Недавно в Мінську сталася рядова подія. 26 квітня 2005 року в центрі міста змопівці розігнали нечисленну демонстрацію, приурочену до 19-ї річниці чорнобильської трагедії. Усе було звичайно для білоруської ситуації: невиправдана агресія міліцейських сил проти беззбройних демонстрантів, швидкий замовлений суд, лжесвідчення змопівців під копірку, безжалісні вироки «на добу» в карцері по вул. Окрестіна. Для білорусів — звична картина. Незвичною її зробила участь в акції українських і російських демократів, їхні арешти, тюремні терміни, реакція ЗМІ й поведінка офіційних осіб трьох держав у зв’язку з інцидентом.
До в’язниці потрапили 13 білорусів, 5 українців і 14 росіян. Білоруські офіційні ЗМІ відразу звично охарактеризували мирну демонстрацію мало не спробою збройного захоплення влади, оплаченою Заходом. Засудив поведінку своїх співгромадян і посол Росії. Проте в самій Росії відразу розпочалися публічні протести проти беззаконня білоруської влади. Пройшли пікети біля білоруського посольства в Москві й консульства в Санкт-Петербурзі. Офіційна Москва ніяк не реагувала. Лише Україна повелася так, як і має поводитися нормальна держава: миттєва реакція міністра закордонних справ, котрий засудив дії білоруської влади, протести громадськості й робота українського посольства в Мінську з захисту своїх громадян. Російських арештантів усе ж швидко випустили, попри те, що посол РФ ще раз повторив: вони порушили закони Білорусі. Українців, певно, аби не кортіло більше, вирішили дотримати до кінця терміну.
Цей невеликий епізод новітньої історії дозволяє зробити досить серйозні висновки про те, що відбувається в регіоні, який ортодоксальні аналітики називають «слов’янським трикутником».
Події 26 квітня в Мінську продемонстрували, як далеко розійшлися три колишні радянські республіки, котрі досі формально залишаються в СНД.
Найскладніша ситуація сьогодні в Білорусі. Тут установилася реальна диктатура, і це вже констатує не лише білоруська опозиція, а й офіційні особи США та Євросоюзу. Створений у Білорусі режим, спрямований на зміцнення особистої влади Лукашенка, не припускає існування політичного, інформаційного, економічного інакомислення. У республіці грубо знехтуваний принцип поділу влади. Виконавча, законодавча й судова гілки контролюються й управляються адміністрацією Лукашенка. Систему фальсифікації будь-яких виборів або референдумів налагоджено, й вона не дає збоїв. Поява в законодавчих структурах дисидентів, що було ще можливо в колишній «палаті представників», сьогодні цілком виключена. Незалежну пресу практично знищено, і видання, які дивом зберігаються, із їхніми мізерними тиражами на ситуацію не впливають. Неурядові організації позбавляються реєстрації й піддаються різноманітним формам тиску. Електронні ЗМІ повністю закриті для альтернативних точок зору. Політичні лідери, реально здатні здобути підтримку народу та змінити ситуацію, помирають при загадкових обставинах, як було з безумовним лідером опозиції Геннадієм Карпенком; зникають безвісти, як Віктор Гончар і Юрій Захаренко, котрі могли б стати альтернативою Лукашенку; дістають тюремні терміни за надуманими обвинуваченнями, як Михайло Маринич, або усуваються з політичного життя нескінченними судовими переслідуваннями, як Микола Статкевич.
На відміну від України, де все-таки не сталося перетворення авторитарного режиму на диктатуру, у Білорусі владі вдалося це зробити. Тому до тамтешньої ситуації, до дій опозиції слід підходити саме з погляду жорсткого обмеження будь-яких демократичних можливостей для зміни становища. У цьому основні причини невдач, а не в слабкості чи роз’єднаності опозиції. Білорусь сьогодні можна порівняти з Чехословаччиною або Угорщиною початку 80-х, у яких реальні зміни сталися лише після того, як під впливом зовнішнього чинника розпочалася трансформація всього соціалістичного табору. У цих країнах були скоріш дисиденти, позбавлені будь-яких можливостей, а не опозиція в сучасному розумінні цього слова. Безумовно, є суб’єктивні чинники, що заважають об’єднанню демократичних сил Білорусі, але не це головне, коли казати про можливість демократичних перетворень, які сьогодні, після революцій у Грузії, Киргизії й, особливо в Україні, стають дедалі реальнішими.
Режим у Білорусі до останку чіплятиметься за збереження політичної системи, нехай навіть шляхом дедалі більшої самоізоляції. Проте розпочаті на пострадянському просторі процеси заміни посткомуністичних режимів на демократичні не можуть обминути Білорусь стороною.
