12 січня на Банковій сушили весла; Янукович торжествуючи намагався обняти й притиснути до себе неосяжні повноваження, накраяні парламентом Кабмінові; а Тимошенко будувала плани з приборкання недисциплінованих
БЮТівських фракцій у місцевих радах і готувалася обійняти посаду лідера майже узаконеної опозиції.
Минув тиждень. Ющенко воскрес духом, оскільки завдяки технічній помилці секретаріату Верховної Ради й на диво якісній роботі юристів секретаріату президента отримав можливість повторно ветувати закон «Про Кабінет міністрів» і розпочати новий виток переговорів із Януковичем про компромісний варіант закону. Янукович зрозумів, що поквапився з пафосними заявами про те, що в Україні вперше за 15 років ухвалено закон, який регулює діяльність виконавчої влади. (У зв’язку з чим ми сподіваємося, що керівник секретаріату ВР Валентин Зайчук, який надіслав ще 29 грудня в секретаріат президента лист із проханням «замінити листочки» в переданому на підпис законі про Кабмін, живий і здоровий. Може, в іншій ситуації в СП листочки б і замінили, але коли ставки такі високі — бюрократичні помилки не вибачаються.) Олександр Мороз виступив проти закону про імперативний мандат, за який проголосувала його фракція, а також спільно з представниками «Регіонів» чітко заявив, що закон про опозицію не має шансів пройти друге читання у своєму теперішньому вигляді. Тимошенко повернулася з Ізраїлю в Україну і дізналася: по-перше, що президент, хоч закон про імперативний мандат вигідний «Нашій Україні», схиляється до його ветування, оскільки хоче зберегти демократичне обличчя в очах Венеціанської комісії; по-друге, що закон про опозицію може бути змінений; по-третє, що на закон про Кабмін президент повторно наклав вето. Усе разом це означає, що Юлія Володимирівна може залишитися ні з чим, коли не брати до уваги, що її «одночасне голосування» з правлячою коаліцією, цілком імовірно, негативно позначиться на думці електорату.
Рекламуючи Україну на зустрічі з корейськими інвесторами, Віктор Ющенко сказав: «Що головне для інвестора? Це політична стабільність у країні, в яку він вкладає гроші. В Україні вона є!» Це твердження тепер видається ще потішнішим, ніж наприкінці минулого року. Зараз ніхто не може дати гарантій, що ситуація зі стосунками між головними політичними гравцями країни, яка практично перевернулася з ніг на голову за тиждень, до наступних вихідних не зробить нового кульбіту. Стосунки між президентом, лідерами коаліції й опозиції продовжують залишатися непрозорими, недовірливими, ситуативними, непередбачуваними і позбавленими головного — думки про Батьківщину.
А тим часом спливає золотий час — час затишшя між виборами, який, на визнання абсолютно всіх сторін, повинен бути використаний для системних змін, як мінімум, у пріоритетних сферах економіки, для вдосконалення законодавчої бази, реалізації стратегічних програм. Перші півроку після виборів влада складала коаліційний пасьянс. Потім нове керівництво виконавчої влади проводило кадрові чистки, які не набагато поступалися масштабам чисток помаранчевих. Потім спалахнула боротьба за повноваження, яка досі так і не скінчилася. Минув майже рік. За цей час, за великим рахунком, влада встигла прийняти СОТівські закони, затвердити сумнівної якості бюджет, створити вільні від суспільного і правоохоронного контролю економічні зони —у сфері як державних фінансів, так і ПЕК; реставрувати систему ігрищ навколо ПДВ, ухвалити низку лобістських рішень і багато, дуже багато часу відвести міжусобним війнам. Так і минув перший рік із трьох, а фактично — із двох з половиною безвиборних років. Фактично, жоден виклик або загроза нацбезпеці не змогли об’єднати зусиль українських політиків і примусити їх діяти розумно та злагоджено: ні питання енергетичної безпеки, ні ситуація з погіршенням іміджу України у світі, ні дискредитація країни, пов’язана з невиразним статусом міністра закордонних справ, ні розклад системи судової влади, ні розгул контрабанди, ні визрівання вибухонебезпечної ситуації в Криму, ні вічно живі земельні спекуляції, ні вакханалія рішень місцевих рад про підвищення тарифів — одне слово, ніщо не примусило наших лідерів об’єднати зусилля. Пріоритетом, як і раніше, є влада, а точніше — повноваження. За них борються президент, прем’єр і лідер опозиції. Саме тому кожен із них пріоритетно бачить особисту мету і має намір прийти до неї, подолавши спринтерську, а не стаєрську дистанцію. Команда Віктора Ющенка все ще не полишає сподівань повернути плин конституційної реформи назад; Тимошенко вбачає вихід у дострокових виборах, здатних, на її думку, перекроїти парламентську більшість, а як наслідок — і виконавчу владу; Янукович хоче все й відразу, законом про Кабмін закидаючи шапку ще й на територію президентських повноважень, діючи як у тому анекдоті: «А це ще земелька на огірки».
