«Між ідеєю та реалізацією у мене минає небагато часу...», — нещодавно зізнавався Віктор Янукович в інтерв’ю одній столичній газеті. 21 листопада 2002 року ця теза знайшла чергове підтвердження. Хоч і не дуже переконливе. 232 голоси — напевно, все ж таки не той результат, про який мріяв амбітний донецький губернатор. Беззастережною перемогу Віктора Федоровича не назвеш. Мінімальний запас міцності був забезпечений в останній момент, з допомогою різноманітних хитрощів. Приміром, чомусь не залишає відчуття, що за «нашоукраїнця» Олександра Омельченка подала голос зовсім інша людина. Яка має такі ж самі ім’я та прізвище, але не має мандата члена парламенту. А ще здається, що за добрих фракцій п’ять «проголосував» особисто Президент.
Тож чергова перемога, здобута донецьким «Шахтарем» у політичному футболі, виявилася «договірною». Але, як люблять говорити тренери, гра забувається — результат залишається. Янукович підтвердив своє уміння «грати на результат», уміння, за яке його, власне кажучи, і приголубив головний арбітр нації.
На реалізацію операції «прем’єр Янукович» пішло і справді не дуже багато часу. Погодьтеся, ще якийсь місяць тому шанси обласного вождя підвищитися в класі не видавалися настільки очевидними. Важко було знайти у законодавчих зборах фракцію (окрім, зрозуміло, «Регіонів України»), готову беззастережно підкріпити амбіції Віктора Федоровича. «Соціально близькі» луганці з «Народного вибору» до останнього моменту не вірили, що зірка Олега Дубини закотилася назавжди. І навіть рідні «донецькі» з «Європейського вибору» віддавали перевагу не Януковичу, а іншому іменитому емісарові Донбасу — Миколі Азарову. Не приховували свого глухого роздратування (яке плавно переходило в страх) щодо прем’єрських устремлінь великого політичного хижака народні демократи і «трудовики», не кажучи вже про есдеків.
Запорукою майбутнього успіху стали підтримка Леоніда Кучми і «непротивлення» Віктора Медведчука. Про те, якими резонами керувалися Президент і глава його адміністрації, «ДТ» докладно розповіло тиждень тому. Та все ж на деяких подробицях цього вимушеного політичного роману ми зупинимося ще раз.
Леонід Данилович демонстративно усувався від публічної підтримки Януковича. Багато в чому, напевно, це було пов’язано з прагненням Кучми перевірити свою майбутню опору в умовах, максимально наближених до бойових. Президент непогано поінформований про те, як прима-губернатор країни вміє керувати. Тепер Віктору Федоровичу треба було показати, як він уміє домовлятися. Вийшло це у нього, м’яко кажучи, «на трієчку».
Наскільки можна судити з джерел, близьких до нового глави Кабінету, Янукович жодної секунди не сумнівався в успіху і навіть ставив перед собою надзавдання — заручитися максимальною підтримкою депутатського корпусу, бажано — конституційною. Природна донецька гордість не дозволяла йому задовольнятися незавидною роллю підвішеного прем’єра «а-ля Кінах». У лояльність Мороза й особливо Тимошенко претендент вірив не дуже, а ось на голоси «Нашої України» та комуністів спочатку розраховував. У численних інтерв’ю він не соромився підкреслювати демонстративну повагу до зазначених політичних сил, намагаючись при цьому не перегнути палицю і не накликати праведний гнів гаранта. Природний «водила» Янукович любить повторювати: «при хорошій швидкості людина мусить «тримати гальма».
