«...сьогодні ми зіштовхуємося з політикою глобалізації. Я саме наполягаю на терміні «політика глобалізації», а не кажу про «глобалізацію», так якби йшлося про природний процес. Ця політика здебільшого тримається в таємниці під час її розробки та поширення. ...Більшість людей не бачать, до чого вона може призвести найближчим часом. Інша риса цієї політики: вона почасти розробляється самими науковцями. Все питання в тім, можуть і чи повинні мовчати ті люди, які, відштовхуючись від своїх наукових знань, здатні передбачити згубні наслідки цієї політики. Мені уявляється, що дослідник не має сьогодні іншого вибору...».
Із останнього публічного виступу французького соціолога
П’єра Бурдьє. (Відомий дослідник помер за нез’ясованих обставин у лютому 2002 року.)
Для мене як політика ясно, що саме глобалізація і призвела до розпаду СРСР. Вона і породила нашу незалежність. Феномен передбачення Бжезинського в тому й полягав, що він із математичною точністю побудував нову модель дрейфу народів, країн, цивілізацій на новий глобалістичний материк. Це новий час, нова ера людства, де окремі ідеї, любов, страждання, жорстокість у будь-який час можуть стати рушійною силою розвитку світу.
Не впевнена, що у когось із моїх колег знайдуться такі аргументи, як ті, що, наприклад, ми здобули нашу незалежність у боротьбі з тоталітарним режимом. Не знайдуться. Оскільки глобалізація, мов шашіль, поточила Радянський Союз. У результаті ми отримали дуже трухляву державність, таку ж, даруйте, еліту, незрозумілу зовнішню політику й ще більш незрозуміло-трухляву ідеологію участі в глобальних перегонах на виживання.
Тепер світ змінюється з іще більшою швидкістю, ніж колись. Невловимо, але стрімко змінює обриси і його форма. Національні кордони практично впали перед тиском транснаціональних корпорацій. Енергетичні союзи та політичні клуби вже давно перекроїли глобус і продовжують свої експансії в уми споживачів, випробовуючи все нові технології впливу на підсвідомість. Глобальні процеси як величезний маховик запущені і безповоротно асимілюють і уніфікують етноси, нації, народи, країни.
Усю свою доступну для огляду історію Україна, зважаючи на географічне положення та ментальну особливість еліти, повинна була вибирати. Дивно, але завжди мали свій розвиток чомусь найгірші сценарії. Звісно, навряд чи нас сьогодні можна знову перетворити на колонію якоїсь метрополії. Але нинішня, побудована лише на політичних емоціях, інтеграція може мати не менш небезпечні перспективи.
Ми тільки почали жити самі. Навряд чи ми могли піти за прибалтами: провести швидку й нещадну політичну люстрацію, сформувати жорсткий націонал-прагматизм дій влади та політичної більшості і поставити єдину мету — Європейський Союз і НАТО. І це не тема для дискусії, чому ми не могли вчинити так. За всіх емоцій деяких моїх колег ми не могли повернутися, і не тільки в минуле, а навіть і в майбутнє, наприклад, частиною Росії.
Інтернет, транснаціональні фінансові потоки, відчайдушна боротьба за енергетичні ресурси принципово змінили світ. Демократія вже не має альтернативи. Це ще більше посилює конфлікт цивілізацій. Золото вже не є метою накопичення і гарантією стабільності. Сучасні алхіміки шукають філософський камінь штучного інтелекту. Емманюель Тодд запевняє нас у повному подоланні 2030 року неписьменності у світі. Як наслідок — повний контроль народжуваності, різка політична активізація мас, супроводжувана заворушеннями та зростанням жорстокості. Нарешті, глобалізована демократія неодмінно зумовлює втрату ментальних коренів.
Із цим важко не погодитися, оскільки ми щось подібне вже спостерігали в усіх без винятку світових демократіях. Але не слід забувати, що зрештою глобалізація — це не уніфікація ліберальних демократій, про що пише близький мені Фукуяма, а саме асиметрія і неоднорідність світу, де є сильні та слабкі країни, країни-споживачі і країни — ресурсні додатки, країни-хижаки і країни-жертви. Така собі модель шахівниці, де грають сильні фігури — традиційні демократії, третій світ, і ще так звана вісь зла, яка свідчить про зростання конфлікту цивілізацій. У читача не залишиться сумнівів, на якій клітині цієї містичної шахівниці розмістити Україну.
