Країна в очікуванні рішення Конституційного суду. З нетерпінням чекають вироку КС навіть громадяни, нескінченно далекі від політики. Наприклад, багато киян, які думають, що після оголошення вердикту охоронців конституційності столичний центр нарешті звільнять від сміття, мату й перегару. Безперечно, плекають надії керманичі вітчизняного істеблішменту. І на Банковій, і на Грушевського дорого б дали, щоб майбутнє рішення виявилося на їхню користь. Точніше сказати, і там, і там дорого дають за потенційну лояльність. Як зауважила (напевно, справедливо) одна обізнана людина, методи роботи з суддями по обидва боки застосовуються однакові. Але в однієї зі сторін ресурси масштабніші й переговірники жорсткіші. А отже, і підстав сподіватися більше.
Сподіваються й самі судді. Але їхні сподівання зовсім іншого штибу. Добряча половина членів КС, у свою чергу, дорого б дала, щоб її звільнили від необхідності ухвалювати будь-яке рішення.
Словосполучення «Конституційний суд» читаємо й чуємо мало не в кожній третій новині. Докладно описувати все, що відбувається навколо мешканців будинку на вулиці Жилянській, немає потреби. Але розставити акценти все одно доведеться.
Указ, яким президент достроково припинив повноваження нинішнього складу парламенту та оголосив нові вибори в Раду, розділив суспільство і політикум на два непримиренні табори. Одні його повністю підтримують, інші — категорично не приймають. Обидві сторони вважають себе правими. Але при цьому і в стані прихильників Януковича, і в лавах симпатиків Ющенка є громадяни, не остаточно впевнені у своїй правоті. Ці громадяни щиро вірять у те, що майбутнє рішення КС розвіє їхні сумніви. Крім того, в обох командах є певне (на щастя, поки що не критичне) число осіб, які не схильні рахувати тріски в процесі вирубки лісу. І ці особи не наламали дров тільки тому, що старші товариші поки що не дали їм санкції на різкі рухи. Тому що старші товариші всерйоз розраховують, що їм вдасться «вирішити питання» у Конституційному суді, десь «докрутивши», щось «розрулювавши» і когось «доламавши».
Повторимо, обидві сторони розраховують на позитивний для себе вихід. Але ніхто з серйозних людей, посвячених у таїнства великої та небезпечної гри, не тішить себе надіями на беззастережну об’єктивність суддівського рішення. Ці люди, незалежно від того, на кого з керманичів вони працюють, розраховують на власну спритність, на фінансові можливості своїх команд, на людські слабкості, зрештою на сприятливі обставини. Але аж ніяк не на безсторонність людей, одягнених у мантії й наділених правом тлумачити Конституцію.
У політичному серіалі, який знімається на наших очах (де Конституційному суду відведено мало не головну роль), на перший погляд, дуже багато дивного. Дивна бесіда глави держави з суддями КС у переддень підписання пріснопам’ятного указу. М’яко кажучи, дивна поінформованість прем’єра і спікера про те, що відбувається за зачиненими дверима дорадчої кімнати. Дуже дивна спроба голови суду Івана Домбровського подати у відставку й ще більш дивна поспішна втеча у відпустку за власний рахунок. Досить дивний демарш п’ятьох суддів (Дмитра Лілака, Володимира Кампо, Петра Стецюка, Віктора Шишкіна і Ярослави Мачужак), які повідомили, що на них тиснуть, і дуже дивні заяви, які пролунали на їхній спільній прес-конференції. Не менш дивна різкість, із якою коментував учинок суддів Олександр Мороз. Більш ніж дивна чутка про нібито спробу заступника голови КС Валерія Пшеничного перебрати на себе повноваження голови й розписати справу про президентський указ ще до того, як його шеф Домбровський пішов у відпустку. І вже зовсім дивна історія про спробу підкупити суддю-доповідача Сюзанну Станік, розміщена на одному з інтернет-сайтів і оприлюднена депутатом від «Нашої України» Русланом Князевичем.
