Коса Тузла (у перекладі з тюркських мов — Солона) лежить у Керченській протоці впоперек акваторії. Рівень води в протоці постійно коливається, тому розміри коси не постійні. Її довжина становить від 6,5 до 7,0 км, ширина — близько 500 м. На острові розміщені пансіонати Керченського торгового порту й рибальського комбінату, інфраструктура прикордонної охорони, там живе кілька сімей рибалок, які є громадянами України. Острів Коса Тузла виник унаслідок того, що на початку ХХ століття під час сильного шторму утворилася вимоїна завглибшки від 0,5 до 1,5 метра й колишній півострів «відокремився» від Темрюкського берега. Косу виведено зі складу Темрюкського району Краснодарського краю Росії й передано Криму 7 січня 1941 р. Указом Президії Верховної Ради РРФСР. 19 лютого 1954 р. Крим був переданий Українській РСР. Твердження, що Україні передавалася лише його континентальна частина, не відповідають дійсності — в офіційних документах не йдеться про географічні кордони передавання.
Розбіжності між нашими країнами полягають у наступному: Україна пропонує провести кордон за методом серединної лінії, що має пройти центром траверзу мис Киз-Аул (Крим) — мис Залізний Ріг (Росія); Росія ж прагне до того, щоб серединну лінію було проведено значно ближче до кримського берега.
Річ у тім, що Керченська протока дуже мілководна й судна можуть проходити нею по штучному Керч-Єнікальському каналу завглибшки 8 м, що завжди належав Керченському порту. У протоці є також мілководні (до 3 м) російські фарватери №50 і №52, придатні для проходу лише малих суден. Прохід Керченською протокою без лоцмана заборонений. Вартість проходу каналом удвічі вища, ніж фарватером. Щорічно через Керченську протоку проходить до 9000 суден, у тому числі російських, які прямують до російських портів Азов, Ростов, Таганрог, Єйськ, Темрюк. За деякими даними, російські судноплавні компанії платять Керченському порту за проводку суден Керч-Єнікальським каналом близько $150—180 млн.
В акваторії Азовського моря відкрито 120 перспективних для розробки малих родовищ нафти й газу, сім нафтогазових родовищ. Якщо буде узаконено колишній радянський кордон, то Україна отримає приблизно дві третини акваторії Азовського моря й переважне право на розробку ресурсів підводного шельфу та вилов риби. Стратегічний чинник Тузлинської проблеми полягає в тому, що поки Коса Тузла визнається українською територією, Україна контролює заходження суден із Чорного в Азовське море, у тому числі військових кораблів третіх країн, включно з членами НАТО.
За всю історію незалежної України настільки серйозного інциденту, мабуть, ще не було. Події розгортаються за всіма правилами прикордонного конфлікту: Москва публічно заявляє, що нічого поганого не відбувається, просто місцева влада «вирівнює прибережну смугу», але московські газети відкрито пишуть про «прирастание России косой Тузла», про неправомірність її передачі в минулому Криму, причому відображають події з точністю до навпаки — в інтерпретації видання «КоммерсантЪ» та інших ЗМІ, приміром, не дамба «наехала» на Косу, а «нашла коса на дамбу». Майже як у тому чорному анекдоті: «Агресивний російський літак віроломно напав на українську ракету, що мирно летіла над Чорним морем».
Зі свого боку, Україна намагається захиститися доступними їй засобами. Прикордонну охорону в Керченській протоці приведено в підвищену бойову готовність, туди виїхали керівники служби, кордон позначений посиленими розпізнавальними знаками, мирну раніше Косу перегороджено протитанковими «їжаками».
Росіяни (наразі кубанці), попри запевняння керівництва, що нічого не відбувається, продовжують насипати дамбу завширшки понад 30 м зі швидкістю кілька десятків метрів на добу, мобілізуючи для цього сотні одиниць будівельної техніки й тисячі людей. Розгорнуто пункти харчування та медичної допомоги. Всі чекають, що станеться, коли росіяни дотягнуть дамбу до східного кінця Тузли...
