В історії з останніми кадровими призначеннями Володимира Путіна цікава насамперед не логіка самих призначень, а те, як реагували на них спостерігачі. Спостерігачам, відверто кажучи, не повезло. Якби президент Росії здійснював призначення в індивідуальному порядку — тобто у вівторок змінив би голову адміністрації, у четвер призначив міністра оборони віце-прем’єром, а в неділю підписав укази про відставки своїх повпредів в округах, то кожне з цих рішень піддавалося б скрупульозному аналізу. Та Володимир Путін — телевізійний президент. Він завжди здійснює відставки та призначення пачками, презентуючи їх ледь не в прямому ефірі. Ось і ця сцена з призначеннями була старанно продумана, відрежисована, показана в усіх випусках новин як особлива подія. Собянін то не вчасно зайшов, то саме доречно, шукав зайвий стілець і сів на почесне місце — у відсутність публічної політики навіть пошуки стільця перетворюються на захоплюючу інтригу.
Що цікаво — навіть при такій телевізійності зберігається ефект раптовості. І навіть найближче оточення Путіна, не те що там якісь політологи й журналісти, не здогадуються про те, що ж відбудеться наступного дня — так було, наприклад, із відставкою уряду Михайла Касьянова... Зрозуміло, у приголомшених несподіванкою того, що сталося, та кількістю змін спостерігачів у буквальному значенні слова закипають мізки й вони починають придумувати різні там смішні конструкції — Путін розпочав операцію «Наступник», він роздумує, кого вибрати — Медведєва чи Іванова, от і поставив їх у змагальне становище, Путін вирішив озброїтися підтримкою регіонів в операції «Наступник», от і наблизив Собяніна... Ну добре, приймемо всі ці припущення як цікаві й спробуємо розглянути ситуацію з апаратної точки зору.
Представляючи Дмитра Медведєва як першого віце-прем’єра, Володимир Путін особливо виділив той факт, що колишній голова адміністрації залишиться куратором національних проектів. Проекти ці давно вже є найважливішою темою, яка озвучується Володимиром Путіним. Насправді проекти — це цілий комплекс державних програм соціального характеру, які будуть покликані продемонструвати турботу влади про населення саме напередодні 2008 року. Та здійснення цих проектів — річ неймовірно грошовита, яка збільшує можливості будь-якого чиновника, котрий буде куратором навіть однієї з програм, — не кажучи вже про повний їхній список. Дмитро Медведєв споконвічно готував національні проекти під себе, їхнє кураторство мало бути закріплене за адміністрацією президента. Проте пізніше Михайло Фрадков одержав апаратну перемогу: кураторство проектів було доручено уряду. У Дмитра Медведєва був вибір: або залишатися на чолі адміністрації, спостерігаючи за тим, як хтось здійснює його ідею й одержує всі дивіденди, або перейти в уряд, але кураторство програм зберегти. Медведєву вдалося друге. Чи стане він наступником Михайла Фрадкова, чи ні при такому стані справ сказати важко. Зрештою, наступником Фрадкова може стати хто завгодно — адже й призначення самого Фрадкова прем’єром стало повною несподіванкою, і призначення Собяніна на місце Медведєва мало хто міг передбачити. Новим російським прем’єром може стати людина повністю непередбачена, і зовсім необов’язково для того, щоб стати прем’єром, бути віце-прем’єром. У Михайла Касьянова теж були заступники...
Що ж до призначення Сергія Іванова віце-прем’єром, то — якби це призначення відбулося окремо — його б легко було пояснити суперництвом між силовиками. Розмови про те, що має з’явитися якийсь куратор силового блоку точилися вже давно. Власне, такий куратор — це посередник між президентом і силовиками. І що цікаво: коли Сергій Іванов був секретарем Радбезу, ніякої необхідності в подібній фігурі не виникало зовсім, тому що Іванов справлявся з функціями неформального кураторства, хоча й не був для силовиків начальником. Розмови про силового віце-прем’єра розпочалися саме після того, як Сергій Іванов пішов із Радбезу. І очевидно, що нинішній його секретар, колишній міністр закордонних справ Ігор Іванов уже ніяк функції куратора силової сфери виконувати не може. Отже, якоюсь мірою призначення Сергія Іванова — повернення до його старих обов’язків.
