Великий Вольтер ще у XVIII столітті зауважив, що «істинна свобода полягає в тому, щоб залежати лише від законів». Три століття по тому в країні (яка, на відміну від Франції, не має настільки давніх демократичних традицій) вирішили творчо переосмислити вислів геніального філософа.
Дебати про дебати
Ні для кого не є таємницею, що Україну складно назвати вільною державою, а українців настільки ж складно вважати вільними громадянами. І тому що свободи, закріплені в законах, далеко не завжди реалізуються на практиці. І тому що в законодавстві забагато непогодженостей, які дозволяють досить вільно обмежити будь-яку свободу. І тому що народ ще тільки повинен відмовитися від неписаних законів на користь законів писаних. А країні — призвести писані й неписані закони до спільного знаменника, іменованого демократією.
Скажімо, усякий кандидат у депутати і представник будь-якої політичної партії має законодавчо закріплене право агітувати за свою персону (партію) і рекламувати свої (партійні) ідеї. Більше того — відповідний закон начебто гарантує рівність прав усіх суб’єктів виборчого процесу. Але чи коректно говорити про рівність у країні, в якій існує передвиборний блок, який:
— очолює глава президентської адміністрації;
— у список якого входять інші високопоставлені чиновники (від прем’єра до губернаторів), котрі мають право не йти на період виборів у відпустку і повідомлення про професійну діяльність яких не вважаються передвиборною агітацією. (Інакше кажучи, вказані громадяни отримують право навіть не маскуючись, безболісно і безкарно «користувати» адмінресурс і рекламувати себе значно частіше, аніж решта учасників передвиборного марафону);
— за яких із підкупливо цинічною відвертістю агітує вища посадова особа держави (за сумісництвом — гарант прав і свобод)?
Чи можна повірити в рівність прав, коли в переважній більшості мас-медіа існує негласне табу на цілий ряд політиків і організацій? Чи можна говорити про «свободу за Вольтером», коли Конституція безсила перед законом політичного виживання?
Чи можна упровадити свободу штучно? Питання спірне: історія знає чимало як вдалих, так і провальних спроб «нав’язування» демократії. Безсумнівно одне: якщо спроби прищепити демократію насильницьким шляхом робляться неодноразово, значить, в організмі, над яким намагаються здійснити подібне «насильство», дійсно бракує демократії.
Одним із таких «щеплень» і слід вважати закон «Про обов’язкове проведення теледебатів під час виборчих кампаній з виборів Президента України і виборів народних депутатів України». Нещодавно схвалений Верховної Радою і приречений на президентське вето.
Сама постановка питання — зобов’язати телекомпанії провести дебати — виглядає абсурдною чи як мінімум некоректною. Можуть викликати здивування і такі норми закону, відповідно до яких «теледебати проводяться в обов’язковому порядку всіма телерадіоорганізаціями, незалежно від форми власності», а «організація та проведення теледебатів, а також їхнє фінансове, кадрове, матеріально-технічне забезпечення відбувається за рахунок телерадіорганізацій і є однією із головних ліцензійних умов». І навіть побажання «запропонувати механізм компенсації витрат телерадіоорганізаціям на проведення телерадіодебатів».
Справді, як можна зобов’язати приватну телекомпанію робити програму, у якій вона не зацікавлена? Яка не вписується в її концепцію? На яку у компанії елементарно бракує коштів і технічних можливостей? І яке взагалі має право держава (в особі Верховної Ради, у даному випадку) втручатися в приватний бізнес? До речі, саме цей аргумент найчастіше наводять супротивники теледебатів із числа представників недержавних телекомпаній. Погодимося з їхньою думкою і гарненько її запам’ятаємо, бо надалі нам ще раз доведеться звернутися до теми «Держава і приватний бізнес у період виборчої кампанії».
Обгрунтованим слід вважати й подив переважної більшості мовців з приводу накинутого їм обов’язку займатися альтруїзмом. Навіть якщо уявити неможливе і припустити, що закон буде підписаний і Кабінет муситиме передбачити механізм компенсації «дебатних» витрат — становища це не врятує. Бюджет від надлишку коштів не страждає, і в кращому разі ТРК відіб’ють витрати на каву для учасників передвиборних теледуелей. Тим часом, за твердженнями телевізійників, дебати — втіха більш ніж дорога. За одними оцінками, канал витратить на програму 10—12 тисяч умовних одиниць. За іншими, більш зваженими, — для організації пристойних теледебатів знадобиться стартова інвестиція у 20 тисяч доларів плюс ще 15 тисяч «баксів» щомісяця. Чи зможе держава вишукати такі кошти?