Із цього погляду значення помаранчевої революції в Україні, так само як і революцій у Грузії й Киргизії, для Білорусі, і не лише для неї, важко переоцінити. Однак саме Україна може стати новим лідером на пострадянському просторі. Лідером сучасних процесів і прогресу. Такий лідер украй необхідний сьогодні.
Досі чільну роль у колишньому СРСР відігравала Росія. Вона пропонувала вибудовувати відносини з нею за принципом визнання своєї винятковості й обслуговування власних інтересів. Колишнім радянським республікам за дешеві енергоносії пропонувалося беззастережно підтримувати шукання російської душі на шляху відновлення статусу наддержави. Нових ідей, здатних справді вплинути на розвиток держав регіону, Росія не виносила на обговорення в жодних утворюваних нею структурах: ані в СНД, ані в митних союзах, ані в союзі з Білоруссю, ані в ЄЕП, ані, тим паче, у рамках Договору про колективну безпеку. Щодо Білорусі, то нинішній режим тут існує значною мірою завдяки підтримці Росії.
Україна через свою геостратегічну значущість змогла здійснити прорив СНДівської рутини й може забезпечити новий вектор розвитку в регіоні.
Тому в Білорусі так пильно стежать за розвитком ситуації в Україні, за внутрішніми процесами й за поведінкою України на міжнародній арені. Для нас тут головним є ставлення нової України до базових принципів демократії. У більшості держав СНД існує просте та зручне правило: зайва демократія шкодить економічному розвитку країни. Грузія, Україна й, можливо, Киргизія зробили вагому заявку на те, аби від такого правила відмовитися. Від успіху їхніх дій залежить майбутнє всього пострадянського простору.
У ставленні до принципів демократії немає дрібниць. Не можна бути демократом в одному й не помічати, скажімо, окремі випадки порушень прав людини. Якщо брати Білорусь, то тут новим демократіям у сфері міждержавних відносин доведеться зіштовхнутися з витонченою системою шантажу з боку білоруського режиму з метою власної легітимації. Приміром, останнім часом Лукашенко на всіх зустрічах із високими посадовими особами пострадянських країн саджає поруч із собою своїх чиновників, підозрюваних міжнародним співтовариством у викраденнях і можливих убивствах лідерів опозиції. Мовляв, коли хочете вирішувати свої практичні питання, миріться з усім, що в нас відбувається. У цьому й криється небезпека. Виходячи зі своїх національних інтересів, державні діячі часто вважають, що з диктаторами можна домовлятися, коли не дратувати їх розмовами про демократію. Не вийде. Можна з усією певністю прогнозувати, наприклад, що Лукашенко ніколи не підпише договір про кордони з Україною, хоч як йому догоджай. Занадто зручний інструмент для шантажу доведеться випустити з рук. Не варто розраховувати, що при непередбачуваному й норовливому диктаторі можна справді вибудувати взаємовигідні торговельно-економічні відносини. Тому не варто закривати очі на беззаконня в Білорусі й порушення прав людини. Не варто соромитися підтримки демократичних сил у Білорусі. Саме Україна може зробити для цієї підтримки дуже багато. І це відповідатиме національним інтересам України, котра самим фактом демократичної європейської революції заявила про себе як про державу, здатну впливати на динаміку розвитку в Європі. Схоже, Україна стає на цей шлях.
На сесії Комісії ООН з прав людини Україна проголосувала за резолюцію, що засуджує порушення прав людини в Білорусі, попри вмовляння й погрози з боку російської й білоруської делегацій. Уперше колишня радянська республіка, відкинувши міркування практичної доцільності й можливих наслідків, відкрито підтримала принципи демократії. Це було мужнє рішення, воно краще від будь-яких заяв довело серйозність намірів України стати впливовою європейською державою.
МЗС України сьогодні оперативно реагує на хамські висловлювання білоруського керівництва, що також відрізняється від усталеного в СНД зручного принципу «не зачіпати своїх». Держава, котра поважає себе, не має права дозволяти нешанобливе до себе ставлення.
Дуже важливо, що не лише зовнішньополітичне відомство, а й громадські рухи, такі як «ПОРА», адекватно оцінюють ситуацію в Білорусі, говорять про необхідність її зміни та про свою відповідальність за демократизацію сусідньої країни. Це засвідчує зрілість молодіжного руху й усвідомлення українською молоддю ролі України в регіоні.
26 квітня 2005 року демонстрацію в Мінську розігнали, але цього разу разом із білоруськими демократами була російська молодь із гаслом «За нашу й вашу свободу!» та українці, котрі вже змінили свою країну.