Розуміння міри безміру, який вершить у країні влада, прийшло по-кобзонівськи — «большое, как глоток». Пісня про громадянську війну, виконана другом Президента України, стала дзвінким акордом переможного маршу, написаного на Банковій. Вона стала гімном непатріотів, боягузів і зрадників. Усіх тих, хто вважав для себе можливими ігри на стабільності й зі стабільністю. Усіх тих, хто не по-чоловічому не погребує вкраденою перемогою. Усіх тих, хто нацьковував брата на брата, проводив ідеологічні чистки, облави на бізнес і створював у цілих регіонах країни інформаційні концтабори.
Не втримався Леонід Данилович, переступив грань. Сьогодні лише сліпий не побачить, що сценарій розколу країни, ставши основною стратегією кампанії влади, в Україні практично реалізовано. Президентська «ріпка» проста: Кучма за Медведчука, Медведчук за Путіна, Путін за Януковича, Янукович за гроші, гроші за московських політтехнологів, політтехнологи за російську мову, російська мова за південь і схід України... І останніх у результаті таки вдалося відтягнути від реальної інформації, від реальних проблем і реального вибору.
Розділяй і владарюй — цей принцип сповідувався Президентом України від перших днів його перебування на посаді. Саме цей принцип дав йому можливість зберегти безроздільну владу в обсязі своїх колосальних повноважень і в результаті залишитися без реального наступника. Але Леонід Кучма не обмежився застосуванням цього методу в кулуарних іграх. Він переніс його в інші середовища. Першими він розділив журналістів. Потім розбив на касти бізнесменів. Слідом за ними роз’єднав парламент. І навіть розколов опозицію. А всі останні місяці залучена Президентом армія колола суспільство. Це робилося методично та свідомо. І одна з цілей була — явити світові за підсумками зіткнення великого пісмейкера, миротворця, у котрому розколота нація має відчути потребу найближчим часом. Один кандидат, чий батько став жертвою німецьких концтаборів, прив’язувався до СС «Галичина» й демонізувався. Інший — із сумнівною біографією й безсумнівною приналежністю до найжорстокішого українського клану — обілювався й обіймався з Путіним.
Чорно-біла концепція, накладена на біло-чорну реальність спрацювала, що засвідчують результати першого туру. Напруженість, яка панує в суспільстві, безапеляційність суджень громадян — усе це штучно спровокована та створена ситуація, метою якої стало ослаблення здатності суспільства до опору. За підсумками виконаної роботи, принаймні, одне потрібно зробити обов’язково: змінити пам’ятник Йосипу Кобзону, встановлений Віктором Януковичем у Донецьку. Було б логічно без зміни таблички змінити дизайн: городнє опудало на полі прав і свобод громадян України.
Але кому, як не Йосипу Давидовичу, знати — «у каждого мгновенья свой резон». Схоже, що влада, безсоромно й заповзятливо перетворюючи держапарат на машину для фальсифікації, перегнула палицю. Страх, що нагнітається нею, уперше за 13 років незалежності дасть зворотний ефект. Якщо раніше «я под тяжестью такой горблюсь» — були словами українця старої формації, то це позиція не для нинішніх громадян: скручені в баранячий ріг гідність і право, схоже, готові спружинити й розпрямитися. Свідчення того виникаючі практично в усіх областях України прецеденти непокори вчителів, міліції, військових, медиків, податківців, чиновників. «Забузили» мери, примружилися глави адміністрацій, сумніваються силовики. За даними «ДТ», в академії МВС у першому турі майже 70 відсотків голосів віддано за неугодного владі кандидата, в академії СБУ — 80 відсотків.
На початку 90-х у наше життя ввійшло визначення «нові росіяни». А от «нові українці», попри наявність тієї самої породи швидко розбагатілих і малокультурних людей, — не прижилося. Напевно тому, що це визначення чекало свого часу для інших людей, породжених цією, найбруднішою за всю історію країни, президентською кампанією. Породжених для того, аби врятувати суспільство від отрут, наркотиків і снодійного, упорснутого владою в соціальні вени. «Нові українці» — люди, для яких демократія, право й гідність — не пустопорожні слова. Їхньою кількістю були вражені в Москві й у Брюсселі, у Вашингтоні й у Варшаві. А головне — на Печерських пагорбах. Потенційно ж «нових українців» набагато більше, ніж ми собі уявляємо. Причому як на лівому, так і на правому берегах Дніпра. Між ними немає різниці й розуміють одне одного вони з півслова, незалежно від того, якою мовою говорять — російською чи українською. Там, на різних берегах, вони однаково навчають синів зав’язувати шнурки на бантик, вони однаково заплітають онучкам кіски, вони «стріляють» у сусідів однакові десятки до зарплати й на однакових машинах у неділі їздять у сумні села до постарілих батьків. Вони однаково чортихаються, продивляючись телевізійні новини, і лізуть у кишеню за однаковими сумами, побачивши змах жезла даїшника. Вони однаково не вірять у правосуддя й чуйність жеківських працівників, безкорисливість чиновників і справедливість влади. Усупереч Толстому, вони однакові в своєму нещасті й так само однакові в своєму щасті. Саме на нього, на відвойоване, а не подароване, вибудоване своїми руками щастя, у «нових українців» з’явилася надія. Надія відчутна. І чимало, дуже багато навпроти неї поставлять галочку. А на спробах її відібрати — хрест. І не доведеться опозиції змінювати гасло на «УкраїнИ без Кучми». Країна буде єдиною. Її буде не просто лікувати, зшивати й реанімувати після всього, що з нею зробили. Але вона буде усвідомлено вибраною, а не нав’язаною, вона буде такою, якою ми, «нові українці», її зробимо. Зрештою вона буде класною! Ось і Кобзон підказує: «Обещает быть весна долгой…»