Найгучнішому політичному скандалу в історії незалежної України виповнився рік. Населення більше не ганяється за свіжими роздруківками аудіокомпромату від майора Мельниченка. Влада зализала рани. Опозиція остаточна розпрощалася з ілюзіями. Час стригти політичні купони минув, час закручування гайок - завершується. Журналісти навчилися говорити про Гію Гонгадзе в минулому часі.
Та чи маємо ми право стверджувати, що «касетний скандал» завершився? Адже суспільство так і не отримало відповідей на більшість поставлених владі запитань. Чий труп знайдено в Таращанському лісі? Що сталося з Георгієм Гонгадзе? Хто є замовником, організатором і виконавцем убивства? Чи причетна влада і Президент, зокрема, до зникнення нашого колеги? Чи є справжніми записи, обнародувані майором Миколою Мельниченком? Хто був ініціатором прослуховування президентського кабінету і хто стоїть за «касетним скандалом»? Влада не знайшла в собі сил ні дати належної оцінки тому, що відбувається, ні притягти до відповідальності винних. Хто поніс покарання за убивство людини? За побоїща неподалік пам’ятника Шевченку й адміністрації Президента? За масові затримання учасників акції «За правду»? За неправду, за халатність, за злочинну бездіяльність, за зловживання службовим становищем, за наклеп, за підбурювання, за необгрунтоване застосування сили? Хто відповів за те, що головний офіс країни протягом двох років безперешкодно прослуховувався з невідомою метою? Хто відповів за відверту неповагу влади до власного народу, якому брехали і чиї права зневажали?
Суспільство ні на міліметр не просунулося до розгадки жодної зі страшних таємниць, про існування яких воно дізналося рік тому. Ми лише зайвий раз переконалися в тому, що ніколи не було для нас таємницею: що влада безпринципна, правоохоронці - у кращому випадку непрофесійні, а опозиція - безпорадна.
Втім, не можна сказати, що цей рік пройшов для нас даремно. Хочеться вірити, що суспільство зробить із того, що сталося, необхідні уроки. І що гіркий досвід «справи Гонгадзе» дозволить уникнути подібних потрясінь у майбутньому. Хоча вагомих приводів для подібних надій немає. За цей рік Україна не зникла з політичної карти світу, на своєму місці залишився Президент. Та все ж країна змінилася.
Опозиція
Цілком природно, що непримиренні противники режиму були одними з головних дійових осіб «тейпгейту». Підвищена увага до дій опозиції була абсолютно зрозумілою хоча б тому, що вона нарешті такою стала. Аналізувати реальні наслідки «касетного скандалу» досить непросто, оскільки в цілому ряді випадків він слугував не стільки першопричиною, скільки каталізатором багатьох значимих політичних процесів. Однак можна з високою часткою упевненості стверджувати: не будь історії з плівками, невідомо, як довго суспільству довелося б чекати появи відносно масової, майже організованої і більш-менш структурованої нелівої опозиції.
Досі войовничі, але розрізнені антипатики режиму сприймалися владою як надокучливі, але безпечні мухи, що постійно створюють дрібні незручності, однак нездатні заподіяти суттєвої шкоди здоров’ю. Рік тому небожителів застала зненацька поява бджолиного рою, що вміє не лише дзижчати, а й жалити. «Касетному скандалу» судилося виконати роль своєрідного древка, до якого приторочили стяг опозиції - справу Гонгадзе. Зібрані під стягом бійці (нехай, різномасті і різнокаліберні) стали силою, котра вперше в історії України становила реальну загрозу існуючій владі.
Наявність дійової опозиції - один із головних елементів істинного громадянського суспільства. Політичне коло і громадські організації, критично налаштовані стосовно влади, покликані виконувати роль дзеркала, у яке влада зобов’язана дивитися, щоб не втратити своє обличчя. Комуністи, котрі ревно оберігали реноме штатної опозиції, були радше «кривим дзеркалом». Вони були опозицією передбачуваною і тому зручною. Вони були елементом політичного минулого, а тому не складали відчутної загрози політичному майбутньому тих, кого ліниво і заучено критикували. До раптової зміни політичного «інтер’єру» Петро Симоненко і його соратники виявилися не готові так само, як і Банкова. Десять років інерційної «боротьби» призвели до того, що наймасовіша і найбільш організована партійна структура виявилася просто безпорадною, коли їй зажадалося зайняти чітку позицію. У результаті КПУ остаточно втратила статус політичного гравця, перетворившись на суб’єкта політичних торгів. Спустілу нішу зайняла опозиція «нової хвилі», котра навіть після березневої поразки має деякий шанс «зачепитися» за стратегічну політичну перспективу. Але ж для цього їй доведеться спочатку потрапити до парламенту, схитрившися при тому дорогою не потопити один одного.
Навіть не домігшись поставленої мети - безкровної зміни політичної системи, борці з владою усе ж щось придбали. По-перше, виникли і привід, і причини для структуризації. По-друге, з’явився шанс прорватися в досі заборонену для критиків режиму зону - медіа-простір.