Швидше за все, жодному з цих планів не судилося збутися. Для того, щоб змінити чинну конституційну систему влади, потрібно мати або 300 голосів у парламенті, яких у президента немає, або тверду позицію в Конституційному суді, якої в президента теж немає. Більше того, ряд ляльководів КС настільки довгий, наскільки й серпентаризований. Про який контроль над КС тепер можна говорити, якщо домовленості між Тимошенко, Медведчуком, Ющенком, Порошенком, Пригодським і Мойсиком можуть набирати найвигадливіших поєднань! Чим глибша недовіра, тим хисткіші сформовані пули. Конституційний суд, можливо, поверне собі відібране Радою право оцінювати легітимність процедури прийняття конституційних змін.
Але в здатності Конституційного суду втрутитися в саме тіло Конституції й відповідним чином відкрити шлях до перерозподілу повноважень на користь президента сумніваються навіть ідеологи скасування реформи. Отже, пробігши свій спринт, Ющенко повернеться на старт. Причому обов’язково повернеться з урізаними повноваженнями, бо закон «Про Кабінет міністрів» усе одно приймуть. Навіть якщо депутати коаліції прислухаються до обґрунтованих президентських претензій стосовно підгрібання ними його конституційних повноважень, президентське тіло на вазі української політики істотно полегшає. І цей факт стане остаточно усвідомленим.
Тепер про спринт Тимошенко. Юлія Володимирівна категорично не дозволяла собі змиритися з думкою, що антикризова коаліція та Янукович — це надовго. Ні українська практика частої зміни прем’єрів, ні удар долі, пов’язаний із відібраною владою, яка була вже практично в руках, не дають лідерові опозиції змиритися з тим, що «цей дощ надовго». Понад те, за грамотного та рішучого підходу обставини, що об’єктивно складаються, справді могли б бути використані для позитивного сприйняття суспільством ідеї проведення дострокових виборів: тарифи, що злетіли, породжують пік невдоволення владою і вони ж породжують провал у рейтингу влади. У точці зближення двох кривих, що відбивають настрої суспільства, президент і опозиція могли б зіграти. Проте виникає низка запитань: по-перше, готовність Конституційного суду надати юридичні підстави для підписання президентом відповідного указу. Якщо до Нового року це питання було фактично вирішене, то нині виникає ряд проблем, адже час, згаяний президентом, котрий так жодного разу й не зустрівся з суддями КС, ефективно використовували його опоненти... По-друге, з ким президент піде на вибори? З «Нашою Україною», із якою він вчинив, як Тарас Бульба з Андрієм? З Юрієм Луценком, чий третій за розміром рейтинг довіри, як твердять соціологи, автоматично ніяк не перетворюється на електоральний рейтинг? За великим рахунком, Ющенко на вибори може йти тільки з Тимошенко, з якою після подій дванадцятого числа хоче не хоче, а змушений рахуватися, але якій категорично не довіряє.