Однак, набивши руку в справі «реального вирішення конкретних питань», Віктор Федорович зіштовхнувся з несподіваними для себе труднощами. Мешканці печерських пагорбів виявилися не такими зговірливими, як це бачилося з донецьких териконів. Янукович, який увірвався в переговорний процес на крейсерській швидкості, мусив пригальмувати раніше, ніж цього йому хотілося б. Першим «шлагбаумом» виявився Микола Азаров. Останнім часом стосунки між двома земляками якось не складалися, і Микола Янович не дуже прагнув появи Віктора Федоровича на вулиці Грушевського. Переконавшись, що посада глави ДПАУ не виставляється на майбутні кадрові торги, головний митар країни розпочав організацію глибоко ешелонованої оборони. За деякими даними, передусім Азаров (у компанії з генеральним прокурором) запропонував союз Вікторові Ющенку. Джерела свідчать, як мінімум, про дві зустрічі цих політиків. Які аргументи знаходив проводир податківців, щоб переконати вождя демократів, невідомо. Та можна припустити, що Микола Янович міг зайнятися політичним прогнозуванням. І міг виявити, що найкращий для цієї країни президент — Ющенко. А найкращий для цього президента прем’єр — Азаров. Оскільки прем’єр Азаров ніколи не стане конкурентом для президента Ющенка. Через свою непопулярність, непублічність і неамбітність. Не кажучи вже про таку дрібницю, як прізвище, носій якого (з огляду на деякі ментальні особливості українського народу) ніколи не зможе зібрати необхідного електорального врожаю. А от союзником прем’єр Азаров майбутньому президентові Ющенку може стати незамінним. Через свою жорсткість, старанність у виконанні завдань і досвідченість. Главі Кабінету, здатному безпосередньо впливати на такі важливі державні інститути, як ГПУ і ДПАУ, буде під силу поправити фінансові справи своїх друзів і приборкати фінансові апетити своїх ворогів.
Слід гадати, лідер «НУ» пропозицією зацікавився, але остаточно в щирість візаві, судячи з усього, не повірив. Однак на процесі потенційного зближення «донецьких» і «наших» втручання Азарова все ж таки певним чином позначилося. Якщо вірити отриманим нами даним, Микола Янович виявився дуже масштабним і дуже енергійним перемовником. Прийшовши з привабливими пропозиціями в стан комуністів, Янукович зі щирим подивом побачив, що там уже хтось побував до нього. А тим часом парламентськими кулуарами повзли чутки, що на представників цілого ряду пропрезидентських фракцій виходив якийсь таємничий і впливовий доброзичливець, готовий по заслугах оцінити сміливість кожного, хто відмовиться голосувати за Януковича.
Є привід думати, що пана Ющенка (втім, як і товариша Симоненка) трохи збентежила методологія підкорення Києва «донецькими». Численні емісари Януковича спочатку відверто манкірували такими монументальними принципами, як «політична субординація» і «фракційна дисципліна», вважаючи за краще «висмикувати» рядових членів «НУ» та КПУ і «працювати» з ними. Пізніше «донецькі» схаменулися і вирушили з чолобитною безпосередньо до вождів, проте повної довіри й абсолютного порозуміння домогтися не змогли.
Втім, можна з високим рівнем упевненості стверджувати, що при визначенні позиції «Нашої України», КПУ і (тим паче) СПУ та БЮТ меркантильні міркування стали другорядним чинником. Демонстративна відмова опозиційних фракцій була свідченням здорового політичного прагматизму. Хоч би що казав Янукович, хоч би якими обіцянками спокушав, хоч би як грав на загальній нелюбові до Медведчука, ні для кого не було секретом, чому донецький губернатор виявився головним кандидатом у прем’єри. На нього впав вибір Президента, і гіршого для себе вибору опозиція придумати не могла. Узявши на себе сьогодні хай навіть крихітну відповідальність за потенційного скарбника влади на майбутніх президентських виборах, противники режиму серйозно ризикували своїм політичним майбутнім. Посади, пільги та інші мирські блага не могли компенсувати практично неминучого політичного банкрутства.
Ось чому лідери вищезазначених фракцій утрималися від спокуси й відмовилися від дуже поширеної практики «зливу» голосів. Рішення про консолідоване голосування видавалося єдино правильним, хоча далося воно вождям нелегко. Один з опозиціонерів, який брав участь у переговорах із «донецькими», на запитання, що пропонувалося за підтримку Януковича, напівжартома-напівсерйозно відповів: «Усе». Як мінімум, два угруповання в стані «Нашої України» досить активно підштовхували вождя до відкритого альянсу з «донами». Ющенко не піддався, хоча кілька раундів переговорів з Ахметовим і Януковичем витримав. Кажуть, що під час одного з них стався цікавий епізод: вислухавши тривалий перелік «розумних компенсацій» за майбутню підтримку, Віктор Андрійович поцікавився в Ріната Леонідовича, що буде гарантією виконання обіцяного. У відповідь той мовчки простягнув свою руку. Розповідають, що аналогічний прийом кілька разів у різних компаніях використовував і Віктор Федорович. Базару немає: Донбас порожняк не жене...