Не давати слово представникам УБК і ФНП було так само протиприродно, як не помічати багатотисячні мітинги чи багатоярусну брехню доблесних правоохоронців. По-третє, «безкучмісти» збагатилися неоціненним досвідом реальної політичної боротьби, досвідом управління масами, досвідом планування, досвідом опору. І, що найголовніше, досвідом координації дій, досвідом пошуку домовленостей. Не завжди експерименти з досягнення консенсусу варто визнати успішними, однак опозиціонери (які досі стояли біваком у різних ідеологічних таборах) набули навичок політичного співіснування, напрацювали механізми пошуку точок дотику, прищепили собі уміння хоча б іноді знаходити спільну мову для досягнення спільної мети.
Головною ж бідою різношерстих, різномастих і різнокаліберних бійців, які стали в шеренгу Форуму національного порятунку і формували колони «України без Кучми», стало невміння розвинути в собі намічувану здатність до об’єднання. Неузгодженість дій, викликана частково невір’ям у власні сили й острахом можливих репресій, почасти - недовірою один до одного, почасти - небажанням ділитися майбутньою славою, була очевидна і для потенційних симпатиків, і для противників, які злякалися вперше за своє майбутнє. Дуже швидко з’ясувалося, що далеко не всі опозиціонери мають талант жертвувати особистими політичними амбіціями задля спільної справи. Кількість бажаючих потягнути ковдру на себе приблизно дорівнювала кількості бажаючих покласти відповідальність за прийняття принципово важливих рішень на іншого. А загальна кількість і тих, й інших у штабі опозиційного руху була завеликою, щоб сподіватися на те, що акції, організовані ФНП і УБК дійсно призведуть до задекларованої мети - зміни політичної системи. Не довівши розпочату справу до логічного кінця, натхненники нездійсненої революції підсилили в і без того апатичному суспільстві невір’я в потенціал опозиції. Невдалий політичний проект «Референдум про недовіру Президенту» лише підкреслив їхню теперішню макрополітичну безпорадність. А події 9 березня розбудили у значної частини генетичне побоювання політичних потрясінь, побічно підтвердивши життєстійкість лукавої обивательської філософії - «Нехай буде погано, головне - щоб не було гірше».
Опозиція в котрий раз продемонструвала і нездатність висунути зі своїх лав єдиного, незаперечного лідера, і невміння ефективно працювати з масами. А залучати їх на свій бік у березні 2002-го буде ще складніше, аніж у березні 2000-го, бо багато опозиціонерів у суспільній свідомості стали, хоч як це сумно, такими ж одіозними персонажами, як і ті, проти кого «безкучмісти» настільки несамовито боролися. Провал «оксамитової революції», а також відставка уряду Ющенка та посилення впливу олігархів, що послідували за цим, суттєво обмежили можливості опозиції - адміністративні, організаційні, фінансові і мас-медійні. Нездатність сформувати потужну опозиційну коаліцію в парламенті і провал пропорційного виборчого закону дають вагомі підстави вважати, що в березні 2002-го плоди «тейпгейту» пожнуть інші...
Президент
Головного героя «касетного скандалу» однаковою мірою можна назвати як переможцем, так і потерпілим. Щоправда, з одним суттєвим застереженням: тріумфатором Леонід Кучма може себе вважати лише з оглядкою на те, чим міг обернутися для нього «тейпгейт». З одного боку, можна сміливо стверджувати, що до 2004 року глава держави вже навряд чи поступиться будь-кому своєю владою. З іншого, можна настільки ж упевнено прогнозувати, що на третій термін Леонід Данилович напевно не піде. До осені 2000-го існувала гіпотетична можливість, що глава держави може піти на політичний відпочинок достроково. І в той же час зберігався ризик, що спритні лоєри з Банкової знайдуть щілину в законодавстві, яка дозволить Кучмі спробувати президентського щастя втретє. «Справа Гонгадзе» і «касетний скандал» остаточно прояснили ситуацію. На початку весни Президент зберіг свою владу, але чергове посилення його позицій цього разу всіма (і передусім олігархами) сприймається не інакше як початок кінця.
Історія з плівками не тільки грунтовно підмочила і без того небездоганну репутацію громадянина Кучми, а й посадила габаритну пляму на президентський мундир. Невідомо, кому дістанеться в спадщину уніформа головного арбітра нації. Але наступнику в будь-якому випадку доведеться добряче потратитися на хімчистку, перш ніж царствене вбрання набуде стерильної білизни хірургічного халата. Суспільство так і не отримало відповіді на сакраментальне запитання: чи причетна вища посадова особа держави до зникнення опозиційного журналіста. Однак суспільство (яке і до того припускало, що Президент далеко не святий) мало безліч підстав переконатися, що головний охоронець прав і свобод порушує заповіді набагато частіше, аніж це могло видатися на перший погляд.
