Кілька днів тому громадян України намагалися переконати, що вони абсолютно індиферентні стосовно того, що відбувається в їхній власній державі. Робилося це в повній відповідності до кращих традицій темникізації інформаційного простору країни: на кількох провладних телеканалах було продемонстровано практично однакові сюжети про вплив виборчої кампанії на психоемоційний стан українського суспільства. Головний герой сюжетів, Микола Слюсаревський, що очолює Інститут соціальної і політичної психології, навів цікаві дані. Якщо минулої осені рівень, скажімо так, збуджуваності соціуму за десятибальною шкалою становив три бали, то нині цей показник перебуває в межах 1,7 бала. Одне слово, спокій удава, порівняно з нинішнім станом середньостатистичного українця, який стоїть перед вибором, власне кажучи, свого майбутнього та майбутнього своєї країни, — просто втілення скаженої активності.
Оскільки висновки колишнього працівника управління з питань внутрішньої політики адміністрації Президента України трохи не збіглися з нашими враженнями від навколишньої передвиборної дійсності, «ДТ» вирішило звернутися по коментар до іншого фахівця. Ось що думає з цього приводу співробітниця Центру практичної психології «Галатея», член Європейської професійної психотерапевтичної ліги Наталія Кухтіна.
— Питання політичної активності наших громадян на сьогодні досить гостре. Я не можу оцінювати її в якихось балах, але те, що сьогодні в людей, які живуть в Україні, простежується дуже високий рівень прихованої агресії, видно неозброєним оком. Зумовлена вона нагнітанням страху, невпевненості, дуже сильним протистоянням і штучним поділом людей на білих і чорних, на поганих і хороших, на лівих і правих. До цього можна додати непрості процеси поза межами України, про які ми дізнаємося зі ЗМІ й на які не можемо не реагувати.
Все це і створює високий рівень напруги в соціумі. Я не згодна з тим, що рівень нинішньої політичної активності в українському суспільстві невисокий. Можливо, минулої осені вона й була підвищеною. Але, якщо судити по людях, із якими ми працюємо, по ситуації, яку я відстежую, складається стійке враження: напруга всередині нашого населення нині впритул наблизилася до критичної точки. І вона обов’язково потребуватиме виходу. А вихід напруги — це завжди активний рух, конструктивний або деструктивний.
— Від чого це залежить?
— Від інформації, яку ми одержуємо. А також від того, наскільки люди здатні керувати своєю внутрішньою психічною енергією. На превеликий жаль, я змушена констатувати, що люди, як правило, нею не керують. І той страх, що нагнітається ззовні, може примусити людину або сховатися за зачиненими дверима свого будинку, або взяти дрючка і вийти на вулицю. І те, й інше — неправильно. Потрібно вийти на вулицю, але не з дрючком.
— Однак, як на мене, дуже багато наших громадян так і чинять: вони виходять на вулицю і йдуть на мітинги на підтримку кандидатів у президенти. А в дні, коли мітинги не проводяться, ходять вулицями з символікою одного з кандидатів або їздять в автомобілях, обвішаних стрічками, що символізують підтримку того ж таки кандидата.
— Ситуацію справді доведено до граничної напруги. І я вважаю, що у твердженні про низьку активність українців є ознаки політичного замовлення. Я з цим не згодна. Просто певним політичним силам хочеться, щоб активність громадян була саме такою, щоб люди зі страху залишилися вдома і не пішли, приміром, перевіряти наявність свого прізвища у списках виборців або відмовилися від тих дій, які вони повинні вчинити. Цілком очевидно, що людям підноситься зовсім не та інформація, яка дозволила б позитивно вийти напрузі й енергії, що накопичилися в суспільстві. І прагнення людей продемонструвати свою позицію, причепивши до машини стрічку або пов’язавши на шию хустинку певного кольору, — це природна реакція на тиск, який на них чиниться шляхом нав’язування їм страху і безвиході.
— Судячи з того, що можна бачити останніми днями в Києві, серед людей спостерігається справжня помаранчеманія. Чи могли б ви з професійного погляду пояснити потяг українців до цього кольору?
— Біло-блакитна гама психічно пригнічує людей. У біло-блакитних вібраціях людьми досить легко керувати. Людям під біло-блакитним кольором можна навіяти все що ви тільки схочете. Червоний колір — дуже агресивний. Це революція, це боротьба, це кров, це деструктивна ситуація. А помаранчевий колір психічно гармонізує людину — фізично й духовно. Я не знаю, хто підказав одному з кандидатів цей колір у ролі брендового, але жовтогаряча гама психічно налаштовує людину на зміну свого становища. Однак зміну конструктивним шляхом, а не шляхом війни. Люди тому й чіпляють ці стрічки та прапорці, що бажають змін. Можливо, багато хто з них навіть не обізнаний із програмою кандидата або зовсім далекий від політичних баталій. Можливо, вони навіть у чомусь не згодні з «жовтогарячим» кандидатом. Однак психічно цей колір людину гармонізує.
Але уявіть собі, в якому конфліктному полі перебувають люди. Адже одна сторона — біло-блакитна, і вона маніпульована та пригнічувана, а друга — помаранчева. Це й створює ту напругу, яка неодмінно викличе рух. І люди нині дуже активні. Проблема полягає в тому, щоб ця активність була спрямована в позитивному напрямі.