Те, що Ахметов обов’язково підключиться до процесу лобіювання земляка, було ясно відразу. «Тертя» забулися — занадто великий був куш, який відхоплювали партнери на випадок успіху грандіозної політичної угоди. Та, попри титанічні зусилля двох досвідчених ділків, справа майже не рухалася.
Союзника «донецькі» знайшли насамперед там, де найменше цього очікували: у стані об’єднаних есдеків. Про резони Медведчука й партнерів «ДТ» уже писало. І все-таки ризикнемо припустити, що рішення не перешкоджати новому шахтарському походу на Київ соціал-демократам далося нелегко. Занадто небезпечними ставали «донецькі» у разі взяття Кабміну. До того ж Віктор Медведчук, слід гадати, без особливого захоплення сприйняв свіжу президентську ідею про перерозподіл повноважень між двома головними провладними угрупованнями. Наскільки можна судити, Леонід Кучма прийняв рішення про початок масштабної підготовки до майбутніх виборів глави держави. Організаційна робота буде розподілена між есдеками і «донами» приблизно порівну. Крім того, перші займатимуться питаннями інформаційної, кадрової та технологічної підтримки. А на других покладеться відповідальність за збір необхідних коштів. Є підстави гадати, що Віктор Володимирович розраховував одержати посаду тримача скарбниці, але Леонід Данилович розсудив інакше. І, згнітивши серце, Медведчук президентську волю виконав. Саме бажання глави держави бачити на посту конкретної країни конкретного прем’єра, за великим рахунком, і забезпечило Януковичу підтримку фракції СДПУ(о). Хоч відчувається, що лідер партії до останнього моменту шукав можливість уникнути неприємного для себе політичного руху.
Президент довго й пильно спостерігав за «вільним плаванням» свого протеже і коли зрозумів, що пацан у натурі й утопитися може, кинув йому рятувальний круг. Напередодні голосування Кучма прийняв образ Яна Непомука (покровителя всіх потопаючих) і, зібравши вождів вірних йому парламентських загонів, дав зрозуміти, що ігри закінчено. Змовам імені Азарова, Кінаха, Пінчука, Пустовойтенка et cetera було покладено край раз і назавжди.
При цьому Леонід Данилович дав зрозуміти Віктору Федоровичу, що той занадто вже настирливо шукає дружби з Віктором Андрійовичем. І Янукович, набравши було обертів, знову з тугою згадав про гальма. В одній з донецьких газет довелося прочитати таке: «Донеччани кажуть: «Наш губернатор не звик повторювати двічі». Точне визначення. Та не повне. Ще кажуть, що екс-донецькому губернатору не треба повторювати двічі. Після президентського окрику договір про політичний союз між «Нашою Україною» та «Регіонами» (проект якого з’явився незадовго до завершення прем’єріади) було відкладено до кращих часів.
На прихід яких однаковою мірою сподіваються і Янукович, і Ющенко. Щоправда, світле майбутнє два видних політики бачать по-різному. Віктор Андрійович розглядає «донецьких» не тільки як тактичних союзників у локальній сутичці з есдеками, а й як стратегічних партнерів у майбутній президентській битві. А тому в глибині душі вождь «наших» повинен бажати новому прем’єрові якнайшвидше зчепитися з Медведчуком, якомога раніше викликати гнів Кучми та якомога оперативніше вилетіти з іще не нагрітого крісла. Тому що в такому випадку в «донецьких» не буде іншого виходу, як шукати дружби з Ющенком. А в країни не буде іншого виходу, як шукати нового президента. Не чекаючи на закінчення каденції старого.
