А я все п’ю і мучуся від спраги
Ви не знаєте, чому депутатські обличчя світлішають, коли йдеться про вибори? Розпочніть, приміром, розмову про бюджет — і в кращому разі дочекаєтеся застиглого погляду, ритуального набору безглуздо заумних фраз, плечей, що безвільно смикаються. У гіршому — ви матимете скрегіт зубів, рухливі жовна, судомно стиснуті кулаки. Переважна більшість народних обранців на переважну більшість обговорюваних питань реагує саме так — або сомнамбулічно байдуже, або маніакально агресивно. А от слово «вибори» практично на всіх впливає яки заклинання. Погляд набуває осмисленості, мова — виструнченості, аргументація — логіки, згорблена від трудів законодавчих спина — вертикальності будівельного виска.
Зрештою це логічно. Кожній людині потрібна мрія. Будь-який представник сильної статі відчуває мужицьку потребу перевірити себе на міцність. Будь-яка представниця прекрасної половини людства відчуває потребу переконатися в дієвості особистої чарівності. Для людей, до політики небайдужих, подібним випробуванням є виборча кампанія, а мрією — бажання цю кампанію виграти.
Справжні вибори, як правило, разюче контрастують з виборами «книжковими», захоплююче описаними різномастими політологами й технологами. Цей контраст надзвичайно гостро й досить швидко відчувають дебютанти-«мажоритарники», котрі настроюються на партикулярні дуелі, а опиняються в епіцентрі брутального штовховища. Багато щасливих власників депутатських значків сьогодні мимоволі здригаються, згадуючи події дворічної давнини — підкидні листівки, роз’юшені фізіономії своїх довірених осіб, суми (часом астрономічні й часом невідомо на що витрачені), валідол, істерики дружин. А ще — бігаючі очі лжесвідків, що розповідають про те, як кандидат N у день голосування особисто роздавав на міській товкучці мішки з гречкою, і кам’яні обличчя суддів, що слухають цю брехню. Причому, освіжаючи в пам’яті виборчу хроніку, здригаються всі — від колишніх зчіплювачів вагонів до діючих олігархів. На виборах, як у лазні — не всі й не в усьому рівні, але всі голі.
Але дивна річ — здається, ні в кого випробування токсичним брудом вітчизняних виборчих кампаній не відбило прагнення зануритися в цей бруд ще раз. Точніше, не так: практично кожен зберіг надію, що коли-небудь усе зміниться. Вибори — чи не єдина тема, під час обговорення якої навіть люди, котрі остаточно повірили у всеперемагаючу силу дензнаків, майже щиро розмірковують про рівні права, про свободу й прозорість. І ці мрії — чи не єдина перемога демократії за майже десять років демократичних реформ. Принаймні, у сфері публічної політики.
Зрештою, кожен потребує віддушини. У епоху великої української депресії кожен знімає «напряг» по-своєму — у суворій залежності від статі, віку, стану здоров’я, рівня інтелекту й категорії статку. Коли тобі погано, коли ти втомився від тупої безвиході того, що відбувається навколо, рука мимоволі тягнеться до гранчака чи сигарети. До улюбленої з дитинства книжки чи пульта телевізора. До фотографії матері чи дитини. До слухавки, де за мить можна почути голос першого кохання чи першої вчительки. Надійного друга чи близької подруги. Коханця або коханки.
Для публічних політиків, котрі заплуталися в макропоказниках національної економіки й мікропоказниках особистого бізнесу, у чужій брехні й у власному лукавстві, своєрідною віддушиною є утопічна мрія про справедливі вибори. І чим чорніша дійсність, тим більше хочеться додати рожевих фарб у цю мрію. Чим апокаліпсичніші спогади про вибори-98, тим несамовитіше хочеться чесної боротьби якщо не в 2002-му, то вже, принаймні, у 2006-му.
Ці мрії їх об’єднують. Як дітей — по-різному талановитих, але однакових у прагненні стати дорослими.
Зрештою, вони такі самі, як ми. Вони також колись були просто виборцями.
Ми наш, ми старий дім збудуєм
Новий виборчий закон, який внесли комуністи Георгій Пономаренко та Анатолій Пейгалайнен ще в травні 99-го і який благополучно пройшов перше читання, нині спочиває в комітеті з питань державного будівництва та місцевого самоврядування, «привалений» кількома тисячами поправок, зауважень і пропозицій. Коли його «відкопають», здається, не знає ніхто, включаючи керівника вищезазначеного комітету Юлія Іоффе. Причин, які ввергли документ (до речі, один з основоположних у системі будівництва влади) у стан летаргічного сну, безліч. Скажімо, за всієї поваги до рівня юридичних знань членів комітету з держбудівництва, слід зазначити: у комітеті з питань правової політики фахівців у царині виборчого права все ж побільше буде. Але головним гальмом на світлому шляху проекту є причини політичні. Закон про вибори народних депутатів дозволяє (нехай, начорно) змоделювати майбутній вищий законодавчий орган. А що, дозвольте, можна моделювати, коли персони, котрі уособлюють центри політичного впливу, ще до пуття не визначилися, яка виборча схема їм миліша (себто вигідніша). Якщо в підвішеному стані горезвісні імплементаційні рішення, теоретично здатні скоротити чисельність парламенту на третину й збагатити його архітектуру зайвою палатою? Якщо не визначено долю закону про політичні партії, двічі відкинутого главою держави? Якщо не зрозумілі плани Президента, який нібито притлумив прагнення провести дострокові вибори на жорсткій мажоритарній основі, але при цьому начебто не розпрощався з цим бажанням остаточно?