Та й узагалі, чи можна уявити появу такого закону в цивілізованій країні? Зрозуміло, не можна. Проте в цивілізованій країні не дебатується (вибачте за тавтологію), потрібні дебати чи ні. Оскільки там наявність дебатів є законом, хоч і неписаним, але обов’язковим до виконання. Продовжуючи тему, запитаємо так: чи можлива в цивілізованій державі ситуація, коли політична партія не в змозі розмістити свій ролик на жодному з каналів? Чи можемо ми стверджувати, що в нашій країні, точнісінько як і в більшості країн Європи, медіа-бізнесмени не ставлять свої комерційні інтереси у залежність від чиєїсь політичної примхи? А самі медіа реалізовують право всіх глядачів на отримання об’єктивної інформації, а не бажання одного — Головного Глядача?
Можна сперечатися щодо коректності цього закону, та не можна заперечувати наявності проблеми. Не можна так просто відмахнутися від волі доброї половини законодавців, які представляють мільйони виборців і обстоюють найрізноманітніші ідеології — від правоцентристської до консервативної лівої.
Чи розуміють народні обранці безплідність своїх законотворчих зусиль? Напевно, так. Чи є у Верховній Раді ресурси для подолання вето? Це викликає великі сумніви. У такому разі чим же керувалися ініціатори законодавчого закріплення «насильницької теледемократії»? Лише бажанням пограти на нервах у Президента й медіа-олігархів? Можна припустити наявність двох цілей — тактичної та стратегічної. По-перше (хоч як смішно й водночас сумно це виглядає), цілий ряд політиків хотів бодай у такий спосіб отримати можливість бути згаданими в пресі. Чи можна їх за це осуджувати? Щоб виступити суддею, треба опинитися у шкурі Тимошенко або Мороза, саме згадування імен яких загрожує власникам телеканалів серйозними неприємностями. Про те, щоб на метрових каналах з’явилися ролики очолюваних ними партій і передвиборних блоків, навіть не кажу. Так уже повелося в нашій країні, що цілий ряд політиків може з’явитися в медіа (особливо в електронних) лише в іпостасі «кабана, що біжить». Та навіть право бути політичною мішенню ще треба заслужити. Щоб про тебе нагадали глядачам (хай навіть у контексті відвертого «мочилова»), потрібен залізобетонний інформаційний привід. У країні неписаних законів багато людей приречені винаходити нові форми виведення свободи слова в неволі...
І все-таки хочеться вірити, що прибічниками узаконених теледебатів рухало не лише банальне прагнення «попіаритися». Стратегічною метою майже точно було бажання вкотре привернути увагу громадськості до незаперечної проблеми. З тим, щоб хоч трохи змінити ситуацію. Ну хіба нормально, що Фонд «Вiдродження» зацікавлений у проведенні рівноправних дебатів більше, ніж усі вітчизняні телеканали, разом узяті? Хіба можна говорити про об’єктивність і прозорість виборчого процесу, якщо цілком достовірна інформація, що журналістові, який висловив бажання провести теледуелі, «господар» каналу дав «добро» на проект лише за дотримання двох умов:
— участь Тимошенко і Мороза виключається;
— жодного жеребкування: «фасуватимуть» пари «дуелянтів» «нагорі»?
Якщо хочете, закон був формою відкритого послання до журналістів, менеджерів і телемагнатів. Не так спробою законодавчо нав’язати свободу, як нагодою нагадати про журналістську несвободу. У тому числі і законодавчу.
«Можливість украсти породжує злодія»
Цей афоризм належить перу іншого великого філософа Френсіса Бекона. У геніальності даної фрази автор цих рядків переконався під час читання закону про вибори народних депутатів. А також при вивченні коментарів до нього, даних главою ЦВК Михайлом Рябцем. З властивим лише йому юридичним блиском Михайло Михайлович розтлумачив пресі її права та обов’язки в період виборчої кампанії. Співставивши тексти згаданого вище нормативного акта й висловлювання пана Рябця у викладі агентства «Інтерфакс-Україна» ваш покірний слуга дійшов висновку, що:
а) або перша особа Центральної виборчої комісії не читала Закон України «Про вибори народних депутатів України»;
б) або ця сама особа нездатна чітко викладати свої думки;
в) або агентство «Інтерфакс-Україна» не занадто коректно передало суть заяв зазначеної особи.
Будь-яка з зазначених версій виглядає сумнівною. Пан Рябець — людина, яка має звання заслуженого юриста України й солідний досвід публічних дискусій. Агентство «Інтерфакс-Україна» — одне із найоб’єктивніших і надійних джерел інформації. Однак факт залишається фактом: відмінність між тим, що розповсюджено «І-У» із посиланням на високошановного Михайла Михайловича, і тим, що написано в законі, — більш ніж суттєва.
