Судячи з усього, нинішню парламентську революцію її ініціатори навряд чи зможуть назвати оксамитовою. І не тому, що в ході «реприватизації» портфелів глав комітетів та їхніх заступників «меншовики» чинять жорстокий опір, який веде до жертв і руйнацій. Навпаки, на відміну від парламентського переділу зразка 2000 року, нинішній не передбачає виїзного засідання «більшовиків» в Українському домі з наступним штурмом сесійної зали Верховної Ради, який не обійшовся тоді без легких тілесних ушкоджень та розірваних піджаків. Проте революційних боїв усе ж таки не уникнути. Інша річ, що означена лінія фронту загрожує пролягти не між «більшовиками» та опозицією, а всередині пропрезидентського табору.
Як і передбачало «ДТ», навіть найдосконаліші математичні формули, за якими найкращі «більшовицькі» уми розрахували алгоритм поділу кабмінівських та парламентських посад, виявилися не повністю адекватними уявленням деяких окремих груп і фракцій про свій внесок у справу затвердження нового прем’єр-міністра. І найбільш обділеними в процесі «роздачі слонів» відчули себе луганці з «Народного вибору» Миколи Гапочки, харків’яни з «Демократичних ініціатив» Степана Гавриша та «Народовладдя» Богдана Губського. Перші з відставкою Олега Дубини втратили портфель першого віце-прем’єр-міністра, а останні, попри активну діяльність на цьому напрямі свого лідера, його так і не отримали. Однак не ті й не другі, а саме «Демократичні ініціативи» наважилися на «акцію непокори». Напевно, для цього, як їм здалося, були вагомі причини. Так, серед ще не затверджених президентськими указами, але вже перерозподілених міністерських посад міністром палива й енергетики від квоти «Демініціатив» значився Сергій Єрмілов. Він працював на тій-таки посаді в уряді Віктора Ющенка. Заступником Єрмілова в той час був Віталій Гайдук. Лихі язики тоді плескали: мовляв, невідомо, хто в кого працює заступником. Останнім часом Єрмілов піднімав вітчизняний ПЕК у статусі помічника міністра палива й енергетики Віталія Гайдука. І ось тепер новопризначений віце-прем’єр з ПЕКу Гайдук знову все робить для того, щоб поруч із ним працювали однодумці. Серед журналістів цими днями кочувала почута одним із них розмова Степана Гавриша, який по мобільному телефону сповіщав когось про цю кандидатуру, одночасно дивуючись і заспокоюючи себе, а також свого співрозмовника тим, що Президент, мовляв, із нею (кандидатурою) згоден.
Та це якось можна було пережити, коли б не ще одна неприємність, яка підстерігає харків’ян. «Демініціативи» запрагнули найспокусливішого щодо авторитетності і прибутковості парламентського комітету — бюджетного, не особливо переймаючись вибором кандидатури на посаду його керівника і запропонувавши Степана Гавриша. Однак несподівано для них у Степана Богдановича з’явився конкурент в особі Миколи Солошенка з «Народного вибору». Неголосування шести «демініціативних» депутатів за звільнення з посади глави Національного банки Володимира Стельмаха ще більше можна зрозуміти, взявши до уваги таку деталь: хоча Микола Солошенко і є членом депутатської групи «Народний вибір», його попереднє місце роботи — голова правління ВАТ «Новомосковський трубний завод», який пов’язують з ім’ям Віктора Пінчука. «Демініціативи» вважали справедливим помститися Віктору Михайловичу зривом давно розробленого плану приходу до керівництва Нацбанком «трудовика» Сергія Тігіпка у відповідь на спроби поламати їм гру в процесі захоплення бюджетного комітету.
Провал голосування за відставку чинного глави Нацбанку і, як наслідок, неможливість проголосувати за нового призвели до того, що хвацько закручений сюжет із перерозподілом парламентських керівних посад виявився замороженим. До 12 грудня. Протягом наступного тижня народні обранці працюють у комітетах. Чи будуть це останні сім днів, коли нинішні глави парламентських підрозділів головуватимуть на засіданнях? Дехто з них, схоже, починає вирішувати це питання в індивідуальному порядку. Так, глава комітету з питань соціальної політики і праці комуніст Василь Хара поспішив поміняти свою фракційну прописку на «Регіони України». Чи допоможе це йому зберегти комітетську посаду? Серед комітетів, на які донеччани претендують, комітет боротьби з організованою злочинністю, де досі головує «нашоукраїнець» Володимир Стретович; представники «Нашої України» керують і комітетом з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства (швидше за все, його очолить Тетяна Бахтєєва) та молодіжно-спортивним комітетом, керівником якого бачать Сергія Бубку.