У свою чергу, Віктор Федорович розраховує виправдати довіру патрона і згодом перетворитися з розпорядника передвиборної каси на її головного споживача. Янукович знає, що старіючий монарх ще не визначився з наступником. Однак знає він і те, що його ім’я значиться серед претендентів на вакантну посаду. Та щоб стати «татообраним», йому потрібно здійснити чимало подвигів. Налагодити безперебійне надходження коштів у майбутній виборчий фонд. Нагодувати «своїх» — і тих, хто вже обжився в столиці, і тих, хто невдовзі прибуде до Києва разом зі своїми планами, зі своїми амбіціями, зі своїми коханками й зі своїми журналістами. І при цьому за всяку ціну підвищити рівень життя до старту виборчої кампанії, щоб вибити «соціальні» козирі з рук опозиції, водночас штучно підвищивши рейтинг влади. Ах так, ще ж необхідно виплатити 2003 року за зовнішніми боргами із бюджету 1,7 млрд. доларів.
Януковичу, якщо він хоче, щоб прем’єрство не було найкрутішою висотою в його кар’єрі, необхідно послабити вплив Медведчука на Президента й підсилити свій вплив на парламент. І для виконання цього двоєдиного завдання йому необхідний Ющенко. Необхідний нині, у час піднесення. Тоді як Віктору Андрійовичу його тезко потрібен потім. У час падіння.
На що може сьогодні розраховувати Янукович у вищому законодавчому органі? На стриману підтримку фракцій, які вже вкотре «нагнув» Президент? На вельми умовний договір, яким Кучма «підпер» свого ставленика вночі перед голосуванням? Слова про «солідарну відповідальність парламенту й уряду» та пропорційне представництво політичних сил в органах влади» — хороша основа для поділу постів, але поганий фундамент для реалізації масштабних й амбіційних планів, реалізувати які складно, не маючи в союзниках «Нашу Україну», комуністів і спікера. А, крім того, маючи в потенційних супротивниках Медведчука, Пінчука, і, цілком можливо, Азарова. Ненадійна опора, вибудувана під Януковича, може дати тріщину кожної миті. Приміром, якщо з’ясується, що всі, охочі обійняти керівні пости, в Кабміні просто не помістяться.
Усі, хто мав щастя бачити Віктора Федоровича під час його численних зустрічей із депутатами, віддавали належне його вмінню поводитися. Хоча від найпильніших не вдалося приховати нервозність пошукача прем’єрського крісла: важко було звикнути до думки, що донецьких грошей і донецьких авторитетів не вистачить, щоб «оготівкувати» 226 депутатських голосів. Легко можна уявити, як пан Янукович «обламує» ходоків їхнього «Народного вибору», котрі несміливо намагаються виторгувати крісло першого віце-спікера для Олега Дубини, котрий не виправдав президентських сподівань. Для справжнього «дона» Луганськ назавжди залишиться не більше, ніж однією з провінцій Донбасу. Але важко уявити таку саму «конкретну» розмову з есдеками. Скажеш слово проти: і немає чотирьох десятків голосів. І те, що Президент «підможе», — не факт. «Протягнути» закон у Києві — це вам не вибори в Донецьку «зробити». Тут підхід потрібен. Людина, звична до «реальної» виконавчої влади, від парламентського сюрреалізму й зачахнути може. Чи легко буде масштабному (як не глянь) чоловікові кланятися тим, хто на голову нижчий від нього (як не глянь). Наскільки схильною до компромісів буде людина, котра єдиним недоліком Президента вважає недостатню спроможність «жорсткіше ставити деякі питання, рішучіше»? Правда, Віктор Федорович якось обмовився, що вміє «бути переконливим». Але, як нам здається, у цей вираз екс-губернатор гірничого краю вкладав специфічний зміст. Навичок переконання «по-донецьки», якими досконало володіє Янукович, може не вистачити для реалізації виношуваних ним планів. Виплата зовнішніх і внутрішніх боргів, перебудова в паливно-енергетичній, соціальній і бюджетній сферах (зокрема заплановане перепідпорядкування ДПАУ Міністерству фінансів) — розв’язання всіх цих проблем вимагає сил. Вимагає реального, а не паперового (навіть коли папір буде зеленкуватого кольору) співробітництва «реального» прем’єра з парламентом. Співробітництва з реальною, а не ситуативною більшістю.
Перевага Януковича в тому, що він має репутацію людини, спроможної вчитися. Недолік у тому, що часу на навчання в нього мало. Аби прем’єрське крісло перетворилося на президентський трон, потрібні роки. Щоб воно стало електричним стільцем, досить миті.