Ось і став історією ще один політичний сезон. На самому його початку, коли король подіуму остаточно визначився, у моду обіцяли ввійти веселкові кольори надії, зменшені кишені, реформаторські вишиванки. Але мода не прижилася, вона залишилася безликою та незграбною і почала ще більше скидатися на уніформу. Можливо, тому так сліпучо засяяли еполети на плечах її законодавця.
За період, пережитий країною з моменту повторного обрання Леоніда Кучми, Україна, повторюючи новітню світову історію, перетворилася на монополярну державу — державу, де є тільки один центр влади. Ні парламент із переломленим хребтом, ні прем’єр, в особі якого жодному чиновнику чи бізнесмену й на думку не спаде шукати захисту від президентського гніву, ні місцеві влади, ідеологічно й економічно розрізнені, не в змозі створити навіть символічний центр владного балансу.
Ми м’яко пройшли через дефолт, провели референдум, відвідали десять концертів Кіркорова, передивилися непересічний «Епіцентр» — тож на цьому наші розваги скінчилися.
Життєвий рівень не поліпшується, і найцікавіше, що всі чудово розуміють: так швидко він поліпшитися не може. Але пояснювати народу це ніхто не хоче, бо так зручно.
Енергетика, попри всі зусилля та баталії, продовжує залишатися в оточенні «полярних лисичок», і до зими вони обіцяють збитися в зграю.
Народ образу прем’єра по телевізору не бачить, тож перестає любити. Американці, як і раніше, ним милуються, але грошей не дають. Проте це їм не заважає критикувати нашу військову реформу, бюджетну систему, олігархів і корупцію.
Росія в політичному плані поводиться спокійніше, а в економічному готується до великого стрибка на нашу територію.
У масштабах країни, крім велично піднесеної президентської фігури, з першого погляду можна роздивитися Миколу Яновича Азарова, Юрія Федоровича Кравченка та Володимира Михайловича Литвина, який хоч і намагається маскуватися, та однак впізнається багато в чому. Нав’язливо не зникає з обрію фігура Віктора Володимировича Медведчука. І ставлення до цього видовища на даний момент збалансувалося: одні вже облишили боятися, інші ще не зрозуміли, що це потрібно робити.
РНБОУ загнувся, розвідки воюють між собою, Генпрокуратура в очікуванні зміни керівництва. Гривня стоїть як укопана. Надходження на енергоринку збільшилися, але палива немає. Покупців хліба вистачає, а хліба замало. Контрабандні товари Ніагарою просочуються через кордони, зате вітчизняні підприємці можуть купатися в золотій (у прямому й переносному значенні) соняшниковій олії власного виробництва.
Розвалена та гнила державна система тримається на єдиному всескріплюючому цвяху, ім’я якому навіть не Президент, а Леонід Кучма. Бо дістанься все це господарство завтра будь-кому іншому — контролювати його не в змозі ніхто. Якщо це те, чого хотів домогтися Президент, то він досяг своєї мети.
УРЯД
Уперше за роки свого існування Україна має прем’єра, якого ніхто не підозрює у корисливих діях на посаді глави уряду. Якщо про корумпованість окремих членів Кабміну, інколи — доказово, інколи — за інерцією, продовжують згадувати вітчизняні й зарубіжні експерти, то запідозрити Ющенка в тому, що він контролює транзитний аміакопровід, газовий ринок чи нафтопереробні заводи, нікому не спадає на думку — ні друзям, ні ворогам. Свого часу журналісти, опитані «Дзеркалом тижня», відповіли на запитання: «Кого в Україні критикувати найнебезпечніше з точки зору наступних законних і незаконних дій у відповідь?» Проти прізвища Віктора Ющенка стояв нуль. Такий самий нуль, відповідаючи на це запитання, скоріш за все поставили б депутати, губернатори, бізнесмени і, цілком можливо, чиновники. (Члени Кабінету Віктора Андрійовича за час його прем’єрства продемонстрували безпрецедентний плюралізм, оцінюючи як дії свого керівництва, так і ефективність обраного курсу. Виступи екс-міністра Сергія Тигипка й екс-міністра Сергія Тулуба, котрі пішли з уряду добровільно, просто неможливо собі уявити в уряді Лазаренка, Пустовойтенка й навіть Марчука.)