Проте вже сьогодні дозволено говорити про те, що саме стане предметом найбільш жвавого обговорення, коли безхазяйний законопроект неминуче увіткнеться в процедурне друге читання.
Отже, тема номер один — схема. З подачі найкрупнішої і найдисциплінованішої фракції в перше читання заклали пропорційну модель — тобто, якщо даний проект стане законом, влучення в парламент стане можливим тільки через список партії або блоку. При цьому в проекті не передбачено процентний «поріг», що, загалом, дивно. Ініціаторами запропонованих змін є представники фракції КПУ, але вони були, є і ще досить довгий час будуть беззастережними прибічниками не просто жорсткої пропорційної системи — вони послідовно агітували за «пропорційку» з високим бар’єром. Тому що подібний механізм дозволяв би їм зафарбувати в червоний колір до половини парламенту. Але подібний розвиток подій нікого більше в стінах ВР, звісна річ, не влаштовує. А тому при підготовці законопроекту комуністи змушені були, очевидно, враховувати інтереси тих, хто міг у цьому питанні стати їхніми тимчасовими союзниками. Поборником «чистої безвідсоткової пропорційки» є, приміром, ідеологічний противник комуністів — НРУ. З певною симпатією до партійної структуризації Верховної Ради ставляться також об’єднані соціал-демократи, народні демократи й зелені, хоча їхня позиція ще не визначена остаточно, і всередині самих партій є різноманітні думки з цього приводу.
Сьогодні з більшим або меншим ступенем упевненості можна говорити про те, що швидше за все при другому читанні законодавці позбудуться небезпечного нововведення й повернуться до апробованої, надійної «змішаної» схеми з 4% «порогом». Це припущення «ДТ» підтвердили представники фракцій КПУ, НРУ, «Трудової України», «Солідарності» та НДП. Перелом, слід гадати, настав після того, як змінили свої погляди на проблему керівні особи «ТУ» й «Солідарності». Лідер останніх, Петро Порошенко, чесно зізнався, що «солідаристів» (а основу фракції становлять саме «одномандатники») більше, звісно, влаштувала б «мажоритарка», але в цьому разі демократичні вибори вимальовуються з великими труднощами.
Приблизно ті самі слова кілька місяців тому довелося чути від одного з керівників парламентських «трудовиків» Андрія Деркача. Однак інші члени «ТУ» (у переважній більшості самодостатні й небідні) у неофіційних розмовах говорили про те, що все ж схиляються до мажоритарної схеми. Проте, якщо вірити наявним відомостям, «трудовики» останнім часом стали несамовитими агітаторами класичної пропорційної моделі. Ходили навіть чутки, що з подачі Віктора Пінчука до Президента вирушив вистражданий трудовиками альтернативний проект виборчого закону, у котрому немає жодного слова про «мажоритарників». Знайти підтвердження цієї інформації не вдалося.
Та й важко повірити, що «трудовики» настільки впевнені у своїх місцевих оргструктурах і настільки «підперті» адмінресурсом, що готові кинути рукавичку комуністам. Ваш покірний слуга більш схильний довіряти іншій інформації — про те, що Деркач, Пінчук, Шаров і компанія вирішили, що для них найменшим злом буде все ж змішана система, котра дозволяє підрозкрутити свою партію з одного боку і підстрахуватися «мажоритарками» — з іншого. Якщо інформація вірна і «ТУ» готова відновити виборчий статус-кво (тобто половина парламенту обирається списками — половина по одномандатних округах), то швидше за все схема виборів буде та ж, що і два роки тому. Тим більше, що найстійкіший і найзапекліший прибічник «мажоритарки» Олександр Волков про всяк випадок регулярно рекламує свій «Демсоюз».
«Законні» суперечки — остання справа?
Пардон, а якщо схема виборів залишиться старою, чого ж тоді город городити, і що ще нового можна вписати в проект закону? Спробуємо перерахувати всі теоретично можливі нововведення і зважити всі «за» і «проти» запропонованих «ноу-хау».