Мало хто відверто називає речі своїми іменами. Це негласне табу порушують хіба що щирі нонконформісти, такі як Чалмерс Джонсон. У його розумінні, можливо, і не безперечному, причина такого ритуального мовчання криється в тому, що існуюча економічна модель світу покаже, що знайдеться єдина країна, яка живе на утриманні усього світу з катастрофічним торговим дефіцитом і доларом, який коштує реально лише 10% від заявленої ціни.
Тому, аби зрозуміти, на що може розраховувати наша молода демократія, потрібно оцінити її місце в історично-модернізаційному розрізі еволюції. І тут хотіла б прокоментувати кілька теорій, нав’язаних нам ззовні, які активно реалізують деякі політичні групи, виряджені іноді під щирих українців. Вони, на жаль, класифікують нашу державу, наш народ, попри наші бажання та стародавність далеко за трипільською культурою його етносу як генетично нездатних до самостійної ефективної місії, пропозиції та обслуговування певної сучасної модерністської ідеї.
Приниження, що його Україна зазнала після розпаду СРСР, супроводжуване втратою ядерної зброї, розкраданням народного добра, формуванням брендів типу «країна з неринковою економікою» і подібне промивання мізків мало на меті одне — поставити нас у світових рейтингах на місце десь між африканськими країнами, практично позбавленими розвиненого майбутнього, і «банановими республіками» із тавром недемократичності та клановості. Це при тому, що Україна давала чверть внутрішнього валового продукту СРСР у найгірші для неї часи, при цьому годувавши 1/6 частину суходолу!
Відповідно до загальноприйнятої еволюціоністської моделі, Україна тільки тепер має стояти на порозі демократії, мовляв, еволюційна смута, яка передвіщає демократичний поріг, була 2001—2004 рр... А як же попередні 10 років?
Політична сила прийшла до влади 2004 року з головним висновком, що до неї в країні демократії не було. Тут нагадаю декому лише одну тезу ідеолога ненасильницької боротьби, американця Джина Шарпа: «...усунення від владних позицій конкретних людей або клік просто створить ситуацію, за якої їхнє місце може посісти інша група. Теоретично ця нова група може проводити м’якшу політику і демонструвати свою відкритість щодо демократичних реформ. Однак насправді все якраз навпаки. Зміцнивши свої позиції, нова кліка може бути амбітнішою за попередню. І незабаром це нове владне угруповання, на яке покладали великі надії, матиме можливість діяти на власний розсуд, попри вимоги демократії та права людини». Нічого не нагадує?
2004 року ми не отримали й не могли отримати зміни політичних еліт як результату розвитку демократії в Україні. Усунута від Л. Кучми, суперечлива за поглядами на Україну різношерста й амбітна компанія політичних груп, яка підміняла національну ідею відвертим піаром, практично насильно не дала можливості забезпечити класичну правонаступність влади. До речі, характерну для традиційних, а тому і сильних демократій. Як і слід було очікувати, замість певної очікуваної виборцями системної програми національного розвитку, почався примітивний «дерибан» влади. І якби не парламентські вибори 2006 року, то невідомо, що сьогодні було б у країні.
Стверджую: події 2004—2005 рр. не ставили на поріг демократії країну, яка вже була по суті демократичною з часів спроби Руху очолити національну дискусію про демократію в Україні та революційного референдуму про нашу незалежність. Так, демократія ніби увесь час жила в нашій уяві. Тому завжди була незрілою за наповненням. Однак унікальність 2004 року полягає в тому, що суспільство неабияк струснулося. І це було необхідно для розуміння того, куди ми рухаємося далі. А ситуація така, що ми вже маємо всебічний досвід демократії. Залишилося ще подолати хворий і важкий комплекс «перехідної економіки» і перестати бути предметом маніпуляцій ззовні.
