Одна моя знайома якось поділилася: «Уяви собі, сниться мені страхіття. Ніби мені вже 45 років. Прокидаюся в холодному поту, серце скажено б’ється. Але ж днями мені справді 45». Наш Президент, звісно, не дама, стурбована наближенням старості, але, я, здається, знаю, що сниться йому нині в кошмарних снах. Із найближчого оточення гаранта доходять чутки про те, що у Леоніда Даниловича почастішали нервові зриви, пов’язані з невідворотністю того дня, коли він приєднається до Леоніда Макаровича. Який, до речі, у неформальних розмовах неодноразово ділився своїми враженнями щодо стану, в якому перебував Леонід Кучма після втрати прем’єрського портфеля. Стану людини, яка глибоко вражена історичним ходом життя й усім своїм єством противиться йому.
Напевно, така болісна реакція на перспективу відлучення від влади заслуговує на людське співчуття. Не виключено навіть, що під час її проявів людина потребує кваліфікованої психіатричної допомоги. Але при цьому нікуди не подітися від тієї простої істини, що це особиста проблема страждальника. І втягувати в процес її подолання всю країну, щонайменше, непристойно. Однак утриматися від цього влада так і не змогла.
Напередодні Дня незалежності в інформаційних випусках двох пропрезидентських каналів пролунав сигнал тривоги. Надіслали його, якщо вірити цим каналам, генеральний прокурор України, голова Служби безпеки та міністр внутрішніх справ країни. Люди, які підписали заяву, процитовану телеведучим, більш ніж серйозні. Відомства, очолювані ними, наділені правом легітимного застосування сили з метою захисту громадян і держави. І тому причини, що спонукали їх звернутися до громадян країни, мають бути вагомими й обгрунтованими. Тоді як текст документа в цьому відношенні залишає після прочитання відчуття легкого здивування.
«Останнім часом у нас з’явилося чимало матеріалів про те, що в деяких штабах опозиції вже тепер готуються різноманітні небезпечні провокаційні заходи з метою дестабілізації ситуації в країні, починаючи з Дня незалежності», — повідомляють керівники силових відомств, і вже тільки цим викликають безліч запитань. В яких це «деяких штабах»? Що таке «небезпечні провокаційні заходи»? Які це матеріали про них свідчать? І які є підстави вважати, що метою цих «заходів» є «дестабілізація у країні»? Не кажучи вже про те, що День незалежності минув, а обіцяне силовиками так і не сталося.
Окрім того, в заяві трійки йдеться про створення спеціальних груп, згідно з інформацією правоохоронних органів, покликаних брати участь в організації масових акцій протесту «у найбільш крайніх формах — аж до повстання», до яких, мовляв, закликатимуть представники опозиції «у випадку їхньої поразки на виборах». Вибачте, але якщо вам справді відомо про такі спецколективи, можливо, варто було б спочатку їх виявити й знешкодити, а вже потім доповідати про вдало проведену операцію? Як слушно зауважив у інтерв’ю «ДТ» глава парламентського комітету з питань боротьби з оргзлочинністю та корупцією Володимир Стретович, якби при кожній появі в СБУ, МВС або прокуратурі інформації про протиправні дії, що готуються, вони сповіщали про це прилюдно, громадськість давно вже з’їхала б з глузду. За словами народного депутата, у компетенції цих органів не звертатися з заявами про наболіле до народу, не сіяти паніку й напругу в країні, а безшумно здійснювати оперативно-тактичні заходи для запобігання провокаціям і дестабілізації обстановки в державі.
Але чи тільки про народ і його спокій турбувалися пани Васильєв, Смєшко та Білоконь, виступаючи з грізним викриттям? Заслуговує на увагу одна невеличка деталь: заяву, і про це абсолютно відкрито говориться, було поширено прес-службою адміністрації Президента. На офіційних сайтах Генпрокуратури, СБУ та МВС, де якнайдокладнішим чином висвітлюється діяльність цих відомств, ані тексту документа, ні навіть нагадування про нього вам знайти не вдасться. Прес-секретар генпрокурора Геннадія Васильєва на прохання «ДТ» прокоментувати сказане її шефом або передати йому наше запитання, повідомила, що не коментує заяв, підготовлених за межами прес-служби ГПУ. За великим рахунком, не треба мати особливих детективних талантів, щоб за стилістикою заяви трьох здогадатися, хто реальні автори тексту.
