Очевидна відповідь на це очевидне запитання може дати ключ до розкриття вбивства журналіста. Звичайно, якщо хтось захоче його розкрити.
На прес-конференції через день після нападу на І. Александрова начальник обласної міліції В. Малишев заявив, що основною версією того, що сталося, вважає помсту. За що й чию — він не уточнив. Євген Марчук, який приїхав у Донецьк через два тижні, був більш конкретний: помста, пов’язана з професіональною діяльністю загиблого. У принципі, нічого нового генерали не сказали. Далеко не хуліганський спосіб, місце, час убивства, а також тематика та тональність авторських програм Александрова від початку не допускали інших версій для тих, хто знайомий із його роботами. Подив викликає інше: у той час як весь Слов’янськ і сусідній із ним Краматорськ вже в день замаху говорили, за що вбили журналіста й кому це вигідно, правоохоронці лише через два тижні визначилися навіть не з конкретною версією, а лише з напрямом пошуку вбивць. На прес-конференції 12 липня прокурор Донецької області Віктор Пшонка повідомив журналістам: «Слідству невідомі ні замовники, ні виконавці даної кримінальної справи». Можна сміливо стверджувати, що попри зроблену раніше заступником міністра МВС Володимиром Мельниковим заяву, ніби слідство вже знає замовників і виконавців убивства, донецький прокурор не лукавив. Адже на той момент, через дев’ять днів після скоєння злочину, наскільки відомо, ніхто навіть не опитав основних свідків за висловленою генералами версією. Втім, про все по порядку.
Найбільш гучними справами, які зробили Александрова відомим не лише в Донбасі, а й в Україні, були його тяжба із нардепом Олександром Лещинським і прямі ефіри з колишніми співробітниками краматорського ВБОЗу Михайлом Сербіним і Олегом Солодуном. Офіцери публічно, з екрана, звинуватили свого начальника в зв’язках з організованим злочинним угрупованням. (Про це «ДТ» докладно писало).
Історія з Лещинським сьогодні могла б здатися вже неактуальною, якби, по-перше, вона не висвітлила вагу цієї людини в Північному Донбасі й, м’яко кажучи, дружелюбне ставлення до нього правоохоронних органів. По-друге, незадовго до вбивства журналіста одна з близьких до нардепа структур викупила акції керованої Александровим телекомпанії. А по-третє, його передвиборний штаб на минулих виборах знаходився в офісі слов’янської фірми «Укрліга», де відразу після убивства Александрова був проведений обшук. В якому місці на момент обшуку й ще кілька тижнів після цього перебував керівник фірми Олександр Рибак — невідомо. У Слов’янську говорили, що за кордоном. Останні події дають підстави припустити, що деяким і в Батьківщині живеться непогано. У будь-якому випадку прізвище це варто запам’ятати, воно нам ще зустрінеться.
Тепер про те, що, власне, громадська думка й називає причиною вбивства журналіста. У вересні минулого року в прямому ефірі програми Александрова «Без ретуші» виступили два колишні співробітники Краматорського ВБОЗу М.Сербін і О.Солодун. Вони розповіли страшні речі, які, втім, у сучасній Україні вже нікого не шокують. Зокрема, капітан міліції Михайло Сербін заявив, що на початку серпня 1998 року начальник Краматорського ВБОЗу Володимир Бантуш запропонував йому після виходу з ув’язнення кримінального авторитету Ігоря Шпортюка застрелити того в спровокованій міліцією перестрілці. Разом із ним начебто мав загинути і відомий київський авторитет на прізвисько «Череп». Сербін, за його словами, не сприйняв пропозицію начальника всерйоз, але зустрівся з Ігорем Єрмаковим, одним із лідерів організованого злочинного угруповання (ОЗУ), до якого мав повернутися Шпортюк. З Єрмаковим Сербін свого часу грав в інститутській футбольній команді й мав нормальні стосунки. Від нього Сербін довідався, що деякі члени ОЗУ справді схильні вбити Шпортюка, але той не погоджується з цим, оскільки на рахунку в іспанських банках лежать багатомільйонні вклади, їх мало вистачити на всіх. Проте через тиждень Єрмакова самого цинічно розстрілюють з автомата прямо в кафе разом із ще трьома громадянами, які сиділи за сусіднім столиком. У ході відпрацьовування цього вбивства виникла версія про причетність до нього найближчого друга В. Бантуша Костянтина Яворовського. Доповіли про це Бантушу. За словами Михайла Сербіна, у відповідь вбозівці почули: «Я Костю нікому не віддам». Як стверджує Сербін, Бантуш наполягав на версії про причетність Шпортюка до вбивства Єрмакова, й іншим версіям ходу не давав.