Не помилюся, коли скажу, що не відмовся-но Україна від ядерної зброї 1993 року, ми були б уже асоційованим членом «великої сімки» без принизливих історій із ЄС та НАТО. Але біда в тім, що це нікому не потрібно і, передусім, багатьом нашим псевдопатріотам. Більше того, багата й сильна країна в географічному центрі Європи не входила в плани стратегічних гравців того часу — Росії та США. Чи не президент великої країни Джордж Буш-старший із трибуни Верховної Ради закликав Україну з характерною наполегливістю залишитися в минулому, а по суті — у майбутньому: частиною Росії, назвавши прагнення українців до незалежності «самовбивчим націоналізмом».
Минуло 13 років, і світ дуже змінився. Крах Радянського Союзу зробив Вашингтон центром неоглобалізму та прийняття рішень. Було породжено два абсолютно переконливі міфи: про світову імперію і про світовий тероризм. Це, своєю чергою, дозволило США демонструвати безальтернативну силу, граючи в безпечні для себе локальні війни. Водночас катастрофічне збільшення торгового дефіциту США плюс штучне утримання долара змушують розвинені економіки світу замислюватися про необхідність нової стратегії розвитку світу. Глобалізація, пропагована як ера поширення ліберальних світових цінностей, дає серйозну тріщину, оскільки вільний ринок обміну призвів до перенасичення світового простору товарами, на які немає грошей, тому що спільний ринок праці та його оплати нині у стадії стагнації, а іноді навіть і спаду.
Така ситуація не найкращим чином позначається і на ЄС, який уже вкотре ставить запитання, а чи варто йти у фарватері Вашингтона. У Європи купа своїх проблем, куди навряд чи вписуються американські війни на Близькому Сході, зростання конфлікту цивілізацій, повне виснаження ресурсів у Старій Європі, демографічні проблеми тощо. Сигналів про невдоволення європейських сателітів США ми вже бачили предосить. Очевидно, що Європейський Союз якнайшвидше хоче завершити процес створення федерації європейських націй, групуючись перед викликами майбутнього. Показово, що це підтверджує вступ у Союз набагато бідніших, ніж Україна, Румунії та Болгарії, попри те що в самій організації існують дуже серйозні суперечки з приводу єдиної європейської конституції. А згадаймо певне дистанціювання від Євросоюзу Великобританії з її небажанням запроваджувати єдину валюту, яка, на думку британців, несе загрозу їхній економічній безпеці. Знову ж таки, чи може думати Європа про розширення на Схід, залишивши всередині себе найнапруженішу частину Балкан — колишню Югославію? Очевидно, що ці країни стануть найближчим головним болем для батьків-засновників ЄС. А додамо ще питання Туреччини, яка затято хоче до єдиної Європи. Звісно, в далекій перспективі можна казати, що Євросоюз і його військовий агент НАТО створюватимуть певний гібрид союзу з буферними зонами, обставляючи з усіх боків Росію, для гарантованих поставок собі енергоносіїв. З цієї позиції дуже привабливою видається, наприклад, ідея внутрішнього Чорного моря, а там, дивись, і внутрішнього Середземного моря...
Фантазія не має меж. Ясно лише одне — Європа не зможе в доступному для огляду майбутньому розвиватися без імпорту енергетичних ресурсів. Технології термоядерного синтезу ще далекі від досконалості, і невідомо, до чого вони призведуть, а забезпечувати якість життя старих і нових європейців в умовах глобальних викликів потрібно тут і тепер. Отже, залишається максимальна залежність від російської газової голки та нафтової труби. Останній великий скандал навколо російської нафти у зв’язку з позицією Білорусі — підтвердження цього.
Російська Федерація після 1991 року регулярно зазнавала серйозних втрат у протистоянні зі США та її союзниками. Балтія, Кавказ, Ірак, Середня Азія... Розвиненій спільноті знадобилося понад 10 років, щоб почати розуміти непотрібність участі в цьому конфлікті. А отже, бути змушеними підтримувати військову силу США і сприяти її нарощуванню і прийняти чинник Росії як єдиної альтернативи, здатної в умовах однополюсного світу формувати у світовій політиці глобалістичну систему нових стримувань і противаг. Москва останнім часом демонструє тенденцію до становлення ліберальної демократії всупереч бажанню деяких її історично традиційних противників представляти її в образі мужика з ломакою, котрий убиває журналістів і їсть на сніданок дітей. І саме лібералізація Росії, а не її ізоляція, має стати метою для традиційних демократій. І України насамперед. Ставши повноправним членом демократичної спільноти, Російська Федерація перетворюється на прогнозовану систему, адже, дотримуючись закону Дойла, «ліберальні демократії не можуть воювати між собою». А таке становище навряд чи здатне задовольнити яструбів і конкурентів Росії.
