Те, що Володимир Огризко і Віктор Король не мали жодних шансів бути призначеними минулого четверга Верховною Радою на посади міністра закордонних справ і глави Служби безпеки України, було зрозуміло і без голосування. Важко уявити ситуацію, менш придатну для розгляду кадрових питань такої важливості, ніж бойові дії, що розгорнулися в парламенті цього тижня. Войовничим і розпашілим депутатам було не до доль країни.
І хоча фракції БЮТ і «Нашої України», розуміючи весь абсурд ситуації, і запропонували відкласти розгляд кадрових питань до відновлення нормальної роботи Ради, перший віце-спікер Адам Мартинюк, який головував цього дня, навіть не поставив їхню пропозицію на голосування. Адже в коаліції було вже все вирішено: президентські кандидатури — відхилити. Володимиру Огризку навіть не дали можливості сказати вступне слово — парламентську більшість зовсім не цікавило, що хотів розповісти їм претендент на посаду глави зовнішньополітичного відомства. «Антикризовики» відразу закидали Огризка запитаннями, відповіді на які їм найчастіше взагалі не були потрібні, і репліками, не тільки непарламентськими й недипломатичними, а й часом відверто хамськими. Обговорення кандидатури на посаду нового міністра закордонних справ за сценарієм і тональністю дуже скидалося на дійство, розігране в парламенті три місяці тому, коли коаліція влаштувала слухання звітів тодішнього глави МЗС Б.Тарасюка і міністра оборони А.Гриценка. Тоді теж нікого не цікавили ні зовнішня політика, ні оборона.
Слухаючи у четвер наших депутатів, знову було страшенно прикро за державу і соромно за тих, хто називається у цій країні владою. Бо ж якщо основною претензією до кандидата на посаду глави МЗС є його відмова перейти з рідної і державної української мови на російську на вимогу нікому не відомого російського учасника заштатної конференції, якщо його звинувачують у тому, що він не поступається на переговорах національними інтересами України на користь Росії, — давайте тоді призначимо міністром закордонних справ Юрія Лужкова, та й по всьому.
Утім, цілком очевидно, що навіть не прозахідна орієнтація і рішуче обстоювання українських інтересів на переговорах із Росією — основні й реальні причини відмови коаліції призначити В.Огризка. Головна причина, знову-таки, в боротьбі за повноваження між президентом та прем’єром і у відсутності домовленості між ними. Хтось вважає, що Огризко не досить активно «обсапував» фракцію парламентської більшості, що треба було не пасивно чекати на їхнє запрошення, а самому активно виходити на контакт. Проте, здається, навіть якби Володимир Станіславович цілодобово перебував у парламенті або на його місці була сама Кондоліза Райс, Йошка Фішер чи навіть Сергій Лавров, — усе одно шанси президентського кандидата у нинішній внутрішньополітичній ситуації були б нульовими. До речі, президент (і тут ми можемо погодитися із представниками коаліції) і сам не дуже активно лобіював свого ставленика. Та й аргументи на його користь як глава держави, так і його секретаріат наводили досить своєрідні: фраза про те, що Огризко продовжуватиме зовнішньополітичний курс, який раніше проводив Борис Тарасюк, звучала неодноразово. З огляду на «любов» коаліції до Тарасюка — аргумент, у буквальному значенні, вбивчий. Хіба не мудріше й фактично, правильніше було б підкреслювати, що новий міністр закордонних справ реалізовуватиме курс президента?
Прогнозувати, хто ж зрештою стане міністром закордонних справ цієї мало прогнозованої країни, важко. В.Ющенко вже заявив, що має намір повторно внести в парламент кандидатуру В.Огризка. Однак зрозуміло, що без досягнення домовленості з прем’єром та коаліцією історія Огризка повторить історію Тарасюка і перетвориться на фарс, зробивши черговим заручником внутрішньополітичних розбірок чергового хорошого дипломата і вдаривши вкотре по іміджу України. Один із задумів коаліції — скористатися новим законом про Кабмін і, змоделювавши ситуацію потрібним чином, самій призначити свого кандидата міністром закордонних справ, без президентського подання. Найчастіше у цьому контексті називається прізвище Грищенка. Та хоч би хто став новим міністром, позаздрити йому буде важко. В умовах перманентної і жорсткої боротьби між Банковою та Грушевського навіть найдосвідченішому, наймудрішому й найталановитішому дипломатові навряд чи вдасться зробити щось реальне на зовнішньополітичній ниві.
У ситуації ж із Віктором Королем, вважає депутат від «Нашої України» Юрій Ключковський, більшість діяла як «вовки з байки Крилова». «Їм не подобається Король, тому що він із «Нашої України», тому що його запропонував президент, тому що він кваліфікований фахівець. Вони нехтують усім тим, за що варто було б його призначати».
