Навряд чи це входило в плани Леоніда Кучми і було метою його гучного указу, котрим Президент вкоротив військову доктрину рівно на дві стратегічні мети — членство України в ЄС і НАТО, але, хоч як дивно, певний позитив від цього отримала й сама Україна. Весь минулий тиждень про неї активно писала європейська преса. Журналісти держав — нових членів Європейського Союзу, зокрема Польщі й Литви, звинувачували Брюссель у байдужості й недостатній увазі до України й закликали свої уряди якомога швидше порушити перед Євросоюзом питання про надання нашій країні перспективи членства в ньому. А в західноєвропейській пресі замиготіли публікації, у яких нарешті почало проглядатися розуміння того, що нова Європейська політика сусідства затісна для України і що Євросоюзу час задуматися, що ж робити з цією «великою і важливою» європейською країною?
Шкода тільки, що це питання прозвучало у найменш підходящий період літнього «мертвого сезону» — навряд чи, роз’їхавшись на канікули, єврокомісари або члени європейських урядів стануть на курортах сушити над ним голову. Втім, у самій Україні всім теж не до євроінтеграції, всі пішли на вибори, навіть найзапекліші євроінтегратори. І тільки дипломати й нечисленні чиновники з обов’язку служби пораються нині на цій занедбаній ниві. І, попри посушливе в плані обіцянок Брюсселя літо і прогнози на штормову передвиборну осінь в Україні, навіть сподіваються на певний урожай у вигляді Плану дій Україна—ЄС (ПД).
Робота над документом добігає кінця: на останніх консультаціях, проведених у Брюсселі наприкінці липня, сторонам нарешті вдалося узгодити формулювання найбільш суперечливих пунктів ПД. І хоча отриманий продукт, як завжди, результат складних компромісів, щось українцям із єесівців вичавити все ж вдалося. За прикидками глави представництва України при ЄС Романа Шпека, враховано більш як 85% пропозицій, що містилися в документі, поданому Єврокомісії українською стороною рік тому. План дій буде розрахований на три роки і, за словами заступника міністра закордонних справ України Олега Шамшура, у результаті його виконання українська сторона хотіла б перейти у відносинах із Євросоюзом «від співробітництва до інтеграції в усіх сферах».
Однак у Брюсселі з приводу «всіх сфер» сьогодні говорити не готові. На якомусь етапі підготовки ПД формулювання про «економічну та політичну інтеграцію» (що в дуже замаскованому вигляді могло б означати для українців надію на перспективу членства) трансформувалося в «поступову економічну інтеграцію та поглиблення політичного співробітництва» (що повертає нас із області мріянь у рамки політики сусідства). Але зате українській стороні вдалося наполягти на своєму в однім із найпринциповіших для неї питань: у преамбулі ПД за результатами його виконання буде закладена можливість укладання нової «посиленої» угоди. Нагадаємо, що проти такого формулювання раніше виступала низка країн — членів ЄС, і Єврокомісія у вигляді «нових договірних відносин» пропонувала певну «сусідську» угоду, що обмежила б наші відносини вузькими рамками Європейської політики сусідства. Що собою являтиме «посилена» угода, сьогодні говорити складно. Але, як пояснив О.Шамшур, вона різнитиметься від нині діючої Угоди про партнерство та співробітництво (УПС) і буде «посиленою» щодо саме цього документа. І цей новий документ українська сторона хотіла б бачити максимально наближеним до угоди про асоціацію європейського типу.
І тут знову розбіжність у поглядах. Того самого дня, коли проходили україно-єесівські консультації, один брюссельський чиновник, котрий відає відносинами з нашою країною, у тому ж будинку Єврокомісії переконував українських журналістів у тому, що «немає ніякої потреби будь-що замінити УПС новим документом», оскільки «це рамкова угода, і її можна пристосувати до реальності, вона підходить і для подальшого співробітництва». Ну а коли термін дії УПС мине, «тоді можна буде поговорити і про новий документ, хоча це буде не зовсім новий, а просто «переупакований» старий документ». І взагалі, «особливої різниці між УПС і угодою про асоціацію немає, вони тотожні на 90%».
Загалом, це правда. Але вся річ саме в тих 10% розбіжностей, навколо яких стільки років і ведуться дипломатичні битви між Києвом і Брюсселем. Оскільки цей десяток відсотків — преамбула до основного документа, і в угодах про асоціацію європейського типу в ній і зафіксована перспектива членства тієї чи іншої країни в Європейському Союзі. І те, що на перший погляд може видатися дипломатичним крутійством і буквоїдством, насправді є спробою української сторони вичавити з єесівців цю перспективу для України. Спроби досі не мають успіху й дедалі більше дратують євробюрократів.