Можна, звісно, припустити, що Кремль вирішить відігратися на невдалих спробах минулого й відродити територіальну та економічну імперію у вигляді СНД. Думаю, що в існуючих умовах це нереально. Росія має комплекс відомих гострих внутрішніх проблем, які необхідно вирішувати негайно. Плюс природні амбіції на Третій Рим і світове лідерство. Така стратегія Росії, яка має в надрах усю, із запасом, таблицю Менделєєва, не здається наївною. Не випадково, наприклад, сьогодні виникла ідея створення газового ОПЕК, що не може не непокоїти світ. Як західний, так, утім, і східний.
Нам як ніколи слід правильно оцінити швидке сходження зірки Китаю. На неї з обгрунтованою тривогою споглядає світова спільнота. Маргарет Тетчер прямо назвала Китай «ворогом». Звісно, можна зрозуміти британців, які так і не зуміли поставити Піднебесну на коліна в XIX ст. під час «опіумних війн», тому що в основі всіх цих страхів — нерозуміння Китаю та його культури. Бжезинський влучно зауважив силу і слабість Китаю в його замкнутості для чужинців. Але причина удаваної несумісності — у позначенні китайців себе в цьому світі. Назва «Китай» позначається двома ієрогліфами — «середина» і «держава», а разом трактується жителями Піднебесної як «серединна держава» («центральна держава»), часто зображувана на картах як сплячий дракон. Китайці вірять, що настане час, і дракон прокинеться...
З огляду на вищевикладене, очевидно, що, образно кажучи, Україна стоїть на порозі кімнати, де лаштуються грати у преферанс чотири гравці. Ось тільки питання — чи варто приєднуватися до гри, де, у кращому разі, країна ляже у прикуп, а в гіршому — її просто знесуть? Чи реально зіграти роль круп’є і стати на роздачу?
Очевидно, що Україна вже не може опинитися поза глобальними течіями завдяки і географічному розташуванню, і ресурсній привабливості, що як магніт притягуватиме сильних транснаціональних тигрів. Недаремно Емманюель Тодд заявив про настання «ери економічних хижаків». Це означає, що Київ (а тим паче без ядерної зброї) не зможе ефективно обороняти свої території. А ми мусимо розуміти, що сучасні й майбутні війни вже йдуть. Переважно за ресурси вуглеців, світові запаси яких вичерпуються, битви за продукти харчування, нарешті — просто за воду...
Описуваний клубок ситуації у світі ставить вічне й феноменально просте запитання Чернишевського: що робити? Багато опонентів заперечать, що світ зовсім інший, що він білий і пухнатий, і почнуть утопічну проповідь у стилі Тоффлера; інші, навпаки, ще сильніше по-орвеллівськи згустять фарби. Я навіть погоджуся з усіма аргументами, але у вік «економічних хижаків» мені ближчий Адам Сміт, який стверджує, що «нації привчилися бачити свій інтерес у перевазі над своїми сусідами. Держава почала дивитися заздрими очима на процвітання тих, із ким вона торгує, і вважати їхню вигоду своїми збитками».
А це означає, що першочергово ми повинні створювати власну систему безпеки і противаг, щоб остаточно утвердити суверенітет українського народу і державність. Може, як варіант повернутися до власної ядерної зброї і провести відповідний референдум всередині країни? Міжнародна легітимація цього рішення навряд чи піде на користь Україні. Але ми чудово розуміємо, що міжнародне співтовариство не виконало своїх компенсаційних зобов’язань перед нашою країною. І тому ми істотно вже втратили темп економічного розвитку. Гарантії щодо Чорнобиля лягли на плечі практично самої України. Гарантії ядерної безпеки від Європи, США та Росії ми отримали тимчасово, і тепер їх уже немає. Чому ж тоді ми мусимо дотримуватися неписаних правил?
Тільки Китай виписав нам вічний вексель ядерного захисту. То що ж, ми не зможемо з ним вигідно домовитися?