— Наталіє Іванівно, ви говорите про страх, який нав’язується суспільству, і багато людей справді охоплені цим відчуттям. Водночас ви стверджуєте, що громадяни нині дуже активні. Чи не суперечить це одне одному? Адже там, де є страх, немає місця активній громадянській позиції.
— Таж саме в цьому й полягає сутність конфлікту, який назріває у суспільстві. З одного боку, страхом дуже легко маніпулювати, а з іншого — люди хочуть рухатися, прагнуть до волі. Ось де головна суперечність нинішньої ситуації.
Річ у тому, що наша з вами ментальність дуже спокійна. Українці не є агресивними людьми. Вони, радше, люди компромісу, договору. Вони — м’які люди, бельканто. Навіть наша українська мова максимально наближена до італійського бельканто, і тому в нас, в Україні, такі гарні дзвінкі голоси. Але нині у країні штучно створюється поляризація суспільства, така собі психологічна Берлінська стіна. Таке враження, що українців свідомо підштовхують до того, щоб вони взяли в руки вила. Проте як професіонал я глибоко впевнена: звести таку стіну не вдасться. Перешкодою на цьому шляху стане українська ментальність, основоположна особливість якої — миролюбність. Люди прагнуть змін, але при цьому не бажають пролиття крові.
Інша річ, що, хоч би якою стійкою була психіка людини, якщо їй подають однобоку вербальну й візуальну інформацію, за об’єктивними законами колективного несвідомого, ця інформація починає мотивувати людину на вчинки, їй абсолютно невластиві. Я з великим острахом спостерігаю за тим, як нині для впливу на людину застосовуються психотехнології, здатні викликати в неї страх та агресію. Тому люди й демонструють свою прихильність до помаранчевого кольору: вони хочуть змін, але змін гармонійних.
— Як би ви розцінили той факт, що громадян, чиї симпатії на боці чинного прем’єр-міністра, абсолютно не бентежить наявність у його біографії, скажімо так, не зовсім світлих сторінок? А головний їхній аргумент при цьому: «З ким не буває»?
— За 13 років української незалежності в багатьох наших громадян абсолютно притупилося відчуття неприйняття кримінальних явищ. Ми звикли дивитися бандитські фільми, ми вже не реагуємо на нескінченний потік насильства, що демонструється на теле- й кіноекранах. Через надлишок такої інформації ми втратили емоційну чутливість до неї. Як люди під час війни звикають до смерті, так і ми звикли до того, що немає нічого особливого в наявності в людини кримінального минулого. Звідси й така реакція в людей.
Але це дуже небезпечний стан. Усім фахівцям відомо: якщо людина протягом трьох місяців перебувала в асоціальному середовищі (або бомжувала, або була ув’язнена), в її психіці відбуваються необоротні зміни і в неї з’являються цілком нові психічні реакції. У європейській психотерапевтичній практиці на сьогодні немає жодної системи, з допомогою якої можна було б трансформувати ці зміни в людській психіці. Адже ми всі з вами це вже переживали: більшовики, які майже всі пройшли через тюрми, державу теж побудували за тюремними законами. Просто за 13 років ми про це встигли забути.
Мені б не хотілося виявляти якісь політичні симпатії, але мені далеко не байдуже, в якій державі житимемо я і моя внучка. Оскільки тіло цієї людини, очі цієї людини, мова цієї людини, поведінка й жести «проговорюються» про її психоемоційні установки. І це страшно... Питання не в тому, хороша в кандидата програма чи погана, а в тому, що якщо на чолі держави стоятиме ця людина, ми житимемо за відповідними законами. І це слід визнати як даність.
— Скажіть, наскільки глибоко, за вашими спостереженнями, в суспільство проникнуло це протистояння, про яке ви говорили? Чи правда, що дуже часто воно виявляється на рівні сім’ї?
— Знаєте, цим запитанням ви, як мовиться, влучили в десятку. У нас уже нині є дві сім’ї, які опинилися на межі розлучення тільки через те, що дружина — затята прихильниця одного кандидата, а чоловік голосував за іншого.
— І це молоді люди?
— Одна з цих пар прожила в шлюбі 15 років. Ми, звісно, докладемо всіх зусиль, щоб урятувати ці союзи, але активність, політизація і поляризація людей такі, що вони готові розлучатися зі своїми половинками. Це жахливо. Це справжня внутрішня війна.
— Що станеться з суспільством, яке сколихнулося, відчувши можливість уплинути на свою ж долю, на той випадок, якщо думку більшості його представників буде проігноровано або сфальсифіковано?
— Я, приміром, навіть не допускаю такої думки. Та, оскільки вже ви про це говорите, наважуся припустити, що ми всі в описаному вами випадку виявимося у тюрмі духу. Певний час пануватиме значне зниження суспільної активності. Більшість терпляче чекатиме наступних виборів. А коли вони настануть, люди справді почнуть будувати барикади (хоча цього дуже не хотілося б). Оскільки ті, хто відчув на собі можливість жити інакше, ніколи не змиряться з поверненням до рабського стану.