За інших умов сильна риса вдачі Віктора Андрійовича в нинішній ситуації обернулася проти нього і серйозно послабила його вплив. Мова про те, що абсолютно всі переконані: прем’єр не займається ручним управлінням економікою. На заводі Ілліча або на «Криворіжсталі» ніколи не пролунає дзвінок із вимогою відвантажити конкретну кількість металу конкретній фірмі за конкретною ціною. Більше того, усі чудово розуміють, що прем’єра практично не допущено до цільового використання каральних органів: приміром, у кабінеті Миколи Азарова прем’єрський телефон не віддасть розпорядження взяти змором конкретну фірму чи підприємство. Ющенко не лобіює, тож він мало цікавить великих і малих господарів життя. Він намагається зробити те, у чому, попри очевидність, не зацікавлена більшість: запровадити прозорі й чіткі правила гри для всіх. Але в країні, де кожен звик виторговувати пільги, ринки та об’єкти приватизації особисто для себе, такі правила не потрібні. Усього занадто мало, щоб ділити його чесно.
Прем’єр виявився чужим для цієї системи, не лише тому, що він не корумпований, а тому, що він непрактичний і емоційний. Останні дві риси заважали йому підібрати команду, адекватну вимогам сьогодення. Його оточення від епіцентру до периферії визначається не логікою, не користю, не політичними інтересами й навіть не ступенем професіоналізму, а емоційним ставленням до тих чи інших людей. Упертість не дозволяє прем’єру визнати, що практично весь призначений ним склад Кабміну був помилкою.
Нерідко Віктор Андрійович просто не контролює те, що відбувається в його відомствах. Приміром, відразу після призначення Івана Драча в одному з кабінетів заступників з’явився колишній міністр, а нині депутат пан М.Онуфрійчук. Там він, пославшись на волю Президента, й оселився, розставивши своїх людей у кадровому, юридичному й фінансовому департаментах. Іван Федорович, по суті, служить специфічною прикрасою в міністерстві, керованому де-факто людиною, чия команда під час боротьби за депутатство вивішувала в окрузі в жалобній рамці фотографії свого конкурента — Вадима Гетьмана...
Ющенко продовжує вдало відстоювати Тимошенко, уперто не позбувається Жулинського, як до священної корови ставиться до кандидатури Банкової Гладія. Схоже, він переконаний, що в моральному світлі зірки Богдана Ступки наша культура семимильними кроками іде від тотальної шароварщини в цивілізацію. Не помічаючи при цьому, що Палац культури «Україна» вже давно варто перейменувати в Палац культури «Росія», якщо зважити на перелік артистів, котрі виступають на головному майданчику країни.
Прем’єра ось уже півроку дратує робота міністра фінансів, в нього давно не викликають сумніву функції, виконувані в його Кабінеті чутливим до вимог Банкової Юрієм Єхануровим, він усвідомлює, що Іван Заєць виявився не найпотужнішою кандидатурою на місце голови екологічно-природно-ресурсного міністерства. На тлі всього цього Віктор Андрійович продовжує говорити про команду, про відповідальність, про перевиховання. Хоча певні зрушення відбуваються. У переліку кандидатур з лави запасних на різні посади він уже намагався пропонувати представників, котрі понюхали реального пороху економіки: Кучеренка, Шарова, Порошенка. З різних причин ці кандидатури не дістали підтримки, і тепер, роблячи кадрові прогнози, експертам нічого не залишається, як варити каву й у її гущі шукати профіль Азарова на тлі інтер’єру кабінету першого віце, вгадувати риси Кременя в кріслі Миколи Жулинського, вирішувати, на якій же з посад — віце-прем’єра з питань економіки, міністра економіки чи міністра фінансів — промайнуло щось, схоже на Віктора Пинзеника, і чи не намалювала кавова гуща в економічному міністерстві Юлію Володимирівну чи Юрія Івановича.
За передбачуваність внутрішньої політики, особливо кадрової, варто було б поборотися так само активно, як за передбачуваність нашої зовнішньої політики. Але передбачуваність повинна мати свій стрижень, програму та волю до її виконання. Виведення ж нашої економіки з кризи, що відбувається під гаслом: «Як не дефолт, то золотуха», часто служить зовсім іншим інтересам, зовсім іншим цілям.
На сьогодні уряд як команда не відбувся, причому відчувається як фахова, так і чисто людська розрізненість. Безумовно, можна було б припустити, що в Ющенка є час усе змінити. І, скоріш за все, таку спробу він зробить, якщо не тепер, то під кінець літа. Однак ентузіазм і ліміт довіри такими, як у січні, уже не будуть, а довірливість і наївність уже нікуди не зникнуть...