Також у телепрограмі Александрова Сербін і Солодун заявили про існування аудіокасети, на якій нібито зафіксована розмова Шпортюка й Бантуша. Один із тих, хто розмовляє, пропонує іншому кримінальними методами вибити з угорських фірм близько 700 тисяч доларів — борг за продукцію, поставлену їм Краматорським цементно-шиферним комбінатом. Крім аудіоплівки, вбозівці показали в ефірі отриманий ними аркуш паперу з переліком угорських фірм і ніби-то автографа на ньому Бантуша. Коли Сербін і Солодун доповіли про свої підозри по інстанціях і почалися перевірки різноманітних комісій, Шпортюк підтвердив достовірність касети. Проте всі комісії, за словами Сербіна та Солодуна, чомусь повністю проігнорували його показання. Органи навіть не потрудилися зробити почеркознавчу експертизу документа з переліком фірм-боржників. Зате Володимир Малишев, тоді начальник обласного УБОЗу, а нині — усієї донецької міліції, спішно звільняє Сербіна і Солодуна з органів за порушення дисципліни. Пізніше в автомобіль Сербіну підкидають наркотики, і його на півроку садять у СІЗО. Цікаво, що сталося це саме в день, коли Сербін мав зустрітися з черговою київською комісією і попередити про вбивство, яке готується, підприємця Кулі.
У цьому самому прямому ефірі Сербін заявив, що вбивство Єрмакова, фальсифікація кримінальних справ проти нього та Шпортюка, вбивство підприємців Кулі й Собка, котрі допомагали вбозівцям,— «усе це ланцюг злочинів, скоєних одним угрупованням, яке є не чим іншим як злиття правоохоронних органів, великого бізнесу та криміналітету».
Треба сказати, що виходу офіцерів на телеекран передували численні звернення в МВС, Генпрокуратуру, безпосередньо до заступника міністра Бородича й генпрокурора Потебенька. Але безрезультатно. Прямий ефір був спробою привернути до проблеми увагу громадськості й уже в такий спосіб змусити правоохоронців реагувати на факти. Знову марно. Усупереч закону, прокуратура процесуально не відреагувала на, здавалося б, сенсаційні заяви офіцерів. Бачачи це, Александров, використовуючи свої зв’язки в мас-медіа, улаштував Сербіну й Солодуну дві прес-конференції в Києві. Між ними був ще один прямий ефір і потім ще один — останній — 13 квітня нинішнього року. Він, певне, і став для Ігоря Олександровича чорною міткою.
Річ у тім, що під час цієї програми Сербін із Солодуном повідомили телеглядачів про отримані ними результати зробленої в Донецькому інституті внутрішніх справ наукової експертизи згадуваної вище касети. Експерт з’ясував, що касета ідентифікується, на ній відсутні ознаки монтажу й один з голосів на ній збігається з голосом, зафіксованим на іншій, наданій для експертизи касеті. А на останній, за словами Сербіна й Солодуна, було записано бесіду також колишнього вбозівця Борисенка з Володимиром Бантушем. Логіка проста: Шпортюк запевняє, що на касеті Бантуш, і Борисенко каже, що записав свою розмову з Бантушем: дві касети — той самий голос...
Цікаво, і про це також йшлося в прямому ефірі, що касету Бантуш—Шпортюк бунтівливі вбозівці передавали всім київським комісіям, Генпрокуратурі, комітетам Верховної Ради. Та в прес-релізі Головного управління боротьби з організованою злочинністю, поширеному на прес-конференції Сербіна й Солодуна в IREX Про Медіа в жовтні, стверджувалося, що касета не підлягає ідентифікації. Те саме у відповіді на скаргу офіцерів написав заступник міністра внутрішніх справ М.Джига... Експерт у Донецьку, не знаючи, що це за касети й чиї на них голоси, зміг ідентифікувати їх, а міністерські чиновники в Києві, посвячені в суть справи, чомусь не змогли.
