23—24 травня в Ялті відбудеться засідання Ради глав держав—учасниць ЄЕП, результати і досягнуті домовленості якого можуть додати нових штрихів у цілі об’єднання. Наприклад, стане очевидно, що ЄЕП — зовсім не економічне об’єднання, а організаційна рамка для вирішення питань регіонального устрою.
Україна — не Росія, але й не Європа
Вступ у Євросоюз 1 травня 2004 року десяти країн Центральної Європи став завершальним етапом у переділі території після поразки Радянського Союзу в холодній війні. Протягом кількох місяців 1989 року СРСР втратив усі свої території у Центральній Європі, отримані в результаті Ялтинської угоди 1945 року між США, СРСР та Великобританією, відповідно до якої країни-спільниці в Другій світовій війні виконали розподіл завойованих земель. З погляду історії, поточне розширення меж ЄС на схід є, радше, відновленням кордонів переможця в холодній війні — певною мірою євровідновленням, і має передусім політичне забарвлення.
Формально Болгарія, Румунія, а також країни колишньої Югославії поки що не є територією Євросоюзу, проте фактично це справа тільки часу: всі системи цих країн спрямовані на євроінтеграцію, і що, можливо, важливіше — це зустрічний процес із боку ЄС.
Щодо України ситуація інша. Україна завжди була серцевиною Радянського Союзу. З України в Москву поставлялося практично все — від хліба і до основних управлінських кадрів та учених. По закінченні холодної війни Україна не розглядалася як можлива територія для розіграшу як у силу об’єктивних історичних причин, так і на тлі відсутності такого волевиявлення з боку самої України. Заради справедливості слід зазначити, що така зміна сприйняття потребувала б гіперзусиль із боку України, які можна порівняти з ампутацією частини цілого і приживленням цієї частини до іншого цілого. Не можна також забувати про такий тонкий аспект, як конфесійне протистояння, адже Київ є світовим центром православ’я — тобто для України це ще й культурний вибір. У цьому принципова відмінність між становищем України і становищем країн Центральної Європи.
Інтереси країн Заходу на пострадянському просторі були пов’язані не так із насадженням демократичних цінностей у заблудлій в комуністичних ідеях частині світу, як із побудовою в регіоні певної системи безпеки, яка стримувала б уже не воєнну загрозу, а, швидше, соціальну. Після розпаду СРСР регіональний вакуум влади викликав потужні міграційні процеси, у деяких країнах почали з’являтися некеровані режими, загострилася проблема тероризму, розширилася торгівля наркотиками, людьми, зброєю. Захід мусить вирішувати ці складнощі. Ініціатива ЄС Wider Europe — Neighborhood: A New Framework for Relations with our Eastern and Southern Neighbors спрямована на рішення проблем безпеки.
Після розпаду СРСР максимум, чого міг хотіти Захід від України, — це її ядерного роззброєння, що він і отримав без особливих зусиль. Після цього Україна перестала цікавити Захід як ключовий елемент воєнної системи безпеки і стала частиною політики соціальної безпеки. Проте Україна сама поки що не усвідомила своєї значимості на цьому напрямі. Побудова регіональної системи соціальної безпеки може стати ключовим полем для співробітництва України та країн Заходу найближчими роками.
Росія вже не є тією загрозою, якою був СРСР. Ця переможена країна вже не зможе стати імперією в сучасному значенні слова. 1994 року в інтерв’ю одній із російських газет Збігнєв Бжезинський підкреслив: «Після 70 років комунізму Росія програла титанічну боротьбу... Претендувати на роль наддержави — ілюзія. Росія нині — бідна, примітивна країна». Попри певне економічне пожвавлення в Росії останніми роками, її економіка все ще залишається «примітивною» і базується на сировинних ресурсах. Незважаючи на значні успіхи в інституційній перебудові, економічна політика, що проводиться Путіним, не передбачає бодай якихось докорінних змін у досяжному майбутньому. Навпаки, очевидні протекціоністські настрої, що продовжуватимуть гальмувати трансформацію економіки. Тому очікувати найближчим часом серйозного протистояння по лінії Росія—Захід не слід.