ОЛіГАРХИ
Коли говорити про наївність і цинізм як семантичні одиниці, то вони, безумовно, є антонімами, а якщо розглядати їх із позицій заподіяння шкоди державі, то це, однозначно, синоніми. Олігархи, котрі було присіли після кількох заяв Президента в січні, вже в березні звелися на повний зріст і почали ходити по окопах фракцій, обростати новими засобами масової інформації, новими землями і новими бізнесами. Павло Лазаренко, котрий потерпає від корости в американській в’язниці, став символом вичерпаного ліміту покарань. Тепер усі знають, до якої межі можна рости, а коли хтось про це забуває, то відразу втрачає своїх міністрів, губернаторів і почесних гостей на святкуванні дня футбольного клубу. У країні, де, як олія та вода, розшарувалися влада й народ, ідеологія та партійний рух, закон і способи ведення бізнесу — установлено специфічні, але чіткі правила контролю та співіснування. Коло сильних світу сього не змінилося, стався лише певний перерозподіл функцій.
Тимчасово вповільнила свій ріст верхівка СДПУ(о). Зазнавши втрат, необхідно роззирнутися. Після прозорих натяків згори про те, що прізвище Суркіс—Медведчук має означати не одне ціле, а двох різних людей, слід визначити подальшу тактику.
Стагнують Деркачі. Порівняно, звісно. Збирати вершки — не означає їх виготовляти. А остання форма, безсумнівно, найближчим часом буде найефективнішою. Мабуть, ця група розуміє це краще, ніж Олександр Волков, однак у вирішенні питання не далеко пішла від нього. Клондайком і Ельдорадо для народного депутата й голови СБУ видається російський напрям, і шанси закріпитися в період вельми активного інтересу російських бізнес-кіл до приватизації в Україні, при необхідності ці інтереси лобіюючи — дуже високі. Проте контроль над російським напрямом Президент обіцяв приблизно такій самій кількості охочих, як і посади в уряді перед голосуванням у Верховній Раді. А відсутність ексклюзиву на цьому напрямі це, звісно, не катастрофа, але серйозна втрата.
Помітно набрав потужності за останній політичний сезон Віктор Пінчук. Мабуть, він єдина людина в країні, яка може дозволити собі не боротися за контрольні пакети підприємств і бізнесу, а брати участь скрізь потрошку. І я хотіла б поглянути на тих, хто спробує обдурити його при виплаті дивідендів. «ICTV», наближення вдалого завершення переговорів про придбання «Нового каналу», серйозна заявка на «УТ-1» — усе це або в активі, або в реальних перспективах Віктора Михайловича. І при всьому цьому він був єдиним представником групи олігархів, кого мені вдалося зустріти на американському прийомі, присвяченому Дню незалежності. На його небі немає хмар. Можливо, тому він не цікавиться, де обрій?
Перспективи Ігоря Бакая вже давно розкреслені перпендикулярними лініями, і щоб із ними не зіштовхнутися, Ігор Михайлович не намагатиметься стати самостійною політичною фігурою. На відміну від усіх згаданих вище, він «мазками Сікейроса» писав свій бізнес тоді, коли слово «юрист» асоціювалося тільки з юрконсультаціями, й аж ніяк не з забезпеченням ведення великих справ. У його обороні є серйозні проломи, про його карколомну ризикованість ходили легенди. Саме тому його переміщення на політичному полі суворо контролюватимуться. Перебивши всіх слонів, носорогів і бегемотів у Південній Африці, він надійде в розпорядження Банкової. Питання лише в тому, чи збережеться можливість підживлювання ресурсами в тих масштабах, як свого часу мав голова НАК Бакай. Ігоря Михайловича цікавить поповнення колекції опудал тварин, а не політичних конкурентів, тож із переліку олігархів, у найкращому випадку, на довгий час його можна виключити.
Утім, Олександра Михайловича Волкова — також. І не тому, що новини на його каналах контролюють уже зовсім інші люди, і не тому, що газетою «Сегодня» серйозно цікавиться Петро Порошенко, і навіть не тому, що його вплив на Президента помітно послабшав, а тому, що Волков так і не зміг зайнятися реальним бізнесом. Він не відмовився від тактики паразитування на членах своєї фракції, і його безсистемні шарахання за останні місяці від однієї групи до іншої схожі на поведінку дитини, котра опинилася в пісочнику тільки з відерцем, коли в усіх інших дітлахів є лопатки. І змінюватися ніхто не хоче. Почастішання його контактів з прем’єром поки що не дало ніяких практичних результатів. Можливо, тому, що почалися занадто пізно як для одного, так і для другого.