До речі, питання відсутності довіри, якогось кодексу честі у взаєминах між політиками було в Україні завжди. Найгарячішою проблемою тіньових домовленостей уже багато років є пошук форм гарантій досягнутих угод. Багато хто звернув увагу на те, що президент досить стримано відреагував на потрійний тулуп лідера опозиції, який вона крутонула, підтримавши антикризову коаліцію з метою отримання потрібних Тимошенко законів про опозицію та імперативний мандат. І річ не лише в тому, що президенту, який привів (у прямому і переносному значенні) до влади Януковича, не слід було обурюватися співробітництвом Тимошенко з задекларованим опонентом. Та й про те, що Тимошенко та її представники проводили низку зустрічей із лідерами «Регіонів», включно з Януковичем й Ахметовим, «ДТ» писало давно, а президент знав ще раніше. Та ба. Тимошенко не поспішала реалізовувати намічені домовленості, з одного боку косячись на електорат, з другого — покладаючи надії на потенційне рішення Ющенка про дострокові вибори. Для багатьох так і залишилося незрозумілим, чому Юлія Володимирівна все-таки зважилася закріпити намітки політичним хрестиком саме нині. Можливо, це було зроблено тому, що віра в рішучість президента опустилася нижче від критичної позначки. А можливо, через іншу причину: довідалася, що новопризначений заступник голови СБУ з економічних питань одним із перших своїх розпоряджень запросив весь обсяг оперативних даних з.., правильно, ЄЕСУ. Отже, розбиратися у фундаменті багатоповерхових взаємних зрадництв українського політикуму — річ невдячна. Втім, як і очікувати, що на цьому фундаменті, коли йдеться про повноваження, може бути вибудувана стабільна довіра. У будь-якій конфігурації.
Об’єднати політиків може лише справа. Державно або суспільно корисна. Однак, як стверджувала міс Абігель Черчілль, «Європа зачекає».
Отож, з урахуванням обставин, що склалися, а також психотипу головної дійової особи, покликаної приймати рішення про дострокові парламентські вибори, можна висловити великий скепсис із приводу ефективності спринтерського забігу Тимошенко за владою. Юлії Володимирівні пощастить, якщо вона зможе повернутися на старт і розпочати визначення нової стратегії дій із законом про опозицію в руках. Нехай навіть дещо видозміненим.
З прем’єром складніше. Віктор Федорович відміряв собі довгий вік у кріслі глави виконавчої влади. І в нього немов би все гаразд. Комбінації одна за другою йому вдавалися: і з Морозом, і з Ющенком, і з Тимошенко. Ось тільки бюрократи дали збій, позбавивши лідера коаліції майже царських повноважень. Та це нічого. Ще одне коло, і закон «Про Кабінет міністрів» буде затверджений. А якщо будуть ураховані зауваження президента, то й подолання вето не знадобиться. Кадри майже усі зачищено, Захід змирився, а Москви прем’єр поки що побоюється більше, ніж вона на нього тисне. Дратує лише апетит Мороза й нервові, безсистемні уколи Банкової, які можуть бути чутливі, коли йдеться про президентське право вето. Однак у разі чого в прем’єра є універсальні ліки від обох слабкостей: про них краще б розпитати в Юлії Володимирівни.
От, власне, на весь цей «шоколад» у Віктора Федоровича й може з’явитися алергія. Спринт з концентрації влади Януковичу майже вдався. Однак на тривалій дистанції органи можуть почати відмовляти. В урядовому організмі все й так не дуже здорово працює. Протиріччя між ключовими постатями не тільки не знімаються, а наростають. Разом із ними поліпшується якість грунту для помилок і виявлення зловживань. До речі, сприйняття нами і багатьма іншими призначення Володимира Радченка на посаду віце-прем’єра, як шпильки на президентську адресу, — не вичерпуюче. Одна з функцій Володимира Івановича — стати своєрідною службою внутрішньої безпеки Кабміну, підлеглою прем’єрові. Зважаючи на все, робота ОДРів (офіцерів діючого резерву) буде замкнута не на СБУ, а на віце-прем’єра, що дозволить, залишаючи в невіданні президентську Службу, гасити пожежі у власному кабмінівському будинку.
Загалом прогнозувати розвиток подій у найближчому майбутньому — марна справа. Правил гри ніхто не скасовував: безсистемність, непрозорість, безвідповідальність, егоїзм. Цілі спринту також зрозумілі. Тимошенко бореться за своє місце під сонцем, косо поглядаючи на чуже. Секретаріат президента бореться за площу президентського впливу, не маючи при цьому істотної підтримки самого Віктора Ющенка. У Януковича владна булімія, яка перейде на якийсь час у стан ремісії після ухвалення закону про Кабмін.