Немає жодних сумнівів у тому, що будівництво дамби — провокація. Якби це було не так, дамба будувалася б інакше — не в обстановці таємності, без непереконливих відмовок, по-сусідському відкрито. Не так, щоб Україні як незалежній державі для відновлення статус-кво довелося згадувати радянський досвід вирішення прикордонних конфліктів за принципом «ні вам, ні нам»: багато хто пам’ятає, як у далекому 1968 р. спірний острів Даманський на кордоні з Китаєм був просто стертий із землі системою залпового вогню «Град».
Дамба, безперечно, викликала в українських чиновників розгубленість: оточення Президента Кучми навіть пішло на конфлікт із мас-медіа, як звичайно, тупо намагаючись заборонити журналістці Лілі Буджуровій поставити запитання про дамбу главі держави у Сімферополі. Домогтися президентської відповіді все-таки вдалося, але вона мало що прояснила, понад те — змусила серйозно замислитися: Президент України не вірить, що це ініціатива місцевої влади, і вважає, що цілеспрямоване й планомірне будівництво мало схоже на «просто непорозуміння».
Щоб знайти відповідь на запитання, навіщо росіяни будують дамбу, спробуємо спочатку розібратися — кому це вигідно.
Взагалі, транспортний перехід (міст) через Керченську протоку — історична мрія всіх, хто живе по обидва його боки. (Ще київський князь Гліб «міряв «бичачий брід» по льоду», як стверджує відомий історикам Тьмутараканський камінь.) На міждержавному рівні Україна і Росія мають чудове сполучення на сухопутній ділянці від Харкова до Азова, на півдні ж міст між Таманню і Кримом був би важливим транспортним коридором регіонального значення. Ще на початку 1990-х років Краснодар і Сімферополь уклали угоду про будівництво транспортного переходу. Але запропоновані проекти або надмірно дорогі, або не відповідають вимогам екології. Будівництво моста через протоку (якщо це взагалі можливо через мулисте, завтовшки 50 м, грязевулканічне дно протоки) оцінюється в $1,5—2,0 млрд., тунелю під протокою — у $750—800 млн. (проект, розроблений кримською фірмою ЕСПО, нині розглядається українським і російським урядами). Найдешевший проект був запропонований... сином знаменитого хіміка Дмитра Менделєєва, Володимиром, ще наприкінці позаминулого століття: він пропонував перекинути дамбу на Тузлу (точніше, зміцнення перешийка, оскільки за тих часів вимоїни ще не було), а потім будівництво моста в Крим до мису Павловського. Та ось уже понад століття будівельники відхиляють цей проект. По-перше, дамба від Тамані на Тузлу практично знищить місця гніздування, розведення та відгодівлі цінних азовських порід риби, оскільки проходить серединою найбільш рибного місця, чим, напевно, не переймалися нинішні її будівельники, а по-друге, міст перегородив би фарватери й значно ускладнив судноплавство.
Які можливі варіанти розвитку нинішньої ситуації?
Кримські експерти, з якими автору вдалося переговорити, не вважають будівництво дамби ініціативою Москви, оскільки Білокам’яна не пішла б на конфліктний крок, не прорахувавши його негативних наслідків. Перший із них — зміцнення, повне й остаточне утвердження кордону України саме по Тузлі, з чим Росія намагається сперечатися і чого намагається не визнавати.
Друге — звернення України за підтримкою в ООН, ОБСЄ, НАТО, РЄ та інші міжнародні структури. Доведеться нагадати світовому співтовариству той факт, що при ядерному роззброєнні України інші ядерні держави, у т.ч. США та Росія, гарантували її територіальну цілісність і суверенітет. Третє — в очах світового співтовариства Росія може бути сприйнята як агресор, що зазіхає на чужу територію. Київські політики та експерти, навпаки, цілком припускають благословення такого кроку Москвою, дехто (про це пише газета «2000») вбачає у ньому абсолютно прорахований росіянами важіль силового тиску на Україну, щоб та гарантовано ратифікувала нещодавно підписані угоди з ЄЕП. З приводу будівництва дамби вже пролунали різкі заяви ряду політичних партій. Попереду, за словами спікера Верховної Ради Володимира Литвина, бурхливі парламентські дебати з цього питання.