Падіння авторитету президентства природним чином позначилося на іміджі країни і досить швидко розбалансувало владну систему. Екстрений «техогляд» державної машини, проведений Банковою незабаром після краху «оксамитової революції», призвів до закручування гайок на грані зриву різьби. На зміну відносній анархії прийшов демонстративний диктат. І ще невідомо, яка з двох перелічених крайностей небезпечніша для країни, яка так і не спромоглася хоча б закласти фундамент громадянського суспільства.
Та, мабуть, головним сумним результатом «тейпгейту» стало розширення і поглиблення прірви між народом і владою. Для населення нашої країни саме Президент є головним уособленням влади, обиватель практично не розділяє два ці поняття. Тому всяка помилка Президента сприймається як недолік влади. А будь-яка дурість будь-якого сановника моментально позначається на рейтингу довіри до керманича. Події річної давнини зробили залізобетонну стіну недовіри між владою і народом ще вищою і міцнішою. Бо народ переконався, що влада не боїться брехати, причому брехати постійно і безсовісно. Когось це образило, когось озлобило, когось налякало, оскільки так грубо брехати здатен лише той, хто не боїться наслідків своєї брехні. Але в будь-якому випадку неприкритий цинізм влади не сприяв установленню довірчих взаємин між народом і його «слугами».
А що в активі? Усвідомлення суспільством того, що Президент теж може бути об’єктом критики. І відчуття, що епоха Кучми минає. І хоча невідомо, яка прийде їй на зміну, у тих, хто ще не розучився вірити, з’явився привід мати надію на краще.
Олігархи
Хоч як ми намагалися, але знайти, у чому ж олігархи втратили, не змогли. Політичний землетрус дозволив їм відчутно зміцнити свої позиції. Саме «касетний скандал» став каталізатором, який прискорив реакції абсорбції в середовищі самих олігархів: сильні зміцнилися, слабкі випали в осад. У «героїв нашого часу», безперечно, був стислий період вагань - на яку позицію пристати, але вибір зробили набагато раніше, ніж про нього було повідомлено публіці. До штабу з подолання «катастрофи» і порятунку Президента увійшли всі основні гравці. Однак уже з перших днів цей штаб став засобом вирішення передусім власних проблем: зняття силовиків, ослаблення конкурентів (у тому числі й побратимів по виду), відставка Ющенка. Практично всі намічені об’єкти отримали поранення різної міри тяжкості. При цьому для Президента олігархи та їхні команди перетворилися на колективний опорно-руховий апарат, який вивів главу держави зі стану паралічу.
Нагадаємо, що всім олігархам удалося якщо й не зломити, то значно притупити підозрілість Президента щодо можливої причетності кожного з них до «касетного скандалу». Водночас набрати очки і прирости землями змогли ті, хто запропонував Президенту найширший вибір інструментів та важелів, які впливають на ситуацію. У такий спосіб завершився черговий етап природного добору в оточенні глави держави. Сучасніші конструкції перемогли застарілі. Волков і Бакай стали нецікавими главі держави, Медведчук і Пінчук змогли довести не лише лояльність, а й ефективність своїх методологій. Кілька місяців активної діяльності опозиції в паралізованій і розгубленій державі владу представляли не чиновники, а олігархи. Президент утримався на їхніх плечах, але цього разу, на відміну від післявиборних очікувань, олігархи не стали чекати милості від природи, їхнє завдання було - взяти трофеї. «Касетний скандал» поставив хрест на планах третього президентського терміну, якщо навіть такі були. В оточенні Леоніда Кучми почалося виверження амбіцій. І небезрезультатне. Услід за силовиками впала президентська надія на імплементацію. «Касетний скандал» позбавив парламентських тримачів більшості необхідності витрачатися на необхідні 300 голосів і зберіг за народними обранцями право на недоторканність. Уміло розпалюючи президентські підозри і пристрасті, олігархи позбулися віце-прем’єра з ПЕКу, а вслід за Тимошенко - і неугодного прем’єра. Кожен із них отримав достатню кількість серйозних лобістів у складі кабінету Анатолія Кінаха. Декому вдалося кооптувати і самого прем’єра, який, однак, виявився не найефективнішим інструментом для розв’язання необхідних завдань.
Помітно змінилися й олігархічні ЗМІ. Якщо раніше вони були збитковим засобом задобрювання Президента, що було необхідною умовою для вирішення економічних завдань в інших сферах народного господарства, то тепер Президент з екранів і перших шпальт газет фактично зник. Леоніда Даниловича показують достатньо для того, щоб про нього не забули, а власників каналів і газет - достатньо для того, щоб їх добре запам’ятали. ЗМІ почали працювати безпосередньо на реалізацію амбіцій своїх господарів. Звісно ж, однією з причин зміни акцентів стали вибори, але водночас саме олігархи першими чітко зрозуміли, що нинішній режим почав активно руйнуватися з 28 листопада 2000 року. І кожен із них не просто страхується від поховання під уламками, а прагне взяти участь у побудові нового будинку, найкраще - на посаді виконроба. За що, власне, зараз і точиться боротьба.