Для США і Західної Європи сьогодні Росія й Україна — країни, до яких застосовні єдині норми та правила, від торгового і до міграційного режиму. Україна не тільки не примусила світ дивитися на себе інакше, а й усіляко сприяла своїй дискримінації в ролі гравця на міжнародній арені. Заходу навіть легше домовлятися з Росією, бо послідовність дій її еліти створює враження, буцімто ця країна знає, чого хоче.
Україна залишається виключеною з обговорення питань регіональної безпеки, на відміну від Росії, яка досить агресивно вирішує проблему регіонів і свого зовнішнього впливу. Україна взагалі-то не має аналогічної «історичної пам’яті» — історично так склалося, що в неї ніколи не було загальнодержавної політики безпеки, за винятком, можливо, козацтва. У решті випадків ця політика виявлялася у виникненні самоорганізованих військових утворень, які намагалися захопити невеликі ділянки території й управляти ними.
Україна, безумовно, залишиться предметом впливу. Однак розраховувати на те, що Захід боротиметься за Україну, немає жодних підстав. Доки Україна залишатиметься пасивним гравцем без власної позиції — вона буде, швидше, загальною загрозою і полем зіткнення інтересів. Така невизначеність зберігатиметься до 2006—07 років, тобто до наступних парламентських виборів.
Росія на шляху
до нового політичного союзу
Україно-російські відносини визначають більшість інтеграційних процесів на пострадянському просторі — і відносини ці всі роки незалежності України були складними. Ідея створення Єдиного економічного простору між Україною, Росією, Білоруссю та Казахстаном стала черговою спробою Росії створити організаційні механізми свого регіонального лідерства. До того ж нині багато інтересів частини української еліти перетинаються з цілями Росії саме на цьому об’єднанні.
ЄЕПу, як і всім інтеграційним об’єднанням на пострадянському просторі, що йому передували, не вдасться вирішити торгових проблем України і Росії, однак це об’єднання може виявитися достатнім для створення організаційних рамок для розв’язання інших труднощів у взаємовідносинах між сторонами чи окремими політичними і бізнесовими силами двох країн. Відповідь на запитання — звідки з’являються настільки непрофесійні економічні концепції, як ЄЕП, — лежить у сфері політики та питань безпеки.
Майбутнє засідання Ради глав держав—учасниць ЄЕП у Ялті 23—24 травня, мабуть, пройде в традиційних рамках економічного співробітництва. Проте можуть проявитися деякі приховані акценти, які стануть першими штрихами до зміни змісту ЄЕП у бік відтворення нового політичного союзу, що виражатиметься у спробах надати цьому об’єднанню історичної зумовленості. Сьогодні у глав держав фактично є свобода дій — вони змогли отримати схвалення народу на те, що залишилося незрозумілим нікому, принаймні в Україні.
У міжнародних економічних відносинах існує шість видів регіональної економічної інтеграції, від сприятливих торгових відносин і до політичної інтеграції. Таблиця демонструє, як форма економічної інтеграції визначає її ступінь (або рівень). При цьому кожній із цих форм властиві свої завдання розвитку, що унеможливлює перехід до наступного рівня інтеграції без реалізації завдання попереднього. Первинні форми служать виключно економічним інтересам країни, тоді як наступна економічна інтеграція примушує країни погоджувати як внутрішню, так і зовнішню політичну й економічну стратегії.
Заяви Путіна про готовність Росії до створення зони вільної торгівлі без вилучень, що передували травневому засіданню, йдуть паралельно із заявами про необхідність розробки «серйозного документа» щодо взаємодії в таких галузях, як тарифна політика, транспорт, зв’язок, пересування людей — за словами президента Росії, «щось на кшталт економічної конституції». У слові «конституція» уже є спроба введення політичної дійсності на рівні мови.