«Прагнення надати президентській кампанії не просто скандальний, а екстремістський характер свідчить про політичне банкрутство цих осіб (представників опозиції. — Ред.) і очолюваних ними політичних сил», «заклики та плани цих екстремістських сил — це мова доведеного до абсурду популізму та підбурництва», «це шантаж влади», яка «в жодному разі не піддасться на провокації й шантаж». «Ми сповнені рішучості запобігти авантюрам, що затіваються у штабах опозиції», «превентивні заходи буде розпочато негайно, гласно, адекватно ситуації й у повній відповідності з законом». Наводимо цю нарізку для того, щоб продемонструвати очевидне: ми маємо справу з відверто політичною прокламацією, де марно навіть намагатися виявити юридичні формулювання, що мають бути присутні у висловах саме цих посадових осіб саме в таких ситуаціях. Чи то занадто вже поспішали російські політтехнологи, що співпрацюють із Банковою, чи то навіть не вважали за потрібне адаптувати текст відповідно до моменту та статусу тих, у чиї вуста вкладалися ці перли. Цілком можливо, що звернення силовиків прийшло на канали прямо з президентської адміністрації, і про те, що було обнародувано від їхнього імені, формальні автори заяви дізналися з випусків теленовин.
Проте заперечень із приводу не зовсім коректного використання президентською адміністрацією їхніх добрих імен із чисто політичними цілями ні від Геннадія Васильєва, ні від Ігоря Смєшка, ні від Миколи Білоконя не було. Тут саме час нагадати, що очолювані ними відомства, відповідно до закону про демократичний цивільний контроль над правоохоронними органами, підконтрольні та підзвітні: а) Верховній Раді України; б) її уповноваженому з прав людини; в) Президентові України; г) РНБОУ; д) Кабінету міністрів; е) центральним і місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування; ж) прокуратурі; з) судовим органам; і) громадянам України та громадським організаціям, а також засобам масової інформації. Причому саме в такій послідовності. Та не законом, попри все, керуються наші силовики, а більш дорогим їхнім серцям положенням про адміністрацію Президента, яке самі ж і видали. Серед численних функцій АП значиться й забезпечення відносин Президента з правоохоронними та іншими державними органами, зокрема, «внесення пропозицій із питань... присвоєння вищих військових звань... та інших вищих спеціальних звань і класних чинів». З адміністрацією погоджують кандидатури керівників правоохоронних органів аж до районного рівня, вона ж контролює їхній службовий ріст.
Отже заява керівників правоохоронних органів — це фактично концентроване висловлювання страху влади, яка шукає й не знаходить способів продовжити своє існування. Влади, що прокидається ночами від кошмарних снів, у яких їй сниться ранок 1 листопада. І зовсім не тому, що на ніч перед цим днем випадає Хеллоуїн. «Український народ може бути переконаний: спокій, внутрішній світ і стабільність будуть забезпечені», — обіцяє вона від імені силовиків. І нітрохи не переймається тим, що саме цьому народу вона відмовляє в його конституційному праві на вільне вираження своїх поглядів і переконань. «Громадяни, — йдеться в 39-й статті Основного Закону, — мають право збиратися мирно, без зброї й проводити збори, мітинги, походи й демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування». Як бачимо, для проведення масових акцій не потрібно дозволу влади, досить довести це до її відома.
Та вражає інше. Адже про гіпотетичні акції громадянської непокори йшлося лише в зв’язку з можливою фальсифікацією виборів. Саме в тісному зв’язку з імовірним перекручуванням результатів усенародного волевиявлення про мітинги та демонстрації й говорили не якісь невідомі представники опозиції, а перший заступник голови координаційної ради коаліції «Сила народу» Юлія Тимошенко. Отже, у влади є підстави побоюватися виходу людей на вулиці, оскільки вона готується дати їм для цього привід. Примітно, що український народ, який ніколи не вирізнявся підвищеною соціальною активністю, і напередодні нинішніх президентських виборів не демонструє особливої гарячковості. Як показали соцдослідження, проведені Центром Разумкова минулого місяця, у тому, що громадяни мають право на акції протесту у випадку фальсифікації результатів виборів, переконані 84,4 відсотка опитаних. Проте реалізовувати це своє право має намір небагато людей.