Важко повірити, що за час, що минув, із Москви ніхто, у тому числі й з адміністрації президента Путіна, не набрав по вертушці Краснодарське губернаторство й не поцікавився скандально розпочатим проектом. Безперечно, такі дзвінки були, і якщо після цього нічого не змінилося, отже, по-перше, будівництво дамби має не лише місцеве значення, по-друге, Україні воно загрожує не тільки виснаженням рибних запасів Азова та Керченської протоки.
З іншого боку, важко припустити, що Україна, якщо не брати до уваги зміцнення військовими і цивільними добровольцями кордону на Тузлі, а також розмови міністра закордонних справ Грищенка з прем’єром Росії Касьяновим, не діяла й не розпочала жодних, у т.ч. розвідувальних, кроків для встановлення істини. І якщо з нашого боку рішучих дій не видно, отже, Київ або повірив, що будівництво дамби не загрожує суверенітетові держави, або просто вичікує, не знаючи, як правильно реагувати.
Не схоже те, що відбувається, й на ініціативу з Києва, хоча губернатор Краснодарського краю Ткачов і заявив по російському каналу ТВЦ, що будівельні роботи проводяться на підставі взаємних домовленостей між українським і російським президентами, досягнутих у вересні під час зустрічі на острові Бірючому. Мовляв, після завершення будівництва на Тузлу особисто приїде Президент Кучма (а може, і Путін), і глави держав загасять «прикордонний конфлікт», у результаті чого рейтинг Леоніда Даниловича, який захистив суверенітет України, підскочить на багато пунктів. Однак для Києва це надто клопітно, підозріло далеко прораховано, та й навряд чи Банкова змогла б привести в рух кубанські ресурси.
Як стало відомо «Дзеркалу тижня», у кримській Раді міністрів днями проходила закрита нарада з керченської проблеми, на якій обговорювалася вся добута інформація. Офіційна версія компетентних (і не тільки розвідувальних) органів, викладена урядові автономії, зводиться до наступного: дамба будується за рішенням сходу козаків Таманського району Краснодарського краю і їхніми силами. Проект нібито полягає в тому, що дамбу буде насипано безпосередньо до Тузли, але без порушення кордону, вона «зупиниться» за кілька метрів від коси. Привід — офіційний, про неофіційний трохи пізніше — для цього будівництва в тому, що після утворення вимоїни солона вода Чорного моря підвищила рівень і солоність Таманської затоки. Вона часто піднімається, заливає шляхи й городи, солона вода перешкоджає розведенню азовських порід риб, адаптованих до нижчого рівня солі, й узагалі відбулося засолення всієї прибережної місцевості. Козача влада, яка нібито нікому не підпорядковується, прийняла рішення захистити свою територію шляхом відновлення колись природної дамби, змитої штормом, яка раніше захищала Тамань від солоного Чорного моря. Мабуть, у цьому є частка правди, але далеко не вся правда...
Наскільки ця версія правдоподібна й переконлива, розібратися непросто, але спробуємо. Гадаємо, вона має далекосяжні економічні наслідки. По-перше, як дамба, так і кінцевий міст найбільше потрібні місцевій козачій владі. Звичайно, не можна не враховувати того, що дамба підсилить наявні амбіції побудувати майбутній транспортний перехід саме через Тузлу, адже залишається зовсім мало — кілька кілометрів мосту. Такий перехід мав би невелике значення для України та Росії як держав, і так з’єднаних сухопутним «мостом» по кордону північніше Азова, але вирішував би багато економічних проблем не стільки Кубані та Криму, оскільки в такому разі проект реалізовували б офіційні уряди Криму та Краснодарського краю, як бізнесових кубанських і кримських структур.