До речі, про боротьбу. Мабуть, ще одним, досить суттєвим, виграшем олігархів стало щеплення від компромату, зроблене суспільству в ході «касетного скандалу». Після почутого і читаного електорат навряд чи здатний обуритися результатом нових викриттів.
Силовики
Найвідчутніших втрат від «касетного скандалу» зазнали силові і правоохоронні структури. Висновок «самі винні» не знімає наявної проблеми. У країні, де міліції та прокуратурі довіряють 11% громадян, а Службі безпеки 17,5%, жити небезпечно. Певна річ, настільки низькою оцінкою правоохоронці зобов’язані не тільки своїй поведінці під час «касетного скандалу», а й повсякденними діяннями. Адже з часу подій минуло більше півроку, а рейтинг МВС і прокуратури з лютневих семи відсотків піднявся лише до вищезазначеної позначки. Країна не залишила поза увагою нечіткість аргументів керівників цих структур, спромоглася вичленувати брехню і зафіксувати безпрецедентно черстве ставлення до сім’ї загиблого журналіста. Абсолютно очевидною стала заангажованість правоохоронних органів щодо влади і переважно Президента. Укотре стало зрозуміло, що про жодне прозоре розслідування не може бути й мови, якщо справа стосується сильних світу цього. Це добре засвоїли й у відповідних службах та міністерствах: критика журналістів, депутатів і простих громадян, доказові обвинувачення в застосуванні катувань, незаконних затриманнях, необгрунтованих утриманнях під вартою, недотриманнях судових рішень - не є гідними реагування. Гранична лояльність до влади - індульгенція, що захищає від громадянського контролю. Після «касетного скандалу» ця теорема перетворилася на аксіому. Вибірковий підхід у застосуванні законодавчих норм став засобом зведення рахунків не лише з опозицією, а й з близькими до влади людьми - із конкурентами.
Водночас не можна не зазначити, що після відставки голови СБУ Леоніда Деркача і міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка відповідні відомства стали посідати на українській політичній території набагато менше місця. У кожному окремому випадку причина своя. Володимир Радченко сьогодні, безперечно, є чинником впливу як на міжелітний клімат, так і на прийняті Президентом рішення. Однак Радченко не афішує свою заангажованість чи політичні уподобання, що, втім, не означає, буцімто в нього їх немає. Леонід Деркач на його місці діяв набагато однозначніше. Досить згадати історію з МГЗ чи з висилкою та поверненням у країну Вадима Рабіновича, протистояння з Кравченком, Суркісом, Медведчуком, Пустовойтенком та іншими персонажами, котрі живуть на українському політичному олімпі.
Однак Кравченко - це зовсім інший калібр. Урядовий довгожитель був реальним фактором української політики й економіки. Про себе він міг би сказати словами Сільвера: «Хтось боявся Біллі Бонса, хтось - Сліпого П’ю, а мене боявся сам Флінт». Міліція стала державою в державі. В імперії Кравченка діяли і дотримувалися свої закони, свої специфічні економічні інтереси та поняття. З ним не міг не рахуватися кожен, хто пробував свої сили у «вищій лізі» політики. Його ладили у прем’єри і наступники. Втративши Кравченка, ціла армія людей у сірому втратила керманича і знамено водночас. Змінивши Юрія Федоровича, Юрій Смирнов не зміг і не зможе стати для МВС тим, ким був Кравченко. Втім, як і для політичної й економічної еліти, яка не відчуває в ньому загрози.
Відставка обох силовиків не стала для суспільства наочним уроком, бо Президент ані слова не зронив про залежність між своїм рішенням та існуванням претензій до Кравченка й Деркача, пов’язаних з «касетним скандалом» і вбивством журналіста. Юрій Кравченко фактично залишив свій пост за власним бажанням, а Леонід Деркач став тим громовідводом, у який пішла енергія президентського гніву, породжена фактом прослуховування кабінету глави держави. Не варто також забувати про олігархічні старання. Майже через рік залишив свій пост і глава митниці Соловков, відставки якого, до речі, вимагали народні депутати, які піддалися незаконному обшуку в Борисполі. Президент не любить, коли на нього тиснуть, але при цьому не забуває тих, хто своїми кроками ставить його в скрутне становище...
Серйозно виявилася підірваною і так невисока довіра ЗМІ до силових та правоохоронних структур. Одним із результатів подій минулих осені, зими та весни стало непохитне відчуття журналістів: МВС, СБУ і Генпрокуратура до друзів преси не входять. Сумнівні версії убивства Ігоря Александрова, заява міністра МВС про те, що причина смерті 80% загиблих журналістів - пияцтво, конфіденційності у взаємини не додало.
