Пристрастей, істерик і децибел поменшало. На будинках пропрезидентських і антикучмівських «райкомів» вивісили диктові щити з промовистим написом «Усі пішли на переговори». Усі переговори пішли «під килим». Усі ведуть переговори з усіма. Усі хочуть бути посередниками. Але ніхто поки що до пуття не знає, хто, коли, де, з ким і про що має розмовляти.
Шалене бажання перемогти тимчасово поступилося місцем зваженому небажанню програти. Після подій дев’ятого березня і влада, і опозиція погодилися на «договірну нічию». Українські політики плавно перейшли від «відкритого футболу» до «футболу закритого». Така гра зазвичай не до душі вболівальнику. Вона позбавлена видовищності і, на перший погляд, позбавлена будь-якого сенсу. Полем парами ліниво рухаються хлопчики в барвистих футболках. Кожен тримає «свого». Пасувати нікому. Воротарі нудьгують. По воротах бити ніхто й гадки не має. Головне завдання матчу — не пропустити. Надзавдання — уникнути травм і не нахапати жовтих карток. Усі бережуть сили на потім. І вже потім виясниться, для кого ця нічия обернеться програшем, для кого — перемогою.
Класичним прикладом «закритого футболу» стала «гра» навколо виборчого закону про пропорційну систему. Коротенько нагадаємо результати попередніх матчів. 18 січня парламент досить дружно проголосував за зміну правил виборів до вищого законодавчого органу, з яких немилосердно витерли поняття «мажоритарка». Президент практично відразу дав зрозуміти, що новому нормативному актові не уникнути вето. 20 лютого претензії глави держави були сформульовані. Леонід Данилович висловив відразу 38 зауважень до різних статей і одну-єдину пропозицію — скасувати закон як неконституційний.
Наскільки прогнозованим було президентське вето, настільки ж очевидним — небажання значної частини депутатського корпусу ось так, з доброго дива, віддавати на наругу вистражданий закон. Маленька деталь — відповідний законопроект подавали майже два роки тому, у травні 99-го, але ухвалення його стало можливим лише після відомих подій в українському політичному житті. Подолання вето здавалося псевдонауковою фантастикою. З приводу ставлення Леоніда Кучми до «пропорційки» ніхто не плекав ілюзій і до появи знаменитої фрази Президента про «диванні партії».
Підіб’ємо підсумок. Лідер країни не хоче підписувати закон про пропорційні парламентські вибори. Більшість Верховної Ради не хоче відмовлятися від запропонованої виборчої схеми. Пропрезидентські фракції не хочуть без нагальної потреби гнівати свого патрона. Змусити Президента відмовитися від своїх претензій не можна, подолати вето також не можна. Що робити? Грати на нічию.
Давно кулуарні співбесіди не проходили так безболісно. Скажіть, коли ласка, з якого ще приводу так легко змогли б знайти спільну мову об’єднані соціал-демократи, соціалісти, комуністи та рухівці з «реформістами»? Давно переговори не були такими закритими. Коли ще траплялося, щоб не вдалося вивідати жодної істотної подробиці про перебіг розмов? Нічого не вдієш — у «закритого футболу» свої правила...
Результати голосування з подолання президентського вето на закон про вибори народних депутатів важко назвати сенсацією. Водночас кількість депутатів, котрі ризикнули виступити проти президентської думки, здивувала. 262 голоси — це приблизно на півсотні більше, ніж прогнозували в розмовах із кореспондентом «ДТ» парламентські реалісти. А далі сталися й геть потішні речі.
Проблему розв’язали геніально просто. Депутатський корпус відразу ж проголосував за новий, заздалегідь підготовлений закон, що, по суті, є підкоригованою версією старого. Так, у ньому враховано багато президентських зауважень (23 із 28), але залишився недоторканим фундамент — пропорційна схема. Тобто, власне, те, заради чого й замишлялися і сам закон, і вето на нього.
Про що писав Президент депутатам? «Партії повинні сприяти формуванню та вираженню політичної волі громадян, а не монополізувати проведення виборів... Ухвалений закон запроваджує таку систему виборів, яка істотно обмежує права громадян, котрі не є членами партій...» Це положення фундаментальне. По суті, на ньому президентські юристи будували свої звинувачення на адресу закону, який, на їхню думку, суперечив Основному Законові.
І що ж відповіли своїм колегам парламентські лоєри? У висновку, підготовленому головним науково-експертним управлінням ВР, звинувачення в порушенні Конституції відкидалися повністю. «Впровадження пропорційної системи насправді не позбавляє народ України права здійснювати свою владу безпосередньо, оскільки виборцям забезпечуються умови для вільного формування своєї волі й вільного вияву її під час голосування, а також право не лише обирати кандидатів, включених у партійні списки, а й не підтримувати кандидатів у народні депутати від будь-якої партії (блоку)».
