Микола Азаров |
«І ти, Яничу...», — вправі сказати український «цезар» верховному митарю держави. Леонід Кучма ніколи не приховував ні скепсису стосовно вітчизняних «диванних» партій, ні неприязні до держслужбовців, котрі захоплюються публічною політикою. Але Микола Азаров (що очолив чергову політичну організацію з досить туманними перспективами й цілком ясними цілями), здається, не боїться якнайвищого гніву. Тим часом глава Державної податкової адміністрації країни, не скидається на безрозсудного сміливця. То навіщо Азарову партія? Досить поширений варіант відповіді — «У нього й так уже є все. Немає тільки власної партії», — задовольняє лише почасти.
По-перше, про те, що за об’єднанням п’яти політорганізацій (Партії регіонального відродження, Партії праці, Партії солідарності, Всеукраїнської партії пенсіонерів і партії «За красиву Україну») стоїть Микола Янович, «ДТ» писало ще торік восени. Але володіння партією і керівництво нею — поняття аж ніяк не тотожні. Політологи (котрі не без цікавості спостерігали процес злиття настільки не схожих одна на одну структур) не раз висловлювали думку: оптимальною кандидатурою на посаду глави нового «партгібриду» міг би стати Петро Порошенко. Бо Петро Олексійович не настільки одіозний і не обтяжений званням високопоставленого державного чиновника. Водночас прихід до керма партії людини, відверто заангажованої владою, миттєво робить організацію вразливою для критики та знижує ступінь довіри населення.
По-друге, Азаров має репутацію одного з найпрагматичніших представників вітчизняного політикуму. І повірити, що глава податкового відомства просто вирішив потішити власне самолюбство, було б смішно. Отже слід шукати політичні резони. Резон перший, як на мене, має донецьку прописку. Кожен знає, що нинішня гроза податконеплатників безпосередньо пов’язана з Донбасом, звідки сім років тому Азаров і стартував у велику політику. Здається, буде резонним допущення: автор бестселера «Геологічні моделі золоторудних родовищ Українського щита й Донбасу» досі має свої інтереси в регіоні — справжньому клондайку з погляду економічних і електоральних можливостей. Немає таємниці в тому, що верховного збирача податків пов’язують особисті й ділові відносини з іншими відомими донеччанами, зокрема з Володимиром Рибаком, Валентином Ландиком і Юхимом Звягільським. І, нарешті, навряд чи є секретом те, що вказані добродії нині почуваються в Донбасі не так упевнено, як хотіли б. Принаймні їхні можливості, ступінь їхнього впливу на область не порівнянна з можливостями та впливом Ріната Ахметова й Віктора Януковича. Можна припустити, що назріла необхідність формалізувати певну силу, яка мала б стати якщо й не регіональною опозицією дедалі сильнішій групі на чолі з відомим бізнесменом і футбольним меценатом, то принаймні альтернативним центром політичного впливу. Те, що легальним лідером цієї політичної сили стає один із найвисокопоставленіших людей держави, певна річ, підвищує вагу структури.
Стосунки Ріната Леонідовича й Миколи Яновича, наскільки можна судити, досить заплутані. Можна припустити, що найвпливовіша людина Донбасу й один з найвпливовіших людей Києва змушені зважати один на одного. Перший не може не враховувати можливості другого, а той, у свою чергу, сприймає як об’єктивну реальність капітали візаві. Тобто не можна сказати, що Ахметов і Азаров вороги, але було б глибокою помилкою вважати їх друзями. Приймемо як аксіому (якій, утім, можна знайти деякі докази, наприклад, інтенсивні податкові перевірки структур індустриального союзу Донбаса) твердження, що вірних друзів і публічних ворогів у світі великих грошей в Азарова не може бути за визначенням. З огляду на його службове становище.
«Донецький резон» можна вважати тактичним міркуванням, яке змусило главу ДПАУ зробити обговорюваний нами політичний хід. Але можна розцінювати його як складову частину стратегічного, «київського» задуму. Оцінимо політичну ситуацію. Президент часом втрачає контроль над ситуацією, що дозволяє сумніватися не тільки у сталості його влади. «Касетний скандал» невідомо коли й чим закінчиться. Глава податкової служби вже став одним із героїв «аудіоопери», а «трек» із записом розмови людини, схожої на Кучму, із людиною, схожою на Азарова, про людину, схожу на Бакая, міцно втримує одне з чільних місць у «хіт-параді» від DJ Мельниченка. Західна преса, на заздрість регулярно «проїжджаючись» по нинішній українській владі, не обходить своєю увагою і Миколу Яновича. Відомий своїм прагматизмом Азаров зобов’язаний подбати про своє політичне майбутнє. Якщо влада завалиться, то він повинен мати прикриття у вигляді політичної сили, з якою не соромно було б іти на вибори. Якщо влада встоїть, він повинен виявитися одним із перших (бажано, найпершим) у черзі за нагородами. Медаль «За порятунок Президента» буде на парадному мундирі достойною сусідкою ордену Святого Володимира та ордену «За заслуги».