З огляду на все це поставимо собі запитання: «Так що ж дивного в тому, що по обидва боки барикад не вірять у неупереджене, об’єктивне, компетентне, неполітизоване судження Конституційного суду про президентський указ?». Що дивного в тому, що переважна більшість населення індиферентно обговорює плітки про астрономічні суми, які заносять у кабінети суддів і переказують на рахунки як аванс за майбутню згідливість? Що дивного в тому, що журналісти, анітрохи не бентежачись, обговорюють, чию сторону (президента чи прем’єра) підтримає суд взагалі і кожний конкретний суддя зокрема? Хоча підтримувати будь-яку сторону їм забороняють Конституція, профільний закон і присяга.
Конституційні суди у світі для того й існують, щоб виконувати роль третейського судді, який стоїть над сутичкою. Щоб не допускати виникнення політичних криз або підказувати правові виходи з них. У багатьох країнах саме ці структури виконують роль гарантів конституцій, що ще раз підкреслює їхню вагу, їхню роль у житті держави.
Після набрання чинності політреформою було абсолютно очевидно: КС неминуче доведеться брати на себе функції рефері в легко прогнозованих сутичках між центрами влади. Але, на жаль, настільки ж упевнено можна прогнозувати: з об’єктивним арбітражем, швидше за все, не складеться. «ДТ» не раз писало (і такий погляд поділяли багато фахівців у царині права), що на долю цього складу суду випадуть найскладніші справи за всю історію існування цього інституту. Упоратися з якими КС буде непросто, тому що цей склад, зважаючи на все, є найслабшим за всю історію існування цього інституту.
Політики виявилися заручниками власної недалекоглядності. Всі вони — оранжеві, блакитні, рожеві, червоні, а також білі й пухнасті мали пряму зацікавленість у тому, щоб у державі існувала бодай одна незалежна структура, спроможна виносити неупереджені, кваліфіковані рішення. Замість цього за «партійною путівкою» туди делегували людей, які демонстрували особисту відданість. Але не завжди вміли виписати мотивувальну частину, щоб принаймні відпрацювати гроші. Поселивши на Жилянській слухняних виконавців, політики зробили першу помилку.
Другою помилкою стала спроба «підгодувати», що поступово перетворилася на політику, яку сповідують усі — і влада (причому всі її центри), і опозиція. Така зворушлива турбота лише розбестила. Деякі (зважаючи на все, їх дуже багато) судді, незалежно від особистих симпатій і партійних установок, охоче приймали дарунки і від Банкової, і від Грушевського. Діловито задовольняли і через апарат Кабінету, і через секретаріат президента свої житлові, побутові та інші матеріальні запити. Дехто при цьому не гребував удаватися ще й до щедрості найбільшої опозиційної сили. Безвідмовність тих, хто дає, надто швидко розбестила тих, хто бере. Від здатності змінювати погляд залежно від отриманої команди багато хто перейшов до здатності змінювати його залежно від запропонованої суми. А коли настав час відповідати на запитання: «З ким ви, майстри права?», з’ясувалося, що більшість майстрів узагалі воліли б залишитися осторонь.
Виявивши, що вони тривалий час інвестували повітря, політичні бонзи дозволили собі привселюдне роздратування. І це було третьою помилкою. Після всього того, що головні політики (незалежно від орієнтації) наговорили на адресу суду, їхні обіцянки сприйняти як належне будь-яке рішення КС ламаного шеляга не варті. Адже віри в абсолютну справедливість, незаангажованість цього рішення в суспільстві не залишилося. Ми не знаємо, коли винесуть вердикт судді з приводу президентського указу, не знаємо, яким він буде й чи буде взагалі. Але хоч би що у результаті записали в доленосному рішенні, половина країни сприйме його як ще одне підтвердження продажності суддів, половина — як очевидне свідчення могутності своїх політичних кумирів. Навіть коли ми станемо свідками справді об’єктивного вироку (нещадного щодо одних, виправдувального щодо других, але справді чесного), у його незаангажованість мало хто зможе повірити.