Той же брюссельський чиновник звертав нашу увагу на те, що «на жаль, українська сторона більше робить упор на якісь документи, а не на реформи всередині країни». І що «політична перспектива, звісно, важлива, але реформи цілком можна проводити і без неї, працювати можна і на основі УПС». Адже «остаточна мета політики сусідства — відсутність різниці між життям в Україні і, наприклад, у Польщі, а різниця буде тільки в тому, що представники України не засідатимуть у Європарламенті та Раді ЄС».
У чомусь цей чиновник правий, у чомусь лукавить. Безумовно, можна реформуватися і без єесівської перспективи, і «Європу в Україні» спокійно можна будувати без неї ж. Але тільки існує небезпека, що коли ми, «безперспективні», щось побудуємо, то це буде й не Європа зовсім... Розповідаючи про допомогу, яку Євросоюз подавав Польщі-кандидату, єврокомісар Данута Хюбнер, котра тривалий час очолювала польську євроінтеграцію, звертала нашу увагу на те, що це була не тільки фінансова й технічна допомога — величезну роль також зіграли єесівський моніторинг, критика, контроль: «Ми бачили світло в кінці тунелю, і під жорсткі окрики Євросоюзу рухалися до кінцевої мети».
Так от без таких «окриків» і, не бачачи світла в кінці тунелю, у ньому запросто можна заблукати, або надовго застрягти в потемках, або вийти там, де був вхід...
Звісно, членство в ЄС саме по собі, за будь-яку ціну, не має бути самоціллю України, звісно, головне — це європейський рівень життя і демократичні цінності. Просто, маючи перспективу членства в ЄС, цього можна досягти значно швидше і з меншими витратами, аніж реформуючись самостійно. Тому що своїм кандидатам ЄС подає колосальну допомогу в усіх сферах.
Загалом, одна з основних причин, із котрих Євросоюз не хоче й не може надати нашій країні перспективу членства, і полягає в його неготовності й нездатності на даному етапі подати таку допомогу такій величезній і малореформованій країні, як Україна. А європейська політика сусідства потребує значно менших витрат.
«Нині у нас немає достатнього поля для маневру, немає гнучкості, щоб змінити щось у цій політиці», — твердо заявив нам один із представників Цільової групи з питань «Розширеної Європи» Єврокомісії. З приводу ж обурення України тим, що вона опинилася «в одному кошику», наприклад, із Білоруссю і Тунісом, нам «наївно» зауважували, що, мовляв, Польща теж дуже різниться від Мальти чи Кіпру, однак вони також були «в одному кошику» — у загальному процесі розширення. Про те ж, що Україна абсолютно не заперечувала б проти цього, іншого, «кошика», і що компанія, наприклад, Румунії та Болгарії нас цілком би влаштувала, у Брюсселі чути не хочуть. Ще й тому, що там дуже сумніваються в щирості євроінтеграційних прагнень нашої країни: «Чи насправді українці хочуть у ЄС? А може, українські політики роблять своїх співгромадян заручниками власних амбіцій, стверджуючи, що Україна хоче в ЄС? Чи знають українці, що таке ЄС?» «От, наприклад, у Польщі та Чехії дуже багато євроскептиків, і що ближче ці країни були до ЄС, то менший відсоток населення підтримував ідею вступу в Євросоюз. І чи розуміють українці, що їм знову доведеться підпорядковуватися — тільки замість Росії буде ЄС, чи захочуть вони втрачати частину суверенітету?», — чи то чесно попереджали нас, чи то просто «залякували», намагаючись відігнати від євросоюзівських дверей.
Тож якщо після виборів нова українська влада вважатиме членство України стратегічною метою нашої країни, то їй треба буде знайти дуже переконливі відповіді на всі наведені вище запитання. Причому як для єесівців, так і для самих українців. Наприклад, розповісти співгромадянам про те, що в Польщі після 1 травня найбільше виграли найзатятіші євроскептики — фермери, котрих дуже довго залякували загрозою розорення після вступу Польщі в ЄС. За свідченням Д.Хюбнер, нині польська сільгосппродукція просто наводнила європейський ринок. Зокрема, вже в травні експорт яловичини зріс на 40%. А фрукти й овочі буквально зникли з польських ринків — все пішло в Західну Європу. (Цікаво було б дізнатися, наскільки цим фактом, а також зниженням митних тарифів готові скористатися українці й швидко зайняти цю спустілу у сусідів нішу. Чи ж ми можемо тільки кричати про «негативні наслідки розширення»?)
Доведеться також докладно й дохідливо пояснювати українцям, чим «втрата суверенітету» у рамках Євросоюзу різнитиметься від втрат у рамках союзу з Росією, розповідати про принцип консенсусу при прийнятті найважливіших рішень у ЄС, про основні відмінності між наднаціональним органом, створення якого заплановано в рамках ЄЕП, і Радою ЄС, Єврокомісією, Європарламентом.