Можливість різнорівневої інтеграції в рамках ЄЕП — слабка відмовка. По суті, це абсурд — не можна бути членом організації на якомусь рівні. Якщо Україна мала намір брати участь у регіональній інтеграції тільки на рівні зони вільної торгівлі, то їй немає потреби ставати членом ЄЕП. Наприклад, Швейцарія, беручи участь у європейському економічному просторі лише на рівні зони вільної торгівлі, є членом Європейської асоціації вільної торгівлі, а не якимось «особливим» членом Євросоюзу.
Створення зони вільної торгівлі між Україною і Росією неможливе без розв’язання таких проблем, як обмеження на поставку української металопродукції в Росію або ціни на імпорт нафтопродуктів. Ці питання мають величезне загальноекономічне значення для обох сторін, і для їх взаємовигідного вирішення потрібна інтеграція двох економік іншого рівня, на чому й наполягає Росія.
І річ не в критиці ЄЕП. Демагогія щодо спільного вступу чотирьох країн — учасниць ЄЕП — у СОТ чи навіть у ЄС не більш небезпечна, ніж наївність людей, котрі вважають, що, не вибудувавши відносин із Росією як у питаннях торгівлі, так і в питаннях регіональної безпеки, Україна зможе інтегруватися в Європу. І сьогодні у нас немає відповіді на це запитання.
Загроза полягає в основному в тому, що для України ЄЕП може стати маскуванням, під покровом якого вона відмовиться від своїх декларацій щодо інтеграції в європейський простір, вступу в СОТ, членства в НАТО. Попри непослідовність дій, Україна все ж таки була країною з європейськими намірами. Україна, яка відмовиться від своїх попередніх намірів, буде вже зовсім іншою країною.
Україна: у пошуках опікуна
І річ не так у відносинах із Росією чи Заходом. Питання в тому, чи зможе Україна взагалі бути суб’єктом якихось інтеграційних процесів?
Сьогодні Україна не в змозі інтегруватися в жодному напрямі з огляду на низьку кваліфікацію чиновників, інституційну нездатність вести переговорний процес і просто інші інтереси національної еліти.
Країну шматують особисті економічні інтереси великих груп, які в основному цікавляться питаннями розподілу державної власності, а отже, перебувають у явно програшній ситуації в переговорах із Росією.
18 травня на засіданні Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС у Брюсселі українській делегації знову відмовили в наданні статусу країни з ринковою економікою, пояснивши це втручанням української влади в ціноутворення на металопродукцію та добрива, наданням пільг окремим підприємствам. При цьому Леонід Кучма, коментуючи заяву президента Єврокомісії Романо Проді про те, що Україна не має перспектив стати членом ЄС, заявив: результати будуть, коли «почнеться нормальне розуміння значення України». Розмова глухого з німим.
Багато ключових питань двосторонніх відносин Україна—ЄС провалено через підміну українською стороною цілей переговорів. У сформованих як зовнішніх, так і внутрішніх умовах вимагати від ЄС асоційованого членства було рівнозначно прагненню зірки з неба. Набуття Україною статусу країни з ринковою економікою також було, швидше, елементом побудови позитивного іміджу, оскільки його значимість досить спірна, що видно на прикладі Росії. При цьому вступ України в СОТ автоматично означав би «ринковість» української економіки і мав би безумовний пріоритет для розвитку країни. Ці цілі багато важили для іміджу України, проте навіть у таких питаннях прагматичність важливіша. Зараз очевидно, що поглиблення участі України в ЄЕП, хоча б до питання загальних зовнішніх тарифів, несумісне з її намірами стати членом СОТ.
Швидше за все, у найближчі кілька років домінуючим вектором розвитку України буде Схід, попри значні неузгодженості на зазначеному напрямку. Закономірними й послідовними у цьому світлі видаються останні відставки в уряді людей, котрі виступають за європейський вектор розвитку України.
Всі останні десять років Україна рухалася в стратегії пошуку опікуна. Надій на те, що президентські вибори восени нинішнього року змінять ситуацію докорінно, мало. Проте очевидно, що питання пріоритетів зовнішньої політики на президентських виборах буде ключовим.