У кожному разі, потрібно жорстко порушувати питання про створення повного замкненого ядерного циклу для розвитку власної атомної промисловості, формування на цій базі потужної інноваційної науково-технічної платформи з орієнтацією не на сучасні, а на майбутні технології. Водночас уже саме це може об’єднати амбіції еліти і влади з інтересами простих громадян.
З іншого боку, якщо говорити про систему противаг, то Київ так і не спромігся побудувати ефективну модель дипломатії з визначенням найближчого територіального союзника. Цим прийомом успішно користувалася в другій половині XIX ст. Великобританія, маючи чіткі домовленості з Францією.
У нашій ситуації ми можемо домовлятися з ким завгодно. Благо вибір щонайширший. Насамперед — це Росія. Глибоко переконана, що і ми повинні розпочати нову еру наших відносин. Рівних, справедливих та прагматичних, що тільки посилить гарантії безпеки для всього світу. Це і Польща в проекті «Шовковий шлях ХХ», і Білорусь із контролем транзиту енергоресурсів. Це й Туреччина з ідеєю внутрішнього моря, а, відповідно, і його контролю. Одне слово, роботи — не переробити, але будьмо чесними і визнаймо, що все це лише етапні плани у досягненні головної стратегії, виписаної на століття.
Щоб почати, раджу прислухатися до батька брендинга Джека Траута. Головною запорукою успіху в будь-якій справі він вважав — «стати першим у чомусь». Якщо ж усі ніші зайнято, то ризикуєш опинитися на другорядних позиціях... але! «Якщо всі ніші зайнято, придумай свою, де ти станеш першим». А тепер подивимося на світ — і побачимо, що, пов’язуючи життя з будь-яким гравцем на світовій арені, Україна буде завжди на підтанцівках. Ба більше, ментально чужа (навіть Росії, попри співжиття в минулому) Україна, через вторинність і демократичний васалітет, викликатиме спокусу покористуватися слабким. Рано чи пізно це станеться. Чи погодяться громадяни України, щоб до них у двір приходили чужинці й забирали майно? Запитання риторичне.
Українська політична еліта повинна зрозуміти, що жодні однозначні союзи не забезпечать стратегічну безпеку країни. Світ поважатиме тільки сильну Україну. Вже тепер ми розуміємо, що ЄС і НАТО зіпсують наші відносини з РФ, а ЄЕП і СНД — з ЄС і Чорноморсько-Балтійським регіоном. Уже тепер ми чомусь діємо у фарватері згаданих світових інтересів і дозволяємо, наприклад, прохолодно ставитися до Білорусії, забуваючи про елементарне правило: першим, хто прийде гасити твою пожежу, буде сусід.
Чомусь ми легко погоджуємося з тезою: Україна — форпост Європи, забуваючи, що як форпост ми вже неодноразово першими горіли. Тим паче що Європа зачинила двері на залізний засув для України на невизначено тривалий термін. Нарешті, ми чомусь забуваємо, що Київська Русь часів Ярослава Мудрого була такою сильною, що поріднитися з нами вважали за честь усі правителі Європи. Мала рацію Індіра Ганді, сказавши: «Історія — найкращий учитель, у якого люди — найгірші учні».
Зрозуміло, що Україну з часів незалежності втягнуто в нову гру. «Треба з підозрою ставитися до планів глобального регулювання, які занадто очевидно означають керування певними інтересами», — застерігала одного разу моя любима Маргарет Тетчер. Може, варто прислухатися?