Регіонал Тарас Чорновіл, коментуючи можливе повторне внесення кандидатури Віктора Короля на посаду глави СБУ, нагадав, що «стосовно Короля у нас немає персональних зауважень». Проте перед внесенням відповідної кандидатури президент «навіть у вигляді указів» має гарантувати рівновіддаленість СБУ від різних політичних сил, «у тому числі від групи Порошенка». Цікаво, звісно, який указ може гарантувати такого роду речі більшою мірою, ніж Конституція і закон, і чому відповідне питання не ставилося, наприклад, щодо Генпрокуратури чи МВС? За версією регіонала Кисельова, В.Огризко і В.Король постраждали через відомі дії опозиції у парламенті. «Щодо Огризка точно не скажу, але Король — точно. Напередодні була 100-відсоткова гарантія, що ми віддамо за нього голоси», — повідомив журналістам Кисельов.
Віктор Ющенко заявив, що наполягатиме, аби кандидатуру В.Короля розглянули ще раз.
До переваг В.Короля слід зарахувати його незаперечний професіоналізм. Щоправда, набутий і виявлений на службі в міліції. Саме ця обставина стала, мабуть, єдиним логічним аргументом проти призначення генерал-лейтенанта міліції главою СБУ в умовах постійної конкуренції між двома «сусідніми» відомствами. Можна б обговорювати небажані наслідки колись неприпустимого, а тепер звичного обміну кадрами між правоохоронними структурами (переважно поповнення СБУ міліціонерами різного рангу). Та очевидно, що насправді цей аспект аж ніяк не був визначальним, коли приймалося рішення щодо В.Короля. Традиційну конкуренцію між цими відомствами можна було б зробити значно цивілізованішою, позбавивши СБУ низки функцій, не властивих спецслужбі, призначення якої — захист державного суверенітету, конституційного ладу і територіальної цілісності. Проте зазначені функції приносять набагато менше дивідендів, ніж, наприклад, боротьба з економічною злочинністю. І, до речі, можна з упевненістю припускати, що В.Король, у разі його призначення в СБУ, сприяти цьому розмежуванню функцій, чого в нас давно й наполегливо просять європейські структури, аж ніяк не буде. Та й, зазначимо в дужках, є обґрунтовані побоювання, що рідна міліція в її сучасному стані може стати ще небезпечнішою для суспільства, яке віддало виключно їй на відкуп низку питань, котрі вона сьогодні ділить із СБУ. Втім, вищезазначені аспекти сьогодні мало кого хвилюють, головне питання — «чиї» МВС, СБУ або Генпрокуратура. Бо саме ця обставина, а не функції, виписані в законі, визначає, що переважно робитиме кожен із цих державних органів.
Утім, з огляду на сучасні кадрово-політичні реалії, В.Король — не найгірша кандидатура на посаду голови СБУ, потенційно прохідна, незважаючи на перше фіаско. Дружба В.Короля з П.Порошенком цілком здатна принести голоси, яких бракує. Серед інших варіантів називають Ігоря Смєшка, групу підтримки якого, подейкують, очолює Віталій Гайдук. Цікава, на думку деяких спостерігачів, і «зв’язка» Наливайченко—Шатковський.
Майже два місяці розмірковував президент щодо кандидатури на вакантну посаду глави СБУ — правоохоронного органу спеціального призначення, що забезпечує державну безпеку України. Парламент кандидатуру президента на посаду глави СБУ «прокотив», відверто давши зрозуміти: так би мовити, нічого особистого — до В.Короля жодної реальної претензії. У своєму комічно-трагічному протистоянні влада остаточно дестабілізує і так «нападоподібну» (через кадрові рокіровки) роботу органів, місяцями тримаючи їх в «обезголовленому» стані.
Чергове перетворення розгляду чергового важливого для країни питання на циркову виставу знову яскраво продемонструвало: в Україні немає політичної еліти, здатної думати про державу, про національні інтереси, реально оцінювати внутрішні та зовнішні загрози й виклики, шукати інструменти і способи їх нейтралізації. Вітчизняна «еліта» мислить набагато примітивніше, а її інтереси набагато приземленіші. І навіть реальні загрози національній безпеці країни не є для її представників достатнім приводом подати політичним опонентам руку і консолідувати зусилля.
…Під завісу бурхливого четвергового засідання Верховна Рада ухвалила заяву, в якій закликала Європейський союз надати Україні в майбутній базовій угоді європейську перспективу. З огляду на все викладене, цей жест видається не більше ніж фарсом...