Ще 2002 року (відповідно до соцопитувань того ж Центру Разумкова) громадян, готових взяти участь у дозволених і поміркованих формах протесту, було від 39 до 45 відсотків. При цьому слід враховувати різницю між вербальним вираженням своїх намірів і реальним їх здійсненням. У недозволених же акціях протесту ніколи б не погодилися брати участь 77,5 відсотка населення. Результатів сьогоднішніх настроїв електорату в цьому плані поки що немає. Але, здається, вони навряд чи суттєво відрізнятимуться від тих, що були два роки тому. Власті, звісно ж, не можуть не знати про це. Тоді звідки ж їхній панічний страх перед народним невдоволенням? Чи не затівають вони щось таке, що здатне підняти навіть настільки толерантний і терплячий народ, як наш?
Найменше хотілося б накликати біду, але з розмов із народними депутатами, які мають джерела інформації в спецслужбах, стало зрозуміло: чимало з них не заперечують можливості, що влада застосує найрадикальніші методи для свого порятунку. На думку про можливість силового варіанта розвитку подій наштовхує і те, що кандидата від влади підтримав російський президент. Відомий тим, що перед своїм першим обранням він організував і успішно провів маленьку переможну війну, котра вилилася у вибухи житлових будинків у Москві та Волгодонську. За гострої потреби наші вітчизняні власті можуть удатися до досвіду своїх російських колег. За неперевіреними даними (які, як ви самі розумієте, дуже проблематично підтвердити), в органах Служби безпеки України створено штаби з підтримки Віктора Януковича на президентських виборах. Зрозуміло, все, що відбувається у зв’язку з цим, тримають у суворому секреті, що виключає фіксування наказів і розпоряджень на папері, але вказівки з центру йдуть по всій вертикалі. І консультаційну підтримку нашій службі, відповідно до наявної інформації, надає ФСБ. До речі, у співробітництві з російськими спецслужбами наші есбеушники помічені ще під час операції з Іваном Рибкіним, коли було організовано прослуховування телефонних розмов народних депутатів України.
Хоча, що стосується ймовірних провокаційних заходів, на які, як уважають деякі народні обранці, здатна піти українська влада, то здійснювати їх, швидше за все, доручать кримінальним структурам. І, можливо, не вітчизняного походження. Бурхливий процес приватизації українська влада затіяла перед виборами, крім іншого, й щоб отримати прихильність із боку авторитетних громадян Росії з кримінальним забарвленням, давши їм доступ, нехай і непрямий, до ласих шматочків української економіки. А наші силовики «чесно» шукатимуть екстремістів, авантюристів, провокаторів і тих, хто дестабілізує ситуацію, і знаходитимуть їх... у штабах опозиції. Благо, є у кого повчитися. Пам’ятаєте, як після вибуху в Тушино, котрий на порох перетворив двох жінок-камікадзе, ФСБ виявила паспорт громадянки Чечні, що чудом зберігся. От і наші правоохоронні органи вже демонструють рідкісну вправність у виявленні винних: у підозрюваних в організації вибухів на Троєщинському ринку столиці знайдено політичну літературу та посвідчення членів Української народної партії, що входить у ющенківську «Нашу Україну»... А тим часом в інтернет-виданні «Україна кримінальна» промайнула інформація про те, що власники підірваного торгового комплексу «представляють інтереси одного з найбільших російських ОЗГ — «солнцевського». Але ця інформація наших силовиків не зацікавила.
Залишається сподіватися тільки на те, що самі працівники правоохоронних органів, на відміну від їхнього вищого керівництва, розуміють: є життя й після виборів. Зрештою, вони ж — вагома частина того українського народу, котрий намагаються залякати, щоб він не рипався, коли його знову обдурять. І кожен день виборчої кампанії для них — це момент вибору: виконувати явно злочинні накази чи відмовитися від цього. Це за часів Радянського Союзу всі військові статути вимагали від людей у погонах беззаперечного підпорядкування наказу начальства. І тільки після виконання вони могли оскаржити його. Тепер же в Конституції України говориться про те, що громадянин має право відмовитися виконувати явно злочинний наказ.
І, напевно, ці люди не можуть не розуміти: часи, коли сержанта Жумелю, котрий сказав правду про мукачівські події, звільнили з органів МВС, а начальника мукачівської міліції, котрий потурає безчинствам політичної сили, керованої главою президентської адміністрації, підвищили у званні, обов’язково мають минути. І є шанс, що станеться це вже найближчої осені. Зрештою, це нинішня українська влада має привід для страху, що доводить її до несамовитості. У західній юриспруденції цей стан визначається так: а) нездатність відрізнити добро від зла; б) нерозуміння наслідків своїх учинків. Навіщо ж нашим правоохоронним органам складати компанію тим, у кого ці симптоми наявні?