З легкої руки політиків, котрі остаточно вийшли за рамки пристойності, країна позбулася одного з останніх міфів. У суспільній свідомості Конституційний суд досить довго сприймався як якийсь загадковий орден лицарів без страху і докору, каста втаємничених, рада старійшин і мудрійшин. Красивий образ не на жарт потьмянів після легендарного рішення про третій президентський строк. Сьогодні для переважної більшості населення орган конституційної юрисдикції нічим не відрізняється від будь-якого районного суду, в якому можна вирішити будь-яку проблему — були б гроші. Точніше, ні, відрізняється: для рішення проблеми в цьому суді, на думку обивателя, потрібні великі гроші. Лихо в тому, що, руйнуючи міфи, політики рубають гілляку, на котрій ще так-сяк тримаються. Тому що наступним розвінчаним міфом може стати міф про державу під назвою Україна.
Багато експертів у сфері права висловлюють припущення, що в будь-якій пострадянській державі конституційний суд не є абсолютно незалежним інститутом. Але при цьому, як вважають фахівці, у тій самій Росії чимало людей, для яких добре ім’я, репутація, повага з боку колег — цінність, яку вони не готові закласти в політичному ломбарді.
В Україні ситуація набагато сумніша. Знавці стверджують, що авторитетних, кваліфікованих фахівців у сфері конституційного права не так багато. Деякі скептики думають, що їх не набереться навіть на повний комплект КС. Але і тим небагатьом, які є, нелегко туди пробитися. Власникам партійних кас і носіям владних портфелів не потрібні компетентні і незалежні. Їм потрібні беззаперечні виконавці. А тепер давайте ставити риторичні запитання. Чи може бути незалежним у судженнях учорашній чиновник, котрий відчуває генетичний страх перед будь-яким власником командного голосу й апарата урядового зв’язку? Чи можуть бути справжніми знавцями конституційного права виховані радянською системою колишній прокурорський працівник чи співробітник пенітенціарної системи, для котрих єдиним джерелом права завжди був телефон і котрими чиясь свобода сприймалася лише як виробнича недоробка? Чи може дорожити репутацією «кар’єрний» суддя, який пройшов усі ієрархічні щаблі системи і звик до того, що кожна сходинка означала лише збільшення «гонорару» за «правильно» розглянуту справу? Чи може вповні перейнятися відповідальністю за долю держави людина з досвідом роботи і психологією завгоспа? Чи можуть бути об’єктивними люди, пов’язані з тими чи іншими можновладцями приятельськими, родинними чи бізнесовими інтересами?
Коли людина в колі своїх практично не приховує, що голосує за вказівкою партії, яка його висунула, тому що він перебуває на утриманні цієї партії, і вона, партія, поставила його сюди «наглядачем», навіщо йому розбиратися в тонкощах юриспруденції. Для чого «наглядачеві», мантія? Ні для чого. І тому він може собі дозволити прийти в храм конституціоналізму в спортивному костюмі. Що ж, це вбрання більше відповідає реальному статусові земляка прем’єра.
Фахова неспроможність продукувати рішення, на які чекає країна, банальне побоювання рішень і страх перед тими, хто ці рішення замовляє, паралізував колективного рятівника держави. З сумом спостерігаючи за цим паралічем, деякі політики вже говорять про необхідність змінити принцип добору суддів КС, механізм призначення, сферу компетенції суду. Але змінити слід було б насамперед саме ставлення політиків до цього органу і до людей, які до нього входять. Незалежно від імен і симпатій.
Хоч би хто і як ставився до колишнього президента і попередніх скликань Ради, але вони бодай намагалися делегувати в КС профпридатних громадян. І нинішній «кольоровій» владі, і вчорашній помаранчевій не до цих умовностей. А у своєму ставленні до суддів вони нічим не відрізняються від влади позавчорашньої.