Неприйняття «мажоритарки» у «старому-новому» законі про вибори означало, що цей документ практично неминуче спіткає доля попередника. З другого боку, наполегливе збереження «пропорційки» означало, що незгода Президента парламент не лякає. Буде нове вето — підрихтуємо ще що-небудь. Головне — виграти час і зберегти сили.
З огляду на все, зволікання вигідне всім. Частина депутатів сподівається, що з часом Президент змушений буде стати зговірливішим. Частина вірить, що новий закон про вибори підпише новий Президент. Ну, а в Леоніда Даниловича є підстави побоюватися, що щойно він завізує «пропорційку», більшість його парламентських союзників переважно займатимуться підготовкою до нових виборів. Крім того, коли нові правила гри стануть законом, можливі найнеймовірніші альянси і найнеймовірніші домовленості. А відстежити та проконтролювати ситуацію Президентові в його нинішньому становищі буде досить непросто. Одне слово, глава держави «підвісив» парламент, Верховна Рада «підвісила» Леоніда Даниловича. А разом вони благополучно «підвісили» закон.
Керівник комітету з питань державного будівництва й місцевого самоврядування (тобто тієї структури, яка відповідала за проходження закону), Юлій Іоффе воліє назвати речі своїми іменами: «На мою думку, прийняття рішень про внесення змін в окремі статті закону викличе додаткові затрати часу і сил для допрацювання його в новій редакції, що загальмує процес підготовки до проведення нових виборів... Оскільки головною причиною вето Президента України на закон є незгода з пропорційною системою виборів, то його подолання буде досить проблематичним...»
Іоффе очистив свою совість. Пропрезидентські фракції — свою. У ході голосування з подолання вето вони «злили» рівно стільки голосів, скільки було потрібно, щоб налякати Президента і при цьому не викликати його гніву. Зате, голосуючи за нову редакцію закону, дехто дозволив собі відвести душу. У числі тих, хто голосував за настільки нелюбиму гарантом «пропорційку», були 23 об’єднані соціал-демократи, 11 «зелених», 6 народних демократів. Проаналізувавши результати поіменного волевиявлення нардепів, можна без особливих труднощів знайти 16 чоловік, чиї голоси можуть перетворити ситуативну більшість прибічників партійних виборів на конституційну.
Серед тих, хто з тих чи інших причин не зміг (або не захотів) підтримати пропорційний закон, — Олександр Єльяшкевич, Григорій Омельченко, Анатолій Єрмак, Тарас Чорновіл, Іван Салій, Сергій Курикін і багато інших, здатних з огляду на ті чи інші обставини проголосувати «за». Противники «пропорційки» знайшлися й у стані «Реформ», і в лавах «Батьківщини», і в таборі НРУ. Легко припустити, що коли питання стане руба, дані фракції зможуть видати стовідсотковий результат. Є приховані резерви і серед незалежних. І ще одна немаловажна деталь — проти даного законопроекту висловилося лише дев’ять народних обранців.
Але суто арифметичний підхід безглуздий. Якщо питання поставить ребром Президент, то і СДПУ(о), і НДП, і навіть ПЗУ (хоча для них питання моделі виборів — питання життя і смерті) підтримають почин «Трудової України» і «Регіонів» і в сумі видадуть «на-гора» нуль голосів. Але (як пожартував один відомий законотворець) «ребро, котрим Президент порушує питання, завтра цілком може перетворитися в реберце».
Є ще одна версія. Дехто схильний вважати, що Віктору Медведчуку вдалося переконати Президента, що історію з новою редакцією старого закону затіяли, щоб надати Л.Кучмі можливість із честю вийти зі складної ситуації — адже вето назад не відкличеш. Дане припущення почасти пояснює настільки відверте «вільнодумство» соціал-демократичної фракції. Підтвердити дану гіпотезу не вдається, але повірити в неї можна. Так само як можна повірити й у те, що Медведчук намагається перехитрити Президента, а той намагається перехитрити всіх. Закритий футбол — за кожним закріплено персонального «опікуна», ніхто не атакує, усім на руку нічия.
Та все ж можна припустити, що Віктор Володимирович, висловлюючись футбольною мовою, отримав певну ігрову перевагу. Його участь в останніх парламентських подіях простежується досить чітко. Важко повірити, що згадане вище рішення головного науково-експертного управління (автори якого дозволяють собі досить сміливо полемізувати з Президентом) могло з’явитися без його відома, а швидше за все, й участі. Крім того, саме Медведчук минулого тижня (під час демаршу комуністів) не дав загинути законопроекту про внесення змін і доповнень у Конституцію, знявши його з голосування. Є підстави вважати, що саме завдяки Медведчуку цей самий законопроект, який передбачає перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської моделі, минулого четверга благополучно пройшов парламентське «чистилище». Як стверджують деякі джерела, негласне втручання головуючого на сесії першого віце-спікера полегшило законопроекту шлях до Конституційного суду...
Отже: поки — нічия. Наступного тижня змагання поновляться. Верховна Рада — кругла, стіл переговорів — рівний. І переможений нехай не плаче...