І останнє. У розпал громадської активності екс-міністр оборони Олександр Кузьмук зробив повідомлення: «Армія буде на боці Президента». Проти кого - генерал армії не уточнив, хоча це й так розуміли всі, хто дивився щовечора «Новини» із репортажами про події, які відбуваються в наметових містечках і на майданах. Від силових і правоохоронних органів вимагалося одне - мобілізація оборонних сил. Завдання, поставлені під час «касетного скандалу» відповідним органам і службам, ніхто не скасовував. Саме тому сьогодні мова може йти лише про кадрові перестановки, косметичні зміни на рівні начальників управлінь і заступників. Про серйозну реформу СБУ, МВС і Збройних сил до 2004 року навряд чи варто говорити.
Прем’єр
По інституту прем’єрства наслідки «касетного скандалу» ударили, мабуть, найболючіше. Авторитет глави Кабінету постраждав дуже суттєво. Численні прем’єрські біди, за великим рахунком, були обумовлені двома чинниками. По-перше, у конкретного Президента Кучми виник суттєвий привід для невдоволення конкретним прем’єром Ющенком. Леонід Данилович підозрював Віктора Андрійовича якщо не в причетності до виникнення «касетного скандалу», то вже принаймні у потуранні опозиціонерам. Приводом для цього послужили не тільки близькі стосунки першого міністра з цілим рядом противників режиму, а й відверта лояльність представників ФНП і УБК до Ющенка - керівник центрального органу виконавчої влади виявився ледь не єдиним високопоставленим чиновником, який не «потрапив під роздачу» обвинувачень. І хоч би скільки Віктор Андрійович розписувався у вірнопідданстві, хоч би які антиопозиційні заяви підписував, Президент ставився до прем’єра з підозрілістю і ревнощами. І тому, що рейтинг першого невблаганно падав, а рейтинг останнього загрозливо зростав. І тому, що на жодній із численних плівок майора Мельниченка так і не виявилося діалогу Кучма-Ющенко.
Другою обставиною, яка ускладнила прем’єрське життя, стало посилення впливу олігархів. 1999-го вони вперше були відлучені від розподілу міністерських портфелів і енергетичних потоків, а тому мали вагомий привід домагатися не лише відставки Ющенка, а й суттєвої зміни принципів формування уряду, домагатися повернення до виконавчої «годівниці». Виникнення «касетного скандалу» продовжило прем’єрське життя Віктора Андрійовича, фактичний крах опозиції - прискорив процес його усунення. У результаті вперше в історії незалежної України глава Кабінету (котрий мав підстави вважати себе найуспішнішим прем’єром за всі 10 років незалежності) був після публічного шмагання усунутий парламентом, а не звільнений відповідно до указу Президента. Вперше причиною відсторонення стало не малозрозуміле формулювання, а відверте обвинувачення (причому не дуже обгрунтоване) у непрофесіоналізмі.
Однак це був не єдиний удар по іміджу прем’єрського ремесла. Внаслідок неминучої зміни політичних правил глава Кабміну перетворився з фігури залежної на фігуру малозначиму. Якщо раніше перша особа виконавчої влади, за всієї вузькості повноважень, зберігала статус політичного гравця, то нині їй призначено вдовольнятися роллю сліпого і безмовного виконавця президентської (та й не тільки президентської) волі. Можна практично не сумніватися, що ніколи більше діючий глава держави не допустить хоча б відносної самостійності керівника Кабміну. І зробить усе від нього залежне, щоб у прем’єрське крісло не потрапила людина, у словах якої Леонід Данилович уловить натяк на амбіції, а у вчинках якої він помітить схильність до харизматичності. Фактична безправність прем’єра як політичної фігури обов’язково негативно позначиться (і вже позначається) і на ефективності реформ, і на дієвості виконавчої влади, і на авторитеті державної влади.
Однак не можна сказати, що «тейпгейт» приніс прем’єрству лише нещастя. Завдяки потужному політичному скандалу глава Кабміну нарешті отримав можливість відчути себе фігурою, яку можна порівняти за впливом із главою держави. Вперше у Верховній Раді, поряд із пропрезидентським, функціонувало досить ефективне пропрем’єрське лобі. Парламент довів, що здатен впливати на урядові рішення, обидва прем’єри (один - до відставки, інший - перед призначенням) довели, що здатні отримувати щиру підтримку значної частини депутатського корпусу. Багато політичних сил не лише висловили бажання брати участь у розподілі кабмінівських стільців, не просто висловили намір відповідати за дії своїх ставлеників, а й продемонстрували готовність дійсно брати на себе подібну відповідальність. Всі ці обставини (разом із помітним збільшенням числа прибічників пропорційної виборчої моделі) дозволяють сподіватися, що реформа політичної системи, яка остаточно розділила б сфери впливу гілок влади, назріла.