Набагато цікавіше, як поводитимуться політичні гравці, коли дим битв за повноваження розвіється, а спринтерські ілюзії випаруються (станеться це досить скоро — а саме коли Конституційний суд кількома своїми рішеннями дасть зрозуміти, на що можуть, а на що не можуть розраховувати гравці). Тоді перед їхніми очима відкриється новий оперативний простір для маневрів, тепер уже не тактичних, а саме стратегічних. Можна, звичайно, припустити, що в новій ситуації кожний, розуміючи обсяг своїх усталених повноважень, негайно почне працювати на країну, періодично створюючи один з одним альянси, завдяки чому ця робота буде максимально ефективною. Тим більше що до найближчих виборів — президентських, — а точніше, до початку активної фази кампанії ще десь із півтора року залишиться. Але повірити в конструктивізм намірів політикуму поки що складно. Хоча б тому, що навіть сам факт проведення 2009 року всенародних президентських виборів не є беззаперечним. Ключовим гравцем у нинішній ситуації, хоч як крути, є лідер теперішньої опозиції. Усе залежатиме від того, чи готова Тимошенко до чотирирічної (до 2011 року) опозиції, чи вона, ще не звикнувши до стаєрських забігів, відмовиться від корони на користь стабільного існування і забезпечення своєї політичної сили і команди. Якщо Тимошенко залишиться в опозиції, то президентські вибори 2009 року відбудуться, тому що без БЮТ у парламенті не набереться конституційної більшості, яка перетворить парламентсько-президентську республіку на парламентсько-прем’єрську. Якщо Тимошенко залишиться в принциповій опозиції, то президент зможе зберегти вагу свого права вето, а саме цей важіль змушує антикризову коаліцію та уряд зважати на нього. Якщо Тимошенко залишиться в опозиції, то суспільство отримає шанс дізнатися, яке вариво готується на кожному засіданні Кабміну і кожного урядового комітету. Адже тільки втративши надію на спринтерське вирішення проблеми, Юлія Володимирівна згадає про реальні обов’язки і права опозиції, а отже, представники її фракції нарешті з’являться на засіданнях уряду та урядових комітетів, чого раніше ніколи не спостерігалося...
А якщо Тимошенко вирішить, що вона втомилася? Що пора втілювати в життя не лише домовленість із «Регіонами» про ухвалення закону про опозицію навзамін подолання президентського вето, а й інші домовленості, знову ж таки намічені тільки пунктиром? Наприклад про створення конституційної більшості з метою перекроювання Конституції й отримання парламентсько-прем’єрської республіки. Сьогодні здається абсолютною фантазією витіснення соціалістів і комуністів із коаліції, входження до неї БЮТ з наступним вознесінням Юлії Тимошенко в спікерське крісло та отриманням відсотків сорока посад у виконавчій владі представниками її блоку. Якщо Тимошенко піде на союз із «Регіонами», вона втратить значну частину електорату, президент буде позбавлений останніх важелів реального впливу на ситуацію, тому що його вето за стабільної конституційної більшості перетвориться на хлопавку. «Регіони» отримають захист від президентського ветування, позбудуться неприємних соратників по коаліції (з погляду західного сприйняття) і за рахунок зближення з Тимошенко зможуть сподіватися на амністію у значної кількості громадян Правобережної України.
Я просто чую зараз усі слова, які каже Юлія Володимирівна з приводу домислів «інформаційних диверсантів». Тому й не наполягаю на останній версії. Але при цьому прошу не забувати про дві речі: по-перше, про те, що публічно, ще до Нового року, Тимошенко категорично заперечила можливість спільного голосування з правлячою коаліцією з питання подолання президентського вето, накладеного на закон «Про Кабінет міністрів». По-друге, у разі краху ідеї дострокових виборів Юлії Володимирівні доведеться продумувати стратегію тривалішого політичного забігу, оскільки нові обставини неминуче вимагатимуть корекції цілей, методів і партнерів, із якими долатиметься дистанція. За великим рахунком, сьогодні в її руках: доля і ціна Мороза і Симоненка; реальність чи нереальність усічених, але все-таки наявних повноважень президента; рівень інформованості суспільства, безпосередньо пов’язаний з активністю та ефективністю опозиції; можливість контролю за діями влади.
Нехай розвіється дим іще не доведених до кінця боїв, але поразка яких уже наближається. А там побачимо.