Річ у тому, що в багатьох проектах, здійснюваних у Криму, задіяний саме... кубанський козачий капітал. Приміром, ідею Керченського мосту найактивніше лобіював Леонід Грач (причому саме через Тузлу!) і її було б обов’язково втілено в життя, якби не її дорожнеча. Чому саме Грач? Це стає зрозумілим, якщо подивитися на інші його проекти. Найвідоміший із них — аквапарк у Сімеїзі, побудований ТОВ «Кримболгарпівденсервіс». Засновники цього ТОВ — Микола й Тетяна Леонідівна Янакі — дочка і зять Леоніда Грача. Та ще цікавіше, що не лише вони, а й... жителі Краснодарського краю і громадяни Росії Гусєва, Яланузян, Махошвілі, Дремов, які мають, як нам удалося з’ясувати, безпосередній стосунок до кубанських козаків. Більше того, саме таке поєднання кримських і кубанських підприємців можна бачити у переважній більшості економічних структур, причому при вирішальному становищі кубанських. Тому не виникає жодних ілюзій стосовно того, хто командує, а хто виконує команди, адже люди Грача надають лише 20—30% капіталу, а інше, як і команди, надходить із кубанського берега. Як удалося також з’ясувати, економічне оточення саме цієї фінансової групи має безліч ідей, що базуються на співпраці прибережних кубанських і кримських структур. Найвідоміша (і найпривабливіша!) з них, реалізувати яку вже були спроби, — це транспортування супердешевого (менше 2 гривень за літр з урахуванням доставки!) осетинського спирту в Україну через Крим, для чого якщо не міст, то дамба на Тузлу, що звужує Керченську протоку на багато кілометрів, була б дуже доречною. Понад те, стає цілком зрозумілою ідея, що здавалася раніше абсурдною, але яку, однак, наполегливо просуває Леонід Грач, — побудувати не просто міст, а й прокласти по ньому нафтопровід, газопровід і, крім іншого... водопровід із Кубані в Крим. Ідея опротестована всіма економістами! Здавалася б, навіщо Криму кубанська вода? І справді, непотрібна, але, коли б це виявилося, водопровід за наявності нафтопроводу та газопроводу легко може перетворитися на... спиртопровід, бо не пропадати ж побудованому добру!
Отож рішення кубанських козаків може бути двояким: справді пов’язаним із солоними чорноморськими водами, хоча їх і терпіли понад 80 років і нічого не сталося, але друга й важливіша мета — явочним порядком закласти перший етап керченського транспортного переходу, який Леонід Грач (за командою з кубанського берега!) заприсягнувся побудувати в будь-якому випадку і тим самим забезпечити ринки збуту для дешевого російського спирту та інших товарів. Отже, перспективний задум кубанських козаків цілком може полягати в тому, що доки неповороткі уряди зберуться будувати тунель, дамба максимально наблизить можливість будівництва мосту й буде реалізований проект Володимира Менделєєва. Єдине, що заважає нині його здійсненню, — зчинений прикордонний галас, чим і пояснюється цілковита й підкреслена відстороненість кримських політиків, у тому числі Леоніда Грача. У такому разі дамба не загрожує кордону, територіальному суверенітетові України, але загрожує економічному становищу та інтересам країни, що варто було б прорахувати вже сьогодні…
P. S. Із проханням прокоментувати останню подію навколо будівництва дамби на косі Тузла ми звернулися до заступника міністра закордонних справ України Олександра Моцика. У своєму стислому коментарі фаховий юрист-міжнародник відзначив: для офіційного Києва «було новиною почути про те, що Президент України обговорював питання будівництва дамби з президентом Росії під час зустрічі на острові Бирючому. Ця інформація не відповідає дійсності». Відповідаючи на запитання «ДТ» про те, чи вбачає МЗС у нинішній ситуації порушення міжнародного права, Олександр Федорович заявив: «Сьогодні однозначно цього стверджувати не можна. Проте існує нератифікований, але підписаний договір про сухопутний кордон між Україною й Росією, в якому одна зі статей зобов’язує кожну сторону, котра розпочинає таку акцію, як будівельні роботи в безпосередній близькості від кордону, повідомляти заздалегідь про це іншу сторону. У даному випадку ми не лише не одержали завчасного повідомлення, а й протягом шести днів не могли одержати офіційних роз’яснень із приводу будівництва дамби. У цій ситуації українська сторона зробила низку абсолютно законних кроків, зокрема, встановлення Прикордонними військами буя, який позначає лінію кордону, що проходить по Керченській протоці».
А що буде, поцікавилося «ДТ», якщо російських будівельників дамби ці дії не зупинять і вони зайдуть за обмежувальну межу? «Ми розраховуємо, що цього не станеться й робимо з цією метою все можливе. У гіршому варіанті ми готові використати весь арсенал передбачених міжнародним правом засобів для захисту своєї території».