Найдовший у новітній історії України передвиборний марафон нарешті добіг кінця. У переможця, здається, не залишилося сил для заслуженої радості. А переможений майже напевно не відчуває особливої гіркоти від офіційно зафіксованої поразки. Адже реальна поразка сталася набагато раніше, і з думкою про неминуче фіаско невдаха вже давно змирився.
Це було дивне змагання. Багато випадкових глядачів зненацька стали завзятими болільниками. Багато активних болільників ще більш несподівано перетворилися на безпосередніх учасників забігу. Багато хто з нещодавніх арбітрів запеклого змагання в доступному для огляду майбутньому можуть виявитися підсудними.
Учорашні кати сьогодні виглядають ледь не жертвами. А вчорашні жертви незбагненним чином утрималися від спокуси стати катами. Принаймні поки що.
Україна повернулася з революції. На щастя, не з війни. Хоча перехід до найсправжнісіньких бойових дій не виключався ніким. Масова присутність і активна участь «народного ополчення» змусила обидві сторони конфлікту (і насамперед провладну команду) вести війну за правилами: брати полонених, не добивати поранених, не приносити в жертву мирне населення.
Країна втомилася. Від напруги, від чекання, від невизначеності. Країна втомилася побоюватись, що визначеність може виявитися не такою радісною, як того хотілося б. Хотілося б усім тим, хто вистояв цю перемогу на мітингах і висидів у наметах. Виростив її у своїх душах і виніс на своїх плечах.
Війна страшніша за революцію. Але повернення з революції важче за повернення з війни. Тому що той, хто сидить у мерзлих окопах, мріє про повернення до вчорашнього спочинку. А той, хто стоїть у розпаленілій юрбі, бажає буремного завтра. Жадає змін, прагне відновлення.
Народ міг невиправдано багато пробачати здобувачу, але він буде виправдано упереджений до переможця. Нова влада має перетворити кредит довіри мільйонів на сотні, тисячі важливих рішень. І намагатися не розтягнути процес реалізації грандіозних планів на десятки років. Політик Ющенко зобов’язаний зберегти довіру до себе. Президент Ющенко зобов’язаний повернути довіру до влади. Після «помаранчевої революції» обдурити народ ефектними словами буде важче. А розчарувати його неефективними справами — набагато легше.
Будь-яка революція лише тоді обертається на еволюцію, коли масштаб розчарувань не перевершує масштаб надій. У протилежному випадку країну охопить суспільна апатія. І за своїми масштабами вона переважатиме ту, свідками якої ми були в період розквіту президента Кучми. Або (що вірогідніше) у країні вибухне нова революція. Яка переважатиме за своїми масштабами ту, учасниками якої ми були в період кінця Леоніда Даниловича.
Однак і в тому, й у іншому випадку Україна втратить кілька дорогоцінних років. Вона втратить черговий (можливо) останній шанс стати країною у повному розумінні цього слова. Ми повірили у власні сили. Ми змусили політиків повірити в нас. Ми змусили світ повірити в нашу країну.
Помаранчевий колор став інтернаціональним кольором перемоги. Мода на нього, мода на Україну не може не тішити нашу гордість. Минулий рік був нашим роком. Роком перемог України й українців. Роком нашого краю, що прогримів на весь світ не лише завдяки кулакам Віталія Кличка, голам Андрія Шевченка та пісням Руслани Лижичко. Ми не маємо права допустити, щоб жовтогарячий колір вікторії на наших очах перетворився на мертвотно-блідий колір фіаско. Щоб помаранчевий колір перетворився на символ поразки, на символ надій, що не збулися, дутих прожектів, необгрунтованих амбіцій. Щоб він перетворився на знак біди. Не дай, Боже, дожити до того дня, коли доведеться визнати, що багатомісячна битва Давида з Голіафом вітчизняної політики була лише битвою Титаніків.
Звідки стільки скепсису в день, коли серце мають переповняти радісні сподівання? Від поміченого дивного умиротворення в очах тих, від кого чекаємо прагнення до неспокою. Від побаченого дивного бажання вже почивати на ще не здобутих лаврах. Від споглядання неприхованого захвату владою, який уже читається в очах багатьох із тих, хто новою владою формально ще не став. Хто зовсім нещодавно дорікав старому режиму за надмірне властолюбство. Хіба не може не тривожити спостереження за перманентним процесом укрупнення загону «революціонерів»? Котрий стрімко поповнюється громадянами з блудливими посмішками природжених лакеїв, бігаючими очицями професійних донощиків і спітнілих долоньок завзятих хабарників.
Вже просковзують у декого звичні апаратні інтонації. Вже дехто береться будувати владу за давніми підкилимними правилами. Занадто сильним може виявитися бажання деяких переможців залишити багато чого таким, як воно є. Занадто високий ризик побачити в тих самих кріслах тих самих хамів, холуїв, нездар і брехунів. Деякі знайомі обличчя вже обіцяють вести нас у нове майбутнє, деякі знайомі голоси вже розливають телевізійний єлей на адресу нових керманичів.
На щастя, це поки що лише епізоди. Але, на нещастя, вони вже є. І що залишається нам? Сподіватися, що час не потече назад. І вірити в те, що нам буде під силу (якщо не дай Боже, що) зупинити цей потік.
А ще — сподіватися на цю владу. Вірити в її майбутнє. Тому що завтра — у неї день народження. Ми вправі побажати їй удачі, а собі — терпіння. І привітати одне одного з перемогою, яку ми здобули. Ми всі — ті, хто зробив свідомий вибір, ті, хто намагався його захищати. Ми всі, хто подолав наш страх в ім’я гордості за наших предків і заради майбутніх наших нащадків.
Країна повертається з революції, яка вже стала частиною нашої історії. Історії, яка (з нашою допомогою) має бути довгою і щасливою.