Складніше пояснити вибір як голови адміністрації колишнього тюменського губернатора Сергія Собяніна. Однак тут могла зіграти роль його близькість до певних нафтових кіл, які прагнули мати свою людину в Кремлі. І при цьому Собянін міг цілком улаштувати Медведєва, який залишав адміністрацію, — як живий доказ того, що при новій людині адміністрація не буде паралельним урядом країни.
Що ж до зміни повпредів, то вона мало пов’язана з попередніми кадровими перестановками й демонструє тенденцію, яка визначилася після зміни процедури виборів губернаторів. Тобто, по суті, вибори закінчилися — регіональні законодавчі збори просто схвалюють запропоновану президентом кандидатуру. А людиною, яка пропонує набір кандидатур самому президенту, виявляється повпред. Так із чиновника, який був символом федеральної недолугості в регіоні, повпред перетворюється на ледь чи не в генерал-губернатора. І, зрозуміло, що нині його посада цікавить не лише самого президента, а й широке політичне і підприємницьке коло. За місця повпредів розпочалася бійка і, як бачимо, уже є перші жертви. При цьому призначення Сергія Кірієнка на дуже важливий у країні пост глави Росатому демонструє, що те, що Кірієнко залишив попередню посаду, було пов’язане не з його поганою роботою. А з тим, що місце повпреда дуже знадобилося іншим людям.
Та всі ці розбори польотів не дають відповіді на найголовніше запитання: а хто наступник і чи буде він узагалі. Створення захоплюючої моделі суперництва між Медведєвим і Івановим саме й пов’язане з очікуванням 2008 року й готовністю підігнати під нього будь-які події, що відбуваються в Росії. Та наразі з впевненістю можна сказати, що в Кремлі не визначилися напевно з ідеєю наступництва й процедурою передачі влади. Спільна настанова зрозуміла: 2008 року Володимир Путін не повинний балотуватися на третій термін, але водночас не має позбавитися влади. Як це зробити? Шляхом переносу центру влади від президентської інституції в уряд? Шляхом посилення ролі правлячої партії, яку міг би очолити колишній президент? Шляхом об’єднання з Білоруссю, на чолі єдиних структур союзу з якою міг би стати Путін? Шляхом обрання якогось тимчасового президента, котрий міг би незабаром подати у відставку, надавши Путіну можливість балотуватися на пост президента Росії, не порушуючи конституцію? Це тільки частина обговорюваних варіантів, але всі вони якісь недолугі й жодний із них не затверджений. Звичайно, у цих умовах може бути всерйоз сприйнятий і варіант наступництва Медведєва—Іванова як робоча версія. Однак у всіх запропонованих випадках є один великий недолік. Для Путіна. Президент Росії — більше не він. Президентом Росії 2008 року стане інша людина. Він може переконувати Путіна у своїй лояльності. Та можна уявити собі, що, опинившись один на один із владою, яка надається новою посадою, наступник Путіна забуде про свої обіцянки. І що тоді? Причому це не тільки питання Путіна. Це питання оточення Путіна. І тих, хто допоміг йому прийти в Кремль, буквально за кілька місяців зробивши з безвісного чиновника президента Росії. Всім цим людям потрібні гарантії. І поки вони не одержать їх, ніякого рішення вони не приймуть.
При цьому є ще одна важлива обставина — ніхто не сказав, що варіант із наступником Путіна виявиться легко здійсненним лише тому, що легко здійснився варіант із наступником Єльцина. Час вже інший. Планувати можна одне, а вийде зовсім інше, але російській владі вигідно, щоб кожний її рух розглядався як підготовка до передачі влади. Міф про наступника — це міф про її могутність.