Стосовно ж переконання європейців, то, на думку глави представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні пана Ваксмута, висловлену ним на одному з круглих столів, можливо, українцям варто було б провести плебісцит щодо європейського майбутнього нашої країни. І тоді, «якщо Європа побачить, що Україна справді хоче в ЄС, це змушуватиме європейців таки прийняти рішення» щодо нашої країни, припускає пан Ваксмут.
До речі, дуже показова різниця в оцінках українських європерспектив, які дають європейські дипломати та представники різних європейських структур, котрі працюють у Києві, і їхні брюссельські колеги. Різниця — в акцентах. Європейці-«кияни», підтверджуючи той факт, що Україні ще дуже далеко до членства в ЄС, і закликаючи «працювати, працювати і ще раз працювати» над собою, стверджують, що «не пропаде скорботний труд», активно посилаючись на 49-ту статтю договору про Євросоюз, відповідно до якого будь-яка європейська держава, що відповідає копенгагенським критеріям, може подати заявку на членство в ЄС.
А от під час численних зустрічей із брюссельськими чиновниками іноді здавалося, що на них нападає жах від однієї тільки думки про гіпотетичне членство України в ЄС. «Якщо ми завтра раптом приймемо Україну, то Європейський Союз просто перестане працювати, він перетвориться в якийсь клуб держав», — нервувався один із них. «А як же горезвісна 49-та стаття?» — запитували ми. У відповідь нам пояснювали, що ця стаття лише дає право подати заявку і вона «зовсім не означає, що коли ви європейська країна, то вам відразу дадуть згоду». Навіть якщо ви відповідаєте всім трьом копенгагенським критеріям, оскільки «всі забувають про четвертий — здатність самого ЄС прийняти нових членів». Нам цілком ясно давали зрозуміти: «мови про подальше розширення Євросоюзу нині взагалі не може бути, причому неготовність самого ЄС відіграє навіть більшу роль, аніж неготовність країн, які бажають у нього вступити». Одна з причин — громадська думка в країнах ЄС украй негативно сприймає ідею подальшого розширення. Що ж, сумно, проте не безнадійно. Бо, попри крижаний холод, що віє від Брюсселя, чомусь не залишає впевненість: будь Україна сьогодні іншою, демократичною та ринковою — європейська громадська думка теж була б іншою. Адже навряд чи сьогодні ЄС, попри всі свої інституційні труднощі, зміг би відмовити в членстві Норвегії чи Швейцарії.
«У Єврокомісії вже дуже багато людей розуміють, наскільки важливим є для України зближення з ЄС, і що вона незадоволена запропонованою політикою сусідства. Треба бути оптимістами. У наш час усе змінюється дуже швидко», — підбадьорює Данута Хюбнер. Разом із колегами з інших держав — нових членів ЄС — вона, на відміну від єврокомісарів-старожилів, залишиться в складі Європейської комісії й після 1 листопада. В Україні покладають великі надії й на новий склад ЄК, і на ротацію чиновників у його апараті, і на новий Європарламент, у якому має з’явитися значна кількість симпатиків нашої країни. Проте без зусиль із боку самої України вони навряд чи зможуть щось зробити для нас.
Звісно, значну роль у подальших відносинах із ЄС зіграють вибори, причому не тільки нинішні, а й парламентські 2006 року, на що незмінно звертають нашу увагу європейці. Києву досить чітко, регулярно і на всіх рівнях дають зрозуміти: якщо якась країна хоче подальшого розвитку відносин із Євросоюзом у всіх сферах, то вибори мають бути чесними й демократичними. Брюссель не підтримує жодного з кандидатів у президенти України, йому навіть навряд чи відомі прізвища всіх 26 претендентів. Проте на запитання «ДТ»: «То який же український президент буде кращим для ЄС: недемократичний і неринковий, такий, що не ставить перед собою і країною за мету членство України в ЄС, чи ж демократ і ринковик, котрий наполегливо і голосно стукає в європейські двері?» єврокомісар Д.Хюбнер дала цілком ясну відповідь: «Звісно ж, ми віддамо перевагу нехай і нав’язливому, але демократу й ринковику. Але сьогодні у вас ще занадто мало реформ, щоб так голосно стукати. Повірте, це не гарний слоган і не відмовка, це справді так: більшу частину роботи має виконати сама Україна». І відповідь на запитання, що ж нам робити з цією країною, Європейський Союз зможе знайти тільки після того, як на нього відповість сама Україна.
Автор дякує представництву Європейської комісії в Україні й Академії української преси за організацію поїздки українських журналістів у Брюссель.