А найбільші види на врожай зі збирання комітетських портфелів — у об’єднаних соціал-демократів. Напевно, це компенсація за недосить високий показник у справі кадрового освоєння есдеками нового Кабінету міністрів. Кажуть, ніби між ними та «регіоналами» досягнуто негласної домовленості про поділ сфер впливу: перші «підкоряють» парламентські вершини в обмін на невтручання в «підкорення» другими уряду. З приводу рівноцінності обміну можна було б і засумніватися, якби не «підкорена» вже одними з них адміністрація Президента. Соціал-демократи націлилися на посади чотирьох глав комітетів і на ряд портфелів перших заступників, також включених у «призовий фонд». Уже, схоже, освоївши вахтовий метод роботи, комуніст Георгій Крючков та соціал-демократ Борис Андресюк знову зроблять рокіровку між собою на посаду глави оборонного комітету. На місце «нашоукраїнця» Юрія Єханурова в комітет промполітики налаштувався Нестір Шуфрич. Екологією займеться Геннадій Руденко, а законодавчим забезпеченням правоохоронної діяльності — Валерій Євдокимов. Не найбільш ласі кусні. Особливо коли врахувати, що останній комітет є фактично філією єдиного в минулому комітету боротьби з оргзлочинністю і був відбрунькований від нього в самостійну «бойову одиницю» у лютому 2000 року лише тому, що комусь із тодішніх більшовиків забракнуло комітетської посади.
Не зовсім зрозуміло, що буде з правовим комітетом. За будь-яких названих у кулуарах розкладів, на місце його глави ніхто ні персонально, ні фракційно не претендує. Це наштовхує на думку, що після невдалого сходження на посаду голови Верховного суду Василь Онопенко, швидше за все, волітиме повернутися в парламент, вирішивши для себе однозначно питання, ким краще бути: рядовим членом Верховного суду чи главою комітету Верховної Ради. Та й керувати йому комітетом — повернеться він у лави опозиції чи залишиться в більшості, куди перейшов задля успішного проходження до складу ВС, — буде значно простіше, ніж корінному більшовику. І хоча у світлі прийдешніх конституційних реформ ця ділянка парламентської роботи важлива для пропрезидентських фракцій, як жодна інша (окрім, можливо, бюджетного комітету), ті з більшовиків, хто в силу своєї юридичної кваліфікації і досвіду міг би очолити правовий комітет, шарахаються від нього, як чорт від ладану. І не дивно: з двадцяти одного його члена тринадцять — опозиціонери. І не просто члени меншовицьких фракцій, а такі «монстри» опозиційного руху, як Юлія Тимошенко, Петро Симоненко, Олександр Мороз, Володимир Філенко, Сергій Головатий та ін.
Правовий комітет — найяскравіше втілення цього явища. Полягає ж воно в тому, що комітетські портфелі — не таке вже цінне добро, як за інерцією все ще заведено вважати. Усвідомлення цього факту прийшло до законодавців ще в постреволюційний період попереднього скликання парламенту. Усіма відзначений і оспіваний пропрезидентськими ЗМІ період надвисоких показників законодавчої діяльності, що настав після лютневого перевороту, хоч би як вражав кількістю ухвалених законів, протривав недовго. І значною мірою був викликаний єдністю більшовиків під час голосувань. Від того ж, хто стоїть на трибуні, зачитуючи норми законопроекту, і вимовляє традиційне «комітет просить підтримати», мало що залежить. А з огляду на аж ніяк не «більшовицький» склад багатьох комітетів, керівник комітету не має безумовного впливу на процес проходження того чи того документа через керований орган. Додаткові кабінети, службові автомобілі, обслуговуючий персонал та інші радощі для істотної частини законодавців нинішнього скликання не аргумент, оскільки всім цим вони можуть забезпечити себе самі. До речі, на комітет із питань регламенту, депутатської етики та забезпечення роботи Верховної Ради поклала око група «Народовладдя».
І в зв’язку з цим ще одне «до речі». Як засвідчили останні події, депутатські групи, створені на базі мажоритарників, проявили себе як досить малорезультативні добувачі посад. А саме ж для впливу на кадрову політику, окрім усього іншого, вони й створювалися. І не просто створювалися, а ліпилися з матеріалу, поцупленого з будмайданчиків опозиційних фракцій. Надії не справдилися.
Та повернімося до теми цінності комітетських портфелів. Після того, як між своїми ж розгорнулися позиційні бої, загрожуючи перерости в «громадянську» війну, багато більшовиків почали чухати потилиці і задумалися про рентабельність комітетського переділу. Якщо ціною йому буде розвал більшості, то чи варто город городити взагалі? Чи не результатом таких роздумів стали висловлювання віце-спікера Олександра Зінченка, який поділився своїми міркуваннями з журналістами з приводу того, що опозиції потрібно залишити комітет боротьби з оргзлочинністю, а також мас-медійний та бюджетний комітети. Чи не для узгодження цього питання зустрічався кілька разів протягом останніх днів Петро Порошенко з Миколою Азаровим, із яким його пов’язують давні і не лише спільнопартійні стосунки. Щоправда, тут існує загроза, що для Петра Олексійовича підшукають залізні аргументи, аби переманити його на бік більшості. Та якщо все ж таки його фракційна приналежність залишиться недоторканною одночасно зі збереженням за ним статусу головного парламентського «бюджетника», є слабка, але надія, що решта комітетських посад втратить для більшовиків якийсь інтерес. І, може, тоді відкладена наразі на два тижні революція ввійде в історію як така, що «не відбулася».