Суспільство
Мабуть, найбільш яскравим і щирим за весь час протистояння був перший грудневий мітинг. Обурена колона, натхненна обнадійливим дежа вю - наметами на майдані, - рушила до Верховної Ради і стала віч-на-віч зі студентами, пригнаними з вузів і покликаними символізувати громадський захист Президента. Рикаюча колона опозиції протистояла мовчазній юрбі, котра делегувала свій голос оратору з мегафоном. Жителі наметів, народні депутати, журналісти і кілька тисяч громадян не жаліючи голосових зв’язок намацували ритміку гасла «Україна без Кучми!». Їх заглушали народними піснями з динаміків підігнаного автобуса. Пробравшись крізь вісім рядів оточення ЗМОПу Олена Притула - соратниця Георгія Гонгадзе по «Українській правді» - вирвала з автобусних колонок дроти...
Цього дня народилася надія на те, що величезна країна прокинулася, цього дня народилися побоювання за громадянський мир і впевненість у тому, що є чимало людей, готових не лише згадати про ідеали та мораль, а й відстоювати їх. Але ні хорошим, ні поганим побоюванням практично не судилося збутися. Сьогодні ми не можемо говорити про те, що суспільство програло в сутичці з владою. Не було цієї сутички. І не було її не тільки тому, що зі змістом плівок ознайомилися тисячі, а не мільйони, і не тільки тому, що регіони відставали від столиці й у цьому їм посприяли, вийшовши із заціпеніння, губернатори, і навіть не тому, що в опозиції з різною політідеологією не було єдиного лідера. Хоча кожна з цих причин, безумовно, зіграла свою роль. Тепер уже зрозуміло, що масового протистояння низів і верхів у країні, де люди беруть участь у страйках за гроші, бути не може. Адмінресурс виганяв на захист Президента два мільйони громадян, фінансовий ресурс допомагав опозиції наприкінці протистояння збирати понад 2-3 тисячі чоловік.
Народ навчився виживати, але не навчився відстоювати свої права. Механізми, які застосовує для цього кожен, не підходять для вирішення глобальних конфліктів. Для знаходження виходу з них недостатньо дати хабар начальнику жека, зацікавити податкового інспектора, домогтися потрібного дзвінка від високопоставленого друга при влаштуванні на роботу. Країна не має дієвих і ефективних механізмів захисту прав громадян на мікрорівні. Звідки їм узятися на макро? Однак більшість звикла до такого стану справ.
Дається взнаки і минуле нашої країни, яка складалася з хуторів. Саме тому мало хто замислюється над тим, що його хата не скраю, а на краю. Подібний підхід відчувається не лише у ставленні до справи Гонгадзе чи «касетного скандалу».
Може, країну схвилювала наявність інформаційного пайка, дозованого владою й олігархами? Але ми не Чехія. Тут сотні тисяч демонстрантів, які на тиждень безплатно обложили телецентр у Празі, зібрати не можна. Грошей забракне.
Може, нас обурили фінансово-корупційні аспекти, свідченням яких стали записи Мельниченка? Ні, ми не Югославія.
Може, країна готова як один піднятися і поставити перед державою питання про екологічні катастрофи, що трапляються то тут, то там? І тут відмова. Адже це десь там, і нехай цим займаються партії, які мають такі чудові рекламні ролики.
Словом, наявність у суспільстві політичної температури можна встановити лише за результатами анонімних соцопитувань.
Відчуваючи рівень соціальної апатії, із тихим жахом можна подумати лише про одне: а раптом завтра війна... Втім, однобоко звинувачувати суспільство за нездатність до мобілізації у відстоюванні власних прав і гідності - несправедливо. Людям потрібні лідери і носії моральних авторитетів, а з цим у країні проблеми. Інакше 72% не відповіли б негативно на запитання: кого ви вважаєте совістю нації?
В Україні є чимало людей, котрі навчилися технології маніпулювання масами. Є розрізнені й у переважній більшості екзальтовані спроби сформувати правозахисні групи. Є лідери, котрі порушують економічні, політичні та соціальні питання, але фанатичний блиск у їхніх очах і радикалізм у висловлюваннях відштовхують мільйони і притягують тисячі. Народ не приймає крайнощів, втікає від них і потрапляє в розкриті обійми дрібних чиновників і великих комбінаторів. І в цьому союзі проходить життя. Там немає діла до чужої смерті. Ось так і маємо країну, де за традицією світле майбутнє може бути лише у наступних поколінь.
Втім, від подій, які змусили сколихнутися країну, у свідомості людей щось залишилося. Вони чітко зрозуміли, подивившись зйомки 9 березня, що крові вони не хочуть, і що страшніше від громадянського конфлікту нічого і бути не може. Масові мітинги, які проходили цього року на кухнях, теж не забули. Люди не виявилися готовими до активних дій, але водночас змогли скласти власну думку про те, що відбувається. У результаті, відповідно до соцопитувань, понад 60% у випадку референдуму проголосували б за відставку Президента.