Чи повинні ми взагалі приєднуватися в перспективі до ЄС і до єдиної грошової одиниці євро? Ми можемо подивитися на це очима двох країн: Великобританії і Словенії. Перша країна, за стандартами ЄС, — гігант, що опирається ідеї загального простору, як я вже згадувала, вбачаючи в цьому загрозу своїй економічній безпеці та цілісності; друга країна — щойно сп’ялася на ноги й дякує долі за впровадження євро з 1 січня нинішнього року. Звісно, тактично словенці виграли — вони живуть краще, ніж українці, і житимуть благополучно, доки існуватиме єдина Європа. А як довго існуватиме й процвітатиме єдина Європа? Адже історики й економісти вже довели, що будь-яка імперія, федерація рано чи пізно зіштовхується зі зниженням показників розвитку, уповільненням зростання рівня життя мас, інколи навіть із його зниженням, і майже завжди — зі зростанням соціальної нерівності. Емманюель Тодд вивів пропорцію, яка є наслідком такої глобалізації: 20% — еліти, 20% — бідних і 60% керованого елітою прошарку. Відверто кажучи, демократія не позбавлена, на відміну від комунізму, волаючої економічної нерівності. Вона неодмінно веде до дедалі ширшої прірви між верхами і низами. Тільки тоді це вже буде олігархія. Олігархічний лад вирізняється структуризацією верхівки, її віддаленістю від простого народу і замиканням країни в собі. Інакше кажучи, верхівка віддаляється від зовнішнього світу й займається утриманням влади під націоналістичними та лівими гаслами, що й відбувається уже в деяких європейських країнах. Інколи, щоб це здавалося демократичним, у такій країні функціонують двопартійні системи, але всі вони побудовані на непорушності економічної політики. У кожному разі, ми вже тепер бачимо непростий процес бюрократизації європейської демократії, де реальні цінності свобод замінюються адміністративними обмеженнями.
Україна повинна прийти до своєї унікальної економічної моделі. Наша історична доля привела нас у центр цивілізацій, то чому б не скористатися шансом? Перебуваючи між різними центрами тяжіння, Київ має можливість для виняткової свободи маневру. Чому ми вже зараз не можемо створити зону вільної торгівлі на прикладі NAFTA і об’єднати зусилля всіх сусідів — Росії, Туреччини, Молдови, Румунії, Словаччини, Чехії, Польщі, Білорусі, Кавказу. Не захоче хтось або порадять комусь не мати з нами справи — ну і бог із ними! Навіть три країни в будь-якій конфігурації з наведеного вище списку являтимуть собою такого гравця, не зважати на якого не зможе ніхто. Звісно ж, мені можуть заперечити, що ми вже проходили уразливу багатовекторність у часи Л.Кучми. Але, поклавши руку на серце, визнаймо, що така неефективність була від бажання сподобатися всім, а просування по цьому глобальному віялу розвитку національного інтересу так і не відбулося. У результаті вийшло, як мовиться, ні риба ні м’ясо. Якщо ми хочемо поваги, ми мусимо бути гордими, сильними, стриманими і, використовуючи той-таки принцип багатовекторності як форму поведінки будь-якої демократії, проводити політику експансії національного інтересу. Тільки в цьому разі нас вважатимуть рівними собі.
Для цього потрібно закріпити своє місце в історії і в свідомості планети. Якщо знадобиться, то й цілеспрямовано створити свій національний історичний міф. Це, до речі, важливо і для згуртованості громадян держави, яким буде дано віру в історичну місію свого народу, і формування державної нації, для якої інтереси держави і є патріотизм. Стоячи вже на порозі спільності (глобалізації) світу, Україна може пережити шок від остаточної втрати свого ментального коріння. Формування міфу, точніше, історичної легенди про особливий шлях України, може саме цьому запобігти. Одночасне розуміння своєї історії і минулого здатне наповнити гордістю і жителів Заходу і Сходу, дасть відчути громадянам історичну спільність, об’єднати розколоту по різні береги Дніпра країну. Подивіться — будь-яка нація не соромиться перетворювати на свою гордість досить суперечливі моменти історії. Чи то британське піратство, чи французький імперіалізм. Я вже не кажу про факти побудови держави на кістках корінних народів, про що, зазвичай, воліють мовчати. Мало того, коли заглибимося в цю тему, то здивуємося, що багато народів не відмовляються від відвертої міфологізації, вигадки, щоб укорінитися у свідомості нинішніх і майбутніх поколінь. Свого часу Х’ю Тревор-Роупер блискуче довів штучність гірського міфу Шотландії з усіма кілтами і картатими візерунками, які виникли лише у XVIII ст.!
Україні теж необхідна своя історична місія, а якщо потрібно, то й міф. Матеріалу для цього, на відміну від інших народів, ми маємо предосить: Запорізька Січ, Київська Русь або взагалі зручна для міфотворчості доба Трипілля-Скіфії і навіть глибше — аж до Кам’яної Могили. Недарма ж засновник хасидизму Баал Шем Тов у XVIII ст. зазначив, що «безпам’ятність веде до вигнання, пам’ять — ось секрет звільнення».