Що робить Азаров? Він усе робить правильно. Він очолює новий «конструктивний» політичний рух лише за декілька днів до того, як Президент недвозначно запропонує держчиновникам (незалежно від рангу) зробити вибір між холодним наметом і теплим кріслом. Він несподівано для багатьох захищає уряд. Це дивує поінформованих про вельми специфічні відносини між главою Кабінету міністрів і керівником податкової адміністрації. Але це не дивує нікого після того, як верховний гарант 6 березня повідомляє про необхідність «забезпечення стабільності роботи уряду» і вимагає «припинити розмови про якісь там нові принципи формування уряду». «Я підтримую прем’єр-міністра», — виносить вердикт глава держави. І ця заява завдає відчутного удару іміджу досить давно функціонуючої «партії влади» Віктора Медведчука й додає очок щойно народженій «партії влади» Миколи Азарова.
Можна припустити, що надзвичайна завбачливість глави ДПАУ прямо пов’язана з надзвичайною поінформованістю. А поінформованість про настрої та плани «верхніх верхів» завжди була однією з головних характеристик впливовості.
Надзвичайно важко повірити, що Микола Азаров ризикнув би зробити крок у бік публічної політики, не озброївшись схваленням Президента. Підкреслено прониклива розповідь новоявленого лідера новоутвореного об’єднання громадян про серйозну розмову з Леонідом Кучмою, під час якої той нібито настійливо не рекомендував вождеві податкових органів захоплюватися партійним будівництвом, лише посилила сумніви. Тобто можна припустити, що розмова була. Можна припустити, що Президент сумнівався. Але можна припустити й те, що главу держави було кому переконати й окрім Азарова. Аж надто багато очевидних вигод обіцяло розкручування такої політичної сили тим, хто тією чи тією мірою, з тієї чи тієї причини зацікавлений у збереженні цієї влади. Принаймні на певний час.
Почнемо з того, що Партія регіонів вважає основною електоральною опорою Донбас. А це регіон і густонаселений, і впливовий, і, до того ж, здавна вважається вотчиною лівих. Той, хто «опанує масами» на Донеччині й Луганщині, зможе говорити про складання іспиту на політичну спроможність. Але як такі плани сприймуть справжні господарі краю? А ви спробуйте поставити себе на їхнє місце. Створено структуру, на чолі якої не просто мегавпливовий управлінець, а й одна з найбільш наближених до Президента осіб. І ця структура збирається трохи «попастись» у вашому регіоні. Ви повірите, що ця людина пішла кермувати партією, не заручившись схваленням влади? Ви, можливо, й повірите, а люди, які цю владу знають,— ні. І що залишається робити? Правильно, підтримати. На взаємовигідних умовах.
А точки дотику є. І Ахметова, і Азарова об’єднує, приміром, відсутність щирої та глибокої симпатії до холдингу Суркіса—Медведчука. Тож «подружитися проти» вони цілком можуть. Бізнес-інтереси Ахметова та бізнес-інтереси лідерів есдеків (за твердженнями осіб, близьких до керівництва київського ФК «Динамо» й керівництва донецького ФК «Шахтар») занадто часто й занадто явно конфліктують. Сторони зберігають політкоректність: президент федерації футболу Григорій Суркіс навіть підтримав призначення Равіля Сафіулліна (друга й соратника Ріната Ахметова) на посаду глави Професійної футбольної ліги. Але відносини двох груп схожі на відносини між Південною Кореєю та КНДР — не воюють, однак перебувають у стані війни. Союзник в особі Азарова для Ахметова вельми доречний. Особливо враховуючи, що союзник цей контролює збирання податків.
Неприязнь Азарова до керівництва есдеків не настільки яскраво виражена й емоційно забарвлена, як його нелюбов до Ігоря Бакая. Тим часом здається, що побоюється він їх куди більше, ніж екс-глави «Нафтогазу». Особливо після того, як у коридорах адміністрації Президента почали інтенсивно циркулювати чутки про те, що хтось настійливо лобіює на посаду керівника ДПАУ людину на ім’я Сергій Медведчук...