Насправді на вітчизняних магнатів чекають не найлегші часи. Ясна річ, не дихають їм у спину умовні Кучеренко й Порошенко. Люди їхнього масштабу поки що не грають у велику політику й не бачать себе в ній ні «другим Путіним», як написала про Андрія Деркача «Независимая газета», ні президентом-юристом. Найреальніша загроза чекає з боку Росії. Вільні нафтові гроші занадто спокусливо вкласти в розташованій під боком країні, де правила гри до болю знайомі та зрозумілі. І потім, Леонід Кучма, що не гребує, як показала безліч разів історія, повторенням російського досвіду, може підчепити від Володимира Путіна бацилу алергії на олігархів. Маючи в розпорядженні такий рауш-наркоз як податкова, прокуратура й МВС, контролювати ситуацію можна й без згаданої вище групи. Олігархи перестали бути незамінними, вони стали лише однією з опор.
СУСПіЛЬСТВО
Дивлячись на все, що відбувається, і не бачачи світла в кінці тунелю, можна дійти висновку, що й маси бувають самотніми. Причому самотність у нашій країні зумовлена не тільки поведінкою тих, кого ми — народ України — висунули зі своїх лав керувати нами. Усвідомлена самотність пригнічує лише тих, хто не в змозі постояти за себе на базарі, біля верстата чи посидіти за екраном комп’ютера. Інші її усвідомлюють меншою мірою, але вони теж самотні, бо тотальна апатія, що вкоренилась у суспільстві, стала наслідком неможливості консолідуватись і розв’язати свої проблеми. Інколи здається, що ми не просто не можемо впоратися з ситуацією в нашій країні, ми не в змозі це зробити, бо не спроможні об’єднатися. Корінь, з якого виростає вседозволеність у поведінці верхів і велика толерантність низів, має, можливо, спірне, але, на мій погляд, дуже чітке пояснення. Воно сконцентроване в цифрі, виданій соціологами Центру економічних і політичних досліджень: 69% українців вважають, що людям довіряти не можна. За результатами того ж дослідження, прислів’ям, яке найбільше відповідає нашому менталітету, є: «Моя хата скраю», на другому місці — «Риба гниє з голови».
Якщо збагнути, наскільки ми недовірливі, то стає ясно, чому в Україні немає соціальних вибухів, а соціальна активність перебуває на ручному керуванні губернаторів чи центру. Тоді зрозуміло, чому в країні відсутнє поняття захисту корпоративних інтересів, чому в нас ні за яких обставин неможливий історичний лист російських банкірів до Єльцина чи маніфест, типу послання крупних російських бізнесменів Путіну на захист Гусинського. У нас за кожним приходитимуть окремо, й усі мовчатимуть. Як мовчать бан- кіри, які ревуть і стогнуть під пресом податкової. Кожен із них готовий докладно розповісти про застосовувані методи, але на вухо й без диктофона, й ні в якому разі — жодних колективних відкритих листів. І дуже дивно, що цього не може зрозуміти керівник банку «Слов’янський» Борис Фельдман, котрий сидить у слідчому ізоляторі. Він не може збагнути, чому всі мовчать, адже завтра те саме може статися з ними. Але всі просто усвідомили, що в разі вираження протесту — «Так буде з кожним, хто не купив пральну машину «Пчёлка».
Не варто ідеалізувати чистоту дій наших банків чи бізнесменів, котрі працюють в інших сферах. Страх викриття висить практично над кожним, але вони ніколи не поміняють його на об’єднання дій для встановлення прозорих правил гри. Те саме можна сказати і про парламентаріїв. «И вскричал гиппопотам: что за стыд, что за срам!»... Хоча що це я, який гіпопотам? З опозицією було покінчено 15 листопада. Їй, власне, і сказати нічого, а її ще й замовчують. І 40% населення, представлені в законодавчому органі позбавленими важелів керування лівими, наче води в рот набрали. І найцікавіше, що коли завтра раптом ці важелі відберуть у СДПУ(о) чи в «Трудової України» — у партії дівчинки Насті, то багатотисячні натовпи не підуть по Грушевського, Банковій і Хрещатику. Наша довіра до держави спричинила появу трастів і масову приватизацію, наша недовіра одне до одного й націленість на самовиживання призвела до нашого нинішнього стану.
Утім, президентські вибори й референдум продемонстрували, що ми підтримуємо все те, що відбувається з нами, з нашою країною, що ми готові навчити наших дітей жити в цих умовах і доіснувати в них свій вік. А така перспектива — дуже реальна. Якісного поштовху чекати немає звідки: ні від нас із вами, ні від потенційних наступників трону. Свобода зникла навіть із кухонь, оскільки необхідність говорити про неї заглушено необхідністю обговорювати способи виживання. Можливо, коли-небудь, коли олігархи перестануть гризтися між собою, шахтарі, котрі лежать біля адміністрації, перестануть палити «Честерфілд», судді відключать телефони, а журналісти перестануть вважати боротьбу за свободу слова донкіхотством, щось і зміниться.
А поки що хочу вас запитати: не знаєте, часом, навіщо я все це пишу?