Чи вистачить виборцям терпіння й уваги оцінити технології обіцянки і методи роботи тих сил, які впливатимуть на ситуацію в кожному домі протягом наступних чотирьох років, покаже час. За всієї нашої роз’єднаності необхідно якісно переглянути ставлення до одиниць. Воно не повинно бути таким, як у Маяковського, а отже, прирівняним до нуля. Воно не повинно бути таким, як нині, бо завдання громадянина полягає не лише в тому, щоб їсти, пити і сплачувати за квартиру. Одиниця - це точка відліку, як нульовий кілометр. З неї починається підрахунок сімейного і державного бюджетів, від неї відмірюється відстань до громадянського і демократичного суспільства. І поки ми цього не зрозуміємо, 49-мільйонне населення складатиметься з одиниць, а таке ж суспільство - із нулів.
Світова реакція
Не можна не погодитися з тим, що «касетний скандал» і надто вбивство Георгія Гонгадзе завдали іміджу країни надзвичайно серйозної шкоди. Найбільш ємно про це сказав Віталій Портников: «Україна з країни перспективної демократії перетворилася на країну третього світу». Чи винна в цьому опозиція? Радше, ні. Її епатажні й малоінтелектуальні методи боротьби зі спалюванням опудал Президента навряд чи сильно підірвали імідж держави. Не дуже на ставлення до України вплинули й корупційні аспекти, зафіксовані мельниченківськими записами. Список Клінтона просто перейменували у список майора, оце й уся різниця. Зовсім інша річ - зникнення журналіста. В української влади, відповідальної за образ країни, були всі можливості з честю вийти з ситуації. Президент міг негайно визнати плівки та зробити максимум для проведення прозорого розслідування. Натомість світ бачив заперечення очевидних речей, які згодом (як, приміром, факт прослуховування кабінету) однак довелося визнати. Експертні заяви, які суперечили одна одній, про стан тіла, лжесвідчення «очевидців» живого Гонгадзе, закритість слідства, заперечення прав матері та дружини Георгія. Це неповний перелік дій, із якими перед іноземними глядачами виступила українська влада.
Не менш важливим був ще один факт, який також не пройшов повз увагу іноземних спостерігачів, - Україна виявилася неспроможною сформулювати державний підхід до розв’язання проблеми, влада не змогла виділити головну загрозу, яка випливає з факту наявності плівок із записами розмов у президентському кабінеті. Протягом кількох місяців жоден із державних чиновників не порушував питання про загрозу національній безпеці. Усі рятували себе й за сумісництвом Президента. Кожен із очевидців дійшов свого висновку - Росія про нашу слабкість, Захід - про нашу демократичну та правову неспроможність.
Америка пройшла непростий шлях зміни свого ставлення до України. Спочатку - настороженість, потім дозоване обурення й заява про контроль над справою Гонгадзе; пропозиція допомоги ФБР, несподіваний крок із «усиновленням» Мельниченка; переляк, викликаний реакцією на це Президента України; прагнення загладити ведмежий вчинок; надання експертної допомоги Федеральному бюро розслідувань; мляве нагадування про збереження інтересу до розслідування зникнення Георгія Гонгадзе, прийом України в антитерористичну коаліцію. Вже без нагадувань.
Крива російського ставлення на синусоїду не скидалася: вичікувальна позиція; зустріч президентів у Дніпропетровську; відкрита підтримка, надана українському лідерові російськими ЗМІ, прихована - російським керівництвом; зміцнення й активізація двосторонніх відносин; різке зближення Москви з Заходом на грунті створення антитерористичної коаліції; оголошення 2002 року - роком України в Росії. Останнє - як утішливий приз.
«Касетний скандал» як досить неординарна в світовій практиці подія продемонстрував набір інструментів, який може бути застосований до країни, що демонструє в центрі Європи неспроможність ефективно й демократично дати раду своїм проблемам. Усі побачили межу дій, на які може піти Захід, якщо проблема в Україні не стосується економічного благополуччя країн ЄС або США... Усім стало ясно, у якої держави українська влада може знайти захист у разі кричущої невідповідності її дій цивілізованим стандартам демократії та конвенції про права людини. Очевидною виявилася й безпорадність Ради Європи. Усі перейнялися співчуттям до Александра Квасьнєвського, який натужно намагався зберегти гідність перед Заходом і при цьому підтримати друга Леоніда. До речі, високої оцінки заслуговує і спритність КРОЛЛу.
А щодо сухого залишку, то, якщо дивитись на Україну очима зарубіжних гостей, «касетний скандал» ліг тріснутою панеллю у споруджуваний будинок нашого образу. Життя не стоїть на місці. Світ здобуває перемоги і зазнає невдач. У нього немає часу розглядати тріщини, які ми змазали 10-процентним зростанням ВВП. Зрештою, можна на будинок подивитися і з боку парадного під’їзду. Зрозуміле гасло «Наша мета - Європейський Союз і демократична Європа» змушує забути про те, що відбувається з другого боку потьомкінського будиночка.
Мас-медіа
Хто з журналістів ще влітку 2000-го міг повірити у швидке й несподіване відродження давно і (як багатьом здавалося) безповоротно втраченої свободи слова? Хто міг уявити, що за її неждане повернення на телевізійні екрани й газетні шпальти буде заплачено таку високу ціну? І хто міг припустити, що період «журналістського ренесансу» буде таким короткочасним?