Отже, за версією агентства, керівник ЦВК повідомив, що «закон забороняє ЗМІ, їх посадовим особам чи творчим працівникам вести агітацію за або проти того чи іншого учасника виборчої кампанії, надавати кому-небудь із них агітацію, оцінювати положення їх передвиборних програм. У протилежному випадку, за поданням ЦВК у судовому порядку діяльність цього ЗМІ може бути тимчасово припинена». Справді, у законі є подібна заборона. Та, по-перше, стосується вона не всіх ЗМІ, а лише ДЕРЖАВНИХ І КОМУНАЛЬНИХ. Погодьтеся, різниця суттєва. По-друге, у пункті 4 статті 56, суть якої намагався витлумачити пан Рябець, є обмовка: державні та комунальні ЗМІ також мають право агітувати за або проти когось, якщо це відбувається на комерційній основі, за наявності відповідних договорів. Більш того — нещодавно колега Михайла Михайловича по ЦВК пан Нельга заявив, що закон не забороняє журналістам державних мас-медіа агітувати за кого завгодно й коментувати будь-які передвиборні програми в інших, недержавних ЗМІ. І, нарешті, третє: що означає дивне формулювання «закон забороняє надавати кому-небудь із них агітацію»? Саме навпаки: закон зобов’язує державні ЗМІ рекламувати всіх за бюджетні кошти й дозволяє мас-медіа всіх форм власності агітувати за всіх бажаючих за рахунок коштів виборчих фондів. Обмеження лише одне: форми й засоби агітації не повинні виходити за рамки, передбачені законодавством.
Ми б не зупинялися так докладно на цих невідповідностях, якби заяви високопоставленого чиновника, який має пряме відношення до контролю за висвітленням виборів у ЗМІ, не викликали справжній шок у багатьох наших колег. Можна вибачити журналістів — не кожний читав закон і може розібратися в юридичних тонкощах. Проте ж Рябець закон читати був зобов’язаний, а в правовій казуїстиці має бути докою. У такому випадку, як належить сприймати наведені вище цитати? Як помилку? Обмовку? Чи свідоме введення в оману?
Був у спічі глави ЦВК і ще один, досить сумнівний пасаж. Знову звернемося до першоджерела, повідомлення «І-У»: «Пан Рябець повідомив, що... як порушення розцінюватимуться відмова чи «тяганина» із боку ЗМІ в наданні ефіру чи газетної площі для розміщення агітаційних матеріалів партій або блоків, або кандидатів за рахунок коштів виборчого фонду». Скільки не читав закон, але прямої вказівки на те, що НЕДЕРЖАВНІ ЗМІ ЗОБОВ’ЯЗАНІ рекламувати всіх бажаючих, у документі не знайшов. Засоромився — уточнив у кількох юристів з ім’ям, але вони лише знизали плечима. Мовляв, вказівки немає, але є норма про надання рівних прав.
До речі, про права. Деякі теленачальники, як ми пам’ятаємо, дуже обурювалися, що приватним ТРК нав’язують теледебати. А як бути в цьому випадку?
Дірочка в законі. Усе залежить від трактування. Ось, пан Рябець «відтрактував» по-своєму. І хто ризикне йому заперечити? До речі, у чому тисячу разів готовий погодитися з Михайлом Михайловичем, що закон більш ніж недосконалий. І дірочок у ньому — безліч. Закон із завидною чіткістю регулює, що саме, як саме і коли саме повинні робити державні ЗМІ. А стосовно інших (яких — більшість) — більше запитань, ніж відповідей. Закон визначає, що офіційні повідомлення про дії кандидатів, пов’язані з виконанням ними службових обов’язків, не є передвиборною агітацією. Та при цьому не визначає, що ж саме є передвиборною агітацією. І одночасно містить норму, що «передвиборна агітація в засобах масової інформації проводиться у формі публічних дебатів, дискусій, «круглих столів», прес-конференцій, інтерв’ю, виступів, телезамальовок, відеофільмів» і т.ін. і т.п. Тобто передвиборна агітація може бути втілена в будь-який жанр журналістики. Та чи слід при цьому вважати, приміром, будь-яке інтерв’ю в період виборчої кампанії передвиборною агітацією?
Давайте змоделюємо ситуацію. Сталася подія, газета помістила бліц-інтерв’ю двох-трьох головних дійових осіб. І тут приходить товариш із ЦВК і суворо запитує: «А де договір?» — «Який договір?» — спантеличено перепитує редактор. «Про оплату за передвиборну агітацію трьох громадян, які є кандидатами в народні депутати...»
А оскільки в депутати з масштабних політиків не балотуються, здається, лише Президент і глава ЦВК, то виходить, що в період виборчої кампанії безплатно публікувати дозволено тільки інтерв’ю з Кучмою і Рябцем. Отже кожний журналіст для отримання оперативного коментарю зобов’язаний брати із собою, крім диктофона, ще й копію договору про надання рекламних послуг, бланк «прайсу», печатку та головного бухгалтера. Кожна законодавча неузгодженість породжує запитання. Кожна можливість украсти породжує злодія...
Ми щиро сподівалися, що через неграмотність невірно тлумачимо положення виборчого закону і тому згущаємо барви. І настільки ж щиро сподівалися, що заслужений юрист України Михайло Рябець розвіє наші сумніви. Однак спроби зробити з ним інтерв’ю чи хоча б отримати відповіді на запитання, які нас цікавлять, успіху не мали. Чи, може, слід було додати копію договору про надання послуг?