?
Жити, як нині, - соромно, а інколи - страшно. Але невідомість лякає не менше. І шапкозакидальський оптимізм на кшталт «хто завгодно, тільки не Кучма, і життя налагодиться» не переконує. Президент добуде свій термін і піде. Допомогти європейській країні не стати заручницею нового лідера можуть лише «білі ворони» - ті, кому потрібно більше, ніж іншим. Шліфування Конституції, ухвалення системотворних законів у різних сферах життя, зменшення податкового пресу, справжні військова й адміністративна реформи, реальний громадський контроль - виконання цього комплексу робіт важить набагато більше, ніж відповідь на запитання «хто буде наступним Президентом?». На щастя, люди, спроможні професійно вирішувати такі завдання, в Україні є. Мало, але є. І якщо ми в це не повіримо і не повіримо їм, то яка різниця - хто нам брехатиме далі?
30 березня 2002 року буде закладено модель життєдіяльності країни на наступні сім-вісім років. Саме тому ще жодні парламентські вибори в історії незалежної України не мали настільки принципового значення. Багато хто з учасників передвиборної гонки переконуватимуть нас у необхідності закріплення досягнутих перемог, а також у створенні умов, за яких повернення в минуле неможливе. Але, з погляду цивілізованого світу, минулим є те, у чому ми живемо сьогодні. Можливо, нам вистачить мудрості проголосувати за тих, хто готовий боротися з нашим сьогоденням і в ім’я не тільки свого власного майбутнього.
Непринциповий P.S.
Міністр оборони України Олександр Кузьмук заявляє, що версія про ураження російського літака Ту-154 українською ракетою С-200 була для нього єдиною «із самого початку».
У п’ятницю в ході «гарячої» телефонної лінії в Києві відповідаючи на запитання журналістів, О.Кузьмук заявив, що на сьогодні для нього «не існує, як і з самого початку (не існувало. - ІФ), будь-яких інших версій (окрім «ракетної». - ІФ), і не може існувати».
«Навіщо б я подавав у відставку (відразу після того, як стало відомо про аварію літака. - ІФ)», - додав він.
За словами міністра, «сьогодні стоїть інше питання: що призвело до цього, що це за фатальний збіг обставин, і над цим усі працюють».
На запитання журналістів, чи буде для нього трагедією, коли Президент України Леонід Кучма прийме його прохання про відставку, міністр відповів: «Мене не зігнути як військового, а звільнити з посади - це нормальне явище».
«Для мене трагедія - це загибель 78 чоловік», - підкреслив О.Кузьмук.
Він також зазначив, що свою посаду, «як і всі попередні, досить високі», вважає не «троном», а «величезною відповідальністю».
Міністр також підкреслив, що подавав у відставку «один раз після того, як були відомі попередні результати про те», що «Україна може бути причетна до катастрофи».
Відповідаючи на запитання, що він робитиме у разі відставки, О.Кузьмук сказав, що ніколи про це не думав, однак висловив думку, що робота для нього завжди знайдеться.
О.Кузьмук також висловився проти того, щоб пост міністра оборони в Україні займала цивільна особа. На його думку, лише військовий може формувати військову політику держави.
У ході «гарячої лінії» більшість дзвінків надходила від військових, ветеранів, пенсіонерів ППО й інших підрозділів. «Я вірю у війська ППО, і мені соромно за загибель людей, але за війська ППО мені не соромно», - заявив міністр.