Також 13 квітня Сербін і Солодун уперше заявили про отримання ними «ще одного важливого речового доказу, з якого видно, хто кого вбивав, за що вбивав і хто кому робив дах». І.Александров жваво відгукнувся на ці слова й запросив екс-вбозівців до студії з новими доказами. Після цього, справді отримавши результати експертизи чергового речдоку (а це була знову аудіокасета), Сербін і Солодун поїхали до нового міністра внутрішніх справ Юрія Смирнова. Вони розповіли йому про обидві касети, але останню віддавати відмовилися, позаяк за справою Єрмакова порушено кримінальну справу й її потрібно було вилучати протоколом виїмки. Далі в боротьбі Сербіна—Солодуна—Александрова настала пауза, вони чекали на реакцію нового міністра. До Донецька приїхала чергова комісія. Але... як Генпрокуратура з упертою наполегливістю направляла заяви вбозівців до обласної прокуратури, хоча вони вже відкрито заявляли, що прокурор області Пшонка (котрий працював до цього призначення прокурором Краматорська) є фактично «дахом» Бантуша та злочинного угруповання, так і чергова комісія МВС поїхала, не дезавуювавши попередні комісії висновками на користь Сербіна й Солодуна. Нова касета могла бути небезпечною для Бантуша, а отже, і для людей, котрі захищали його. Міркуйте самі: на касеті, записаній в Дюссельдорфі, під час приятельської бесіди громадянин з голосом, схожим на голос особистого друга Бантуша Костянтина Яворовського, розповідає одному з лідерів угруповання «17-а дільниця» Германові (недавно екстрадований з Німеччини й перебуває в СІЗО Донецької області), як і за що він убивав Єрмакова. Також на касеті йдеться про зв’язки угруповання з Бантушем і згадується випадок передачі йому хабаря в розмірі 50 тис. доларів. Крім цього, під час бесіди лунає прізвище керівника слов’янської фірми «Укрліга» Олександра Рибака, котрого співрозмовники називають мозковим центром низки вбивств. Але навіть такий речдок у руках міністерської комісії нічого не змінює в її ставленні до справи Сербіна—Солодуна.
Бачачи це, 19 червня Александров влаштовує Сербіну й Солодуну зустріч із лідером комуністів Петром Симоненком, який звертається з відповідними запитами до МВС і Генпрокуратури. Повертаючись назад, Сербін, Солодун і Александров планують нову викривальну програму — «Північний Донбас кримінальний». У ній, за словами вбозівців, крім «дюссельдорфської» касети, мали фігурувати фотографії, що зафіксували в невимушеній обстановці разом із членами ОЗУ В.Бантуша, сина прокурора області, працівника краматорської прокуратури В.Пшонку, директора «Укрліги» О.Рибака, інших значних бізнесменів Північного Донбасу. Проте збутися цим планам не судилося.
3 липня о 7.45 у вестибулі телекомпанії «ТОР» журналіста Ігоря Александрова по-звірячому забивають бейсбольними бітами. Після чотирьох днів перебування в комі він помирає в лікарні.
На прес-конференції у Донецьку 27 липня Сербін прямо заявив, що «група Рибак—Яворовський—Бантуш» відповідальна за убивства Єрмакова, Кулі, Собка, Александрова. За словами Солодуна, Александров побоювався за своє життя і припускав, що небезпека буде виходити саме від «Укрліги», тому щодо цієї організації вбозівці й Александров постійно обмінювалися інформацією.
До речі, біти також можуть бути непрямим підтвердженням того, що убивство Александрова — справа рук угруповання, із яким борються Сербін і Солодун. За манерою виконання убивство Александрова дуже нагадує убивство слов’янського підприємця Собка, який допомагав екс-вбозівцям і якого також убивали не традиційними ножем чи пістолетом, а молотками.
Тепер повернемося до слідства у справі про вбивство Александрова. Вже те, що слідчі довго не опитували Сербіна і Солодуна як свідків, дає право засумніватися в їхній об’єктивності і зацікавленості розкрити вбивство журналіста. Тільки через 25 днів після смерті журналіста прокуратура Донецької області почала інтенсивно допитувати Сербіна і Солодуна. Такі сумніви посилює й те, як міліція проводила перші оперативні заходи відразу після убивства. По-перше, хоч це і намагаються зараз приховати, але спочатку справу було порушено за статтею «хуліганство», а потім уже перекваліфіковано на замах на вбивство. По-друге, як досвідчені оперативники екс-вбозівці наголошують, що одяг Александрова, де могли залишитися сліди убивць, потрібно було вилучити негайно, а міліція зробила це вже після смерті журналіста. Є інформація, що не проводилася експертиза місця злочину на мікрочастинки, не було викликано службових собак, не належним чином було обгороджено місце злочину, в Александрова навіть не зрізали нігтів, якими він міг дряпнути убивць. Чи не забагато «не»? Чи випадково це? Чи випадково Президент заявив про усунення місцевих правоохоронців від розслідування справи, а прокурор області В.Пшонка розповідає на прес-конференції, що «справа перебуває у провадженні обласної прокуратури і немає підстав для її усунення». Справу «особисто контролюють»: Віктор Пшонка, публічно у програмах Александрова обвинувачений вбозівцями у прикриванні бандитів; начальник обласної міліції Малишев, який звільнив Сербіна і Солодуна після доповіді про наявні стосовно Бантуша підозри; міністр Юрій Смирнов, який, за міністерською традицією, знехтував доказами екс-вбозівців; генпрокурор Михайло Потебенько, котрий спускав скарги на облпрокуратуру в обласну прокуратуру; Євген Марчук, якому Александров особисто відвіз касету з ще першим ефіром вбозівців і котрий ніяк не відреагував на неї...