Звичайно, окремою темою стоїть єдина помісна церква. Не беручи на себе відповідальності за дискусію з цієї проблеми в нашій розмові, скажу, що без такої церкви говорити про завершений процес оформлення і збереження української державності передчасно. І неправильно віддавати цю дискусію в компетенцію лише священиків. Вони такі самі, як і ми, громадяни і патріоти.
Підготувавши міцну духовну основу, ми матимемо могутню згруповану націю, спроможну встояти перед будь-якими викликами. Ми утворимо гармонійне високоінтелектуальне співтовариство, яке продукуватиме ідеї, а не забиратиме природні ресурси у майбутніх поколінь і не виховуватиме кваліфікованих слуг для розвинутого світу.
А запропонувати ми можемо багато чого. Адже незважаючи на те, що всі країни відрізняються одна від одної і перебувають на різних стадіях розвитку, ми розуміємо, що в майбутньому Земля перетвориться на єдине інформаційне поле. І процес усуспільнення розвитку відбуватиметься набагато швидше, ніж процес порозуміння і взаємопроникнення різних менталітетів: китайського і французького, арабського і фінського, африканського і чукотського, грузинського і валлійського. Україна має унікальне географічне положення — ніби на перехресті всіх цих етносів. Ми можемо стати комунікативно-інформаційним вузлом, якщо комусь подобається — «налагоджувальником відносин». У нас є кількатисячолітня історія, у тому числі історичний досвід примирення і переговорів. Це перше.
Друге. Україна завжди була сильна своїм інтелектом. Американці літали на Місяць за математичними розрахунками Юрія Кондратюка. Або згадаймо геній Сергія Корольова (я вже не кажу про Ігоря Сікорського, котрий змінив уявлення про принципи повітроплавання). Інша річ, що ми так і не спромоглися захистити своє інтелектуальне надбання і бездарно розбазарюємо його по світу. Проте, можливо, вже настав час прислухатися до історичного досвіду і зрозуміти, що ми не маємо гнатися за сильними, котрих немає? Ми самі сильні. Ми самі можемо створювати такі технології, які допоможуть вивести людство далеко за межі Галактики. І в цьому напрямі я бачу в сучасній перспективі чітке співробітництво України з високотехнологічними центрами в Білорусі, Європі, Китаї, Близькому Сході, Латинській Америці і, звісно ж, насамперед Росії. Нині ми бачимо прагнення, наприклад, того ж Китаю розвивати новітні технології, і ця дружня нам країна готова інвестувати значні кошти в українські інтелектуальні проекти. Країни Близького Сходу теж не дрімають. Еліти арабського світу розуміють, що запаси їхніх природних покладів рано чи пізно вичерпаються, тому вони вже сьогодні вкладають у Європі гроші подеколи в неймовірні проекти, а не тільки у «воєнку». Вони вже давно проявляють значний інтерес до нових науково-технічних ідей українців.
І, третє, багато хто сприйме це як утопію, але! Я вже згадувала, що ресурси, споживання яких агресивно зростає, завжди відіграватимуть вирішальну роль. Звичайно, якщо «переганяти» їх у високотехнологічний продукт. Тільки за покладами урану Україна посідає перше місце. А ми ж багаті не лише надрами. У сучасному світі, коли високорозвинені країни змушені вдаватися до генетично модифікованих продуктів, пропорційно зростає вартість екологічно чистої їжі. Так, у нас є багато екологічно неблагополучних місць в Україні. У нас є Чорнобиль. Але чи не це має стати стимулом, щоб екологізувати політику й очистити країну? Зробити з неї квітучий сад, який приноситиме стабільні прибутки. Адже колись варяги, що сиділи — з огляду на нікчемність національної еліти — на київському княжому троні, називали Київську Русь Гардарікою — Країною садів.
Упевнена, що слідом за інформаційною Третьою хвилею Тоффлера дуже скоро прийде Четверта хвиля — хвиля енергійного підкорення космосу, морських глибин. Хвиля духовності. Головне, бути готовими гідно зустріти нові виклики. І це завдання — насамперед політичної влади. Саме її під час виборів наймає народ для будівництва сильної держави з єдиною, самодостатньою політичною нацією, для котрої реальні свободи означають високу якість життя, вільний доступ до влади, ресурсів і реалізацію потенціалу кожного Українця. Це і є національний прагматизм.