Якщо Азарову вдасться схилити Ахметова з товаришами до плідної співпраці, то це не тільки підвищить ставки самого Миколи Яновича та його об’єднання. Це може різко підвищити опірність влади. Люди з оточення Президента не раз висловлювали думку, що найефективнішою формою боротьби з опозицією були б не репресивні, а будівничі дії. Йшлося, зокрема, про створення «партії регіонів», ініціаторами якої виступили б губернатори. Реалізація такої схеми дозволила б, по-перше, звести до мінімуму активність опозиції на місцях. По-друге, послужила б формальним свідченням, що Україна з Президентом, а опозиція — лише купка столичних політичних банкрутів, котрі не мають електоральної опори в регіонах. Це був би вагомий аргумент у не вельми приємних діалогах із Заходом.
Можна припустити, що, поки губернатори міркували, відомий своєю рішучістю Азаров міг спробувати захопити ініціативу. Якщо ініціативу Азарова підтримає донецький губернатор Янукович, то це може стати сигналом для решти глав ОДА. Себто влада одержить теоретичний шанс створити такий собі вітчизняний аналог російського «Ведмедя». Порівняння, звісно, кульгає, але авторів ідеї це, здається, не дуже бентежить. І популярність Кучми-2001 не порівнянна з популярністю Путіна-2000, і Азаров — не Шойгу, та й тваринки відповідної для партійного прапора в нас немає. Хіба що синичку «канонізувати» — і забарвлення цілком патріотичне, і сало полюбляє.
Жарти жартами, але ж і Державна податкова адміністрація України крутіша, ніж Міністерство з надзвичайних ситуацій Російської Федерації. Глава фіскального відомства на чолі політичної партії — це суто українське «ноу-хау»... «Моя посада жодним чином не використовуватиметься для реалізації цілей побудови та зміцнення нашої партії», — у повен голос заявив голова ПРУ. І, зрозуміло, в нас немає ані найменших підстав запідозрити його в лукавстві. Проте можуть знайтися й такі, хто поспішить висловити свою готовність співпрацювати з партією Азарова, сподіваючись на попуски й пільги, на які Микола Янович, поза всяким сумнівом, звісно ж, не піде...
Одне слово, стартові умови в ПРУ та її лідера непогані. За розумного розкручування його «партія влади» цілком може потіснити в передвиборних розкладах «партію влади» Медведчука—Суркіса—Волкова. Принаймні, потенційні адмінможливості в неї, м’яко кажучи, не слабкі. І змішати карти СДПУ(о), ДС, «зеленим» та іншим ПРУ у змозі.
Крім того, можна прогнозувати, що Азаров спробує використати рештки організаційного ресурсу НДП. Ще влітку ходили чутки, що в майбутню об’єднану партію може ввійти істотно поріділа Народно-демократична партія. Але цьому зашкодили дві обставини. По-перше, НДП, попри всі пертурбації, як і раніше, має високий рейтинг, а отже, «залишити її в живих» — у спільних інтересах. По-друге, пан Пустовойтенко, здається, дуже хотів залишитися лідером партії, а Валерій Павлович — один з небагатьох політиків, котрі підтримують приязні стосунки з Миколою Яновичем. Знаменна деталь — розмірковуючи про можливе блокування з іншими політичними силами, лідер нової партії заявив про ідейну близькість із СДПУ(о) та «Трудовою Україною». Витончено. Враховуючи, що й Віктора Медведчука, і Григорія Суркіса, та й Ігоря Шарова, і Андрія Деркача важко записати в ранг друзів пана Азарова. А близькі до перелічених громадян бізнес-структури, здається, не завжди знаходили спільну мову з очолюваною Миколою Яновичем держструктурою.
Тим часом НДП не було згадано всує. Що, знаючи досить потайний характер претендента на роль головного «регіонала» країни, дозволяє з високим рівнем імовірності прогнозувати можливість блокування ПРУ та НДП на майбутніх парламентських виборах.
Одне слово, Азаров зробив свій вибір. Наскільки він був правильним, покаже найближчий час. З огляду на нинішній рівень адміністративної впливовості Азарова, його предводительство в ПРУ може добре прислужитися партії. З огляду на нинішній рівень довіри до інститутів влади — зле.