Перелік людей, які своїми діями чи бездіяльністю сприяли вбивству журналіста, а тепер покликані розкрити його, можна продовжувати аж до Верховної Ради й адміністрації Президента — там Сербін із Солодуном теж були... Залишається одне запитання: здавалося б, Сербін і Солодун більш небезпечні для бандитів і їхніх покровителів, аніж Александров, чому вбили саме його? Тому що вбивали не людину, вбивали Голос. Тоді як і міністри, і роботяги розпустили нюні, не бажаючи сваритися з Донецьком, Александров був професійним журналістом, який не мовчав. Офіцери пройшли всі офіційні інстанції і скрізь наштовхнулися на порожнечу. Змінити ситуацію і врятувати їхні життя (а в інформаційному вакуумі їх, напевно, вже давно б знищили) міг лише Александров із його прямими ефірами, його зв’язками в інформаційних колах Києва, виходами на політичних лідерів. Він був Голосом, і тому був небезпечний. Особливо зараз, коли спливла чергова касета, коли він хотів підготувати викривальну телепрограму, коли наближаються вибори, коли в його руках опинилися небезпечні фотографії. До речі, і ці фото, і навіть відеокасети із записами прямих ефірів Александрова зникли. Невідомо, де вони перебувають сьогодні. І вже саме це, здавалося б, має наштовхнути слідчих на думку, але...
Можливо, ключ до пояснення таких дивних особливостей слідства лежить у подіях, про які Сербін і Солодун заявили на останній прес-конференції. За їхніми словами, вони зустрічалися із заступником міністра МВС Володимиром Мельниковим і зрозуміли, що керована ним опергрупа намагалася знайти лідера «Укрліги» Рибака і допитати. Але це їй не вдавалося. Проте незадовго до прес-конференції Сербін і Солодун дізналися, що Рибак з’явився на допит у Слов’янськ під охороною спецпідрозділу СБУ «Альфа». Як вони стверджують, він приїхав не в наручниках, і це дозволяє припустити, що охороняється він не як підозрюваний, а як важливий свідок. Виникає запитання: чому Сербін і Солодун — цінні свідки — попри їхні кількаразові заяви, ніким не охороняються, а людина, котра, на їхню думку, має бути першим підозрюваним, — під опікою спецпідрозділу СБУ?
Відповідаючи на це запитання, колишні оперативники заявили журналістам, що у 1995—97 роках фірма «Укрліга» розпочинала свою діяльність під так званим дахом СБУ. Вони повідомили також, що коли готувався їхній перший прямий ефір з Александровим 7 жовтня 2000 р., саме начальник СБУ м. Слов’янська Зінченко намагався зірвати його, чинячи тиск на Александрова. Крім того, як їм стало відомо з джерел у МВС, при обшуку в «Укрлізі» вилучено фотографії Рибака, на яких зображено вручення йому посвідчення почесного ветерана СБУ. М.Сербін також заявив на прес-конференції, що напередодні йому зателефонував якийсь громадянин (імені його він не став називати з метою безпеки) і повідомив, що особисто розмовляв із К.Яворовським, і той сказав йому, що зброю, з якої вбили Єрмакова, він придбав у співробітників СБУ. А вбили Єрмакова з автомата АК-74 із глушником — зброї, якою оснащені спецпідрозділи. Свідок готовий офіційно підтвердити реальність такої розмови з Яворовським. Резюмуючи ці факти, Сербін припустив, що СБУ просто переховувала свого «почесного ветерана» від слідчої групи Мельникова. У кращому разі — це конкуренція між спецслужбами, у гіршому — розмови про «ескадрони смерті» — не вигадка журналістів.
У Слов’янську сьогодні дуже багато міліції. Унікальний випадок, коли замовлене вбивство намагаються розкрити кількістю постів на дорогах. Але ж звітувати треба.
І останнє. Всі пам’ятають попередження керівників правоохоронних органів журналістам — не займатися самостійними журналістськими розслідуваннями загибелі Александрова, мовляв, це небезпечно для життя. Після всього вищеописаного попередження видається швидше погрозою. У процесі підготовки цього матеріалу Сербін і Солодун чесно попередили, що коло їхніх друзів і союзників звужується — одні у в’язниці, інші в могилі... З цього моменту відповідальність за життя автора цих рядків і двох офіцерів лежить на Президенті України. Від його політичного рішення залежить розкриття убивства І.Александрова і запобігання подальшим убивствам. Йому достатньо лише стримати своє слово і передати справу Александрова з провадження обласної прокуратури в Генеральну, проявити свою зацікавленість у розкритті вбивства та поліпшенні іміджу країни. Прошу вважати цю статтю відкритим листом до Президента Л.Д.Кучми.