Справа Гонгадзе й «касетний скандал» ненадовго повернули політичну журналістику самій собі, віднявши її в Банкової, олігархів і різнобарвних партійних холдингів. У немилосердно «зачищеному» медіа-просторі тимчасово встановилася свобода слова, штучно створена, дещо недолуга, але все-таки свобода. Проіснувала вона зовсім трішки, але важко переоцінити значення цього ковтка свіжого повітря для тих, хто відмовлявся вірити, що свобода слова в Україні померла. І продовжує вірити, що колись вона повернеться назавжди.
Говорити про особливу роль медіа в подіях осені-2000-весни-2001 дозволяє той факт, що окремі представники преси несподівано для багатьох перетворилися на знакові політичні фігури. З різними знаками. Неможливо написати історію «касетного скандалу», не згадавши хроніки «Української правди» й новини «1+1», жовчну публіцистику «Граней» і двозначні коментарі «Інтера», прямі ефіри радіо «Свобода» й зубодробильну «аналітику» «7 днів». Олена Притула, Тетяна Коробова, Вадим Долганов були такими ж повноправними дійовими особами найбільшого в новітній історії України політичного скандалу, як і Олександр Мороз, Леонід Кучма чи Михайло Потебенько. «Тейпгейт» навряд чи посилив авторитет преси, але, безсумнівно, збільшив політичну вагу журналістів (принаймні декотрих із них), підвищив їхній соціальний статус. Що, мабуть, є позитивним моментом не тільки для журналістського загалу, а й для суспільства загалом.
Підвищення попиту на оперативну та об’єктивну політичну інформацію в розпалі «касетного скандалу» не тільки помітно політизувало ЗМІ, а й послужило поштовхом для навального й бурхливого розвитку Інтернету - найбільш мобільної та найменш вразливої для цензури медіа-сфери. Складалося враження, що журналістика, відчувши забутий смак свободи й передчуваючи неминуче «закручування гайок», інтуїтивно шукала для себе рятівну нішу.
Оце, власне, й усе, чим збагатилися мас-медіа після «тейпгейту». З певними застереженнями можна сказати ще про два, вельми відносні, плюси. Резонанс від справи Гонгадзе унаслідок викриттів майора Мельниченка мінімізував небезпеку можливої фізичної розправи для інших, небажаних для влади, представників преси. Але, по-перше, розраховувати на таку змушену індульгенцію можуть лише відомі й переважно столичні журналісти. По-друге, невідомо, наскільки тривалою виявиться дія таких «охоронних грамот».
Був і ще один підбадьорливий момент. На зорі «касетного скандалу» журналісти несподівано для багатьох продемонстрували певну схильність до консолідації. Для влади гіпотетичне об’єднання преси було загрозою як мінімум не меншою, ніж об’єднання опозиційних лідерів у ФНП або об’єднання опозиційних структур в УБК. Прагнучи викоренити саме поняття цехової солідарності, і Банкова, і олігархи давно нацьковували одне на одного менеджерів, журналістів і мас-медіа, поглиблюючи існуючі суперечності, підігруючи зіткненню амбіцій, тихцем перетворюючи конкуренцію на ворожнечу. Але колективне усвідомлення спільної біди й відчуття спільної небезпеки створило передумови для солідаризації. На жаль, шанс втрачено, тож резонно припустити, що наступної спроби об’єднання журналістських сил доведеться чекати довго, і процес цей виявиться вкрай болісним.
Загалом перелік втрат преси виглядає більше ніж солідним. Як відомо, невдалі революції неминуче призводять до розгулу реакції, і преса відчула це першою. Подальше пожорсткішання цензури й максимальне обмеження журналістської свободи стало першим проявом посилення влади кланів. Бізнес-політичні угруповання вийшли з великої «касетної битви» безсумнівними переможцями, і, олігархи, відчувши себе вільними від умовностей, звільнили журналістів від ілюзій. Хоч як сумно, але особливого опору вони не зустріли.
Певне, не буде перебільшенням сказати, що журналісти в масі своїй виявилися готовими до змін більше, ніж суспільство загалом і політикум зокрема. Крах надій став занадто важким ударом для журналістики, що вже було піднеслася духом: схильні до апатії поринули в неї цілком, схильні до цинізму зайнялися самовдосконаленням, помічені в категоричності стали нещадними. Репресії та депресії призвели до помітного розшарування: уже не лише медіа, а й самі журналісти чітко розділилися на опозиційних і провладних. Багато хто визнав себе вільними від нікому не потрібних умовностей і ніким не оцінених принципів, для багатьох воля господарів і покровителів перестала бути ярмом, перетворившись на переконання. Журналістика стала полярною, практично переставши бути об’єктивною. І вагомість наслідків цього тектонічного зсуву суспільство ще має оцінити.