Одна із найоригінальніших ідей — розширити список суб’єктів виборчого процесу. За старим законом і відповідно до нового законопроекту колективними учасниками «перегонів» можуть бути лише партії або на базі партій блоки. Є думка, що варто підправити 4-ту статтю проекту і наділити правом формувати списки не тільки політичні організації, зареєстровані Мін’юстом, а... взагалі всіх. Тобто — збирається група виборців, проводить у встановленому законом порядку збори і висуває свій список. Скажімо, мешканцям якогось мікрорайону остогиділо, що (попри те, що в них кожну каденцію новий депутат) сміття не вивозиться, гаряча вода відключається щомісяця, дитячий майданчик не будується, а дороги не ремонтуються. Ось вони і вирішують делегувати в парламент групу громадян, які на законодавчому рівні відстоюватимуть право всіх аналогічних мікрорайонів на самовизначення і право громадян на нормальне життя. Якщо громадяни зможуть матеріально підкріпити свої претензії на участь у виборах (тобто внесуть певну грошову заставу), то їх допустять до участі в шоу на загальних підставах. Зможуть розкрутитися за допомогою якогось ролика на тему «Політики займаються демагогією», знайдуть родинні душі в обсязі 4% — прошу, одержуйте належні вам мандати.
Аргументи «за» подібного нововведення — у країні різко знижується інтерес до політики і довіра до представницької влади. Кількість не бажаючих йти на виборчі дільниці (або бажаючих повикреслювати всіх, кого бачать) наближається до критичної. Подібний нестандартний хід, за логікою його авторів, здатний активізувати населення. Якщо виборець не симпатизує жодній із партій, то що перешкоджає йому піти проголосувати за «такого ж, як я». Крім усього іншого, це дозволить депутатському корпусу частково позбутися лобістської зашореності і частково зняти питання, пов’язані з місцевим самоврядуванням. Крім того, творці цієї зацікавленої ідеї думають, що її реалізація благотворно позначиться на партійному будівництві. Багато політичних організацій для того і створюють, щоб вигідно продати їх перед виборами. Якщо партії позбавити статусу «виборчих монополістів», то значна частина їх начебто має зникнути.
Є ще один аргумент «за» — є політики, які дотримуються різноманітних ідеологій і перебувають в різноманітних партіях (чи не перебувають в жодній), але об’єднаних спільною ідеєю (мрією). Чого б їм не зібратися разом і не піти спільною командою, але без партійного прапора?
Аргументи «за» висловленої вище ідеї витіюваті, аргументи «проти» — прості. Можна з досить високим ступенем ймовірності стверджувати, що жодний такий список не доживе до рішення виборчої комісії. Ще з більшим ступенем ймовірності можна стверджувати, що ніколи подібну пропозицію не проголосують в стінах ВР. За яким тоді, пробачте, чортом, половина депкорпусу стільки років будувала власні партії? У парламенті всі трохи мрійники, але абстрактних мрійників там небагато. І для них із лишком вистачить одномандатних округів. За умови, що в мрійників є трохи грошей.
Інші пропозиції менш екзотичні. Скажімо, чимало «мажоритарників» пройшло через суди — якщо програвав будь-який регіональний начальник, що не зумів потрібним чином скористатися адмінресурсом, те «вето» на рішення місцевої виборчої комісії майже завжди було забезпечене. Через це деяка кількість «одномандатників» має намір наполягати на тому, щоб питання про законність виборів вирішувалося лише Верховним судом. Тим більше що, як правило, кожна справа туди в результаті і попадає, примушуючи нещасливих переможців-«мажоритарників» чекати підтвердження своїх повноважень по кілька місяців.
Аргумент «проти» — подібна поправка змінить процедуру, але не зніме проблему. А як вирішувати проблему, не знає ніхто.
Ще одна пропозиція, підтримана багатьма, — чіткіше виписати повноваження спостерігачів, розширити коло їх прав. Численній кількості депутатів, незалежно від партійної орієнтації, дуже не подобається озвучена деякими представниками ЦВК ідея відлучити від виборчих комісій представників партій — учасниць виборів. Крім того, передбачається розширити 46 статтю законопроекту, яка стосується відповідальності виборчого законодавства. Формулювання «несуть відповідальність, визначену законом» багатьом здається занадто розмитим. Ось якби докладно розписати — за які конкретно порушення скільки конкретно належить— у мінімальних окладах і в роках позбавлення волі.
Теж вірно. І теж безглуздо. Оскільки не такий важливий сам закон, скільки його застосування. Впиши в закон хоч двадцять років із конфіскацією за фізичне видалення спостерігача з виборчої дільниці, але якщо за це ніхто нікого ніколи не посадить, то для чого витрачати чорнила?
Що залишається? Мріяти. Мріяти про те, що в країні переведуться майстри з виготовлення урн із подвійним дном і посадові особи, які не соромляться брати «на лапу». А рівень життя буде таким, що у громадян відпаде потреба в «кандидатських» гречці та горілці, а рівень політичної свідомості змусить цих самих громадян голосувати за велінням совісті, а не за наказом начальника. Мріяти, що наші публічні політики не лише мріятимуть про вільні вибори. І не завжди коригуватимуть свої мрії з планами Банкової.
Помріємо. У цій країні виборець багатіє лише мрією.
Сергій РАХМАНІН