Розповідають, що Віктор Медведчук, коли був головою адміністрації президента, просто збирав суддів КС у себе в кабінеті і роздавав, скажімо так, рекомендації. На тлі цього нещодавня публічна зустріч Ющенка з членами суду — просто безневинні пустощі. Чи можна її вважати спробою тиснути на суд? За бажання — можна. Але можна лише здогадуватися, як тиснуть на суд, коли немає софітів, камер і диктофонів. Свого часу довелося чути про подробиці застілля, присвяченого дебютному призначенню Януковича на посаду прем’єра. На святкування «Дня взяття Києва», за чутками, були запрошені, зокрема, і судді КС. Причому голову суду (фамільярно звернувшись до нього по імені) Віктор Федорович нібито «безневинно» запитав: «Ну що, будемо співпрацювати?» Чи можна вважати це тиском?
На щастя, ваш покірний слуга на цю вечірку запрошений не був, а тому особисто цього запитання не чув. Але вірити в подібне мені ніхто не заборонить. Я в це вірю. І тому, що це цілком у дусі представників нинішньої еліти. І тому, що судді самі дають привід так із ними поводитися. На них тиснуть? Можливо. Тому що вони самі дали привід на себе тиснути. Приходячи на наради до Медведчука, вечірки до Януковича і співбесіди до Балоги. Присягаючи на вірність і обіцяючи допомогти. Випрошуючи квартири, дачі, машини, будматеріали і гроші на ремонт. Дозволяючи робити собі непристойні пропозиції і ставити собі двозначні запитання.
Я ладен повірити й у те, що заява п’яти суддів — не стільки їхня власна ініціатива, скільки елемент технології, розробленої людьми, які не мають стосунку до права і не мають права мати стосунок до Конституційного суду. Це не означає, що ці члени КС не були щирі. Але не думаю, що це був їхній вибір. Хтось, цілком можливо, не міг відмовити президенту чи главі його секретаріату. Хтось страхувався — демонструючи позицію, він припускав, що це зарахується йому в майбутньому. Хтось просто мріяв про свою хвилину слави. Можна, втім, припустити: щонайменше двоє були переконані, що, скликавши прес-конференцію, вони справді виконали свій громадянський обов’язок. Не подумавши при цьому, що цим кроком вони розкололи єдиного суддю розколотої країни. КС і до цього не був єдиним органом. Можливо, ніколи б таким і не став. Інша сторона постаралася б про це подбати. Але тепер точно ніколи й не стане. Розробники PR-ходу, які підштовхнули суддів до двозначного вчинку, мали усвідомлювати міру відповідальності за вчинене. Але, на жаль, не усвідомлять. Для них суд — знаряддя боротьби за владу, не більше. Усе решта — сентименти.
Політикам не до лірики. Вони захопилися математикою. Вони множать ставки, додають клопоту опонентам і ділять на своїх і чужих. Вони прикидають шанси: дев’ять членів — сині, п’ятеро — помаранчеві, четверо — коливаються. Начисто відкидаючи думку про те, що бодай двоє чи троє можуть мати власну думку, якої не змінять ні погрози, ні обіцянки, ні заклики. Вони, політики, з тривогою аналізують інформацію про те, що троє членів КС хворіють. Вони бачать у цьому виключно елемент інтриги, зовсім відкидаючи думку про те, що в суддів є серце. І воно може боліти.
Дедалі менше тих, хто в це вірить, і за межами партійних офісів, і адміністративних будинків. Недавнє опитування КМІС (проведене у період із 29 березня по 3 квітня, опитано 2041 респондента, похибка — не більше ніж 2,8%) — це підтверджує. Рівно половина громадян не вірять у спроможність КС ухвалити об’єктивне правове рішення. Вірять — тільки 10%. Трохи більше (12%) — вважають, що в Конституційному суді працюють чесні люди. Ця математика — вирок не тільки самому суду, а й політикам, які утворили його за своєю уявою і подобою.